Частина 3. Історія педагогіки

1. Історія педагогіки як наука. Я. А. Коменський - перший творець самостійної гуманної педагогіки.

2. Видатні зарубіжні представники гуманної педагогіки (ХVIII- ХХ ст).

3. К. Д. Ушинський - основоположник наукової педагогіки і народної школи в Роси. Педагогічні погляди Л.М.Толстого.

4. Українська педагогічна думка та її видатні представники.

5. Педагогічна діяльність і творча спадщина А. С. Макаренка.

6. В. О. Сухомлинський - видатний український. педагог-новатор.

7. Актуальні проблеми зарубіжної педагогіки. Освіта в Японії.

8. Традиції та нові цінності в системі освіти США, Канади, Великобританії та інших зарубіжних країн.

9. Дванадцятирічна освіта: реалії та перспективи.

Тема 1. Історія педагогіки як наука. Я. А. Коменський — перший творець самостійної гуманної педагогіки

1. Значення вивчення історії і теорії педагогіки.

2. Поняття про історію педагогіки.

3. Гуманність педагогіки як тенденція її розвитку.

4. Я. А. Коменський і сучасна педагогічна наука:

§ Я. А. Коменський — слава і гордість слов'янських народів;

§ життєвий і творчий шлях Я. А. Коменського;

§ "Велика дидактика" — першокласний твір світової педагогічної літератури;

§ принцип природовідповідності в педагогічній системі Я. А. Коменського;

§ Я. А. Коменський про зміст освіти;

§ дидактична система Я. А. Коменського;

§ Я. А. Коменський про моральне виховання, шкільну дисципліну і правила поведінки, про учнів і вчителя;

§ значення творчості Я. А. Коменського.

Література: 13, 15, 17,19, 23, 92, 94,102.113, 114, 115, 119,120, 131,

135.

Вивчення історії і теорії педагогіки — шлях до творчості вчителя

К. Д. Ушинський, знайшовши в Гатчинському інституті бібліотеку і вивчивши її, прозрів і з вдячністю згадував: "Цим двом шафам я зобов'язаний в житті багато чим, і... від скількох

грубих помилок я був би позбавлений, якби познайомився з цими двома шафами перш ніж вступив на педагогічну стезю".

Ознайомившись із теорією виховання, К. Ушинський дійшов висновку: методи тут дуже різноманітні, і лише знайомство з усім розмаїттям методів може врятувати від впертої одноманітності, яка, на жаль, дуже часто трапляється у практиків, не ознайомлених із педагогічною літературою.

У факторах виховання керівна роль, за Ушинським, належить учителю. "Багато, звичайно, значить дух закладу, але цей дух живе не в стінах, не на папері, а в характері багатьох вихователів і звідти переходить у характер вихованців". У вихованні усе повинно спиратися на особистість вихователя, тому що виховна сила виливається лише з живого джерела людської особи.

Ушинський вимагав від кожного вчителя, щоб він любив свою професію, із почуттям відповідальності ставився до цієї великої всенародної справи і з честю виправдав велику довіру народу.

Від кожного вчителя вимагається творчість, якої не може бути без глибокого професійного знання історії і теорії педагогічної думки, знання не зі статей і підручників, не з телепередач і лекцій, а безпосередньо з першоджерел. Це неодмінна умова руху вперед, до справжніх висот. Якщо цього не дотримуватися, ніхто з учителів не застрахований від помилок, переоцінки себе і від повторення. Нова школа не можлива без педагогічної освіти. Наука про виховання — найдавніша наука, її історія — школа мислення. Знати історію педагогічної науки — це значить бачити її в зародку, повільному становленні, сходженні від менш досконалого до більш досконалого, у русі від нижчих сходинок до вищих.

Засвоївши досвід попередників, потрібно йти далі, усвідомлюючи, що педагогіка — споруда, яка повинна будуватися вічно. Зупинимося на такому поверсі цієї споруди, як педагогіка співтворчості. Сократ є її родоначальником. Ж.-Ж. Руссо не відставав від великого грека. У Л. Толстого ми знаходимо, що діти багатші на творчі можливості, ніж дорослі. Видатні діячі педагогіки А. Макаренко, В. Сухомлинський заклали сучасні методологічні основи співпраці вчителів та учнів. У 80-х, 90-х роках передові вчителі, учителі-новатори зібрали величезний досвід нових форм, засобів, прийомів навчання і виховання. Створені нові дидактичні системи, технології, модулі, нові стилі педагогічної діяльності. Є талановиті автори педагогічних концепцій. Вони сміливо шукають нові підходи

до навчання і виховання, збагачують школу свіжими ідеями і методичними відкриттями.

