Позиція країн ЄС щодо основних положень конституції ЄС.

Питання про необхідність створення та прийняття єдиної Конституції для всіх європейських держав, що входять до Союзу, виникло після саміту 1993 року в Копенгагені, коли вперше була озвучена ідея можливого розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи. З часом на саміті ЄС у Лаакені в грудні 2001 року було прийнято рішення про створення Європейського Конвенту з метою реформування загальноєвропейських органів управління. У цей дорадчий орган увійшли представники Єврокомісії, Європарламенту, урядів і парламентів 15 країн - членів ЄС, а також 13 країн-кандидатів. Протягом кількох років Конвент під керівництвом колишнього президента Франції Валері Жискар д'Естена вивчав чинне законодавство ЄС і нарешті запропонував план політичної реформи.

Одним з ключових моментів у розгляді проекту єдиної європейської конституції став саміт ЄС у Салоніках 19-20 червня 2003 року. В ньому вперше взяли участь представники 10 держав, які з 1 травня нинішнього року увійдуть до єдиної європейської сверхобразованіе. При обговоренні проекту майбутньої конституції було виявлено дві позиції. Одна група країн - Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Голландія та Люксембург - виступила за передачу повноти влади наднаціональним органам ЄС. Тим часом Польща, Іспанія та деякі інші висловилися на користь збереження значної частки суверенітету під національною юрисдикцією.
Представлений проект визначає ЄС як «союз європейських держав, які, зберігаючи свою національну самобутність, тісно співробітничають на європейському рівні і наділені рядом схожих повноважень на федеральному рівні». Передбачена передача керівним органам Євросоюзу багатьох повноважень національних урядів, зокрема з питань податків, соціального забезпечення і зовнішньої політики. На думку авторів майбутньої конституції, одностайне голосування в умовах значного розширення може паралізувати роботу ЄС, тому проектом передбачалося прийняття рішень такою більшістю голосів, за яким стояло б не менше 60% населення Євросоюзу. Країни - члени об'єднання збережуть право вето лише з найважливіших питань, включаючи зовнішню і оборонну політику і податкові законопроекти.
Природно, такі обмеження свободи дій не сподобалися багатьом державам - як дійсним, так і майбутнім членам ЄС, і обговорення Конституції перенесли на Міжурядову конференцію в Римі 15 жовтня 2003 року. У той же час в Салоніках було вирішено прийняти проект, представлений В.Ж.д 'Естеном, за основу майбутньої Конституції і відправити на розгляд Європарламенту. Проте європейське вміння знаходити консенсус не проявилося восени 2003 року в Римі, і подальший розгляд Конституції ЄС знову перенесли. Брюссельський грудневий саміт ЄС закінчився провалом і викликав серйозну кризу у відносинах між європейськими країнами. Подальші перспективи прийняття Основного Закону Євросоюзу залишалися неясними, під загрозою опинився сам процес розширення - без Конституції немає юридичної основи для вступу нових членів та їх співіснування зі «староєвропейцями».

Саме урізання державних суверенітетів країн - членів ЄС стало причиною нарікань з боку деяких держав Євросоюзу, позиції яких підтримувала Іспанія, і майбутніх нових членів, виразником інтересів яких стала Польща. Особливу стурбованість у них викликало те, що після прийняття Конституції в нинішньому вигляді політична влада в ЄС фактично перейде до великих держав.Варшава і Мадрид, основні опоненти Конституції, вимагали збереження системи представництва і голосування, зафіксованого договором у Ніцці 2000 року, оскільки тоді в керівному органі ЄС, Раді міністрів, Польща отримує 27 голосів (що всього на два голоси менше, ніж у Німеччині, що має вдвічі більше населення). По-друге, польська сторона підтримала вимогу малих і середніх країн ЄС про включення до складу Єврокомісії по одному комісару від країни. Проект Конституції, керуючись міркуваннями доцільності, пропонує залишити кількість єврокомісарів на нинішньому рівні - 15 членів, оскільки збільшення їх кількості ускладнить оперативну роботу. І по-третє, разом з Італією та Іспанією Польща наполягала на включенні до Конституції положення про прихильність християнським цінностям, проти чого виступила Франція.
 Польща була згодна погодитися із запропонованою Ірландією системою модифікованої більшості, яка краще захищає інтереси менших членів Євросоюзу. Керівництво Ірландії з метою досягнення консенсусу щодо проекту конституційного акту запропонувало зафіксувати співвідношення на рівні «55% на 55%», що, на думку розробників, убезпечить від блокування рішень Ради ЄС з боку найменш населених держав.

