Гуманістична стратегія теорії і практики навчального процесу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Гуманістична стратегія теорії і практики навчального процесу



Навчальний процес у національній школі будується відповідно до стратегії освіти України і передбачає радикальну зміну тактики в підходах до змісту, форм і методів пізнавальної діяльності. Організація навчання здійснюється на основі нових прогресивних концепцій, вироблених світовою і вітчизняною педагогікою, застосування сучасних технологій і науково-методичних досягнень, перетворення освіти і навчання на важливий інструмент національного розвитку та гармонізації національних відносин, підпорядкування організації, змісту, форм і методів навчальної роботи завданням формування цілісної та всебічно розвиненої особистості.

Державний закон "Про освіту" набув чинності. Учням створюють можливості вільного вибору форм освіти і навчання, які відповідають освітнім запитам та інтересам особистості, застосовують варіантний компонент змісту освіти, диференціацію й індивідуалізацію навчального процесу. Увесь навчальний процес пронизується духом гуманізму і перебудовується так, щоб у центрі турбот педагогічних колективів була дитина. Учитель забезпечує управління навчальним процесом разом з учнями — спільне прогнозування мети, планування роботи, аналіз і самоаналіз, контроль і самоконтроль у процесі пізнавальної діяльності.

У навчанні кожен учень посувається вперед своїм індивідуальним кроком, мірою своїх реальних можливостей і здібностей. Тому навчальний процес у більшості шкіл набрав яскраво вираженого диференційованого характеру. Учитель уважно вивчає типологію учнів, їхню здатність навчатися і працювати (рівень самостійності, активності, уваги, мислення, фантазії), рівень організованості, зібраності, зосередженості.

Кожен учень, працюючи за програмою, що відповідає його розвитку та інтересам, має опрацювати і засвоїти певний рівень і обсяг знань, умінь і навичок відповідно до його особистих потреб.

У розрізі свого навчального предмета вчитель створює систему індивідуальних завдань для кожного учня і групи учнів на відповідний період (найближчий і далекий), якість ви конання і засвоєння яких надає йому змогу зробити підсумковий аналіз рівня знань (мінімальний, середній, достатній, високий) і рівня здібностей (із застосуванням тестів, діагностик, інших методик).

У процесі цієї роботи він створює для учнів ситуації успіху, ситуації морально-емоційних переживань. Зокрема для тих учнів, які відчувають серйозні труднощі в навчанні і втрачають віру у свої сили, складаються спеціальні індивідуальні завдання з поступовим ускладненням їхнього змісту, виконання яких забезпечує успіх і посування вперед, змінюючи водночас ставлення їх до навчання. Позитивно зарекомендували себе підсумкові уроки додаткового роз'яснення вчителем незрозумілого матеріалу й окремих питань щодо змісту.

Значна увага звертається і на роботу з найбільш здібними та обдарованими учнями, з якими організовують поглиблене вивчення відповідних предметів за спеціальними, більш ускладненими, програмами. В окремих школах комплектуються класи з таким диференційованим навчанням, де існують відповідні паралелі, за якими окремо (нарізно) навчаються учні з високим, середнім і низький рівнем розумового розвитку (Чернігівська середня школа № 19). Природно, що у таких класах існує специфіка в організації навчального процесу, є свої труднощі та проблеми.

Отже, структура та технологія навчального процесу орієнтується не на якогось абстрактного "середнього" учня, як це було за застійних часів, а на індивідуальні особистісні якості і можливості, на "зону найближчого розвитку" (Л. С. Виготський, Г. С. Костюк) учня.

У навчальному процесі на одне з перших місць ставиться дитячий інтерес, пізнавальна допитливість, задоволення навчально-пізнавальних потреб учня. Учитель постійно вивчає, простежує динаміку розвитку інтересу до знань, навчального предмета (нульовий, низький, середній, достатній і високий) і в результаті цього визначає особливості мислення, сприймання матеріалу, рівень пам'яті, суджень, ставлення до навчання взагалі. У процесі роботи він прагне наскрізь побачити душу учня, його рівень розвитку та працездатності.

