Намагання ЄС хоч якось унезалежнити свою безпеку від США

Вашингтон оказался не в состоянии блокировать развитие европейской автономии в области безопасности: на саммите ЕС в 1999 г. было принято окончательное решение о передаче военным структурам Евросоюза мандата ЗЕС на проведение миротворческих и

гуманитарных операций. Кроме того, по инициативе Западной Европы был выдвинут проект "европейского пула" вооруженных сил. Стремясь избежать неблагоприятного сценария европейского военного строительства, США обеспечили принятие на саммите ЕС в Португалии в 2000 г. заявления о том, что европейские оборонные структуры будут развиваться "в тесном сотрудничестве с НАТО". Позднее было решено, что Норвегия и Турция получат право участия в военных операциях под эгидой ЕС.

В том же году на встрече министров обороны стран НАТО в Бирмингеме Соединенные Штаты добились назначения американского генерала – заместителя командующего силами альянса в Европе " стратегическим координатором " в отношениях НАТО и ЕС. Вследствие американского давления на саммите Евросоюза в Ницце в декабре 2000 г. роль Североатлантического альянса была обозначена в качестве "краеугольного камня европейской системы безопасности"

        Военно-политические сюжеты трансатлантического взаимодействия, в которых слияние США было особенно значимым, позволили американской администрации эффективно предотвращать нарастание международной самостоятельности Западной Европы там, где это было особенно нежелательно для Вашингтона

Питання 54. Політики ЄС щодо близькосхідного врегулюванна в 80 – ті роки.

Близький Схід і Середземномор”я були першими і найактивнішими полем діяльності ЄПІ.Увага ЄПС до Близькосх.регіону зумовлювалась його значенням для нафтопостачання країн-членів Співтовариства.Европейці були зацікавлені й у посиленні свого політ впливу в цьому важливому регіоні.напруга там викликала занепокоєння країн-членів співт-ва.Співтов-в намагалось проводити тут незалежну політику,демонстуючи певну лояльність по відношенню до арабських країні прокламуючи прихильність справі врегулювання близькосх.конфлікту.Євро-арабський діалог розпочався в червні 75р.однак через тиск США проблеми нафтопостачання, а також врегулювання арабо-ізраїл.конфлікту не обговорювалися.Мова йшла про перспективи спів роб-ва в економ.,техн. І культ. Сферах.Віхами в розвитку „близькосх.ініціативи” ЄЕС також були:заява по Близькому сходу,прийнята під час засідання Європ.ради в Лондоні 29червня 1977р, Декларація,прийнята Європ.радою у Венеції 13 червня1980р.У Декларації викладалися принципи забезпечення політ.врегулювання близькосх.конфлікту:право на існування й безпеку всіх держав регіону,включаючи Ізраїль,визнання законних прав палестинського народу і справедливе вирішення палест.проблеми.ЄЕС виступило за ініціативою близькосх.врегулювання і завило про готовність взяти участь у забезпеченні мирного процесу в регіоні.Венеціанська декларація не призвела до реальних змін у близькосх.ситуації оскільки була відкинута як Ізраїлем так і арабськими державами.29червня 1982р. Країни-члени ЄЕС виступили із заявою про засудження ізраїльського вторгнення в Ліван.Після приходу до влади соц.партії Франція почала активно налагодж.контакти з Ізраїлем,тоді як Греція дотримувалася антиізр. Курсу.

В.Бр.,Франція.Італія,Нідерланди брали участь у „багатонаціональних „силах по підтримці миру”,розміщених на Синайському пів-ві у 1981р..після виводу звідти ізр.військ, і в Лівані в 1982р.Участь західноєвроп.країн відбувалася на індивід.основі, але співтов-во офіційно схвалило їхні дії,чим фактично визнала військову присутність своїх членів у регіоні.Лише греція відмовилась підтримати цю акцію.

Питання 55 Доповідь Тіндеманса

 Спроби подолати функціональну обмеженість ЕПС та перейти від простої координації національних позицій до вироблення єдиної політичної лінії посилились всередині 70 років. Найбільш рельєфно це було сформульовано у доповіді про ЄС, підготовленому премєр-міністром Бельгії Лео Тіндемансом в 1976 році.