Однак, голосування по ратифікації Конституції провалилося у головних її «адвокатів» - Франції та Нідерландах. Негативні результати показало і голосування в Чехії, проти даного проекту виступала і німецька громадська думка. На саміті Європейського союзу, що відбувся 16-17 червня 2005 р., Великобританія, Португалія, Данія та Ірландія оголосили про перенесення на невизначений час своїх національних референдумів. Швеція заявила, що не ратифікує Основний Закон ЄС до тих пір, поки Франція та Нідерланди не проведуть повторних референдумів. Таким чином, Європейський союз зіткнувся з серйозною політичною кризою.

 Так, Франція та Нідерланди побоювалися значного напливу іммігрантів – мусульман, що унеможливлювався уніфікованою міграційною політикою ЄС, до того ж ці країни не підтримували можливу інтеграцію Туреччини в ЄС.

Провідне інформаційне агентство Німеччини «Deutsche Welle» представило три самих спірних моменти в тексті Основного Закону ЄС:

1. «Європейська конституція неоліберальна і антисоціальна». Цей аргумент був найбільш поширений серед антиглобалістів та представників профспілок. Перші в особі представників міжнародного руху ATTAC вважали, що неолібералізм з прийняттям Основного Закону знайде «конституційний ранг», а закріплений в Конституції ЄС «принцип відкритого ринкового господарства з вільною конкуренцією» призведе до розорення дрібних і середніх підприємців.

2. «Європейська конституція веде до мілітаризації».

Рух ATTAC і ряд інших пацифістських організацій вказували на небезпеку «мілітаризації Євросоюзу». Озброєння, на їхню думку, ставало конституційною вимогою, оскільки члени ЄС (згідно 3-му абзацу статті I-41 Конституції ЄС) «зобов'язуються поступово покращувати свою обороноздатність».

3. «Європейська конституція недемократична».

Критики Конституції ЄС аргументували це твердження тим, що Основний Закон переносив національні повноваження на Європейський союз, залишаючи незмінними права Європейського парламенту. Проект Конституції, як і раніше залишав Європейський парламент певним безініціативним органом, а законодавчої і виконавчої монополією наділяв Європейську комісію, яка, на думку противників Конституції, не є демократично легітимною.

Ну і насамкінець(так сказать фор йор інформейшн) основні положення Конституції ЄС:

- В Раді ЄС була передбачена посада президента. До цього часу пост голови Ради займали глави держав і урядів ЄС за принципом ротації: Посада кожні півроку переходить від однієї країни ЄС до іншої. Згідно з Конституцією, президент повинен був призначатися Радою строком на 2,5 року. Крім того, посада президента ставала постійною. Тим не менш, його повноваження як і раніше в значній мірі залишалися обмеженими;

- Передбачалася також посада міністра закордонних справ ЄС, який має представляти спільну європейську зовнішню політику. Нині зовнішньополітичні функції розділені між верховним представником ЄС із зовнішньої політики (сьогодні цей пост займає Хав'єр Солана) та членом Єврокомісії, відповідальним за зовнішні зв'язки (Беніта Ферреро-Вальднер). Відповідно до Конституції міністру закордонних справ ставилися у відповідальність «зовнішньополітичні дії Союзу, а також координація інших аспектів зовнішньої політики, керівництво спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки спільноти». У той же час, згідно з Конституцією, міністр закордонних справ міг би виступати тільки від імені ЄС і лише з тих питань, до яких у членів Європейського союзу існує узгоджений підхід (країни - члени ЄС як і раніше можуть виробляти власну позицію з будь-якого питання і представник Євросоюзу по зовнішній політиці може говорити від імені ЄС тільки в тому випадку, якщо буде досягнутий консенсус). При виникненні розбіжностей між країнами - членами ЄС міністр не міг би мати права виступати від імені всього Союзу до тих пір, поки не буде вироблена узгоджена позиція. Посаду міністра закордонних справ ЄС (за сумісництвом - віце-президента Європейської комісії та голови Ради міністрів закордонних справ ЄС) передбачалося ввести в 2007 р. Конституція Євросоюзу передбачала формування численного дипломатичного апарату, підлеглого міністру. Крім того, міністр закордонних справ ЄС набував право задіяти бойові частини «Єврокорпусу» з дозволу керівників країн-членів В цілому введення постів президента і міністра закордонних справ ЄС передбачало консолідацію діяльності всіх окремих відомств, що займаються зовнішніми зв'язками Союзу в усіх європейських структурах, а також мало сприяти посиленню згуртованості і єдності при виникненні зовнішніх загроз;

- Проект Конституції припускав скорочення складу Європейської комісії. Зараз діє принцип «одна країна - один єврокомісар», з 2014 р. число єврокомісарів повинне було скласти 2 / 3 від кількості країн-членів;

- Проект Конституції розширював повноваження Європейського парламенту, який, як передбачалося, повинен був не тільки затверджувати бюджет, але і займатися проблемами, пов'язаними зі станом громадянських свобод, прикордонного контролю й імміграції, співробітництва судових і правоохоронних структур всіх країн ЄС.

