Європейська Рада (стаття 1-21)

Склад: голови держав або урядів держав-членів, голова ЄР, голова ЄК + Міністр іноземних справ ЄС

- зустріч – двічі на 6 місяців + можливість спеціальних зустрічей

- рішення приймаються консенсусом, крім випадків визначених Конституцією

Вот что в Лиссабонском договоре:

▪ Порядок председательства в Совете (Ст. 201b Римского договора),

▪ Свободное передвижение рабочей силы, социальные гарантии (Ст. 42 Римского договора),

▪ Общая транспортная политика (Параграф 3 ст. 107 Римского договора),

▪ Административное сотрудничество в области свободы, безопасности и порядка (Ст. 66 Римского договора),

▪ Пограничный контроль (Ст. 69 Римского договора),

▪ Политическое убежище и защита беженцев и перемещенных лиц (Ст. 69А Римского договора),

▪ Миграция (Ст. 69В Римского договора),

▪ Судебное сотрудничество по вопросам преступлений (Ст. 69Е Римского договора),

▪ Евроюст (Ст. 69Н Римского договора),

▪ Европол (Ст. 69J Римского договора),

 

Стаття 1-25

Визначення поняття «кваліфікована більшість» при голосуванні:

- застосовується визначаення поняття кваліфікованої більшості для Ради:

 кваліфікованою більшістю - мінімум 55 % членів Ради, які представляють мінімум 65% населення Ради. Блокуючя меншість – 4 держави-члена Ради.

 - до 1 листопада 2014: кваліфікована більшість 255(з 345, 73,9%) голосів, які представлені більшістю (14 з 27) країн і 62% населення ЄС

- тимчасова відстрочка рішення – мінімум 75% звичайної блокуючої меншості – 4 держави, населення яких не менше 65% населення ЄС

Президент ЄР та Голова комісії не приймають участі в голосуванні

Європейська Комісія

1 комісія: 1 представник – 1держава, в тому чесли і Президент ЄК та Мііністр закордонних справ ЄС, що ді в якості заступника президента

Піля закінчення роботи комісії 1 (5 років –термін дії Комісії, можливе зняття Парламентом 2\3 голосів) представники, що відповідають 2/3 кількості держав-членів ЄС (18 з 27), якщо ЄР не прийме іншого рішення.

19. Еволюція класичного європейського федералізму.

Федералізм – одна з перших концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об’єднання. Для запобігання конфліктам в Європі – обмеження державного суверенітету. Прихильник „єдиної Європи”, розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричиняють воєнні конфлікти, висловлювались за необхідність утворення наднаціонального обєднання, яке б керувалось спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Після закінчення першої світової війни активізувалося обговорення проектів об’єднаної Європи. В 30-ті роки виникла одна з доктринальних тенденцій сучасного федералізму(інтегральний – розглядає державу з її вузьконаціональними інтересами та політикою протекціонізму як основу причини гальмування економічного прогресу суспільства. Неможливість вирішення на національному рівні економічні і екологічні проблеми обумовлює утворення наднаціональних європейських структур з відповідними повноваженнями національних представництв). Інший напрямок керувався політичними мотивами інтеграції (Спінеллі і Арон – федералістська модель пропонує наднаціональну державу.) Робота Куденхове-Калергі „Пан-Європа” лягла в основу створення Панєвропейського союзу, першний конгрес якого був у 1926 у Відні. Були визначені напрямки розбудови європейської конфедерації: військовий альянс, поетапне утворення митного союзу, єдина грошова одиниця. Після ДСВ протягом 1946-47 формуються основні масові організації федералістського руху: Європейський союз федералістів, Європейський рух. Традиційна федералістська концепція – ідея обєднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Два методи досягнення: Кооперація – спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють спільний інтерес; рішення і угоди приймаються одностайно і мають силу для тих, хто їх схвалив. Інтеграція – делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони є. Прийняття рішень не потребують одностайності, є обов’язковими для всіх. (Див. 16)

20. Динаміка зближення ЄС з країнами Балтії.

Латвія – 2004 р.

Естинія – 2004 р.

Литва поділа заявку на вступ в ЄС – 2004 р.