Він розібрав програму перебудови інститутів Европейського співтовариства в цілях їх перетворення в ланки єдиного механізму управління західноєвропейською інтеграцією у всіх сферах.

Проект передбачав:                                      

• Перетворення Європейського співтовариства на ЄС, як про те йшлася мова ще в 1972 році на зустрічі в Парижі;

• У сфері інтеграції у сфері зовнішньої політики було запропоновано офіційно включити до склад інститутів співтовариства систему політичних консультацій в цілях координації дій країн ЄС на міжнародній арені

• Фактично було запропоновано створити ще одне четверте західноєвропейський країн, як ті, що в 1967 році після обєднання ЕОУС, Євроатома, ЄЕС утворили спільне Європейське співтовариство.

Допопівідь Тіндеманса була схвалена,але країни-учасниці решили проводити обговорення шляхів перетворення Європейського співтовариства в раді шорічно.

Питання 56. Середземноморська політика ЄС в 80-х роках.

В даний період часу відбувається розширення ЄС за рахунок країн регіону:

• 28 травня 1979 підписано договір про прийом до ЄС Греції(81)

• 12 червня 1985 підписаний аналогічний договір з Іспанією і Португалією(86)

Майже все Північне Середземномор'ї увійшло в структуру ЄС

Тим самим, майже все Північне Середземномор'ї увійшло в структуру ЄС. Виник новий фактор, що робив все більший вплив на середземноморську політику ЄС, в якому виник блок країн Північного Середземномор'я, що мають істотні інтереси в Середземноморському регіоні. Можна вважати, що відбулася своєрідна реструктурализація середземноморського геополітичного простору, а відносини між його північною і південною частинами набули нової якості.

Питання 57. Стратегія «Широкої Європи» ЄС та Україна.

Резолюція Європейського парламенту щодо Послання Єврокомісії «Ширша Європа» підкреслює важливе значення політики Євросоюзу щодо України «не тільки через її розмір та той факт, що вона має спільний кордон з трьома новими членами ЄС та країною-кандидатом, а й через те, що центральноєвропейська культурна спадщина пов’язує Україну з розширеним ЄС» [14], і наголошує на необхідності запропонувати Україні перспективу «більш тісних відносин» з ЄС. Ознайомлення з текстом Доповіді Єврокомісії щодо України свідчить, що зміст документа базується на Спільній доповіді про виконання УПС між Україною і ЄС, підготовленій експертами обох сторін та оприлюдненій у березні 2003 р.На теперішній час завершується узгодження чотирьох програм «Сусідство» на період 2004-2006 рр., участь у яких має можливість взяти Україна: Україна — Білорусь — Польща, Румунія — Україна, Угорщина — Словаччина — Україна та програма «КАДСЕС» (CADSES). здійснення заходів ЄС щодо України націлене, передусім, на повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Євросоюзом. З цього погляду, План дій має розглядатися як засіб досягнення цілей УПС, зокрема політичних. Зі свого боку, Україна очікує від ЄС статусу країни з ринковою економікою у контексті антидемпінгового законодавства, а також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає вступ до ЄС державам Центральносхідноєвропейського регіону. Системним ризиком процесу подальшого зближення України з Євросоюзом є не тільки неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до ЄС як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень. Самоствердження українців як європейської нації через відтворення національної ідентичності обґрунтовано визнається не менш суттєвим, ніж темпи економічного зростання, чинником входження до демократичної спільноти європейських народів. Реалізація принципу конструктивної інтеграції потребує активної державотворчої політики також і в цьому напрямі.

Питання 58 Ініціатива Геншера - Коломбо

В урядових колах радикальні ідеї федералістів були зустрінуті прохолодно. В якості альтернативи МЗС ФРН Д.Геншер разом зі своїм італійським колегою Коломбо виступив із ініціативою,що спрямовувалась на поступове «пожвавлення» інтеграційного процесу та поетапних перехід до ЄС.

План було запропоновано в 1981 році.

