Політика ЄС в західно-балканському регіоні.

Головною метою, що постала перед ЄС після завершення боснійського конфлікту було забезпечення стабільності в регіоні та його інтегрування в західні економічні, політичні та військові структури. Проте стратегія щодо Балканського регіону залишалася невизначеною, у міру його гетерогенності та не сформованості внаслідок силового варіанта розпаду Югославії та етнічних конфліктів. Жодних правових відносин з країнами регіону, крім Словенії, ЄС у 90-ті роки не встановив (Словенію в 1997 було включено в першу хвилю розширення).

1996 року за ініціативи франц. Дипломатії був запроваджений «Процес Райямон» - ініціатива зі стабілізації та добросусідства, сфокусована на регіональних проектах у сфері громадянського суспільства, культури та захисту прав людини. Остаточно концептуальне визначення регіону як регіону Зх. Балкан та оформлення механізмів та інструментів політики ЄС відбулося в 1999 році із запровадженням «Процесу стабілізації та асоціації». Ця ініціатива була тісно пов,язана зі становленням ЄБОП, що в результаті призвело за започаткування в 2003 р. перших військових та поліцейських місій ЄС у Македонії та Боснії й Герцеговині.

10 червня 1999 року під час Кельнського засідання було ухвалено Пакт стабільності для Пд.-Сх. Європи – угоду заради миру, стабільності.

Лист. 2000 р. – на саміті в Загребі держави ЄС та Зх.Балкан підписали фінальну Декларацію, що офіційно розпочала «Процес стабілізації та асоціації» та запровадила фінансовий інструмент допомоги регіону – програму КАРДС.

Варіант колективного вступу для країн цього регіону відкидався, запроваджувався індивідуальний підхід до визначення готовності країни до вступу. Загалом «Процес стабілізації та асоціації» охоплює 2 виміри: двосторонній (торговельні відн та пожвавлення двост. політ. відн) та багатосторонній (регіональне співроб.)

Інструментами зміцнення двосторонніх зв,язків з ЄС стали: Надання країнам торговельних преференцій, укладання угод про асоціацію – аналогів європейських угод про асоціацію з країнами ЦСЄ, надання країнам регіону економічної та фінансової допомоги.

1 січня 2007 року програма КАРДС була замінена Інструментом перед вступної допомоги.

Регіональне співробітництво полягає у підтримці власних балканських ініціатив. Прикладами такої співпраці є участь країн регіону в ЦЄІ, ОЧЕС, Адріатичній та Іонічній ініціативі.

2006 рік – пере форматування Угоди про центральноєвропейську зону вільної торгівлі та включення до її складу країн Зх. Балкан.

Серед країн Зх. Балкан лише дві визнані ЄС офіційними кандидатами (Хорватія з 2004р та Македонія з 2005).

Безепковим викликом на шляху євроінтеграції країн регіону є проблема Косово. Одностороннє проголошення незалежності Косово 18 лютого 2008 р ставить під питання не лише процедуру входження до ЄС Сербії, а й збереження стабільності регіону в цілому. Спроба виробити спільну позицію ЄС щодо Косово 19 лютого 2008 року завершилося поразкою. Кіпр, Греція, Іспанія, Словаччина, умунія остаточно відмовилися визнати косовську незалежність, решта країн ЄС встановили з ним допвідносини.

Об, активною проблемою входження країн Зх. Балкан до ЄС є їх невідповідність економічним критеріям членства. ЄС є основним торг. Партнером західнобалканських країн: більше половини їх торгівлі приходиться на країни ЄС.

Економічне зближення відбувається шляхом поступового впровадження механізмів зони вільної торгівлі. З 200 року відбулося скорочення тарифів на 90%, ліквідовано деякі тарифні бар,єри. З червня 2005 після зустрічі в Софії почався процес трансформації системи двосторонніх угод про вільну торгівлю у регіональну зону вільної торг. В квітні 2006 у Бухаресті прийнято рішення про поступове входження Зх.Балкан у модернізовану Угоду про зону вільної торгівлі в Центральній Європі (CEFTA)

Головне – євро інтеграційна перспектива для країн Зх.Балкан відіграє роль консолідуючого для регіону чинника.

