Федералісти у своїй моделі спирались на:

Федералісти у своїй моделі спирались на:

- історичну та культурну єдність народів, що проживали на континенті;

- необхідність забезпечення миру й демократії,

- необхідність вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави.
 Два основних методи досягнення федерації: кооперативний та інтеграційний.

1)Кооперація представляє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх схвалили. В конституційному плані спільним органам делегується незначна частка внутрішніх повноважень держави, необхідна для впровадження узгоджених дій у життя.
2) Інтеграція, напроти, передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони являються. При цьому прийняття рішень не потребує одностайності, і вони є обов’язковими для всіх держав-учасниць. Рішення інтеграційних органів мають виконуватися без подальших узгоджень і обговорень у національних законодавчих органах.
В 1947 році на першому з’їзді Європейського союзу федералістів була запропоновано ще 2 варіанти федералізму: Економічний принцип (Моріс Алле), Політичний принцип (Дені де Ружмон)

Економічний принцип

- політична інтеграція тісно переплітається з економічною

- політична інтеграція передує економ. Інтеграції

- політ й економ інтеграція взаємо стимулюють

Політичний принцип

- “ єдність в різноманітті” – федерація має враховувати інтереси всіх націй

- відмова від тоталітаризму

- розвиток інтеграції не через державу, а через регіони (інтеграція саме регіонів, які не мають нац. інтересів)

- неприйняття використання сили при формуванні європейської федерації

- врахування інтересів нац. Меншин

- формування федерації не через держави а через юрид і фіз. осіб.

виділяють дві основні форми федералістського об’єднання: федерація та конфедерація.

- Федерація за рівнем інституційно-правового регулювання та локалізацією міжнародної правосуб’єктності держав-членів є найбільш радикальною формою інтеграційного об’єднання. Процес формування федерації базується на методі інституційної інтеграції, в результаті якого відбувається злиття основних інститутів держав-членів у нові міжнародно-правові структури.
Конфедерація на відміну від федерації відображає значно нижчий рівень локалізації міжнародної правосуб’єктності. Не дивлячись на те, що конфедерація також є суб’єктом міжнародних відносин, її повноваження у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, на відміну від федерації, значно обмежені. Держави-члени передають конфедеративним інститутам лише невелику частину свого суверенітету по чітко обговореному колу питань. Основним гарантом цілісності державного суверенітету є право вето, яке дає можливість заблокувати будь-яке рішення центральних органів, що не відповідає національним інтересам суб’єктів конфедерації.
Основний недолік класичного федералізму полягав у тому, що в основу його концепції закладалася хибна теза про можливість інституційно-конституційного оформлення об’єднання держав в обмежений проміжок часу. ВАЖЛИВО, ЩОкінцева мета федералістської теорії - утворення федерації чи конфедерації європейських держав - одночасно проголошувалася, як необхідна умова для початку інтеграційного процесу. Наділена наднаціональними повноваженнями політична влада мала б змогу створити більш ефективний механізм на шляху поглиблення інтеграції в економічній, політичній, воєнній, соціальній та інших сферах.
На межі 50-60-х років стало зрозумілим, що розвиток європейської інтеграції не відповідає теоретичним моделям федералізму. Закінчилися невдачею перші значні спроби на практиці реалізувати федералістські ідеї наднаціонального об’єднання.

2. Функціоналізм(Д. Мітерані)

Основні праці в яких Мітерані сформулював засади класичного функціоналізму: «Діюча система світу», «Перспектива інтеграції: федералізм чи функціоналізм»

