Жанрово-стильові параметри роману А. Свидницького «люборацькі»

Потужним поштовхом до посилення соціального й національного незадоволення, а заразом – до сплеску національного руху в Україні початку другої половини ХІХ ст., стали як суспільно-політичні події Західної Європи (революції у Франції, Німеччині, Італії, Австро-Угорщині), обстановка в царській Росії (непопулярна в історії імперії Кримська війна 1853-1856 рр., яка всьому світу показала, “...що у цього могутнього зовні велета (Російської імперії) – глиняні ноги і старі обдерті рицарські обладунки...” [22; 20], революційна ситуація у 50-х рр. ХІХ ст., гостра потреба соціально-економічних реформ), так і стан розвитку суспільної, наукової, культурно-освітньої думки в Україні першої половини ХІХ ст.
Розвиток прози в українській літературі 40-60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час в українській прозі формується реалізм, який з кінця 50 – початку 60-х років починає завойовувати становище провідного літературного напряму.
Духовну атмосферу, прогресивні ідеологічно-культурні устремління в українському суспільстві 40-60-х років ХІХ ст. визначали ідеї Кирило-Мефодіївського братства, революційно-визвольний пафос поезії Шевченка, вплив ідеології та естетики російської революційної демократії, активізація видавничо-журналістської справи [7; 18]. Починаючи з другої половини 50-х років, після “похмурого десятиріччя”, у зв’язку з певною лібералізацією режиму, з поглибленням національної самосвідомості в українському суспільстві розвиток українського письменства активізується. «Коли в Росії повіяло вільнішим вітром, − писав Франко, − українське духовне життя інтенсивно появилося відразу на різних полях… виступає на сцену новий, високо оригінальний новелістичний талант Марко Вовчок» [58; Т. 41-85]. До «кращих і талановитіших епіків» після Марка Вовчка Франко відносить А. Свидницького.
З другої половини 50-х років розпочинається період певного піднесення епічно-оповідних жанрів, які найбільше відповідали вимогам реалізму. Оновлюються, змінюються художні форми: виникають нові жанри, відбуваються зміни в системі принципів художньої зображальності. Творчість А. Свидницького є яскравим виявом формування й утвердження принципово нового типу художнього підходу до зображувальних явищ [42; 157]. Соціально-ідеологічною передумовою формування і утвердження реалізму в ХІХ ст. стало глибше розуміння законів суспільного розвитку і залежності долі людини від процесів у несправедливому суспільстві. Глибинним сенсом естетики письменників стає використання специфічних можливостей прозових жанрів художнього проникнення в суть і причини реальних процесів руйнування особистості несправедливим суспільним укладом, визрівання бунтарського протесту проти нестерпних соціальних умов.
Найголовнішими тенденціями у становленні реалізму в українській прозі були розширення самих масштабів тематики, захоплення нових масивів суспільного життя, посилення уваги до соціально-суспільної проблематики. Головний зміст творчості письменників-реалістів становить «боротьба людини з соціально-ворожими обставинами, наступ несправедливої дійсності на все найкраще в людині» [40; 65]. В «Люборацьких» А. Свидницького виступає загальна закономірність нівечення людини антигуманними суспільними умовами тієї доби. Водночас твір виражав вже усвідомлення нових завдань літературного жанру, тенденцію переходу роману від зображення особистості в її стосунках із середовищем до художнього відтворення загальних суспільних процесів. У романі художньо освоюється ціла система суспільних стосунків різних верств. «Сила реалістичного зображення надала «Люборацьким» ширшого сенсу, ніж того на який претендував автор. Ідейний зміст твору не обмежується висновком, зробленим центральним героєм: «мене вбила семінарія та…» [7; 14]. Автор з безпощадною об’єктивністю, правдивістю, різкістю оголює істотні явища всієї мерзенної дійсності, даючи читачеві можливість самому зробити широкі висновки про типовість зображених явищ для всієї суспільної системи.
А. Свидницький був добре обізнаний з життям духівництва, організацією освіти й виховання в тогочасних духовних школах та приватних пансіонах, розумів і трактував їх з позицій просвітництва, за законами естетики реалізму. Як зазначає П. П. Хропко, «життєва вірність зображених уромані картин повсякденного побуту подільського духівництва, його залежності від економічно сильної тут польської шляхти не викликає жодного сумніву» [52; 19]. Реальна дійсність зображується в романі як процес суспільного розвитку, в усій різноманітності і складності. Показується трагічний занепад двох поколінь патріархальної сім’ї Люборацьких під тиском соціально-економічних відносин. Гостро ставиться в романі проблема виховання молоді у світі соціальної несправедливості, який спотворює, калічить, руйнує особистість. В образах Антося і Масі показується, як згубне духовне і шляхетське виховання, під впливом антинародної, антипедагогічної діяльності «учителів-мучителів», богословської і шляхетської моралі виховує покручів, риси озлобленості, погорди до народу, вороже ставлення до батьків. Зображений Свидницьким у реалістично виразних картинах жахливий стан системи освіти та адміністративної організації служби духівництва віддзеркалював певною мірою порядки всієї державної системи.