Основні ідеї:

• Розширити повноваження європейського Парламенту;

• Відмовитися від принципа вето при голосування в Раді;

• Створити спеціальний секретаріат у сфері зовнішньополітичного співробітництва;

• Долучити основні органи Співтовариства до системи ЕПС;

• Більш послідовно координувати економічну політику країн ЄЕС

• Подальші кроки щодо розвитку Європейської валютної системи та розширити склад Співтовариств за рахунок країн Піренейського півострова

Реалізації цих задач повинна була б посприяти кодифікації всіх установчих договорів Співтовариства в Єдиних Європейський акт.

«План Геншера-Коломбо» був неоднозначно сприйнятий європейською політичною елітою.Прискоренню цього процесса не підтримувала Британія,Греція, Данія. Ці країни були готові навіть погодитись частковим обмеженням власного суверенітету у сфері політики, з чим було пов’язано входження в майбутній союз, яким повинен мати широкі наднаціональні повноваження.Але дискусія навколо нього показали,що комунітарний метод інтеграції все ще залишається необхідним компромісом між федералістськими проектами та державно –національним сепаратизмом.

В 1983 році на саміті ЕС в Штудгарті біла прийнята Штудгардська декларація,яка розповсюдила компетенцію ЕПС лише на політичні та економічні аспекти безпеки.

 

59) Геополітичне значення Середземноморського регіону для ЄС

Шимон Перес говорив:

«Європейці на півночі, магрибці на півдні, посередині –

араби -чому не почати співпрацю там, де це можливо?»

Причини уваги ЄС до Середземномор'я:

• Необхідність усунути дестабілізуючі виклики (грецько-турецьке протиборство, Балкани, Кіпр)

• Відкриття нових ринків

• Економічний розвиток і соціальна стабільність

• Конфронтація між державами-учасницями

• Диспропорції у розвитку Півночі і Півдня в Середземномор'ї

• Туреччина і ЄС

• Обмеження економічних інтересів північноафриканських країн з боку ЄС

• Витіснення з середземноморської системи зв'язків США і Росії

--Однією з цілей Середземноморського проекту було закріплення за Францією провідної ролі в європейському діалозі з середземноморськими країнами, що не входять в ЄС. Успішна реалізація проекту відкривала б перед Францією перспективу на лідерство в Середземноморському регіоні та ЄС, перетворює її в ключову фігуру світової політики і значно зміцнює її геополітичні позиції. Таке завзяття Парижа в першу чергу не припало до смаку Німеччини, яка позиціонує себе провідною країною континентальної Європи. У пропонованому контексті Берлін угледів істотне ослаблення власного геополітичного ваги в Європі і посилення позицій Парижа в цьому амплуа. Тільки після тривалих переговорів з Парижем в березні 2008 року Берлін дав згоду на підтримку проекту Середземноморського союзу. Але за умови, що в ньому візьмуть участь всі країни ЄС, в тому числі і не мають виходу до моря. Ще одним геополітичним виміром даного проекту має стати створення нового буферного торгово-економічного блоку (що передбачено в проекті), спрямованого на обмеження не тільки інтересів більш слабших європейських країн, а й обмеження бажань РФ, яка активно хоче війти своїм «Південним потоком» в середземноморський регіон.

--Існує тісний зв'язок між стабільністю та безпекою в Європі і стабільністю та безпекою в Середземномор'ї, що робить життєво необхідним об'єднання зусиль. Крім того, Південне Середземномор'я, що володіє вкрай вигідним транспортним становищем і має значні запаси нафти і газу, які грають важливу роль в паливно-енергетичному комплексі Європи, грає стратегічно важливу роль для Західної Європи. Загальний обсяг імпорту нафти і природного газу до Європи через Середземне море становить приблизно 65%. Слід зазначити, що питання енергоносіїв є одним з ключових моментів також в проекті «Середземноморський союз». Тим не менш, деякі західні аналітики вважають неправомірним обмежувати значимість цього регіону для Європи лише питанням енергоносіїв. На їхню думку, це фрагмент великого цивілізаційного процесу, що передбачає перетворення цього регіону в фактичний і реальний фрагмент цивілізації єдиної Європи. Середземноморський діалог стимулюється також фактором географічної близькості Північної Африки та країн-членів НАТО Північного Середземномор'я. Якщо НАТО буде дистанціюватися від цих проблем, вона не зможе впливати на події, що відбуваються в позитивному для себе ключі і спровокує регіональний криза, яка може торкнутися розвинені країни.