Основна особливість Ф- заперечення прояву будь-якої силової політики як міждержавного так й федеративного характеру, які на думку Мітерані здатні лише відновити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі(як супротив). Закликав спочатку виділити проблеми, які мають бути вирішенні для покращення соц. та економ. добробуту, а форма їх вирішення нібити сформується сама по собі. Пропонував зосередити державну взаємодію саме на співпраці держав в соціально-економічній сфері, яку вважав такою, що об’єктивно може виступити об’єднуючим елементом. Така модель міждержавних відносин на його думку мала попередити можливість прояву націоналізму та забезпечити надійні гарантії миру. Майбутні міждержавні інституції на його думку повинні були мати форму: “ угоди між декількома урядами ” з тих питань, з яких у них виникла усвідомлена потреба та необхідність у співпраці. Подібна угода повинна була на думку Мітерані призвести до значних переміщень юрисдикцій та повноважень від держав до наддержавних інституцій. Недоліки: штучне звуження динаміки міжнародних процесів до раціональних положень політичної економії; неврахування суб’єктивних аспектів міжнародних процесів(зміна урядів, зміна зовнішньополітичних орієнтирів, тощо); глобальний характер інтеграці – мало уваги приділяв регіональним аспектам інтеграції. Головна відмінність функціоналізму Мітерані від класичного федерадізму полягає в тому що, федералісти більшою мірою зосереджувалися на створені інститутів, які будуть контролювати федерацію. У той час як функціоналісти, вважали, що будь-яке об'єднання за політичним принципом приречене на провал.

 

3. Неофункціоналізм

Виникнення неофункціоналізму як концепції фактично пов’язане зі спробами знайти відповіді на ті питання інтеграційного процесу, на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму. Концепція неофункціоналізму намагається пояснити динаміку розвитку співробітництва та координації політичних курсів національних держав, а також логіку міжнародних обмінних процесів. Неодноразові спроби вольового врегулювання міждержавних стосунків на міжурядовій основі, що робилися ще задовго до того, як європейська інтеграція стала реальністю (Міжнародний телеграфний союз - 1865 р.; Угода про універсальні поштові вимоги - 1875 р.), неофункціоналізм пояснює як наслідок інтенсифікації глобальних обмінних процесів у технічній, комунікаційній та комерційній сферах, а також прагненням здійснювати контроль та координацію цих дій.
Неофункціоналісти розглядали інтеграцію, на відміну від федеративної моделі або чисто функціональної версії наднаціональної парадигми, як більш складний, багатосторонній та досить довгий у часі процес. Основні положення теорії неофункціоналізму були розроблені в кінці 50-х років відомим американським політологом   Ернестом Хаасом. Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень пов’язані з іменами відомих теоретиків: Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, С.Шайнгольда, Поля Тейлора.

 

 

2. Єдиний Європейський Акт та проблема політичного співробітництва в ЄС.

Досягнувши на початку 70-х років основних завдань, поставлених у Римських договорах 1957 (утворення митного союзу, єдиного аграрного ринку, здійснення часткової лібералізації ринку капіталів), Співтовариство зупинилося на досягнутому. Діяльність Співтовариства наштовхнулась на перешкоди, які були пов’язані не тільки з ускладненням завдань інтеграції, але й з розширенням числа країн-членів. В результаті все частіше ускладнювалось прийняття рішень на основі принципу консенсус. Потреба в тіснішій співпраці держав-членів ЄС в політичній сфері викликала необхідність внесення істотних змін до Римських засновницьких договорів та створення Європейського Союзу. Скликана в цих цілях міжурядова конференція підготувала проект нового засновницького акту, який отримав назву Єдиного європейського акту. Був підписаний 17.11 1986 у м.Люксембурзі і 28.11 1986 у м. Гаазі 12 державами-членами Європейських співтовариств (Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Італія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Франція, ФРН). Набув чинності  першого липня 1987 року.

 До найважливіших нововведень ЄЄА 1986 належать:

- В рамках єдиного внутрішнього ринку підлягали скасуванню всі можливі перешкоди і бар'єри на шляху вільного рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили. Побудова єдиного внутрішнього ринку планувалося здійснити в три етапи і завершити до 31 грудня 1992 р. з тим, щоб створити необхідну базу і основу для переходу до Економічного і валютного союзу.

- Єдиний європейський акт (ЄЄА) помітно розширив юрисдикцію Європейських співтовариств, поширивши її, зокрема, на сферу соціальної політики. Передбачалося розширити співпрацю держав у таких важливих питаннях, як охорона праці, здоров'я, розвитку і підтримання діалогу між соціальними партнерами. ЄЄА закріплював поширення сфери відання Співтовариств на регіональну політику, організацію і проведення наукових досліджень і забезпечення технологічного розвитку, а також захист навколишнього середовища.

