Наслідки порушення правил про інстанційну підсудність.

1. Якщо особа подала адміністративний позов, апеляційну чи касаційну скаргу, скаргу про перегляд судових рішень за винятковими обставинами з порушенням правил інстанційної підсудності, то суд повинен повернути їй позовну заяву чи скаргу у зв'язку з тим, що справа не підсудна цьому адміністративному суду (пункт 6 частини третьої статті 108 КАСУ). В ухвалі про повернення позовної заяви суд зазначає, якому суду підсудна адміністративна справа за відповідним зверненням.

2. Порушення судом правил інстанційної підсудності в усякому випадку тягне за собою неправосудність судового рішення і як наслідок - його скасування. Однак труднощів у застосуванні правил інстанційної підсудності у судах не виникає і таких порушень не трапляється.

 

 

26. Поняття та види учасників адміністративного судочинства.

Стаття 47 КАСУ визначає коло осіб, які беруть участь у справі, незалежно від етапу провадження в адміністративній справі. Класифікація осіб, які беруть участь у справі, проведена з метою визначити (в інших статтях КАСУ) роль кожної категорії цих осіб в адміністративному процесі та коло їхніх процесуальних прав і обов'язків.

Особи, які беруть участь у справі, - це учасники адміністративного процесу, які здійснюють свої процесуальні права та виконують обов'язки в адміністративному процесі для того, щоб добитися певного правового результату, у якому вони заінтересовані.

В адміністративних справах беруть участь сторони, а також можуть брати участь треті особи, а також представники сторін та третіх осіб.

Деталізуючи цей перелік, можна визначити такі види осіб, які беруть участь у справі:

1) сторони: позивач, відповідач;

2) треті особи: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору;

3) представники сторін, третіх осіб: представники на основі договору, представники на основі закону (законні представники), у тому числі органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

За спрямуванням інтересу таких осіб, які беруть участь у справі, умовно можна поділити на тих, які мають матеріально-правову заінтересованість у результатах вирішення справи (сторони і треті особи), і на тих, що мають процесуально-правову заінтересованість (представники сторін і третіх осіб). Судове рішення у справі стосуватиметься прав і обов'язків сторін та третіх осіб.

 

27. Процесуальні права та обов'язки осіб, які приймають участь в адміністративному процесі.

Для повноцінного захисту в суді своїх прав, свобод та інтересів особи, які беруть участь у справі, мають комплекс процесуальних прав. Відповідно до принципу змагальності коментована стаття визначає перелік змагальних прав, які є загальними і рівними для всіх осіб, які беруть участь у справі.

Згідно зі ст. 49 КАСУ особи, що беруть участь у справі мають наступні права: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) знайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими КАСУ. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Ці права пов'язані також із певними обов'язками. особи, які беруть участь у справі, мають також процесуальні обов'язки (наприклад, прибути у судове засідання, якщо суд визнав обов'язковою участь сторони чи третьої особи відповідно до статті 120 КАСУ; повідомляти суд про зміну своєї адреси, про неможливість прибуття у судове засідання відповідно до статті 40 КАСУ; дотримуватися процесуальних строків; дотримуватися правил поведінки у суді відповідно до статті 134 КАСУ). Вимога добросовісності стосується також виконання цих обов'язків. Про ці обов'язки має бути зазначено у пам'ятці про процесуальні права і обов'язки, яку суд надсилає кожній особі, яка бере участь у справі, відкривши провадження у справі (див. частину п'яту статті 107 КАСУ).

 

 

28. Сторони в адміністративному судочинстві.

Основними учасниками адміністративного процесу є сторони - позивач і відповідач, між якими, власне, і виник публічно-правовий спір. Залежно від виду сторони у КАСУ розрізняється їхній процесуальний статус.

Позивачем є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду (пункт 8 статті 3 КАСУ), незалежно від того, хто подав адміністративний позов - сама ця особа (суб'єкт) чи її (його) представник. Позивачем в адміністративній справі відповідно до частини другої статті 50 можуть бути: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці чи особи без громадянства (незалежно від адміністративної процесуальної дієздатності); 2) підприємства, установи, організації (юридичні особи), що не є суб'єктами владних повноважень; 3) у нечастих випадках - органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (суб'єкти владних повноважень).

Відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункт 9 статті 3 КАСУ). Тобто відповідачем є особа, яка, на думку позивача, порушила його право, свободу чи інтерес і повинна усунути це порушення або його наслідки чи відшкодувати шкоду.

Стаття 51 КАСУ визначає основні диспозитивні права сторін в адміністративному процесі додатково до змагальних прав, що визначені у статті 49 КАСУ. Ці права відрізняють їхній процесуальний статус від статусу інших осіб, які беруть участь у справі.