По-друге, проект Конституції передбачав відмову від принципу консенсусу і заміну його принципом так званого «подвійної більшості»: рішення по більшості питань (крім питань зовнішньої політики і безпеки, соціального забезпечення, оподаткування та культури, де зберігається принцип консенсусу) могло б вважатися прийнятим, якщо за нього проголосували не менше 15 країн-членів, які представляють не менше 65% населення всього Європейського союзу. Одностайне схвалення, передбачене законодавством, та наявність у кожної країни права «вето» могли мати значення тільки в питаннях оподаткування, соціального забезпечення, більшої частини напрямків зовнішньої політики і створення об'єднаних сил оборони. Однак окрема країна - член ЄС не володіла правом «вето», якщо постанова Ради ЄС викликає невдоволення однієї країни. Вона могла зупинити його дію за умови, що її підтримають ще, як мінімум, три інших держави.

По-третє, Конституція передбачала глибоке структурне перетворення системи європейської безпеки. У ній прямо говорилося про створення федеральної структури національної безпеки, чільною над аналогічними структурами будь-якої держави-члена, при тому, що до компетенції Європейського союзу «увійдуть всі сфери зовнішньої політики та всі питання, пов'язані з безпеки ЄС». Передбачалося «поступове формування спільної оборонної політики Європейського союзу, що повинно було привести до спільних оборонних дій за умови одностайного схвалення з боку Європейської ради». У Конституції містилося пряма вимога дотримуватися загальної політики безпеки і віддавати їй повну перевагу. Відповідно до її положень держави-члени повинні «активно і беззастережно підтримувати спільну зовнішню політику і політику в галузі безпеки Європейського союзу, утримуватися від дій, що йдуть врозріз з інтересами ЄС чи здатних послабити його ефективність; відстоювати позицію Європейського союзу» в міжнародних організаціях, у тому числі в Раді Безпеки ООН. Європейський суд, який «забезпечує повагу закону в тлумаченні і застосуванні Конституції», володів правом піддати штрафу або іншим заходам впливу державу-члена, що не підтримала зовнішню політику Європейського союзу.

Одним з найбільш суперечливих пропозицій загальноєвропейської Конституції стало включення до її складу Хартії основних прав Євросоюзу, настільки всеосяжною, що вона «охоплює найширше коло прав: від права на рівну заробітну плату для чоловіків і жінок до права отримання гідного медичного обслуговування». У зв'язку з цим передбачалося заснувати Агентство з основних прав у Відні в 2007 р. з метою забезпечення «гарантії того, що цінності, позначені в Хартії, будуть поважатися». Хартія гарантує повагу людської гідності, право на життя, заборону катувань і нелюдського, жорстокого поводження, право на свободу і захист, повагу до приватного і сімейного життя, свободу думки, совісті та віросповідання, право на самовираження та доступ до інформації, право на здобуття освіти, свободу ведення бізнесу, право на власність, рівність перед законом, повагу культурного, релігійного та лінгвістичного розмаїття, залучення в суспільне життя людей з обмеженими здібностями, право доступу до судових органів та право на справедливий суд, презумпцію невинності і т. д.. У Конституції вказувалося на наявність економічних, територіальних і соціальних зв'язків країн-членів, що є основною метою діяльності ЄС. Для її досягнення в новому документі передбачалося підвищення рівня зайнятості, сприяння рівності чоловіків і жінок, викорінення всіх видів дискримінації, поширення справедливості і соціального захисту, забезпечення сталого розвитку та захист прав споживачів і т. д. Крім того, громадянам надавався більший доступ до загальноєвропейської законодавчої бази. Комуни і регіони країн-членів отримували більше можливостей брати участь у європейських програмах, передбачався цивільний діалог з неурядовими організаціями. В цілому, завдяки цьому фундаментальному документу, помітно збільшувалася пряма і непряма участь громадян в політиці Європейського союзу.

В основному документі фіксувався інститут європейського громадянства.
Ще однією пропозицією стала стаття, регулююча добровільний вихід з Європейського союзу, що раніше не передбачалося ні в одному документі ЄС.

Для вступу Конституції в силу її мали ратифікувати всі країни - члени ЄС або голосуванням у парламенті, або шляхом проведення всенародного референдуму. Проект Конституції Європейського союзу був ратифікований в 18 країнах.