Поняття цивільної правоздатності та дієздатності

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права і обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю. У деяких випадках правомірній охороні підлягають інтереси зачатої, але не народженої дитини. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, обирати вид діяльності та місце проживання, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканість особистого життя, на честь та гідність та ін. Правоздатність може бути частково обмежена судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин (особа втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору занять).

Цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК).

 

Види дієздатності:

Повна цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи, яка досягла 18 років, набувати власними діями будь-яких прав та обов’язків та здійснювати права та обов’язки (ст. 43 ЦК).

Повна дієздатність може бути надана особі:

1) У разі реєстрації шлюбу, якщо особа не досягла повноліття;

2) Яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю, або батьком дитини;

3) Яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.

У більшості країн повна дієздатність настає з 18 років – Росія, Великобританія, Франція; Швейцарія, Японія - 20р.; США в різних штатах – від 18 до 21 року.

Неповна цивільна дієздатність – виникає в осіб від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК). Неповнолітні особи можуть набувати цивільні права та обов’язки як самостійно у визначених законом випадках, так і за згодою батьків; самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, самостійно здійснювати право на результати інтелектуальної, творчої діяльності, самостійно укладати договори банківського вкладу та розпоряджатися вкладом. На вчинення правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків.

Часткова цивільна дієздатність – до 14 років (ст. 31 ЦК). Малолітні мають право на вчинення дрібних побутових правочинів – купувати продукти, книжки та ін. Можуть набувати авторських прав – публікувати вірші, музичні твори, малюнки.

Угоди цих дітей укладають їх батьки або опікуни. За пошкодження чужого майна відповідають їх батьки або опікуни.

Обмежена цивільна дієздатність (ст. 36 ЦК) – Особа обмежується у дієздатності за рішенням суду, якщо буде визнано, що вона страждає на психічний розлад, якщо істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, чим становить себе або свою родину, інших осіб, яких вона зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Недієздатність особи (ст. 39 ЦК) – визначається тільки за рішенням суду (з моменту набрання законної сили рішення суду), якщо особа має хронічний або стійкий психічний розлад здоров’я, внаслідок якого нездатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

 

Правочини та цивільно-правові угоди

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦК).

Поняття правочин тотожне терміну угода.

Прикладом правочинів: заповіт, договір купівлі-продажу, страхування, кредитний договір, договір позички, дарування та ін.

Дво- чи багатосторонні правочини мають назву «договори»

Умова дійсності правочинів.

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності:

1) Законність змісту правочинів – не повинен суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

2) Здатність суб’єкта правочину на його вчинення – особа повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Юридичні особи приватного права в Україні мають загальну правоздатність, тому можуть вчиняти будь-які правочини, за винятком тих, які за своєю природою, можуть бути вчинені виключно фізичною особою (наприклад, заповіт), або тих, що потребують отримання спеціальної ліцензії.

Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, наприклад, купівля особою речі в магазині. Закон зобов’язує продавця видати особі, яка сплатила за товар чи послугу документ (товарний чек, квитанцію тощо), що підтверджує підставу сплатити та суму одержаних коштів. Наприклад, квитанція про паркування машини на стоянці свідчить про укладення правочину між водієм машини та адміністрацією стоянки. Якщо машина під час паркування була пошкоджена не з вини водія, така квитанція може розглядатися судом як юридичний факт.

Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність, наприклад, довіреність, договір застави, договір страхування.

Цивільно-правові договори.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договір – це домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір найбільш поширений вид правочинів.

Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Пропозицію укласти договір може зробити кожна зі сторін, майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях.

У процесі виконання договору можуть виникнути обставини, що потребують внесення змін до договору або навіть його розірвання. Відповідно до ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках встановлених договором або законом.

 

Спадкування.

Спадкове право – це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов’язків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкове право врегульоване шостою книгою ЦК. Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення судом його померлим.

Переходять у спадок майнові права авторів, майнові права, пов’язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває.

Спадкоємці – це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також юридичні особи (благодійні фонди, лікарні, установи, будинки інвалідів та ін.) і держава.

Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом.

Спадкоємство за заповітом. Заповіт це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, має бути укладений в письмовій формі, де зазначається місце і час його укладання, Заповіт має бути власноручно підписаний спадкодавцем і нотаріально посвідченим.

У разі відсутності нотаріуса заповіт може бути посвідчений головним або черговим лікарем, головою сільради, командиром військового підрозділу, капітаном корабля та рядом інших посадових осіб, яким надано таке право.

Заповідач має право скасувати заповіт і скласти новий, внести до заповіту зміни та доповнення.

Цивільне законодавство визначає коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК). Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування навіть у випадках коли заповідач у заповіті повністю або частково позбавив їх цього права. До таких осіб належать: неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Ці особи мають право спадкувати половину тієї частки, яка належала б кожному з них за законом.

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасоване спадкодавцем у заповіті. Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом одержують в рівних частках діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив.

До другої черги належать рідні брати та сестри спадкодавця (в тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі, як з боку матері, так і з боку батька.

У третю чергу право на спадкування одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування за законом у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Не мають права на спадкування ні за законом, ні за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця, чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або усунення їх від права спадкування, за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця або оголошення його померлим судом.