- Певні зміни були внесені до системи інститутів ЄС, порядку і умов їх функціонування. Найбільш значними змінами в цій сфері стали перш за все інституціоналізація Європейської Ради і демократизація процедури прийняття рішень. Ще з 70-х рр. ввійшло у вжиток проведення самітів держав-членів ЄС, які збиралися періодично для обговорення найбільш важливих питань життєдіяльності Європейських співтовариств і вирішення тих або інших спірних проблем, які не вдавалося вирішити на рівні інших інститутів — Комісії, Ради. ЄЄА встановив, що Європейська Рада, яка складається з керівників держав-членів Європейських співтовариств, збиратиметься періодично не менше двох разів на рік, визначив її статус і повноваження.

- Єдиний європейський акт закріпив зміни, внесені до процедури прийняття рішень, в сторону їх демократизації. Це знайшло своє віддзеркалення, зокрема, в ширшому застосуванні принципу кваліфікованої більшості при прийнятті рішень в рамках Ради ЄС, а також в розширенні участі Європарламенту в процедурі прийняття нормативно-правових актів ЄС. ЄЄА чіткіше сформулював положення, відповідно до якого на Комісію покладалося здійснення функцій по виконанню рішень Ради. Нарешті, ЄЄА передбачив створення Суду першої інстанції (СПІ). Його створення повинно було допомогти розвантажити Суд Європейських співтовариств і помітно прискорити процедуру розгляду справ в цій найважливішій судовій установі.

 - Особливе місце в ЄЄА відводилось "Європейському політичному співробітництву" (ЄПС) в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалось в рамках Європейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну і мало регулюватися на основі договору, який зобов'язував країни ЄС не тільки інформувати один одного про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики.

- Особливе значення ЄЄА придавав інтеграції в сфері наукових досліджень і розробок, в розвитку і освоєнні нових технологій. Сучасна політика в цій області розглядалась Співтовариством як необхідна умова підвищення конкурентноздатності країн ЄС. За десятиріччя після 1976 р. середньорічні темпи росту виробництва продукції високої технології в Західній Європі були в 1,5 рази менші, ніж в США і в З рази нижчі, ніж в Японії. Вперше технологічна політика ЄС була узаконена у вигляді спеціальної статті Римського договору.

 

3. План Фуше та його характеристика.

10 лютого 1961 на першій в історії Спільнот конференції глав держав, урядів і міністрів закордонних справ у Парижі була утворена комісія, яка стала носити ім'я її голови Крістіана Фуше. В ході обговорення пропозицій де Голля Аденауер спочатку надав їм повну підтримку. Однак національні делегації в Комісії Фуше не змогли відразу виробити компромісне рішення. 18 липня 1961 в Бонні відбулася нова зустріч «шістки» на вищому рівні. Пропозиції Комісії, представлені на нараді, містили, по суті справи, лише перелік розбіжностей. Необхідно було продовжувати розпочату роботу. Комісії Фуше був даний недвозначний мандат «представити пропозицію про заходи, за допомогою яких можна було б негайно надати статусний характер об'єднанню наших народів».

 

«План Фуше» був представлений Комісії 2 листопада 1961 під назвою «Про союз європейських народів». Він був спрямований на створення міждержавної організації, що стоїть над європейськими співтовариствами і певною мірою протиставила НАТО. Зокрема, вирішення питань зовнішньої політики і військової стратегії «шістки» не пов'язувалося з рішенням даних питань у рамках Північноатлантичного альянсу. Даний проект зустрів численні заперечення національних делегацій і піддався різкій критиці в Європейському парламенті. На зустрічі шести міністрів закордонних справ у грудні
1961 Комісії було запропоновано врахувати критичні зауваження на адресу проекту.      

  

Новий варіант «плану Фуше» був розроблений до 18 січня 1962.

  Преамбула документа с тверджувала принципи свободи і демократії, які повинні були стати обов'язковою умовою для прийому нових членів. Країни заявляли про готовність і далі проводити лінію на зближення своїх основних інтересів, «з тим щоб бути готовими розділити спільну долю». В першій статті говорилося, що союз є нерозривним. Отже, не
визнавалося право на відділення, яке в основному допускали конфедерації, - це був явний крок у бік федерації. 