Творчі зусилля А. Свидницького та інших тогочасних прозаїків зосереджуються на змалюванні людини не на фоні суспільних процесів, а як втілення підвладних закономірностям цих процесів сил, як виразника, суб’єкта пануючих у тогочасному суспільстві відносин. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність суспільної структури класу духівництва, виходить за межі цього станового середовища у розкритті суспільних взаємозв’язків [19; 115]. Художньо осмислюються людські біди й вади як наслідок духовного й матеріального пригнічення та нівечення людини системою суспільного укладу, антигуманними умовами.
Жанр «Люборацьких» визначається автором як «сімейна хроніка», однак у структурі роману істотно виділяється проблема негативної ролі певного типу духовної освіти та й загалом проблема освіти і виховання молоді. Порушуються також питання соціально-громадських пошуків різночинця, долі «голодного духовенства», суспільної ролі жінки.
Новаторський характер роману Свидницького виявляється й у свідомому наголошенні письменником причинової залежності характерів від суспільних обставин, у розкритті соціальних джерел, суспільних умов формування людської особистості, в конкретизації й деталізації середовища саме як ґрунту для розвитку тих чи інших якостей персонажів, в особливій увазі до оточення героїв, різко й виразно окреслюється середовище саме як зосередження соціального зла, розкривається процес духовного каліцтва молоді, вирощування тим середовищем робусинських, петропавловських і нівечення, спотворення та знищення кращого в людині [55; 176]. Композиція твору, його фабула, система персонажів, поетика свідомо підпорядковані вираженнню ідеї про згубну дію на особистість світу реакції, соціальної несправедливості, умов феодально-буржуазної дійсності. В загострено зображених індивідуалізовано-конкретних явищах насильницького спотворення й ламання натур молоді відтворено типові закономірності тогочасних стосунків людина − суспільство, свідомо втілено принцип залежності індивіда від об’єктивних обставин. Посилюється вага обставин у художній структурі реалістичного твору, поглиблюється ризкриття їх ролі в формуванні характерів персонажів.
Свидницький виявив себе майстром реалістичної типізації, конкретизації, деталізації обставин, тих соціальних умов, які визначали долю героїв. Дія відбувається в умовах затхлої провінції, нерозвиненості суспільного життя , де особливо відчутним був тиск духовенства, де гасли, гинули ті слабкі, невиразні ще, не оперті на теорію пориви одинаків-різночинців.
Письменник намагався встановити й осмислити причину руйнування, загибелі особистості під тиском суспільних обставин. Переконливо показано, що патріархально-примітивні умови життя не давали життєвих орієнтирів і морально здорових, народно-етичних принципів життєвої поведінки, які б допомогли молоді вистояти під тиском умов, зберегти краще, людяне у своїх характерах. Антося не задовольняє «благополуччя» існування батьків, в нього проривається індивідуальний протест, бунт проти несправедливостей семінарії: щоденні тілесні катування учнів, деспотизм старших бурсаків, обдирання і підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив». Однак, і у своєму середовищі він не знаходить підтримки наставника. Художньо виразно зображена соціально-етична позиція клану духовенства і приреченість особистості із добрими задатками, розумовими здібностями й талантом: «Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі читати, міг за дяка бути, хоч мав літ одинадцять» [52; 32] Не зміг і не міг Антосьо знайти тут місця і можливості для реалізації своїх сил і здібностей, не знайшов він і способу вирватись із лабет станової наперед визначеності його життєвого шляху. «…Ми раби, в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем» [52; 211]. Окремі тимчасові просвітлення в житті Антося настають тоді, коли він дотикається до життя простого народу, селянських дітей і це додає йому духовних сил. Проте Антосьо не може справитися з дикою силою − аморальним і жорстоким чоловіком своєї сестри Тимохою Петропавловським. Справилась з ним лише людська громада. Показується конфлікт героя з обставинами, спроби його вплинути на умови життя. Одинак-мрійник упав під тиском несприятливих умов. «З подальшим збагаченням реалістичного принципу причиново-наслідкової залежності характерів та обставин у літературі виробляється розуміння зображуваної людини не лише як продукту середовища, а й як його суб’єкта»[7; 248].
У «Люборацьких» широке місце займає нарисово-документальний елемент, з великою достовірністю описується ряд явищ, місцевостей постатей, часом письменник переходить на нарисовий опис укладу соціального побуту. Однак «провідним художнім принципом стає не списування з натури, а емпіричне перетворення, концентрація; не розповідь про окремі цікаві випадки і вчинки, а добір і узагальнення найбільш істотних суспільних закономірностей, процесів і взаємин» [26; 284]. Орієнтація на дійсність стає одним із факторів спрямованості письменника до художнього пізнання передусім живого сьогодення, сучасної реальності. Слідування реалістичному принципу об’єктивного зображення дійсності дало можливість А. Свидницькому з усією щирістю й відвертістю розкрити зсередини корені суті духовенства.