Велике значення має постановка процесу навчання в школі. Він повинен мати гуманістичну й творчу спрямованість, а навчання повинне бути радістю пізнання. Саме шляхом показу прекрасного в концепціях., теоріях, формулах, законах відбувається виховання в учнів поваги до могутності знань, відповідального ставлення до навчання. На цій основі формується в них прагнення засвоїти та зберегти у своїй пам'яті все те істотно важливе, що потрібне для подальшого життя і праці.

Навчання учнів умінню вчитися — важлива передумова гуманізації навчального процесу.

За даними Міністерства освіти у загальноосвітніх школах налічується не більш як 12—15% від чисельності учнів, які вміють учитися. Певна частина дітей тримається "на плаву" шкільного навчання завдяки своїм природним задаткам і сприятливому домашньому та шкільному середовищу. Решта безнадійно потопає у премудростях основ наук. Починаючи з 70-х років, став помітно виявлятися так званий внутрішній, а нерідко і зовнішній відсів зі школи відповідної частини учнів. Цей процес супроводжується хронічними пропусками занять або повною відмовою від них, слабким рівнем знань або неуспішністю.

У цьому, очевидно, слід вбачати індивідуальний протест — результат невдалого особистісного самоствердження, яке є невіддільним атрибутом людського "я". За цих же випадків, коли потреба в самоствердженні не реалізується, з'являються в дітей негативні афективні переживання і відповідні форми поведінки: упертість, замкнутість, емоційна нестійкість тощо, про що свідчать дослідження українських психологів, педагогів (О.. Киричук, М. Фіцула та ін.).

Невміння навчатися, що призводить до невдач у навчанні, відсутність радості пізнання, а отже, і приємних життєвих перспектив, зумовлюють серед певної частини учнів потребу в переоцінюванні своєї життєдіяльності, яка іноді призводить до небажаних наслідків (поширення алкоголізму, наркоманії, правопорушень, дармоїдства та інших соціально небезпечних явищ).

Людина — активно діяльна сутність, і якщо їй не вдається що-небудь одне, вона обов'язково шукатиме задоволення свого інтересу в іншому, де можна їй самовиразитися, самоствердитися.

Навчання — це усвідомлена і правильно спрямована навчально-пізнавальна діяльність самого учня, який має конкретну мету і відповідний арсенал способів і прийомів її досягнення. Усвідомити теоретичні основи цього процесу — означає упритул підійти до розуміння його змісту і суті. Чимало учнів зводить мету свого навчання до освіти, виховання, формування навичок і вмінь, Але це лише засоби. Кінцева мета навчання — усебічний Гармонійний розвиток людини — уявляється деякими учнями як щось таке, що само собою зрозуміле і тому належить до пасивного арсеналу діяльності. Звідси навчання нерідко зводиться до того, щоб прослухати урок, виконати домашнє завдання і прозвітувати про це перед учителем і батьками. Насправді ж сутність навчання полягає у свідомій і науково обґрунтованій самоорганізації особистості, спрямованій на розвиток і вдосконалення її розумових сил, озброєння способами і прийомами самоосвіти і самовиховання. Благотворне навчання неможливе без знання його "технології". Як може здійснюватися цей процес, які його найважливіші засоби, як відбувається процес засвоєння знань і вироблення вмінь — ось основні компоненти, які повинні знати учні. Навчити сумлінно вчитися — означає озброїти школярів не просто методикою розумової праці, а збудити їх інтелектуальні, вольові, емоційні сили, спрямувавши їх на всебічне самовдосконалення в ім'я загального блага.

