Опора Співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах

Стосується розбудови «вільного простору без кордонів»:

-Охорона зовнішніх кордонів ЄС

-Міграційна політика

-Надання притулку

-Візовий контроль

-Юридичне спів роб.

-Співроб. органів охорони порядку

-Боротьба проти тероризму, корупції та ін.

Співробітництво опирається на систему обміну інф. – Європолі.

 

Питання 6.. Система ЄПС. Структура та осн елементи

27 жовтня 1970 року Комітет схвалив доповідь Дівіньона, яка передб ств мех зовнішньо-політ консультацій і постійного обміну інформ з проблем зовнішньої політики. ЕПС обмежувалась лише можливістю проведення спільних заходів.

23 липня 1973 –друга доповідь передбачала що в пит ЗП кожна з кр-уч не буде виробляти свою точку зору без консультацій з партнерами. Однак кр-уч могли не погодитись з консультаціями, а рішення приймались лише одностайно.

13 жовтня 1981 – третя доповідь (Тіндеманса). Кр-чл забовязались проводити консультації перед здійсненням нац зовнішньо політ акцій що стосуються Свівтов-ва. Затверджено процедуру скликання термінових зборів мін зак справ у випадку міжнародних кризових ситуацій. Головуюча в ЄС кр забовязалась скликати протягом 48 годин термінові збори на запит не менш ніж 3 кр-чл.

В ра мках ЄПС намагались узгоджено діяти нац посольства держ –уч у третіх кр, а предс-во РМ забезпеч посольствами кр, яка головувала у Спів-ві.

Держ –чл координували свою діяльність у МО та міжн конференціях.

Поза межами ЄПС залишилась оборонна сфера. Військові засоби належали або окремо кожній державі або Атлант альянсу під кер США.

1986р – ЄЄА. Раніше співробітництво проводилось в рамках ЄР неофіційно, а тепер воно вперше отримало законодавчу базу і мало регулюватись на осн міжурядового договору, який забовязував кр інформувати одна одну про передбачені зовнішньопол акції, і керуватись ними при проведенні своєї національної політики. Кр підтвердили наміри координувати свої політичні та економічні аспекти безпеки. Військ пит не включені в дог.

 

 

7. Пан’європейський рух та його значення

Пан'європейський союз - суспільно-політичний рух, спрямований на об'єднання всіх європейців в єдиний європейський альянс, який здатний ефективно просувати свої інтереси та ідеали в світі.

Пан'європейський союз заявляє, що він є прихильником європейського патріотизму, торжества національної ідентичностей всіх європейців. Беручи до уваги взаємозалежність і загальносвітові виклики, лише сильна Європа, яка є політично об'єднаною, може гарантувати майбутнє для її народів і етнічних спільнот.

Пан'європейский союз заснований Ріхардом Куденхове-Калергі у Відні. Окремі національні організації Пан'європейського союзу створювалися в європейських країнах у середині 20-х років XX століття. Своє завдання Союз бачить в європейській інтеграції, політичному та економічному об'єднанні європейських народів на рівноправній демократичній основі та на базі спільних для європейців християнських цінностей. Свою діяльність Союз здійснює в рамках різних європейських політичних структур, включаючи Європейський парламент. У статуті Пан'європейського союзу зазначено, що дана організація є незалежною від політичних партій і рухів. Символом організації є червоний хрест (християнство) на золотому колі (сонце еллінської мудрості). Пізніше золотий круг оточили 12 зірок, що послужило прообразом емблеми Євросоюзу.

У 1923 році у Відні вийшов маніфест Ріхарда Куденхове-Калергі «Пан-Європа», що закликає до об'єднання Європи перед обличчям загроз, які підстерігають Європу: нової світової війни, економічної гегемонії США, експансії Радянської Росії.

Ідеї ​​Куденхове-Калергі відразу знайшли відгук у колах європейських інтелектуалів. У 1924 році вийшов перший номер журналу регулярного «Пан-Європа» - офіційного друкованого органу Пан'європейського союзу. У жовтні 1926 року у Відні відбувся Перший конгрес пан'європейського руху, в якому взяли участь 2000 представників 24 народів Європи, а Куденхове-Калергі був обраний Міжнародним президентом.