Ці вісім країн (Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Чеська Республіка й Естонія)* є членами Групи Всесвітнього банку. країн Центральної Європи й Балтії повинні проводити в життя політику ЄС відносно соціальної інтеграції, прийняту в 2000 році. Цілями цієї політики є залучення більше широких шарів населення в процес соціально-економічного розвитку й надання допомоги уразливим групам населення.

 

21. Повноваження Європейської комісії. Проблема представництва на сучасному етапі.

 

Стаття 9D Лісабонського Договору:

Представництво:

До 2014 – по 1 представнику від держави в тому числі і Високий представник

З 2014 р. представники, що відповідають 2/3 кількості держав-членів ЄС (18 з 27), якщо ЄР не прийме іншого рішення.

- Голову ЄК обирають за пропозицією ЄР. Після цього Рада ЄС за пропозиції обраного голови погоджує перелік членів Єврокомісії. Члени комісії обираються ЄР шляхом голосування кваліфікованою більшістю.

- термін роботи – 5 років

Повноваження:

- забезпечує виконання договорів

- контролює імплементацію європейського права під приводом Європейського суду

- виконує бюджет, координує програми

- забезпечує зовнішнє представництво ЄС, крім спільної зовнішньої політики та політики безпеки

- ініцією щорічні та багаторічні програми ЄС

-Голова ЄК організує роботу комісії та назначає заступника голови та СЗПБ

 

22. Інтегральний федералізм, секторальний федералізм. Концепція “карткової Європи”. Порівняльний аналіз.

1.Інтегральний федералізм(основоположники О. Марк та Ф. Кінскі) – передбачає перехід до федерації не через інтегрування політичних інститутів, а через інтенсивне залучення до інтеграції всього суспільства а також ТНК, громадських організацій тощо. Йдеться насамперед про пряму участь у процесі прийняття рішень як на національному так й на наднаціональному (європейському) рівні регіонів (вирішення проблеми відсталих регіонів) та національних меншин. Саме регіони та національні меншини на думку прихильників даної концепції могли б взяти на себе частину повноважень держави, які віповідають рівню її компетенції. Різному рівню завдань повинен відповідати різний рівень повноважень, але він повинний бути таким, який є достатнім для найбільш ефективного вирішення проблем які можуть виникнути на даному рівні. Даний принцип дає можливість звільнити державу від низки забовязань на користь як європейської федерації так й регіонів, місцевих громад, приватного сектору, тощо. Послідовники інтегрального федералізму таким чином фактично переносять принцип субсидіарності, який використовується Європейським співтовариством у взаємовідносинах між державами-членами, на такі складові елементи інтеграл. процесу як регіон, громада, тощо. В кінцевому підсумку подібна система повинна призвести до виникнення різнорідних центрів співробітництва та поглиблення інтеграційних процесів, заснованих на федеративних принципах, до регіонального та локального рівня.

2. Секторальний федералізм (Ж. Монне). – передбачає використання методів інтеграції лише в окремих, найважливіших для всіх членів галузях чи сферах. Згідно з даним підходом будівництво ЄС передбачалось здійснювати поступово, сектор за сектором. Фактично Моне пропонував: а) метод поступового інтеграційного будівництва починаючи із вирішення спочатку простіших завдань, які не викликають суперечностей у держав-членів і поступове утворення в процесі співробітництва передумов для вирішення більш складних завдань, які на початкових етапах здавались занадто складними; б) інтеграційний розвиток по висхідній – від економіки до політики, а не навпаки. Фактично Монне застосував елементи функціоналізму в своїй теорії секторального федералізму, цьому свідчать зокрема наступні особливості:

- Поступовий шлях до створення федеральної Європи
- Шлях Від секторальної інтеграції - до більш «високих» взаємодій
- Секторальна інтеграція і кооперація
- Наявність елементів ефекту «переливу»(spillover)
- Необхідність інституційних змін

3. Європа a la carte (“Меню” стратегій розвитку європейських країн; концепція змінної геометрії” євроінтеграції)