Школа майбутнього є школою індивідуального і групового навчання за індивідуальною методикою, яка відповідає здібностям і можливостям кожної дитини. Таким чином організовано навчання у школах найбільш цивілізованих країн світу. У цьому, очевидно, і полягає головне питання реформи шкільного процесу навчання. Потрібно зацікавлено, змістовно й аргументовано, спираючись на фактичний рівень знань і досвід життя учня, показати його самого собі, закономірність розвитку його реальних сил, переконати, що всі достоїнства (як і недоліки) залежать від нього самого, від рівня його самосвідомості та вміння будувати своє життя. Для цього потрібна організація предметно-практичної та конкретної особистісно-рольової діяльності учня в колективі, у ході якої саме життя спонукало б його розуміти свої обов'язки, права і самого себе як творця власної особистості. Тут важливо викликати в учня захопленість самоорганізацією процесу навчання, щоб він на своєму власному досвіді переконався у можливості самовдосконалення своїх здібностей.

Важливо будувати навчання в такий спосіб, щоб творча праця була інтелектуально й емоційно напруженою, але посильною, адже інакше вона не зможе викликати потрібних для творчості проявів інтелектуальної та вольової енергії, здатної перебороти неминучі в цій справі труднощі особистісного й організаційного характеру.

Навчання радістю пізнання

Життя і діяльність учня в школі і поза нею завжди має бути сповнене почуттям радості, світлою перспективою, надією на успіх. У цьому джерело гуманізації навчання. Відчуття радості завтрашнього дня — це перспектива розвитку особистості. Невипадково ще А. С. Макаренко висунув і обґрунтував ідею "завтрашньої радості", вбачаючи в ній велику спонукальну і виховну силу, що розкриває всі внутрішні потенції учня. Через відчуття радісних перспектив відбувається рух і розвиток особистості.

В. О. Сухомлинський запровадив у педагогіку поняття "школа радості" і практично реалізував цю ідею у своїй Павлиській середній школі. Досвідом організації навчально-пізнавальної діяльності учнів своєї школи він довів і теоретично обґрунтував, що очікування радості як для дитини, так і для дорослого — джерело руху вперед. Радість в учнів виникає як від усвідомлення досягнутого, так і від відчуття реальної перспективи, яка приводить до досягнення поставленої мети, а будь-яка досягнута мета окрилює людину, а тим більше дитину, вселяє в неї віру у свої сили і здібності.

Спостереження, опитування багатьох учнів показують, що сама по собі радість пізнання виникає досить рідко. Водночас умови, які б сприяли збудженню та розвитку пізнавального інтересу, можна організувати. Покажемо це на прикладах.

Перший приклад. Учень працював над виконанням самостійного індивідуального завдання. І ось він одержав для себе цікавий, оригінальний результат, який викликав у нього здивування і задоволення досягнутим. Учитель повинен помітити цей емоційний стан учня, підтримати його успіх поставити перед ним нове, більш ускладнене завдання, назвавши при цьому загальні орієнтири його розв'язання.

Другий приклад. У більшості учнів є свої стійкі інтереси до тих або інших видів діяльності — трудової, виробничої, технічної, спортивної, художньої; до відповідних навчальних предметів, природничо-математичних і гуманітарних дисциплін; до конструювання, моделювання, до питань кібернетики, генетики, комп'ютеризації тощо. Учень досягає певних результатів, які його задовольняють, роблять життя творчим, цікавим. Для заглиблення в цікаву проблему вчитель пропонує учневі відповідну літературу, знайомить із спеціалістами, постійно висуває перед ним все нові і нові, поступово ускладнені творчі завдання. У процесі їх розв'язання учень відкриває для себе щось нове, і сам творчий пошук, заглиблення в невідомий світ осяває його, мобілізує інтелектуальні, емоційні і вольові зусилля на задоволення його духовних потреб.

Вивчаючи індивідуальні сили учня, учитель у подальшій роботі уважно стежить за тим, щоб той у процесі виконання дорученого завдання, що вимагає напруження розумових і фізичних сил, не тільки досягав мети, а й діставав у зв'язку з цим моральне задоволення. Не допускати розчарування учня у навчальній праці, навчити його якомога менше витрачати марно своїх сил — ця надзвичайно важлива умова виховує в нього звичку примушувати себе працювати в міру своїх сил і можливостей, як підкреслював В. О. Сухомлинський.