Після Другої світової війни Ріхард Куденхове-Калергі прагне залучити до процесу об'єднання Європи Уїнстона Черчілля та Шарля де Голля, виступає за звільнення народів Центральної та Східної Європи від радянської окупації і більш тісне економічне та політичне об'єднання вільних європейських держав. У 1973 році за пропозицією президента Франції Жоржа Помпіду Міжнародним президентом Пан'європейського союзу обирається Отто фон Габсбург, який в 1979 році бере участь у перших прямих виборах до Європарламенту.

У роки холодної війни Пан'європейський союз підтримує опозиційні рухи країн Східної Європи. 19 серпня 1989 в Шопроні відбувся історичний «пан'європейський пікнік». Сьогоднішні політичні цілі Панєвропейської Унії на даний час – це швидке та масштабне розширення Європейського Союзу на Схід, при чому Панєвропа керується принципом, що кожна європейська держава має основоположне право на членство в ЄС.

Питання 8. Цілі, методи, інститути СЗППБ

Договір про Європейський Союз визначив цілі, заснував механізм фор­мування й функціонування спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Передбачалось використання наступних груп інструментів СЗПБ: система­тичне співробітництво між країнами-членами та прийняття декларацій; фор­мування спільних позицій; визначення спільних стратегій; узгодження спіль­них дій.

Перша група складається з традиційних міжурядових інструментів, що передбачають узгодження та обмін інформацією з питань, які викликають спільний інтерес. Мова йде, в першу чергу, про координацію позицій для прес-конференцій, комюніке, загальних декларацій. Друга група є кроком уперед у порівнянні з ЄПС і представляє вищий рі­вень співробітництва, коли держави узгоджують, щонайменше, "спільну по­зицію" щодо сприймання та аналізу тієї чи іншої ситуації.

Важливим кроком у розвитку СЗПБ являється розробка "спільних страте­гій" ЄС щодо третіх країн або регіонів, передбачена Амстердамським дого­вором. Першим таким документом стала Спільна стратегія ЄС щодо Росії, прийнята у червні 1999 р.

На відміну від механізму ЄПС "спільні дії" передбачають використання Європейським Союзом збройних сил як автономно, так і у колективних опе­раціях у рамках НАТО чи ОБСЄ. Європейською радою у Лісабоні (26-27 червня 1992 р.) та у Брюсселі (28-29 жовтня 1993 р.). Були виділені наступні регіони, де ЄС мав намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна і Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор'я та Магриб, у тому числі, Близький і Середній Схід; Південна Африка.. Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чо­тири сфери, де можливе застосування спільних дій: 1) процес ОБСЄ; 2) полі­тика роззброєння й контролю.за озброєнням у Європі; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі, контроль за передачею військових технологій третім країнам та екс­порт озброєння.

Більш успішними були дії ЄС щодо підтримки стабільності та миру. 21 березня 1995 р. у Парижі 52 країни-члени ОБСЄ підписали Пакт стабіль­ності. В основу Пакту був покладений "план Балладюра", висунутий Франці­єю у квітні 1994 р. Пакт передбачав проведення заходів по упередженню ет­нічних та прикордонних конфліктів у Центральній та Східній Європі та пе­ретворення цієї частини світу у зону співробітництва та добросусідства шля­хом підписання двосторонніх договорів про співробітництво та добросу-сідство. Розпочалися активні переговори між Угорщиною та Румунією по врегулю­ванню проблеми етнічних меншин у Трансільванії. У цілому, підводячи підсумки роботи Європейського Союзу у сфері СЗПБ, можна сказати про її досить обмежені результати, які поки що не да­ють можливості говорити про значні досягнення ЄС у проведенні єдиної єв­ропейської політики. Про це свідчить досвід європейської політики в колиш­ній Югославії, яка відрізнялася як непослідовністю, так і наявністю супереч­ностей у позиціях країн-членів Співтовариства з даної проблеми. Однак, обмеженість СЗПБ пояснюється не лише недоліками інституціо-нального механізму, але й низкою політичних причин. Так, Великобританія досить стримано ставиться до процесу поглиблення інституціонального бу­дівництва ЄС, будь то СЗПБ, Шенгенські угоди чи формування ЕВС. Данія, Великобританія та Нідерланди, дотримуючись традиційної орієнтації НАТО та США, розглядають СЗПБ та ЗЄС як загрозу виникнення у майбут­
ньому франко-німецької осі.

 

Питання 9. Повноваження та діяльність Європарламенту до 1986 р.

