ІI. Психічні процеси. Емоційні процеси

ЕМОЦІЇ – психофізіологічний механізм, за допомогою якого на «психічному» рівні змінюється внутрішнє середовище організму. Емоційний процес розвивається в такій послідовності: підсвідоме прицінювання – зіставлення – фізіологічне настроювання й переживання.

У процесі еволюції у людини виробилися спеціальні механізми емоцій, які забезпечують:

Ø швидку мобілізацію системи внутрішніх органів для виконання роботи (перехід від стану спокою до діяльності);

Ø перевірку правильності дій, а у випадку недостатньої активності стимулюють організм для подолання перешкод.

Нижчі й вищі емоції. Нижчі почуття пов’язані із задоволенням чи незадоволенням тих чи інших фізіологічних потреб. Вищі емоції виникають на базі задоволення духовних потреб. Вони мають яскраво виражений суспільний характер і свідчать про ставлення людини до явищ суспільного життя – моральних, інтелектуальних, естетичних. Чіткого поділу на вищі та нижчі почуття немає.

Позитивні й негативні емоції. Позитивні емоції – позитивна оцінка об’єкта, явища (радість, любов, захоплення тощо); негативні емоції – негативна оцінка (гнів, страх, огида, жах тощо). Негативні емоції виникають при дефіциті інформації, нестачі відомостей чи вмінь. Виникають при високій відповідальності про людей, хворобливому стані чи втомі.

Стенічні емоції – підвищують життєдіяльність (радість).

Астенічні емоції – почуття прагнення, котрі гальмують життєдіяльність, знижують енергію суб’єкта (журба).

Емоційні реакції (процеси) – короткочасні реакції на певний об’єкт, подію, ситуацію. Емоційні реакції особливо інтенсивної сили призводять до втрати людиною контролю над собою, що супроводжується криками, непродуманими вчинками (афектом). Уникнути цього стану можна шляхом переключення уваги.

Емоційні стани – більш статичні, довготривалі; ефект від дії сильної емоційної реакції.

Ступені екстремальної напруженості:

І Оптимальна напруженість, яка виникає у вигляді емоційного стану («бойова готовність») і розвивається в оптимальній межі фізіологічних та психічних можливостей людини.

ІІ Екстремальна напруженість, яка виникає в екстремальних ситуаціях на межі фізіологічних та психічних можливостей людини. Коли їх не вистачає, мобілізуються «буферні» резерви.

ІІІ Надекстремальна ситуація, яка проявляється за межами фізіологічних та психічних можливостей людини. Мобілізуються «аварійні» резерви.

Психологічна реакція людини на екстремальні умови

В медичній науці та психіатричній практиці давно відомі нав’язливі стани, серед яких фобії (страхи) найбільш розповсюджені і являють собою непереборний стан психоемоційного напруження.

Фобії – це одне з конкретних проявів стресу, а стрес невід’ємний елемент адаптаційних механізмів. У свою чергу адаптація до мінливих умов середовища, що загрожують нормальній життєдіяльності, є фундаментальною властивістю живої матерії, запорукою еволюційного удосконалення будь-яких біосистем.

Стрес (напруга) – сукупність захисних фізіологічних реакцій, які віддзеркалюють дію зовнішніх факторів (стресорів). Види стресорів: уявні й реальні.

Причини стресів: необхідність робити те, що не хочеться, брак часу; хтось підганяє, не дає зосередитись, внутрішнє хворобливе напруження, сонливість, куріння, алкоголізм, сімейні чи виробничі конфлікти, незадоволення життям, борги, комплекс неповноцінності, брак відчуття поваги до себе.

Прикмети стресового напруження: неможливість зосередитися, часті помилки в роботі, постійне почуття втоми; дуже швидка мова, біль голови, спини, шлунку; підвищена збудливість, втрата почуття гумору; постійне відчуття недоїдання.

Види реакції (поведінки): активні – «боротьба» або «втеча» і пасивний – «замирання».

Силу стресу і поведінкову реакцію визначає можливість контролю ситуації. Якщо контроль обмежений (суперечлива ситуація) або втрачений (негативна ситуація), стан людини відрізняється високим рівнем страху, тривожності, безпорадності й депресії.

Стрес, являючись корисним і необхідним мотивом і механізмом адаптації, має свої оптимальності, за межами яких він переходе у свою протилежність, стаючи шкідливим і навіть смертельно небезпечним для життя. Надмірний емоційний стрес, незалежно від емоційного забарвлення однаково несприятливий.

Стадії розвитку стресорної реакції:

І стадія тривоги – усвідомлення ситуації й мобілізація всіх ресурсів організму для її подолання;

ІІ стадія резистентності (стійкості), тобто адаптації до умов критичної ситуації;

ІІІ стадія виснаження – декомпенсація, тобто перехід адаптаційних механізмів у патологічні (хвороба).

Фази відповідної реакції людей після лиха:

1. «Героїчна» фаза протікає під час лиха й одразу після нього. В цей період емоції людей сильні й цілеспрямовані. Люди намагаються діяти, щоб рятувати себе й інших. Найбільше проявляють себе в цей час рятівники, сімейні групи, сусіди.