Наділення сторін рівними диспозитивними правами спрямовано на реалізацію принципів рівності (стаття 10) та диспозитивності (стаття 11 КАСУ) в адміністративному судочинстві.

Позивач, крім права звернутися з позовом, має такі основні диспозитивні права: 1) відкликати позовну заяву з суду першої інстанції у будь-який час до закінчення судового розгляду (див. пункт 2 частини третьої статті 108, пункт 5 частини першої статті 155 КАСУ); 2) вимагати вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову (статті 117 - 118 КАСУ); 3) змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції (частина перша коментованої статті, стаття 137 КАСУ); 4) відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина перша коментованої статті, статті 112, 136, 194, 219 КАСУ); 5) досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина третя коментованої статті, статті 113, 136, 194, 219 КАСУ); 6) вимагати виконання судового рішення після набрання ним законної сили або у разі можливості його негайного виконання; 7) досягнути примирення у процесі виконання судового рішення, тобто відмовитися від примусового виконання або укласти мирову угоду (стаття 262 КАСУ).

Відповідач має такі основні диспозитивні права: 1) визнати адміністративний позов повністю або частково або не визнавати його, зокрема подати свої заперечення (частина друга коментованої статті, стаття 112, 136 КАСУ); 2) вимагати зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову (статті 117 - 118 КАСУ); 3) досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина третя коментованої статті, статті 113, 136, 194, 219 КАСУ); 4) укласти мирову угоду у процесі виконання судового рішення (стаття 262 КАСУ).

 

29. Треті особи в адміністративному судочинстві.

Інститут третьої особи спрямований на створення умов для захисту прав, свобод та інтересів такої особи, які можуть бути порушені при вирішенні спору між позивачем і відповідачем за відсутності третьої особи. Участь третьої особи сприяє всебічному розгляду справи, зібранню більшої кількості доказів, правильному вирішенню справи, запобігає ситуації, коли у справах з одних правовідносин ухвалюються протилежні за змістом рішення.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - це особа, яка для захисту своїх прав, свобод та інтересів звертається з позовом до сторін у справі, у якій вже відкрито провадження. Позовні вимоги третьої особи обов'язково повинні стосуватися предмету спору.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як і сторони, є заінтересованою в результатах розгляду справи судом, але її інтерес є самостійним і не збігається з інтересом позивача чи відповідача у справі. Вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами є взаємовиключними, а тому вони не можуть діяти як співпозивачі, оскільки між позивачем і третьою особою є конфлікт інтересів. Задоволення адміністративного позову, який заявили такі особи, має повністю або частково виключати можливість задоволення вимог позивача до відповідача.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у справу у спосіб подання позову до позивача і відповідача у справі. Ініціатива подання позову виходить від самої третьої особи; така ініціатива може бути наслідком повідомлення судом цієї особи про можливість вступити у справу, якщо позивач заперечує проти заміни його належним позивачем (див. частину другу статті 52 КАСУ).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - це особа, яка бере участь у справі на стороні позивача або відповідача у разі, якщо постанова у справі може вплинути на її права, свободи, інтереси чи обов'язки. Інтерес третьої особи щодо задоволення позову (якщо вона бере участь на стороні позивача) або щодо відмови у задоволенні позову (якщо вона бере участь на стороні відповідача) збігається з інтересами відповідно позивача або відповідача. Це відрізняє третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, від третьої особи, яка заявляє такі вимоги.

Інститут третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, зокрема, застосовується тоді, коли після задоволення позову до відповідача в останнього виникне право заявити регресні вимоги до третьої особи. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може вступити у справу, самостійно звернувшись до суду із заявою про свою участь у справі із зазначенням, на чиїй стороні вона бажає брати участь, та із посиланням на підстави для такої участі.

 

30. Процесуальне представництво в адміністративному процесі.

Стаття 56 КАСУ визначає право сторони чи третьої особи діяти в адміністративному процесі разом із представником або через нього з метою кращого представлення своїх інтересів, а також встановлює вимоги до осіб, які можуть бути представниками, та підстави для їх залучення.

Представник в адміністративному процесі діє від імені та в інтересах особи, яку він представляє. Представник може діяти самостійно, повністю замінюючи таку особу, або поряд із нею. Тобто участь у справі представника не позбавляє особу, яку він представляє, права особисто брати участь у процесі (частина перша коментованої статті) за умови, що вона має адміністративну процесуальну дієздатність відповідно до статті 48 КАСУ.

Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників.

Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок.

Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи.

Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов’язковими для нього.

Представник, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, має право повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний позов, досягнути примирення, передати повноваження представника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рішення, якщо право на вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій йому довіреності.

 

31. Участь у справі органів і осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

 

32. Процесуальне положення секретаря судового засідання.

Секретар судового засідання:

1) здійснює судові виклики і повідомлення;

2) перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

3) забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами;

4) веде журнал судового засідання;

5) оформляє матеріали адміністративної справи;

6) виконує інші доручення головуючого у справі. (ст. 63 КАСУ)

 

33. Процесуальне положення судового розпорядника.

До участі в адміністративному процесі головуючим у судовому засіданні може залучатися судовий розпорядник.

Судовий розпорядник:

1) забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до неї учасників адміністративного процесу;

2) оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід суду із неї;

3) слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;

4) приймає від учасників адміністративного процесу та передає документи і матеріали суду під час судового засідання;

5) виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

6) запрошує до зали судового засідання свідків та виконує розпорядження головуючого про приведення їх до присяги;

7) виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

Вимоги судового розпорядника, пов’язані із виконанням обов’язків, встановлених цією статтею, є обов’язковими для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового засідання. У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його функції виконує секретар судового засідання.

 

34. Процесуальні права та обов'язки свідка.

Як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з’ясувати у справі.

Не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання;

2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах — про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

Фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб).

Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім’я, місце проживання (перебування), роботи чи служби та обставини, щодо яких він може дати показання.

Свідок зобов’язаний прибути до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність. (ст. 65 КАСУ

 

35. Експерт в адміністративному судовому процесі: права, обов'язки та відповідальність.

Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в порядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі.

Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності — прибути за викликом суду, дати висновок або роз’яснити його в судовому засіданні.

Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України “Про судову експертизу”.

Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків у суді експерт несе кримінальну відповідальність.

 

 

36.. Процесуальне положення спеціаліста.

1. Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

3. Спеціаліст зобов’язаний прибути за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз’яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби — надавати суду технічну допомогу.

4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

5. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

 

37. Перекладач в адміністративному судовому процесі: права, обов'язки та відповідальність.

1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

2. Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту.

3. Перекладач має право відмовитися від участі в адміністративному судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу, право задавати питання з метою уточнення перекладу, а також право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

4. Перекладач зобов’язаний з’являтися за викликом до суду, здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правильність перекладу в процесуальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою вони володіють.

5. За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе кримінальну відповідальність.

 

38, 39. Поняття та зміст процесу доказування в адміністративному процесі.

Доказування - це діяльність лідируючих суб'єктів, проводу та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх в установленні об'єктивної істини по справі, обгрунтуванні висновків і рішень, що приймаються

Таким чином:

а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому адміністративному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів;

б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в адміністративному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені.

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.

1. Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

2. Суб’єкти доказування – суд, сторони адміністративного процесу, свідки, треті особи.

3. Дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування

Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів.

3. Оцінка доказів — це аналіз доказів. Оцінку доказів провадять тільки суб'єкти адміністративних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Суб'єктами є суд і суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів.

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ст. 62 ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази:

1) за своїм внутрішнім переконанням;

2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності;

3) керуючись законом;

4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування.

Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

 

40, 41. Поняття доказів в адміністративному процесі.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Засоби доказування можуть поділятись на:

- інформаційні (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків);

- речові;

- змішані (письмові докази, висновок експерта).

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

Доказами, що використовуються органами державного, комунального і непублічного управління для встановлення істинності виниклої ситуації, варто вважати будь-які фактичні дані, що є засобом встановлення у визначеному законом порядку всіх необхідних обставин справи, що вимагає застосування норми права.

Фактичні дані - це об'єктивна, достовірна інформація про факти, що входять до предмета доказування. Самі ці фактичні дані не входять до предмету доказування.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Умови надання фактичним даним статусу доказу такі: 1) вони повинні мати відношення до предмета доказування. Тобто вони повинні стосуватись справи. 2) належні фактичні дані повинні бути одержані і закріплені в передбаченому законом порядку2. Елементами цього порядку є: уповноважена на одержання доказу посадова особа (орган); незабороненість джерела; процесуальна форма одержання; спосіб закріплення і підтвердження: можливості перевірки достовірності фактичних даних.

Засобами доказування (носіями фактичних даних) є: матеріали-письмові докази: заяви сторін і додані до них документи, письмові пояснення учасників; усні пояснення учасників; відео- та звукозапис; речові докази; висновки експертів; протоколи процесуальних дій. Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються. Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування.

Загальновідомі факти (notoria) — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.