Попередником Європейського Парламенту була Асамблея ЄОВС, яка складалася з 78 членів і мала обмежені повноваження. Зі створенням у 1957 р. ЄЕС і Євратому Асамблея стала спільною для всіх трьох Європейських Співтовариств і кількість членів її збільшилася до 142. Члени Асамблеї з метою надання більшого авторитету цій установі двічі її перейменовували: в березні 1957 р. вона отримала назву Європейської парламентської асамблеї, в березні 1962 р. — Європейського Парламенту. Проте повноваження Європейського Парламенту залишалися обмеженими.

У перші роки європейського будівництва члени Європейського Парламенту призначалися національними парламентами з числа своїх депутатів. Римські договори передбачали проведення загальних виборів до Асамблеї, але внаслідок опору держав-членів перші вибори до Європейського Парламенту відбулися лише в 1979 р. Кількість членів Європейського Парламенту зростала в процесі послідовного розширення ЄЄ. Пленарні засідання Парламенту відбуваються у Страсбурзі (Франція) і Брюсселі. Адміністративні служби Європарламенту розміщені в Люксембурзі.

Згідно з Римськими договорами Асамблея була позбавлена законодавчих та бюджетних можливостей і могла лише формулювати "думку" (обов'язкову) на пропозиції Комісії, залишаючи Раду останньою інстанцією в прийнятті рішень. Установчі договори визначили дві функції Асамблеї: консультативну й контролюючу. Сфера обов'язкових консультацій з Європейським Парламентом у перші роки його функціонування включала: свободу руху товарів, спільну сільськогосподарську й транспортну політику, угоди про асоціацію з ЄЕС. Європейський Парламент реалізує контролюючі функції шляхом подання усних або письмових запитів на адресу Комісії й Ради. Він має право відправити у відставку Комісію шляхом винесення їй вотуму недовіри двома третинами голосів.

Під час Паризького саміту (1974 р.) було прийнято рішення про проведення загальних і прямих виборів до Європейського Парламенту.

Акт про запровадження загальних прямих виборів депутатів Європейського Парламенту Рада Міністрів закордонних справ прийняла 20 вересня 1976 р. Акт установлював кількість євродепутатів у 410 осіб (434 після вступу Греції), які обиралися на п'ять років. Основою розподілу мандатів між державами-членами був головний критерій — чисельність населення. Щоб не допустити можливого диктату великих держав, розподіл мандатів не був прямо пропорційним кількості жителів держав-членів. Стаття 138 Договору про ЄЕС передбачила встановлення єдиного порядку проведення виборів у всіх державах-членах. Однак було прийнято рішення, що конкретний порядок проведення перших загальних виборів до Європейського Парламенту визначатиметься державами-членами самостійно. перші прямі загальні вибори до Європейського Парламенту відбулися 7 і 10 червня 1979 р., оскільки процес ратифікації Акта національними парламентами, адаптація національних виборчих законодавств і поділ Великої Британії на територіальні виборчі округи також потребували певного часу.

   Під час перших прямих виборів до Європейського Парламенту перемогу здобули соціалісти і християнські демократи. Прямі вибори сприяли підвищенню статусу, а також професійного й політичного рівнів євродепутатів, а отже, підвищенню рівня й активності Європарламенту в цілому.

Повноваження обраного на загальних виборах Парламенту залишалися досить обмеженими: консультативні й контролюючі функції, визначені Римським договором; бюджетні повноваження, досягнуті частково в 1970 р. і посилені в 1975 р.; відсутність законодавчих повноважень. Водночас, з огляду на посилення легітимності Європейського Парламенту, парламентарі розраховували на розширення його ролі в конкуренції з Радою Міністрів, зокрема досягнення законодавчих повноважень.

Бюджетні можливості Європейського Парламенту були посилені Брюссельським договором від 22 липня 1975 р.

Таким чином, надання Європейському Парламенту права відхилення проекту бюджету в цілому зробило вагомішою його роль у бюджетному процесі. Однак Парламент міг лише вимагати представлення нового проекту бюджету ЄЕС і не мав повноважень на його самостійне опрацювання й затвердження.

З 80-х років ситуація почала поступово змінюватися. Перші безпосередні вибори до парламенту в 1979 році ще не були пов'язані з розширенням його повноважень, але вже в 1986 році після підписання Єдиного Загальноєвропейського Акта, парламент став брати участь у законодавчому процесі і міг тепер офіційно робити пропозиції по зміні закону, хоча останнє слово все ж залишалося за Європейською радою.