Студентам необхідно глибинно вивчати сучасні праці психологів, педагогів, методистів і вчителів-практиків, лише тоді вони відкриють невичерпні педагогічні роздуми і виберуть із них найбільш відповідні до нашого часу і своєї індивідуальності: із них можна черпати десятками і сотнями зразки навчання і виховання. На жаль, сьогодні скарби історико-педагогічної думки не використовуються повністю. Поклонів на адресу педагогічних мислителів не досить. Потрібно вивчати їх, творчо використовувати створене ними.

Важливо, щоб у людини, яка вступає до педагогічного вузу, були первинні вихідні якості. Вивчення історії життя видатних і відомих педагогів показує, що до цих властивостей належать: потреба вчити, виховувати, ростити, удосконалювати, передавати досвід; гуманність, світлий розум; цільність, єдність слова і діла, комунікабельність; чистота натури, душевна молодість, дар мови. Ці риси — фундамент формування особистості вчителя.

У сьогоднішніх учителів-новаторів, переможців і лауреатів конкурсів "Учитель року" виділяються такі уміння і якості, як: прекрасна ерудиція, відточена мова, залізна логіка, наочність у роздумах. Акмеологічний рівень готовності вчителя до педагогічної діяльності включає філософську мудрість, дослідництво, творчість, науковість.

Поняття історії педагогіки

Людську цивілізацію на всіх етапах її розвитку супроводжувала така наука, як історія педагогіки — важлива галузь педагогічної науки. Історія педагогіки — це наука про історично зумовлені педагогічні системи минулого, про внесок видатних корифеїв педагогічної думки у скарбницю світового педагогічного досвіду. Останнім часом до історії педагогіки дедалі частіше зараховують народну педагогіку.

Наскельні малюнки свідчать, що виховання дітей здійснювалося задовго до цивілізованої історії людства. Діти залучалися до праці, полювання, спорудження жител, пізніше виник родоплемінний обряд-посвята юнаків у чоловіки. У деяких племенах виникали своєрідні "школи-хижі", де старі люди готували підлітків до дорослого життя.

У період переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу виникли писемність і лічба, застосовувалося вимірювання земельних ділянок, спостереження за погодою та зоряним небом, вітрами, припливами і відпливами. У Давній Греції існували дві протилежні системи виховання — афінська і спартанська.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої було духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.

Спартанців виховували в жорстоких умовах, щоб виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам. У сім років хлопчиків віддавали д0 школи.

Після того як Рим завоював Афіни, багато давньогрецьких філософів, музикантів, математиків потрапили в полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям, їх почали називати педагогами ("paidos" — діти, "ago" — веду, виховую). Так виникла назва професії й утворився термін "педагогіка". У Римській імперії великого розвитку набуло політичне, ораторське мистецтво. Перший "штатний" педагог Марк Фабій Квінтиліан (35—96 рр.), який одержував платню з імператорської казни, навчав юнаків-патриціїв ораторського мистецтва, був автором 12-томної книги "Дванадцять книг риторичних настанов", по суті, це була перша педагогічна книга.

Минали століття, у Європі утворювалися великі імперії — конгломерати. Поступово сформувалися дві системи виховання: лицарська (для воїнів) і монастирська (для монахів або чиновників). У лицарських школах готували до турнірів, походів "до труни Господньої", до служіння своїм сеньйорам, а в монастирських школах було два відділи — внутрішній (для тих, хто жив у монастирях) і зовнішній (для тих, хто приходив на заняття з домівок). У цих школах вивчали граматику, риторику, діалектику, математику, астрономію, музику.

В епоху Відродження у XV—XVI ст. почала докорінно змінюватися система освіти, виникали школи гуманістичного спрямування.

У XVII ст. з'явилися твори, які відокремили педагогіку від філософії.