 

Цілі союзу формулювалися наступним чином: проводити спільну лінію в питаннях, що становлять взаємний інтерес (передусім у питаннях, що стосуються зовнішньої політики і оборони); здійснювати тісне співробітництво у сфері науки та культури; сприяти захисту прав людини і демократії в країнах-учасницях. Таким чином, мова йшла не просто про координацію зовнішньої політики країн "шістки", але про вироблення спільної зовнішньої політики.

 

Інститутами передбачуваного союзу називалися: Рада, Парламент та Європейська політична комісія. Монопольним правом на прийняття рішень повинен був володіти Рада, що скликається раз на чотири місяці на рівні глав держав або урядів. Між даними засіданнями не менше одного разу слід влаштовувати наради міністрів закордонних справ. На кожному із засідань на вищому рівні Рада призначав би президента з мандатом на чотири місяці. Даний термін, безумовно, був занадто малий, щоб забезпечити нормальне функціонування президентської влади. Європейський парламент отримував дуже обмежені повноваження.

 

4. Історичні аспеки ідеї «Об’єднаної Європи»

З 60-х років XX ст. загальновизнаним лідером «нових правих» був французький філософ Ален де Бенуа. Одним з перших він висунув проект «Федеральна імперія». Вона представляла собою етнічно диференційований конгломерат різнорідних держав, стратегічно інтегрованих в єдиний геополітичний блок. Модель об'єднаної Європи була їм виражена у формулі: «Єдина Європа ста прапорів».

На початку 60-х років XX ст. інший проект «юної Європи» - «Європа від Владивостока до Дубліна" висунув один з найактивніших «нових правих» - бельгійський консервативний революціонер Жан Тіріар (1922-1992). Довгий час Тіріар очолював загальноєвропейський рух «Нова Європа», яке прагнуло до створення «Європейської імперії». Він вважав, що основою глобального євразійського проекту XX ст. повинна стати вісь Дублін - Владивосток, що включає Урал, Сибір, Далекий Схід, які стануть продовженням «великого простору Європи», що протистоїть США.

«Нові праві» невпинно підкреслюють континентальність свого геополітичного проекту, протиставляючи Європу атлантичного Заходу. В рамках цієї геополітичної моделі вирішальним європейським альянсом має стати союз Франції та Німеччини, навколо яких об'єднається «Середня Європа».

Видатний французький філософ Дені de Ружмон прийшов до ідеї «Європи регіонів» від персоналізму, в центрі уваги якого - «виживання людини» в умовах деградації людських відносин у великих містах і «технічної агресії проти природи». Вихід - у регіоналізації Європи. Під регіоналізацією автор має на увазі, в першу чергу, «нову модель об'єднання людей», «переробити суспільство на основі особистісних, коммунітарних та регіональних відносин». Федерація європейських народів - така альтернатива національної держави.
Викладаючи своє розуміння регіону, де Ружмон наголошує, що географія як така не грає великої ролі в освіті регіонів. Більш важливі етнічні відмінності, пов'язані не з расовими ознаками, а з єдністю культури, звичаїв, стереотипів і звичок, соціальних структур, мови. Головну роль відіграє мова, але поділ Європи на регіони за цим принципом призвело б до виникнення безлічі міні-держав. Економічні проблеми для поділу на регіони не мають значення, так як вони, за винятком глобальних, можуть бути вирішені на рівні регіону. Головний чинник - це участь у цивільному житті, автономія і самоврядування громад.

Питання 5 (Маастрихтський договір та спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ).

1986р .- Прийняття ЄЄА (Єдиний Європейський Акт), в якому закладено хронологічні рамки для подальшої інтеграції на 1992-1993р.

1990р .- починають роботу дві конференції, на яких готується концептуальні основи майбутнього договору,узгоджуються позиції сторін.

• Перша -політичні питання

• Друга - питання про Економічний та валютний союз

Основні протиріччя між державами:

• Спільна зовнішня політика та політика безпеки (CFPS)

• Критерії для введення эдиної валюти

• Питання голосування в керівних органах  

7 лютого 1992р. - м. Маастрихт (Нідерланди),узгоджено контраверсійні позиції, підписано Договір про Європейський союз (= Маастрихтський договір), що складається з 7-ми розділів.