66. План Шумана 1950 р та утворення ЄОВС

Ж. Монне – тодішній верховний комісар із питань обєднання Німеч. запропонував віддати під спільне управління все вир-цтво сталі та видобуток вугілля у Фр. та Нім. в о-цію, відкриту для участі інших країн Євр. “Обєднання вугілля і сталі” мало започаткувати динаміку розширення інтеграції на інші сфери вир-тва. Найоригінальнішим аспектом проекту була пропозиція створення наднаціонального незалежного управління, яке отримувало реальні можливості прийняття рішень у комунітарній сфері. Підготовлений у великій секретності “Меморандум Монне” 3. 05.1950 від імені французького уряду Р. Шуман заявив, що “єдина Європа не створиться одразу згідно з певним планом. Вона буде будуватись через конкретні досягнення, які спочатку створять солідарність де-факто.” Він запропонував утворити спільний ринок у двох життєво важливих економічних секторах, які до цього використовувались у військових справах: вугільному та сталевому. Вугілля в цю епоху задовольняло 65 % потреб в енергії зх-європ. країн, а сталь була була провідним матеріалом у добу 2ї промислової революції. За Шуманом – солідарність в процесі вир-цтва унеможливіть війну між Фр та Нім. Він пропонував передати певні повноваження прийняття рішень у цих 2х секторах, які раніше належали окремим держ незалежному органові. Рішення, прийняті цим органом мали бути обовязковими для виконання всіма країнами-членами для того, аби модернізувати вир-тво, створити однакові умови для вугледобувної і сталеплавильної галузей на спільному ринку, розвивати спільний експорт, поступово виірвняти умови праці робітників. Декларація проголошувала рух у напрямку до Європ федерації. Водночас, у тексті документа спостерігався зважений і обережний підхід до справи обєднання європ народів. В першу чергу ставилася мета покінчити з багатовіковим протистоянням між Фр та Нім, а також створити міцну вироб базу подальшої економ інтеграції Євр. Хоча звернення Шумана було адресовано всім європ країнам, тільки 5 – Нім, Бенілюкс та Італія дали позитивні відповіді. План Шумана був схвально сприйнятий у США і різко розкритикований у СРСР. Великобрит. Відмовилася брати участь у підготовчій роботі над проектом, оскільки не погоджувалася з принципом наднаціональності і митною інтеграцією. Проти – комуністи, соціалісти і голлісти. Договір про заснування ЄСВС підписаний 18.04. 51 в Парижі – Фр, Нім, Італія, Бенілюкс, строком на 50 рр. 3 основні принципи: 1. спільний ринок (вугілля, залізної руди, залізного брухту і сталі заснований на принципах вільної торгівлі і регульованої конкуренції), 2 спільні цілі (координація і модернізація вир-тва з метою його зростання, зниження цін на товаришляхом відміни торгів мит і кількісних обмежень на рух товарів, вільний рух капіталу і робочої чили, спеціальний тариф щодо 3х країн, 3.спільні інститути. Набув чинності 25.07.52. Міжнародне управління Руром було ліквідоване 12.51. Інституції: головна - вище правління – виконавчий, колегіальний, не залежний від урядів, наднаціональний орган, який мав можливість прийняття рішень. Всі рішення обовязкові. 8 членів, призначених за спільною згодою країн-членів на 6 рр і 9го, який кооптувався іншими 8ма.1й президент – Ж. Монне(52-55 рр). Рада міністрів – представляла уряди для координації дія-сті Вищого правління з економіч політикою окремих країн. Одностайне схвалення Радою або прийняте більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих рішень, що обмежувало федеративний ха-тер інституційної системи ЄСВС. Створена на пропозицію країн Бенілюкс. Асамблея – призначалася національними парламентами держ-членів для здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не володіла законодавчими і бюджетними можливостями, але могла висловлювати вотум недовіри і зміщувати Вище правління 2/3 голосів. Суд – складався з призначених урядами, але не залежних від них 6х суддів, які мали вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄСВС. Консультативний комітет – без можливостей прийняття рішень, представляв виробників, робітників, комерсантів і споживачів. Бюджет ор-ції з першого європ податку – не більше 1% (постійно зменшується аби до закінчення дії договору зникнути).08.52 – відкриття Інституцій в Люксембурзі. До 58 – створений митний союзі спільний митний тариф від 12-28 до 6%. між 54 і 61 – вільний рух робітників. 54 – В.Б.підписала угоду про асоціацію, 57 – тарифну угоду. Прекрасні результати – зростання обсягів 130% протягом 5 рр, вир-тво сталі подвоїлося, стабілізоване постачання, регіональна допомога проблемним районам. 58-59 рр – вугільна криза через дешеву нафту. 50-52 запропоновані 3 нові проекти:1.Європ управління транспортом із Вищим управлінням, Радою Міністрів, Судом, Парламентською асамблеєю.2.Вище сільс-госп управління - “зелене обєднанняЄ, націлене на ліквідацію митних барєрів, ор-цію вир-цтва і ринків, зниження цін.3.Європ співтов. Охорони здоровя - “біле обднання”, яке мало координувати боротьбу проти алкоголізму, наркоманії, епідемічних захворювань тощо. Опозиція усіх урядів.