--Виходячи з подій в країнах Пн. Африки навесні-влітку 2011, ЄС поставив собі за мету, усунення з політичної арени в цих країнах відомих і значущих фігур, замінюючи їх більш слабкими й керованими персонами. До того ж в регіоні Пн Африки відбувалася боротьба за вплив між європейськими державами (Францією та Німеччиною). Проведення військової операції показало прагнення Франції потіснити позиції Німеччини в Лівії, оскільки Німеччина підтримувала ефективні зв,язки з тодішнім керівництвом, а також з новим керівництвом в Тунісі та Єгипті. Франція ж хотіла перехопити ініціативу.

--При розгляді цих подій не можна упускати ще один важливий фактор, що з деяких пір сильно турбує Європу. На думку деяких дослідників, у Північній Африці може відбутися демографічний вибух, що призведе до зростання населення до 142 млн. осіб до 2025 г і порушення демографічного балансу між членами ЄС та країнами, що розвиваються Середземномор'я. При такому сценарії швидко старіючій Європі практично неможливо буде контролювати небажані міграційні потоки, особливо нелегальну міграцію з цих країн.

 

60. План Ж.Делора щодо формування Європ. економічного простору 1989 р.

 

17 січня 1989 Ж.Делор (президент Європейської Комісії 1985–1995) виступив перед Європарламентом у Страсбургу із розробленою спільно з прем*єр-міністром Норвегії Гро Хардемом Брунтлендом пропозицією більш “структурованого партнерства” та формалізації інституційних рамок співроб-тва між країнами ЄС та ЄАВТ. Зокрема, Делор наголошував, що «як може успіх інтеграції 12 країн погоджуватись з відстороненням тих, хто як і ми мають право називати себе європейцями?». Основна ідея пропозиції полягала у формуванні своєрідного економ простору, що включав би сфери співроб-ва між країнами ЄС та ЄАВТ на базі основних 4х принципів внутрішнього комунітарного ринку (свобода переміщення товарів, капіталу, послуг та робочої сили). Ініціатива Делора поклала початок контактам між ЄЕС та ЄАВТ, які привели до початку переговорів щодо утворення Європейської Економічної зони (ЄЕЗ). Проект формування ЄЕЗ за участю країн ЄЕС та ЄАВТ фактично представляв своєрідний двосторонній компроміс у вирішенні дилеми розширення та поглиблення інтеграційних процесів у ЄЕС. Це була спроба знайти шляхи тіснішого співроб-ва між країнами ЄЕС та ЄАВТ, запобігши при цьому перспективі передчасного розширення Співтов-ва, яке могло б поставити під загрозу виконання намічених інтеграційних реформ. Активними прихильниками формування більш тісного спів-тва з країнами ЄАВТ були ВБ, Данія (свого часу основні її засновники) та Нім., зацікавлена в розширенні традиційних торговельних звязків. У цілому ж, ініціатива формування ЄЕЗ не знайшла значної підтримки серед інших країн Співтов-ва, більше зацікавлених пошуками ефективних шляхів поглиблення внутрішніх інтеграційних процесів. Не було єдиної позиції по цьому питанню і серед країн ЄАВТ. Якщо ініціатива Делора викликала значний інтерес та ентузіазм серед урядів Норвегії, Швеції та Фінляндії, Швейцарія негативно оцінили перспективу утворення “міні-ЄС” з елементами наднаціонального управління. Австрійський уряд також не бажав розцінювати пропозицію Делора як альтернативу вступу до ЄС.

    Сесія Європейської Ради в Ганновері доручила комітету експертів, очоленому Ж. Делором, підготувати проект Економічного й валютного союзу. Комітет експертів, який складався з голів центральних банків усіх держав-членів, віце-голови Комісії, трьох незалежних експертів, залучених за спільною згодою Ради, оприлюднив 17 квітня 1989 р. доповідь, в якій накреслювались й обґрунтовувались цілі ЕВС, а також пропонувалась його реалізація протягом трьох етапів. Передбачалося, що перший етап розпочнеться одночасно з остаточною лібералізацією фінансового ринку.

Перший етап — підготовчий — передбачав лібералізацію руху капіталу в межах Співтовариства, поглиблення макроекономічного співробітництва між державами-членами та їхніми центральними банками; входження до ЄВС британської, іспанської, португальської, грецької валют.