Деякі учні свідомо не бажають добре навчатися, щоб продемонструвати перед своїми ровесниками і передусім перед учителями негативне ставлення до навчання. Здебільшого вони тримають себе гордовито, незалежно, нерідко лицемірять, залякують інших. Основна мета їхньої поведінки — відрізнятися чим-небудь від усіх інших, ствердити себе в ролі опозиціонера.

У такого школяра моральне задоволення виникає, за свідченням А. Бєлкіна, саме через можливість підтвердити обрану ним роль. Найчастіше причиною такої поведінки учня є конфліктні взаємини з учителями, батьками, потреба в якійсь формі передати свій протест, звернути на себе увагу.

Для створення ситуації успіху важливо глибоко вивчити індивідуальні особливості учня, провести діагностику його навчальних інтересів. Діагностика здійснюється на основі з'ясування таких, наприклад, питань, як:

1. Яким предметам учень надає перевагу (гуманітарним, природничим, фізико-математичним і т.д.)? Чому?

2. Чи пов'язує він вивчення шкільних предметів із життєвими планами?

3. Чи поділяє предмети на головні і другорядні? Яке ставлення до них?

4. Чи пов'язує учень ставлення до навчальних предметів зі своїм ставленням до вчителів?

Інформація на перше питання допомагає вчителеві визначити справжні мотиви ставлення учня до тих або інших предметів, престижність і роль цих предметів у житті та праці, їхню майбутню перспективу розвитку. Природні нахили, здібності учня щодо вивчення певних предметів спонукають його віддавати їм перевагу, процес викладання їх учителем зумовлює підвищену зацікавленість.

Визначне місце посідає диференційована робота учнів на уроці. Причому диференціація не за групами, як це загальноприйнято, коли вчитель умовно виділяє сильних, середніх і слабших учнів і кожній групі розробляє систему завдань за їхніми реальними можливостями, а щось інше. Учитель спирається на результати діагностики навчальних інтересів учнів, відповідно до яких визначає основні види навчальної діяльності, зміст завдань для них, способи та прийоми їх виконання.

Принцип диференціації у навчальній роботі реалізується не шляхом застосування навчальних завдань за ступенем їх важкості, а шляхом використання варіативних завдань за творчою спрямованістю: підключення учнів до викладу якоїсь частини навчального матеріалу, підготовка школярів до повідомлень з якогось питання дослідницького характеру, написання рефератів і доповідей, складання тез для участі у конференції, олімпіаді, турнірі, організація навчально-ділових і рольових ігор, варіативних самостійних навчальних завдань тощо. Важливо кожному школяреві знайти на уроці цікаву для нього справу. І ні в якому разі не слід порівнювати навчальні результати різних за здібностями учнів. Треба порівнювати успіхи учня з його власними попередніми досягненнями, наголошувати на його рухові вперед завдяки наполегливій копіткій праці. Добре слово, похвала на адресу слабшого учня, який одержав задовільні результати, але приклав чимало зусиль для їх досягнення, зумовлює у нього добрі почуття, радісний настрій, допомагає йому переборювати зростаючі труднощі навчатися, працювати на повну силу здібностей, проявляти наполегливість і волю.

Деякі класні керівники на батьківських зборах, аналізуючи успішність учнів, порівнюють навчальні успіхи кожного з них. Кращих — заохочують, слабших — осуджують. Це педагогічно небажаний шлях "стимулювання" батьків. Він породжує гнів, обурення з боку тих батьків і матерів, діти яких з тих або інших об'єктивних причин не досягають бажаних успіхів.

Працювати сьогодні за старою схемою "розповів — засвоїв — перевірив" стає дедалі важче, а за відсутності професійної майстерності і зовсім неможливо. Не опанувавши мистецтвом викладання, спілкування з учнями, учитель безсилий давати глибокі знання, пробуджувати інтерес до них. Навчання у процесі живого спілкування-діалогу — це урок співтворчості, спільного мислення, урок свободи, де кожен може і повинен висловити свою думку, не підлаштовуючись під когось. Поважати людину в собі і у своїх підопічних — головна функція такого уроку, який приносить радість і задоволення як тим, кого навчають, так і тому, хто навчає.