1. загальні принципи

2. зміни до Договору про ЄЕС

3. зміни до Договору про ЄОВС

4. зміни до Договору про ЄвроАтом

5. положення по CFPS

6. положення по Співробітництві у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах

7. прикінцеві положення

. Ким підписано: «шістка» (Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург)+ВБ, Ірландія, Данія (перше розширення 1973р.), Греція (др..роз-ння 1981р.), Іспанія, Потругалія (тр. роз-ння 1986р.) Має набути чинності разом з створенням єдиного ринку Європейського Співтовариства 1 січня 1993р., після ратифікації державами на нац..рівні. Процес ратифікації: не ратифікований в Данії, тому ЄС змушений піти на поступки (відмова Данії вводити євро, в політиці оборони лише статус спостерігача). Договір ратифікований 1 листопада 1993р.

Договір про ЄС створюється на базі Євр.Співтовариств (ЄОВС 1951р., ЄЕС, ЄвроАтом 1957р.), які доповнюються новими політиками, котрі закладені у договорі. Договір про ЄС НЕ скасував попередні установчі (Паризький та Римські договори.)., лише вніс до них належні зміни. Тобто: співтовариства залишаються з відповідними завданнями та спільними політиками у соц.-економ. секторі + сфера зовнішньої політики й спільної безпеки; співробітництво у сфері юстиції та внутр.. справ.АЛЕ: Союз має єдину інституційну структуру, що забезпечує його координовану дільність у трьох різних сферах, хоча й з різним характером та механізмом прийняття рішень. Зображуємо це у схемі «трьох опор» ЄС:

          Перша опора                                 Друга опора                                      Третя опора

-Європейське ек. Співтовариство -ЄОВС -ЄвроАтом (розділи ІІ, ІІІ, IV з відповідними змінами)	Спільна зовнішня політика і політика безпеки (розділ V)	Співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (розділ VI)
Право Європейських Співтовариств	Процедури Міжурядового Співробітництва	Процедури Міжурядового Співробітництва

 

Опора СЗПБ

«Домаастрихтський» період: ця форма співпраці поширювалась лише на членів ЗЄС.

1982- зустріч Міністрів оборони та ЗП Франції й ФРН.Рішення про створення спільної Комісії з питань безпеки та оборони

1983- Штутгарська декларація. Декларується бажання перетворити Європейське співтовариство на Євр.Союз з компетенцією в «політичних та економічних аспектах безпеки» (офіційно введено в дію ЄЄА)

1984- Римська декларація (в основі пропозиція ФРН та Франції). Утворення 3-х агентств: контроль над озброєнням, безпеки й оборони, співробітництво в сфері вироб-ва озброєнь

Важливо: до Маастрихту фактично НЕМАЄ спільної політики оборони, хоча спільна політика безпеки була присутня. 

 

М.Д. надав право ЄС проводити «спільну ЗП та політику у сфері безпеки, в тому числі політику у сфері спільної оборони». Основні принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики мають визначатись на засіданні Європейської Ради. Рішення щодо зовнішньо політ. питань приймаються одностайно, проте перелік особливих питань для ЄС що потребують «спільних дій» приймаються кваліфікованою більшістю. Визначено місце ЗЄС: «…ЄС вповноважує ЗЄС розробляти та впроваджувати рішення та дії ЄС, що стосуються питань оборони» Головні напрями, в яких застосовуються спільні заходи:

- Процес ОБСЄ

- Розробка, контроль та нерозповсюдження яд. зброї.

- Економічні аспекти безпеки (напр..контроль за експортом озброєнь.)

Групи інструментів СЗПБ:

- Співробітництво між держ.-членами та прийняття декларацій

- Формування спільних позицій

- Узгодження спільних дій (використання збройних сил автономно та в рамках НАТО чи ОБСЄ).

Попри все, практичне використання СЗПБ є досить обмежене. Тут заважають позиції окремих держав:

ВБ, Данія, Нідерланди: проти поглибленого інституційного будівництва ЄС (Шенген, ЕВС, СЗПБ), відсутність Данії серед країн-членів ЗЄС (Данія, Ірландія,Австрія, Фінляднія, Швеція- спостерігачі.), традиційна орієнтація на США та НАТО на противагу створення франко-нім.осі, включення до ЄС нейтральних держав, як Фінляндія, Австрія та Швеція.