Другий етап — перехідний — головний у плані Делора, передбачав гармонізацію валютної політики країн — членів ЄЕС і заснування Євр. центр. банку (ЄЦБ) для спостереження й координації у сфері валютної політики держав-членів. Передбачалося, що ЄЦБ функціонуватиме під керівництвом управляючих центральних банків і директорату, призначеним Євр. Радою.

Третій етап — установлення незмінних обмінних курсів національних валют, запровадження спільної валютної одиниці — ЕКЮ, яка в перспективі стане єдиною валютою, що замінить усі національні валюти в Співтоваристві. 

Планувалось, що ЕВС дасть можливість стабілізувати ціни, скасувати витрати й ризики обмінних операцій, нарешті, стимулюватиме економічну активність. Але його створення, зокрема заснування ЄЦБ, вимагало перегляду Римського договору й скликання міжурядової конференції для підготовки нового договору. До проекту Делора прихильно поставились бельгійський, італійський, французький уряди, однак він викликав зауваження Німеччини й Нідерландів. На думку голови Бундесбанку Карла Отто Поеля і міністра фінансів ФРН Тео Вайгеля, ЄЦБ мав функціонувати так само автономно щодо національних урядів, що дало б йому можливість ефективно керувати єдиною валютою, уникаючи інфляції. З іншого боку, М. Тетчер відхиляла ідею нового договору, погоджуючись на поглиблення валютного співробітництва.

61. «Декларація про ЄС» Штутгарт

Штутгардська декларація 83 року прийнята піл засідання Європ. Ради 83 року. Заключний документ отримав назву «Урочиста декларація про ЄС».
- Декларація сприяла пожвавленню інтеграції
- головним питанням декларації стало об’єднання економічних співтовариств (Єврп. Обєднання Вугілля та Сталі, Євроатом, Єкономічне співтовариство) до Європейського політичного співтовариства 69 року. Тобто це стало новим кроком в інтеграції ЄС, оскільки він став не лише економічним оюєднанням, а й політичного характеру, хоча і декларативно
- в декларації прописувалась компетенція ЄПС (Європейського політичного співтовариства)
- центром прийняття найважливіших рішень вважалась Європ. Рада 74 року, це зустрічі глав держав та урядів

Варто зазначити, що напередодні Штутгардської декларації, був заблокований план Геншера – Коломбо 81 року, а саме ВБ, Грецією, Данією. План був дещо конкретнішим та ще більш інтегративним ніж Штутгардська, через що можливо був відхилений, оскільки передбачав підвищення ролі Європарламенту з дорадчого органу, відмовитись від вето в Раді ЄС, створення спец. Органу зовнішньої політики, розвиток європ. Валютної системи, інтеграція Іспанії та Португалії (вступили до ЄС в 86).

62. Конференція в Барселоні (26-28 листопада 1995 р.)

Важливе місце у зовнішньополітичній доктрині ЄС посідає регіон Середземномор'я. 1990-ті роки засвідчили про намагання урядів західноєвропейських країн переосмислити регіональну політику і, зокрема, принципи економічної та фінансової допомоги, раніше закладені у механізмі Європейського політичного співробітництва.

Найбільшою акцією ЄС, яка матеріалізувала концепцію «нової середземноморської політики», стала Євросередземноморська конференція («Євромед»), що проходила в Барселоні 26-28 листопада 1995 р.

У конференції взяли участь:

= міністри закордонних справ 15 країн-членів ЄС (Австрія, Бельгія, Данія, Німеччина, Іспанія, Фінляндія, Франція, Греція Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Британія, Швеція)

= керівники зовнішньополітичних відомств 10 країн Середземноморського регіону: Алжир,Єгипет,Ізраїль,Йорданія,Ліван,Марокко,Мавританія,Сирія,Туніс, Палестинська Автономія

= 4 країни, які не входили в ЄС: Хорватія, Кіпр, Мальта,Туреччина

= Представники двох європейських інститутів: Рада Європейського Союзу, Європейська комісія

Підсумкова Декларація, прийнята на конференції, фіксувала новий, більш високий, ніж раніше, рівень відносин між ЄС та країнами Південного Середземномор'я. Відтепер вони стали іменуватися «Євросередземноморським партнерством» (Барселонський процес), яке засновувалися через «зміцнення політичного діалогу на регулярній основі, розвиток економічного та фінансового співробітництва і більший упор на соціальне, культурне і людське вимірювання».

