Комунікативна теорія в контектсі інтеграції

Цілі й завдання, які ставлять перед собою всі, хто стає на шлях інтеграції. К.Дойч досить вдало поділяв на чотири основні напрямки:

1) досягнення і підтримання миру;
2) забезпечення більших досягнень у найрізноманітніших сферах
людського буття;
3) вирішення деяких специфічних проблем;
4) створення нового власного іміджу та рольової ідентичності.

Крім того, за твердженням К.Дойча, може існувати ще один напрямок, а саме: комбінація деяких або всіх вищеназваних напрямків. При цьому, мабуть, враховуючи демагогічні й популістські нахили багатьох політичних лідерів, він попереджав, що щирість всіх наведених вище цілей і напрямів можна й треба перевіряти.

К.Дойч визначив і основний показник взаємовідносин - обсяг контактів, зв'язків і обміну між їх учасниками. Із усього цього він зробив досить логічний висновок: зростання обсягу зв'язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і об'єднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти та/чи утворення.

Показово, що при цьому К.Дойч розглядав народ як велику групу осіб, об'єднаних комунікативними можливостями, тобто можливостями спілкування, а країну як територію і населення, об'єднані "сіткою із потоків комунікацій і транспортних систем". Народи і країни, цілком слушно зауважував він, починають інтегрувати в міру того, як вони стають взаємопов'язаними. Інтеграція, за його твердженням, це головним чином розвиток сітки соціальних зв'язків або комунікацій. Внаслідок процесів інтеграції, підкреслює К.Дойч, виникає "суспільство" безпеки /security community/, тобто "суспільство, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншими шляхами".

"Інтегрувати, - писав К.Дойч, -означає робити ціле із частин, тобто перетворювати раніше окремі частини на компоненти зв'язаної системи". А інтеграція, за його твердженням, - це "відносини між частинами, в яких вони взаємопов'язані і спільно утворюють системні якості, яких вони окремо не мають. Однак, інколи слово "інтеграція" також використовується для того, щоб описувати інтеграційний процес, за допомогою якого досягаються такі відносини або стан справ між раніше відокремленими частинами". "Політична інтеграція, - уточнює К.Дойч, - це інтеграція політичних акторів або політичних одиниць, таких як особи, групи, муніципалітети, регіони або країни щодо їх політичної поведінки".

 

47.Позиція США та ЄС по югославській проблемі в 90-і роки.

1991 – ООН приймає ембарго на продажу зброї в Югославію.

З метою координації підходів по врегулюванню ситуації на Балканах була сформована під егідою ООН контактна група по бувшій Югославії: РФ, США, Фр, ФРН, ВБ. 1992-1994 представники ООН, ЄС і контактної групи підготували декілька варіантів плану поділу Боснії на сербську, мусульманську і хорватську частини. Воюючі сторони їх відхилили.

ЄС: Вначале ЕС рассматривал возможность признания республик, вышедших из состава СФРЮ, лишь при условии, что оно будет результатом соглашения противоборствующих сторон. Так, 20 июня 1991 года министры иностранных дел стран СБСЕ на конференции высказывались за сохранение «единства и территориальной целостности Югославии» и мирное урегулирование внутриюгославских проблем. Однако по мере развития военных действий в Словении, Хорватии и Боснии—Герцеговине позиция ЕС стала эволюционировать к признанию бывших федеральных республик в качестве независимых.

В начале июля 1991 года членами ЕС был предложен первый план мирного урегулирования, признающий право народов Югославии самим определять свое будущее, но исходя из норм международного права, в том числе относящихся к территориальной целостности государств. Таким образом, Евросоюз заложил фундамент для законного вмешательства в дела Югославии, и внутренние дела СФРЮ получили международный резонанс.

На VII Межпарламентской конференции по сотрудничеству и безопасности в Европе (июнь 1991) югославский конфликт был в центре внимания. Конференция приняла резолюцию, в которой предложила СФРЮ, Словении и Хорватии сесть за стол переговоров и уладить спорные вопросы мирным путем. Вместе с тем отдельные члены ЕС (Австрия, Германия) стали склоняться к мысли о признании государств, объявивших о своей независимости. Основной причиной такого подхода стал аргумент, что «первоначальная поддержка»единой и демократической" Югославии способствовала разрастанию внутреннего конфликта, поскольку таким образом военным как бы обеспечили «алиби» для вооруженного вмешательства"

7 октября 1991 года истек трехмесячный мораторий на провозглашение независимости Словении и Хорватии, введенный на сессии Совета ЕС в Люксембурге. В декабре 1991 года ЕС решило прибегнуть к жестким экономическим санкциям, которые предполагали денонсирование договора о торговле и сотрудничестве ЕС с Югославией, прекращение экономической помощи и т.д. Одновременно заявлялось, что финансовая помощь будет оказана тем югославским республикам, которые станут содействовать планам ЕС по мирному урегулированию. 2 декабря экономическая помощь и финансовые привилегии были предоставлены Словении, Хорватии, Македонии и Боснии—Герцеговине. 16 декабря 1991 года страны—члены ЕС провозглашают курс на признание новых государств при условии соблюдения ими демократической формы правления, уважения прав меньшинств, нерушимости границ и возобновления соответствующих обязательств по разоружению. Этот акт был положительно встречен мировым сообществом, и Германия первой заявила о признании в одностороннем порядке независимости Словении и Хорватии. Начиная с 15 января 1992 года следует полоса признаний этих новых государств в качестве независимых.

***Німеччина наполягала на визнанні незалежності Хорватії і Словенії. Міттеран був проти, проте не хотів псувати стосунки з ФРН перед фінішом по підготовці Маастрихту і погодився визнати.

***Визнання ЄС БіГ спровокувало громадянську війну. Вернувшись к роли посредника, ЕС указал, что урегулирование конфликта не должно достигаться за счет ущемления суверенитета Боснии и Герцеговины. Признание мировым сообществом в апреле 1992 года независимости Боснии и Герцеговины развязало руки экстремистам всех мастей, причем в тот момент, когда боснийское правительство уже почти потеряло контроль над основными частями своей территории. Всю ответственность за кризис в Боснии и Герцеговине страны — члены ЕС и США возложили на СРЮ. В конце весны 1992 года Советом Безопасности ООН был принят «пакет жестких санкций» против Югославии, что, как и раньше, не привело к установлению мира в этом регионе.

 

США:

Американська політика по відношенню до югославської кризи слідкувала типовими зразками “м’яких та жорстких санкцій”, які потім перетворювалися з економічних і політичних засобів давлення в прямий воєнний нажим і реальну можливість військового втручання

Адміністрація США з приходом Клінтона вирішує застосовувати силу проти боснійських сербів. За вказівками США НАТО рішає застосувати зброю для втручання в Боснію з метою «покласти край кровопролиттю». В 1994 по ініціативі США в Боснії була створена Мусульмансько-хорватська федерація для більш успішної боротьби з сербами. Сша виступали за відміну ембарго на поставки зброї сараєвским властям + за нанесення авіа ударів по позиціям боснійських сербів.

Керівництво США, використовуючи розпад Югославії, намагалося утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримував Хорватію й боснійських мусульман і зберігав презумпцію винності Сербії і сербської сторони.

 

 

48. Програма TACIS та її значення