 

Питання 6.. Система ЄПС. Структура та осн елементи

27 жовтня 1970 року Комітет схвалив доповідь Дівіньона, яка передб ств мех зовнішньо-політ консультацій і постійного обміну інформ з проблем зовнішньої політики. ЕПС обмежувалась лише можливістю проведення спільних заходів.

23 липня 1973 –друга доповідь передбачала що в пит ЗП кожна з кр-уч не буде виробляти свою точку зору без консультацій з партнерами. Однак кр-уч могли не погодитись з консультаціями, а рішення приймались лише одностайно.

13 жовтня 1981 – третя доповідь (Тіндеманса). Кр-чл забовязались проводити консультації перед здійсненням нац зовнішньо політ акцій що стосуються Свівтов-ва. Затверджено процедуру скликання термінових зборів мін зак справ у випадку міжнародних кризових ситуацій. Головуюча в ЄС кр забовязалась скликати протягом 48 годин термінові збори на запит не менш ніж 3 кр-чл.

В ра мках ЄПС намагались узгоджено діяти нац посольства держ –уч у третіх кр, а предс-во РМ забезпеч посольствами кр, яка головувала у Спів-ві.

Держ –чл координували свою діяльність у МО та міжн конференціях.

Поза межами ЄПС залишилась оборонна сфера. Військові засоби належали або окремо кожній державі або Атлант альянсу під кер США.

1986р – ЄЄА. Раніше співробітництво проводилось в рамках ЄР неофіційно, а тепер воно вперше отримало законодавчу базу і мало регулюватись на осн міжурядового договору, який забовязував кр інформувати одна одну про передбачені зовнішньопол акції, і керуватись ними при проведенні своєї національної політики. Кр підтвердили наміри координувати свої політичні та економічні аспекти безпеки. Військ пит не включені в дог.

 

 

7. Пан’європейський рух та його значення

Пан'європейський союз - суспільно-політичний рух, спрямований на об'єднання всіх європейців в єдиний європейський альянс, який здатний ефективно просувати свої інтереси та ідеали в світі.

Пан'європейський союз заявляє, що він є прихильником європейського патріотизму, торжества національної ідентичностей всіх європейців. Беручи до уваги взаємозалежність і загальносвітові виклики, лише сильна Європа, яка є політично об'єднаною, може гарантувати майбутнє для її народів і етнічних спільнот.

Пан'європейский союз заснований Ріхардом Куденхове-Калергі у Відні. Окремі національні організації Пан'європейського союзу створювалися в європейських країнах у середині 20-х років XX століття. Своє завдання Союз бачить в європейській інтеграції, політичному та економічному об'єднанні європейських народів на рівноправній демократичній основі та на базі спільних для європейців християнських цінностей. Свою діяльність Союз здійснює в рамках різних європейських політичних структур, включаючи Європейський парламент. У статуті Пан'європейського союзу зазначено, що дана організація є незалежною від політичних партій і рухів. Символом організації є червоний хрест (християнство) на золотому колі (сонце еллінської мудрості). Пізніше золотий круг оточили 12 зірок, що послужило прообразом емблеми Євросоюзу.

У 1923 році у Відні вийшов маніфест Ріхарда Куденхове-Калергі «Пан-Європа», що закликає до об'єднання Європи перед обличчям загроз, які підстерігають Європу: нової світової війни, економічної гегемонії США, експансії Радянської Росії.

Ідеї ​​Куденхове-Калергі відразу знайшли відгук у колах європейських інтелектуалів. У 1924 році вийшов перший номер журналу регулярного «Пан-Європа» - офіційного друкованого органу Пан'європейського союзу. У жовтні 1926 року у Відні відбувся Перший конгрес пан'європейського руху, в якому взяли участь 2000 представників 24 народів Європи, а Куденхове-Калергі був обраний Міжнародним президентом.