Дистанція між учителем і школярем, звичайно, потрібна. Але вчитель не будує відносин з учнем за принципом: "Ти мене розумієш — цього досить; тобі зі мною цікаво — чого ж ще треба ?"

У школяра вчитель має прагнути побачити те, що його відрізняє від інших і чим він корисний і потрібний іншим. Одним з правил взаємин учителя й учня має бути: учень, навіть посередній, завжди чимось цікавий, якщо, звичайно, його вчитель вивчатиме, пізнаватиме вдумливо, без поспіху, як вдумливо і не поспішаючи він читає книгу. Учня треба вміти слухати і розуміти, тобто чути його внутрішній голос.

Особисті творчі знахідки та досягнення вчителів у роботі з учнями стають надбанням усього колективу. Створюються банки творчих ідей і прогресивних концепцій, на основі яких розробляються передові технології навчального процесу, що приносять радість і задоволення учням, сприяють професійному зростанню вчителів.

Новій системі навчання,4її головному механізму властива творча спрямованість пізнавальної діяльності учнів шляхом розвитку мислення. Прагнення вчителя до зміни раніше сформованого стереотипу педагогічного мислення, ствердження демократичного стилю взаємин між учителями й учнями, взаємодовіра і взаємоповага між ними — ось провідні стрижневі ідеї нової організації навчально-виховного процесу. Визнання учня рівним собі партнером, активним учасником навчального процесу, коли вчитель убачає в кожній дитині насамперед особистість і працює з ним на рівних засадах — це не стільки нова педагогіка і навіть не метод, скільки особистісна позиція вчителя до учнів, яка створює сприятливі умови для розкриття та розвитку обдаровань і здібностей дітей у процесі навчання.

Учитель сьогодні повинен раз і назавжди відмовитися від пріоритету авторитарного тиску на учня, а в центр навчального процесу поставити розвиток дитини шляхом застосування в навчанні нових, найбільш продуктивних, нетрадиційних і водночас гуманних форм і методів роботи. Максимальна увага до розвитку особистості, надання їй всебічної допомоги та підтримки в корисних і цінних починаннях, підтримка в неї прагнення до високого результату розумової праці — важливі критерії педагогічної діяльності учителя сучасної національної школи. Комфортно і радісно учневі в тій школі, де панують сприятливий для навчання морально-психологічний клімат, творча атмосфера і новаторський дух у роботі вчителя і учнів, де створені сприятливі умови для праці і відпочинку, упорядкований режим навчальної роботи, а особистий приклад керівника настроює, налаштовує колектив на творчу працю, виступає надійним гарантом розвитку педагогічної майстерності і соціального захисту творчо працюючих педагогів. Творча атмосфера в педагогічному колективі уможливлює вільний самостійний пошук учителя і вибір ним оптимальних за даних умов варіантів побудови навчального процесу, спрямованого на розвиток особистості учня та гуманізації моральних взаємин.

Навчальний процес, що відповідає стратегії гуманізації, ґрунтується на таких принципах:

1) формування особистісного стилю взаємин учня з однолітками по навчанню і вчителем. Спілкування і взаємодія є основним механізмом передачі соціального досвіду, а особистісний характер взаємин найбільше відповідає завданням гуманізації навчання і виховання;

2) активна взаємодія з однолітками і взаємне збагачення. Для розвитку особистості найбільш прийнятою є ситуація відносної рівноваги (автаркії за Г.С. Сковородою) у сфері обміну духовними цінностями, коли в мікрогрупі і в класному колективі загалом кожен учень отримує можливість рівнозначно відбувати роль того, що віддає знання, і того, що сприймає;

3) включення учнів у творчу діяльність і розвиток творчих здібностей. Творча діяльність є засобом інтенсивного розвитку інтелектуальних здібностей і особистісних якостей учня. Розвиток творчих здібностей є своєрідною гарантією того, що учень може орієнтуватися і знаходити рішення і в стандартних життєвих ситуаціях, і у професійних проблемах.