Європа a la carte – одна з так званихмоделей гнучкої європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване “право на неучасть” (opt-out) щодо положень “Соціального пакету” Маастрихтського договору. Цей термін відбиває ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії, “як з меню”, і залучатися до їх реалізації. Ця модель може становити загрозу всьому процесові європейської інтеграції, отже, має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС. Інша назва – модель “змінної геометрії” євроінтеграції. Слід також зазначити, що багато дослідників оперують терміном «інтеграція a` la carte», але ні в кого немає чіткого визначення. У кращому випадку автори обмежуються аналогією з меню в ресторані, з якого країни ЄС вибирають бажані «страви», тобто нові інтеграційні заходи. Якщо порівнювати дану концепцію з іншими моделями гнучкої європейської інтеграції то слід сказати, що концепція „змінної геометрії пропонує неоднаковий метод інтеграції, тоді як концепцією „концентричних кіл враховується рівень інтегрованості учасників, а концепція „різних швидкостей” до того ж ще й враховує різні стартові умов учасників, їхніх цілей та інтересів в процесі інтеграції.

Питання 23. Політика ЄС в чорноморському регіоні.

Політика Євросоюзу відносно Чорноморсько-Каспійське регіону не завжди відповідає, а іноді навіть суперечить політиці США, спрямованої на стримування Росії й Ірану в регіоні. Однієї з головних тем політики Європейського Союзу в регіоні Чорного й Каспійського морів виступає реалізація транспортно-комунікаційних проектів. Приміром, для реалізації цих цілей, європейці відкрили в Баку Постійний секретаріат ТРАСЕКА, також просувається робота із програми "Іногейт". Крім того, вивчається також доцільність транспортного коридору "Північ-Південь", що може пройти по території Індії, Ірану, країн Центральної Азії й Росії. По оцінках експертів, після введення в дію згаданих транспортних коридорів, перевезення вантажів із Близького Сходу, Індії, а також Південно-Східної Азії в Європу збільшитися у два-три разів. Є менш важливим геополітичним напрямком дій Євросоюзу в регіоні Чорного моря й Каспію є врегулювання "заморожених" конфліктів. Напередодні запуску великих нафтогазових трубопроводів Баку-ТбІлІсІ-Джейхан і Баку-Тбілісі-Ерзерум в обхід території Росії, США і Європейський Союз мають спільні нтерес у створенні зони відносної стабільності навколо нафтогазових артерій. Розширення ЄС на південний схід усе більше охоплює Чорноморський регіон поступово підготовляючи Європу до встановлення інституціалізованих відносин з Організацією Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС). Євросоюз обмежується переважно двостороннім діалогом з кожною країною регіону, чітко позначивши її позицію відносно Брюсселя. У результаті не створюються необхідні підстави для формування комплексного бачення Чорноморсько-Каспійське регіону в керівництва ЄС.

Питання 24 Ініціатива Геншера – Коломбо 1981 рік. Та її значення

В урядових колах радикальні ідеї федералістів були зустрінуті прохолодно. В якості альтернативи МЗС ФРН Д.Геншер разом зі своїм італійським колегою Коломбо виступив із ініціативою,що спрямовувалась на поступове «пожвавлення» інтеграційного процесу та поетапних перехід до ЄС.

План було запропоновано в 1981 році.

Основні ідеї:

• Розширити повноваження європейського Парламенту;

• Відмовитися від принципа вето при голосування в Раді;

• Створити спеціальний секретаріат у сфері зовнішньополітичного співробітництва;

• Долучити основні органи Співтовариства до системи ЕПС;

• Більш послідовно координувати економічну політику країн ЄЕС

• Подальші кроки щодо розвитку Європейської валютної системи та розширити склад Співтовариств за рахунок країн Піренейського півострова

Реалізації цих задач повинна була б посприяти кодифікації всіх установчих договорів Співтовариства в Єдиних Європейський акт.

«План Геншера-Коломбо» був неоднозначно сприйнятий європейською політичною елітою.Прискоренню цього процесса не підтримувала Британія,Греція, Данія. Ці країни були готові навіть погодитись частковим обмеженням власного суверенітету у сфері політики, з чим було пов’язано входження в майбутній союз, яким повинен мати широкі наднаціональні повноваження.Але дискусія навколо нього показали,що комунітарний метод інтеграції все ще залишається необхідним компромісом між федералістськими проектами та державно –національним сепаратизмом.

В 1983 році на саміті ЕС в Штудгарті біла прийнята Штудгардська декларація,яка розповсюдила компетенцію ЕПС лише на політичні та економічні аспекти безпеки.