Розділи Декларації охоплювали три напрямки Євросередземноморського партнерства:

-  забезпечення миру і стабільності на основі поваги прав людини та демократії (партнерство в сфері політики та безпеки);

- створення зони вільної торгівлі в усьому Середземноморському басейні та фінансова підтримка процесів економічної і соціальної трансформації в південно-середземноморських країнах-партнерах (економічне і фінансове партнерство);

- міжкультурний діалог з країнами-партнерами та розвиток вільного і активного громадянського суспільства (соціальне і культурне партнерство).

Зокрема у декларації визначалися наступні перспективні напрями співробітництва у регіоні:

1. індустріальне співробітництво: енергетика, зв'язок, телекомунікації, транспорт (суду, рухомий склад наземного транспорту), виробництво будівельних матеріалів та технологічне будівництво, будівництво метрополітенів і т.д.;

2. постіндустріальне співробітництво: інформаційні технології, високі технології, телекомунікації;

3. комунальне господарство та охорона навколишнього середовища;

4. соціальна сфера: освіта, пенсійне забезпечення, медичне обслуговування, турбота про старших віках;

5. розвиток основних транспортних магістралей у напрямку «Північ - Південь»: «9 коридор», «Петербург - Афіни», Дунай та інші річки (як транспортні артерії).

Після завершення конференції про своє схвалення тексту Декларації заявили Рада та Комісія ЄС, всі держави-члени ЄС.

Відразу ж після завершення Барселонської конференції розпочалася активна робота по реалізації досягнутих на ній домовленостей. Уже в січні 1995 р. головуючий в Європейській Раді заявив про пріоритетний характер діяльності ЄС в Середземномор'ї. Робота в цій області була охопила всі нові напрямки, передбачені Барселонської декларацією.

З 2008 року – «Союз для Середземномор*я»

 

63. Стратегія «сусідства» та її вплив на відносини України з новими членами ЄС.

Європейська політика сусідства 2004 - політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами, тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки.
Учасники: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія,Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.
Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. Але не торкається питання про членство, замість – привілейовані відносини.
Ініціаторами були Польща, Німеччина, пізніше Швеція, через посилення Франції у середземноморському регіоні
значення:
- не ефективна, немає зацікавлення з боку учасників, не ефективне використання фінансів, та застосування єдиної програми до таких різних регіонів як Центрально східна Європа, Близький Схід та Середземномор’я, Півд. Кавказ
- особливі відносини з СНД
- не допустити формування регіонального під егідою Росії та створення без пекового поясу для ЄС
- фінанси в основному на енергетичні проекти, диверсифікація імпорту
- енергетичні проекти від Балтійського та Чорного моря до Каспійського
- підвищення ролі до Чорного моря через вступ Богларії та Румунії в 2007

Через неефективність, була здійснена спроба іншого проекту: Східне партнерсто 2007: України,Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

64. Проект А. Спінеллі.

Концепція федералізму, яка видавалася чи не цілком ілюзорною спочатку (перші роботи А. Спінеллі були опубліковані теж у розпал другої світової війни), повільно, через протиріччя, але все ж переконливо знаходить деякі зримі риси в інтеграційному процесі в Західної Європі. Вони стають особливо помітними з перших загальних виборів в Європарламент у 1979 р., що додали новий імпульс інституціональному розвитку. У 1984 р. Європарламентом був прийнятий розроблений А. Спінеллі проект договору про Європейський союз. У ньому відзначалося, що в сферу діяльності Союзу входить область співробітництва, що знаходиться під егідою Ради Європи, а також діяльність, підвідомча інститутам Союзу. Повноваження між Союзом і державами розподіляються на основі принципу субсидіарності: Союз виконує тільки ті задачі, що спільно можуть бути вирішені більш ефективно, чим державами окремо. Інститути покликані служити ефективному зміцненню позицій Комісії, оптимізації процесу ухвалення рішення, поділу законодавчої влади між Радою і Парламентом