Роман А. Свидницького став значним кроком української прози в поглибленні аналітичного психологізму. Особлива заслуга Свидницького «як реаліста − в художньому вираженні складності й суперечливості психології особистості. В художньому психологізмі автора чітко виявляється дія принципу динамічного, функціонального аналізу особистості» [63; 43]. Розкриттю динаміки внутрішнього світу героя, психологічної зумовленості його вчинків, поведінки в «Люборацьких» приділяється особлива увага. Тут Свидницький виступає новатором. Він «першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху» [50; 21]. Письменник збагачує реалізм української прози, зокрема принцип художнього психологізму, «зображенням душевного життя в його суперечностях» [59; 21], значно ускладнює психологічну характеристику своїх героїв, створює, наприклад, наділений суперечливими рисами образ Антося Люборацького.
Важливою новаторською особливістю прозово-епічного зображення героя А. Свидницьким було художнє осмислення доль особистостей як відображення ходу суспільного життя. У динаміці характеру Антося Люборацького відбився процес наступу обставин жорстокого за природою своєю суспільства на неординарну особистість. Різночинець-демократ прагнув відобразити тогочасні шукання такими ж різночинцями суспільних ідеалів та шляхів їх втілення. Антося і Масю Люборацьких не задовольняють обмежені, примітивні ідеали їхнього духівничого клану. Мася, хибно спрямована батьком, спантеличена чужими цінностями, потрапляє під вплив чужих, шкідливих сил, які спотворюють її моральні переконання і весь життєвий шлях, роблять з неї покруча. В Антося крізь нашарування бурсацько-семінаристського накипу пробиваються світлі ідеали, пов’язані з віяннями епохи: «Отяк я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем…» [52; 96]. Письменник не зазначає, якими суспільними обставинами зумовлені ці ідеали героя, вони виступають в романі як орієнтир поведінки для загалом чесної людини. Показується ілюзорність можливостей здійснення цих ідеалів у межах стану духівництва. Антось падає жертвою цілої системи факторів, спрямованих на пригнічення й ламання всього доброго в людині, яка прагне суспільного блага.
А. Свидницький зробив значний крок від одноплановості типологічного добору до різноплановості характеристики. Образ центрального героя − Антося Люборацького багатозначний, ускладнений, наділений суперечливими рисами. Так осягався реалістичний принцип різнобічності, багатогранності, універсалізму у характеристиці персонажів, всебічного охоплення життєвих типів, що надавало образам художньої переконливості.
Автор розсунув межі «сімейної хроніки», створив проблемний соціально-психологічний роман. Цей жанровий різновид роману вводиться в українську літературу вперше. В романі А. Свидницького поглиблюється соціально-психологічний аналіз, проводиться багатобічне вивчення, висвітлення соціальної психології та морально-етичної свідомості класу духівництва, структури його суспільних зв’язків, тенденцій його розвитку. Відчуваються спроби показати ці зв’язки і процеси включеними в контекст загального стану й тенденцій розвитку суспільства. Спираючись на глибоку обізнаність з життям духівництва, на конкретно-реальні життєві прототипи, письменник створює пластичні життєво правдиві індивідуалізовані характери найрізноманітніших представників цього класу і тих, з ким їм доводилося взаємодіяти в суспільному житті та побуті.
«Люборацькі» становлять собою зразок перебудови «сімейного» роману в умовах тенденції реалізму до масштабності зображення дійсності. І. Франко писав про роман: «…се перша широка проба української повісті на тлі сучасних суспільних відносин, і заразом − сміло можна сказати − одна з кращих спроб» [58; Т.27- 7].

6питання

Через політичну невлаштованість національного життя України у суспільстві другої половини ХІХ ст. існували численні проблеми, надзвичай загострені політичною зумовленістю.
Перш ніж розпочати аналіз творчості письменника у зазначеному напрямі, варто окреслити основні поняття, якими оперуватимемо у даному розділі, – поняття проблеми, проблематики. Проблематикою називають сукупність проблем. В свою чергу проблема – це складне теоретичне або практичне питання, що потребує розв’язання, вивчення, дослідження [56; 473].
Творчість Анатолія Свидницького представляє багате розмаїття проблем, що їх автор розглядає на сторінках своїх творів. Це проблеми нової – незалежної людини, гармонійно розвиненої особистості, українського інтелігента; нової національної освіти; статусу української мови; жіночих емансипаційних тенденцій українського суспільства – які постали на ґрунті національного поневолення України як передумова заперечення імперського способу життя та створення нового, національно визначеного.
Виділення окремої проблеми із проблематики творчості А.Свидницького для спеціального аналізу є складним і суперечливим процесом, оскільки у відображенні усього розмаїття проблем українства другої половини ХІХ ст. як об’єкт дослідження маємо в цілому багатющу палітру суспільно-політичних та культурних суперечностей як цілісне явище. З цієї причини виокремлення проблеми є досить відносним, тому що при спеціальному вивченні певної проблеми неминуче відбувається її перетин із іншими проблемами творчості письменника.