67. Євроантлантична політика країн Балтії (порівняльний аналіз)

Латвія – 13 жовтня 1995 р.

Естинія – 24 листопада 1995 р.

Литва поділа заявку на вступ в ЄС – 8 грудня 1995 р.

Вступ країн Балтії в НАТО і ЄС (плюс Польща) навесні 2004 р., безумовно, стало найважливішою подією для політичного життя Європи. У ЗМІ як Росії, так і країн Північної Європи ведеться дискусія щодо наслідку розширення для регіону. На перше місце тут виходять проблеми співробітництва й безпеки, але не варто забувати й про традиційні аспекти безпеки.

Говорячи про розширення НАТО і ЄС, варто розуміти, що це процеси в найтіснішому ступені зв'язані; у принципі, це дві сторони європейської інтеграції. Незважаючи на існуючі протиріччя між інтересами США й країн Європи (а також "старої" й "нової" Європи) ніхто з них ніколи не протиставляв ці процеси, навпаки, погоджував їхній хід між собою. Хоча ЄС і розглядається як організація економічної інтеграції, проте, його розширення торкнеться й військово-політичні аспекти безпеки.

Для ситуації 1991-2003 р., основними проблемами у військово-політичній сфері безпеки регіону був комплекс проблем, пов'язаних з розширенням НАТО (з погляду Росії) і побоювання країн Балтії із приводу агресії з боку Росії.

Тепер же можна говорити об наступних моментах, що представляють інтерес.

1. Досить часто причиною напруженості в регіоні називається переділ сфер впливу, скорочення зони геополітичного впливу Росії через наближення НАТО до її границь. Однак вступ лише формально закріпив сформовану тенденцію в зовнішній політиці країн Балтії, їхній прозахідний курс, і Росія це розуміє. Фактично, військове співробітництво йшло вже із середини 1990-х років у рамках програми "Партнерство заради миру" і двосторонніх відносин Естонії, Латвії й Литви з державами НАТО. Балтійська хартія 1998 р. остаточно закріпила цей курс. Розширення не обмежує сферу військово-політичного впливу Росії, а лише ускладнює його можливість повернення в країни Балтії. Зараз це не настільки болісно для Росії, яке вона демонструє.

2. Окремою проблемою варто вважати ріст військової присутності НАТО на кордонах Росії. Сюди можна віднести розміщення контингенту НАТО в Литві, а також зрослу в останні роки військову активність у Північній Норвегії. Що стосується останнього, те це, зокрема, розміщення станції "Глобус-2", що є інформаційним компонентом системи ПРО США, поновлення Норвегією військових навчань поблизу кордонів РФ, спроба мілітаризації Шпіцбергена й ін.