Ці три принципи визначають гуманістичний характер навчального процесу, і тому їх можна назвати стратегічними.

Наступні, тобто тактичні принципи, як невіддільна складова гуманізації, спрямовані на створення оптимальних умов ^ для розвитку та навчання. Такі умови виникають, коли навчальний процес відповідає природним механізмам розвитку інтелекту учнів і нагромадження ними соціального досвіду. Наступні три тактичних принципи такі:

4) створення позитивного естетичного фону навчання та атмосфери емоційно-почуттєвого піднесення й успіху (естетика — Наука про почуття, Г. Гегель). У школі дитина повинна почувати себе затишно і бути захищеною від негативних почуггів (потворного і низького). У її свідомості слід створити образ класу і школи як чогось світлого, завжди цікавого, веселого і доброго (почуття прекрасного і піднесеного). Це уможливлюється за єдиної умови — формування в учнів постійного відчуття успіху. Успіх завжди підсилює властиве дитині прагнення до діяльності, підвищує її активність у навчальному процесі і наполегливість під час виконання пропонованих учителем завдань, забезпечує підвищення працездатності і більш високу успішність, підвищує готовність до сприймання нового;

5) опора на гру як засіб позитивних почуттів. Гра не є провідним видом діяльності учнів, але посідає друге місце після навчальної діяльності (навчання). Вона є для дитини найбільш природною формою життєдіяльності, тому використання форм гри під час організації уроку підвищує зацікавленість, а отже, ефективність засвоєння матеріалу. Крім того, гра — ідеальний місток переходу до творчої діяльності;

6) урахування вікових особливостей. Виховання в школяра власне творчих здібностей ще до закінчення початкової школи відображається на організації навчального процесу в початковій школі. Тому, звичайно, під час роботи з молодшими школярами переважатиме гра із засвоєнням учнями ситуацій вибору. Повноцінне ж включення учнів у справжній творчий процес відбуватиметься лише з переходом до середньої школи.

Спираючись на ці принципи, учитель може розробити і реалізувати практично методику організації уроку у формі творчої пізнавальної діяльності. Як методика, творча пізнавальна діяльність містить самостійні напрями (подані вище), які зумовлюють педагогічну дію і, об'єднуючись, збагачують один одного та постають цілісним утворенням, якісно змінюючи урок.

Завдання сучасної дидактики

1. Стандартизувати зміст освіти з кожного навчального предмета з метою його вдосконалення.

2. Зміцнити матеріально-технічну базу навчально-виховних закладів, розробити нові засоби навчання, навчальне обладнання.

3. Підготувати підручники відповідно до стандартів та вдосконаленого змісту освіти. Ліквідувати перевантаженість програм і підручників, відобразити в підручниках досягнення науки і техніки.

4. Комп'ютеризувати навчальний процес, підручники, учительську працю, забезпечити високий науковий рівень знань.

5. Розробити нові і модернізувати наявні форми і методи навчання. Розширити можливості вчителів у виборі методів, форм і засобів навчання. Ширше застосовувати діалоги, дискусію, проблемні ситуації. Запровадити нові технології особистісно-зорієнтованого навчання: індивідуалізацію, персоналізацію та диференціацію; розвивальне навчання; емоційно-ціннісне навчання; дослідницьке та програмоване навчання.

6. Посилити відповідальність учнів за якість навчання, дисципліну, громадянську активність, формувати позитивні мотиви навчання, досягати співробітництва та співтворчості в навчанні.

7. Організувати навчальний процес на принципах гуманізації та гуманітаризації, виявляти виховні можливості кожного предмета, посилити виховну роль уроків.

8. Удосконалити політехнічну підготовку учнів, їхню професійну орієнтацію і підготовку до праці, посилити практичну спрямованість викладання предметів.

9. Розробити шляхи демократизації, гуманізації життя і навчання учнів, інтегрувати зусилля школи, сім'ї, громадськості для виконання .завдань, які стоять перед школою.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.218.88 (0.013 с.)