Після Другої світової війни Ріхард Куденхове-Калергі прагне залучити до процесу об'єднання Європи Уїнстона Черчілля та Шарля де Голля, виступає за звільнення народів Центральної та Східної Європи від радянської окупації і більш тісне економічне та політичне об'єднання вільних європейських держав. У 1973 році за пропозицією президента Франції Жоржа Помпіду Міжнародним президентом Пан'європейського союзу обирається Отто фон Габсбург, який в 1979 році бере участь у перших прямих виборах до Європарламенту.

У роки холодної війни Пан'європейський союз підтримує опозиційні рухи країн Східної Європи. 19 серпня 1989 в Шопроні відбувся історичний «пан'європейський пікнік». Сьогоднішні політичні цілі Панєвропейської Унії на даний час – це швидке та масштабне розширення Європейського Союзу на Схід, при чому Панєвропа керується принципом, що кожна європейська держава має основоположне право на членство в ЄС.

Питання 8. Цілі, методи, інститути СЗППБ

Договір про Європейський Союз визначив цілі, заснував механізм фор­мування й функціонування спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Передбачалось використання наступних груп інструментів СЗПБ: система­тичне співробітництво між країнами-членами та прийняття декларацій; фор­мування спільних позицій; визначення спільних стратегій; узгодження спіль­них дій.

Перша група складається з традиційних міжурядових інструментів, що передбачають узгодження та обмін інформацією з питань, які викликають спільний інтерес. Мова йде, в першу чергу, про координацію позицій для прес-конференцій, комюніке, загальних декларацій. Друга група є кроком уперед у порівнянні з ЄПС і представляє вищий рі­вень співробітництва, коли держави узгоджують, щонайменше, "спільну по­зицію" щодо сприймання та аналізу тієї чи іншої ситуації.

Важливим кроком у розвитку СЗПБ являється розробка "спільних страте­гій" ЄС щодо третіх країн або регіонів, передбачена Амстердамським дого­вором. Першим таким документом стала Спільна стратегія ЄС щодо Росії, прийнята у червні 1999 р.

На відміну від механізму ЄПС "спільні дії" передбачають використання Європейським Союзом збройних сил як автономно, так і у колективних опе­раціях у рамках НАТО чи ОБСЄ. Європейською радою у Лісабоні (26-27 червня 1992 р.) та у Брюсселі (28-29 жовтня 1993 р.). Були виділені наступні регіони, де ЄС мав намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна і Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор'я та Магриб, у тому числі, Близький і Середній Схід; Південна Африка.. Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чо­тири сфери, де можливе застосування спільних дій: 1) процес ОБСЄ; 2) полі­тика роззброєння й контролю.за озброєнням у Європі; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі, контроль за передачею військових технологій третім країнам та екс­порт озброєння.

Більш успішними були дії ЄС щодо підтримки стабільності та миру. 21 березня 1995 р. у Парижі 52 країни-члени ОБСЄ підписали Пакт стабіль­ності. В основу Пакту був покладений "план Балладюра", висунутий Франці­єю у квітні 1994 р. Пакт передбачав проведення заходів по упередженню ет­нічних та прикордонних конфліктів у Центральній та Східній Європі та пе­ретворення цієї частини світу у зону співробітництва та добросусідства шля­хом підписання двосторонніх договорів про співробітництво та добросу-сідство. Розпочалися активні переговори між Угорщиною та Румунією по врегулю­ванню проблеми етнічних меншин у Трансільванії. У цілому, підводячи підсумки роботи Європейського Союзу у сфері СЗПБ, можна сказати про її досить обмежені результати, які поки що не да­ють можливості говорити про значні досягнення ЄС у проведенні єдиної єв­ропейської політики. Про це свідчить досвід європейської політики в колиш­ній Югославії, яка відрізнялася як непослідовністю, так і наявністю супереч­ностей у позиціях країн-членів Співтовариства з даної проблеми. Однак, обмеженість СЗПБ пояснюється не лише недоліками інституціо-нального механізму, але й низкою політичних причин. Так, Великобританія досить стримано ставиться до процесу поглиблення інституціонального бу­дівництва ЄС, будь то СЗПБ, Шенгенські угоди чи формування ЕВС. Данія, Великобританія та Нідерланди, дотримуючись традиційної орієнтації НАТО та США, розглядають СЗПБ та ЗЄС як загрозу виникнення у майбут­
ньому франко-німецької осі.