2. Фаза «медового місяця» триває від тижня до 6 місяців після лиха. У тих, хто вижив, відмічається прагнення розділити з іншими небезпеку, досвід катастрофи і жити, не дивлячись на втрати близьких і власності. Вони очікують вирішення їхніх проблем і значної допомоги від уряду та офіційних організацій. Основну роботу в цей час проводять створені під час лиха громадські групи.

3. Фаза «позбавлення від ілюзій» триває від 2 місяців до 1 року і більше. За цей час, якщо обіцяна допомога не буде надана, у потерпілих виникає почуття зневіри, біль гіркоти, гнів і обурення. Громадські зв’язки в групах послаблюються. Потерпілі зосереджуються, в основному, на відновленні свого особистого життя й вирішенні своїх проблем.

4. Фаза «відновлення» починається з моменту усвідомлення самостійного вирішення своїх проблем і відповідальності за це. Ця фаза може тривати декілька років.

Під час лиха у 50-75% населення відмічається паніка, а у 12-15% – істерика. Реакція: сильне збудження; здійснення неадекватних дій; загальмованість, стан пригніченості; повна апатія до подій. І лише до 15% людей діють у складній ситуації рішуче і вірно. У ¹/₃ людей, що перенесли лихо відмічається стрес, у ²/₃ – стрес і невелика депресія, у 1% – сильні психічні порушення. «Синдром лиха» відмічається майже у 75% потерпілих у фазі впливу. Він характеризується відсутністю емоцій, пригніченою діяльністю, автоматичною поведінкою, патологічним проявом страху у людини.

ІІІ Вольові процеси

ВОЛЯ – це здатність людини управляти своїми діями й вчинками. Вона виражається у високому самовладанні в небезпечних ситуаціях, умінні подолати перешкоди, які виникли на шляху досягнення мети, здатності підкоряти свої бажання вимогам обов’язку, вмінні долати почуття невпевненості, сумнівів і страху.

Щоб виховати волю, слід завжди виконувати прийняте рішення навіть у дрібницях, бути послідовним і вимогливим до себе, критично оцінювати свої дії й вчинки, не чинити імпульсивних дій, переборювати такі недоліки, як невпевненість, запальність, недисциплінованість, нерішучість, легковажність, недбалість, боягузтво.

Мотив – це відповідь на запитання, чому людина хоче досягти поставленої мети. Мета досягається через боротьбу мотивів, яка завершується рішенням, а потім відповідною дією. Вольовими якостями є дисциплінованість, самовладання, рішучість, наполегливість, ін.

Дисциплінованість – підкорення своїх дій вимогам громадського обов’язку, сумлінне виконання своїх обов’язків. Це якість, що забезпечує моральну спрямованість поведінки, що виявляється в здатності виконувати всі вимоги моралі й правил співіснування, це готовність докласти всіх зусиль та енергії для своєчасного, точного, бездоганного виконання поставленого завдання; це завершення розпочатих справ, виховання навичок належної поведінки; уміння спланувати свої дії, організовано діяти за прийнятим планом.

Самовладання – вміння за будь-яких умов управляти своєю розумовою діяльністю, почуттями й вчинками. Це основа сміливості, подолання страху в критичній ситуації.

Рішучість – здатність швидко оцінювати ситуацію, приймати рішення і без вагань виконувати їх.

Наполегливість – здатність довго й цілеспрямовано втілювати в життя прийняте рішення.

Терпіння – активне й цілеспрямоване подолання труднощів. Від наполегливості слід відрізняти впертість.

Упертість – це необґрунтована настирливість, коли при виконанні вольової дії людина не зважає на думку інших людей, на нові обставини, які вимагають нових рішень. Волю можна розвивати й виховувати.

МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ – стрижнева складова формування моральної вихованості людини, яка визначається як відображення у свідомості людини принципів, норм поведінки, що регулюють ставлення людей один до одного й до суспільства.

Моральні знання – основа розвитку моральної свідомості людини, основний її компонент, це засвоєння й формування певного ставлення особистості до моральних явищ, до самої себе. Моральна оцінка й самооцінка – складові моральної свідомості.

Моральні ідеали – специфічне відображення дійсності у вигляді задач, цілей, уявлень про майбутнє. Це ідеальна модель бажаного, критерій оцінки сучасного щодо майбутнього. Ідеал – це не тільки об’єктивна етична категорія, але й емоційно забарвлений, внутрішньо сприйнятий особистістю образ, який стає регулятором її власної поведінки та критерієм поведінки інших людей; наявність позитивних моральних ідеалів. Це одна з необхідних умов виховного процесу. Морально свідома людина – самостійна людина, якій притаманна: незалежність, творча ініціатива, критичність, трудова активність, ентузіазм, вимогливість до себе.

Рівень сформованості вимогливості – це критерій дієвості критичного ставлення до себе; наявність потреб і мотивів вимогливого ставлення до себе без зовнішнього контролю.