 

Питання 9. Повноваження та діяльність Європарламенту до 1986 р.

Попередником Європейського Парламенту була Асамблея ЄОВС, яка складалася з 78 членів і мала обмежені повноваження. Зі створенням у 1957 р. ЄЕС і Євратому Асамблея стала спільною для всіх трьох Європейських Співтовариств і кількість членів її збільшилася до 142. Члени Асамблеї з метою надання більшого авторитету цій установі двічі її перейменовували: в березні 1957 р. вона отримала назву Європейської парламентської асамблеї, в березні 1962 р. — Європейського Парламенту. Проте повноваження Європейського Парламенту залишалися обмеженими.

У перші роки європейського будівництва члени Європейського Парламенту призначалися національними парламентами з числа своїх депутатів. Римські договори передбачали проведення загальних виборів до Асамблеї, але внаслідок опору держав-членів перші вибори до Європейського Парламенту відбулися лише в 1979 р. Кількість членів Європейського Парламенту зростала в процесі послідовного розширення ЄЄ. Пленарні засідання Парламенту відбуваються у Страсбурзі (Франція) і Брюсселі. Адміністративні служби Європарламенту розміщені в Люксембурзі.

Згідно з Римськими договорами Асамблея була позбавлена законодавчих та бюджетних можливостей і могла лише формулювати "думку" (обов'язкову) на пропозиції Комісії, залишаючи Раду останньою інстанцією в прийнятті рішень. Установчі договори визначили дві функції Асамблеї: консультативну й контролюючу. Сфера обов'язкових консультацій з Європейським Парламентом у перші роки його функціонування включала: свободу руху товарів, спільну сільськогосподарську й транспортну політику, угоди про асоціацію з ЄЕС. Європейський Парламент реалізує контролюючі функції шляхом подання усних або письмових запитів на адресу Комісії й Ради. Він має право відправити у відставку Комісію шляхом винесення їй вотуму недовіри двома третинами голосів.

Під час Паризького саміту (1974 р.) було прийнято рішення про проведення загальних і прямих виборів до Європейського Парламенту.

Акт про запровадження загальних прямих виборів депутатів Європейського Парламенту Рада Міністрів закордонних справ прийняла 20 вересня 1976 р. Акт установлював кількість євродепутатів у 410 осіб (434 після вступу Греції), які обиралися на п'ять років. Основою розподілу мандатів між державами-членами був головний критерій — чисельність населення. Щоб не допустити можливого диктату великих держав, розподіл мандатів не був прямо пропорційним кількості жителів держав-членів. Стаття 138 Договору про ЄЕС передбачила встановлення єдиного порядку проведення виборів у всіх державах-членах. Однак було прийнято рішення, що конкретний порядок проведення перших загальних виборів до Європейського Парламенту визначатиметься державами-членами самостійно. перші прямі загальні вибори до Європейського Парламенту відбулися 7 і 10 червня 1979 р., оскільки процес ратифікації Акта національними парламентами, адаптація національних виборчих законодавств і поділ Великої Британії на територіальні виборчі округи також потребували певного часу.

   Під час перших прямих виборів до Європейського Парламенту перемогу здобули соціалісти і християнські демократи. Прямі вибори сприяли підвищенню статусу, а також професійного й політичного рівнів євродепутатів, а отже, підвищенню рівня й активності Європарламенту в цілому.

Повноваження обраного на загальних виборах Парламенту залишалися досить обмеженими: консультативні й контролюючі функції, визначені Римським договором; бюджетні повноваження, досягнуті частково в 1970 р. і посилені в 1975 р.; відсутність законодавчих повноважень. Водночас, з огляду на посилення легітимності Європейського Парламенту, парламентарі розраховували на розширення його ролі в конкуренції з Радою Міністрів, зокрема досягнення законодавчих повноважень.

Бюджетні можливості Європейського Парламенту були посилені Брюссельським договором від 22 липня 1975 р.

Таким чином, надання Європейському Парламенту права відхилення проекту бюджету в цілому зробило вагомішою його роль у бюджетному процесі. Однак Парламент міг лише вимагати представлення нового проекту бюджету ЄЕС і не мав повноважень на його самостійне опрацювання й затвердження