Сили, що перекидають у країни Балтії, незначні, не представляють погрози військової безпеки Росії й поки немає підстав зв'язувати їхнє розміщення з агресивними планами НАТО у відношенні Росії. Для НАТО розміщення настільки невеликого контингенту важливо як факт, що підтверджує рівність принципів і цінностей альянсу для всіх його членів. Зокрема, це принцип неподільності безпеки.

3. Тісно пов'язана з попереднім пунктом проблема адаптації ДЗЗСЄ й існування "сірої зони" стане ще більш чутливим для Росії й країн НАТО. Проблема досить складна й вимагає довгого шляху рішення, причому на найвищому рівні. Країни ж Балтії зайняли, у цілому, безпрограшну позицію - взяли на себе зобов'язання приєднання до адаптованого ДЗЗСЄ після вступу його в силу, переводячи, таким чином, конфлікт у площину відносин Росія - НАТО.

Але навіть адаптація ДЗЗСЄ не вирішує проблеми балансу сил у регіоні, тому що договір не регламентує морські перевезення військ і не контролює ВМС і територіальні граничні рівні розміщення бойових літаків і вертольотів, що, властиво, і є головною ударною силою альянсу.

5. Погроза міжнародного тероризму. Як ми вже відзначали, регіон у цьому плані є поки стабільною. Уперше всерйоз про погрозу терактів заговорили лише після участі країн регіону в операціях в Афганістані й Іраку. Членство в НАТО скоріше залучає терористів. Досвід Іспанії вплинув на громадськість північних країн, негативно оцінюючої іракської події. Заяви про те, що регіон став би мішенню терористів у кожному разі, підтвердити не можна.

6. Фактор, що часто вислизає від уваги, це питання кордонів. Російська Федерація дотепер не має договору про границю з Латвією, що, у принципі, суперечить умовам вступу в ЄС, але самим ЄС не сприймається як перешкода для вступу. Існують територіальні суперечки між Росією й Норвегією.

7. Зберігається питання, пов'язаний з Калінінградською областю й розміщеною там російською оперативно-стратегічною групою. Це проблеми військового транзиту й сусідства військ Росії й НАТО, і в принципі, потенційне вогнище напруженості.

11. Інтерес буде представляти й нова ініціатива США в регіоні - "Розширене партнерство в Північній Європі". Одним з пунктів ініціативи є створення системи колективної безпеки в Північній Європі, за участю в ній, можливо, Фінляндії й Швеції - країн, що не є членами НАТО. 

68. Копенгагенські критерії вступу в ЄС (характеристика)

Копенгагенські критерії:
У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:
- політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
- економічного: дійова ринкова економіка;
- «членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.
Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.
Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

Під час переговорів про приєднання з країнами-кандидатами, відбувається регулярний моніторинг дотримання Копенгагенських критеріїв. На основі даних моніторингу, ухвалюються рішення про приєднання та час приєднання країни, та дії, які необхідно перед тим здійснити.
Критерії членства в Європейському Союзі визначені в трьох документах:
1) Маастрихтський договір 1992 року (Стаття 49) — географічні та загальні політичні критерії
2) Декларація Європейської Ради 1993 року в Копенгаґені, тобто, Копенгагенські критерії, в яких детальніше описані загальні критерії:
політичні
економічні
законодавчі
3) Схема переговорів з окремою країною-кандидатом
- окремі та детальні умови
- твердження, яке наголошує на тому, що приєднання нової країни не може відбутись, поки не буди вирішено, що Союз має «здатність до приєднання» нового члену.
При ухваленні в 1993 році, не існувало механізму, який би гарантував, що існуючі країни-члени ЄС відповідають цим критеріям. Однак, було схвалено рішення стежити за дотриманням цих критеріїв, вслід за «санкціями», накладеними на уряд Австрії Вольфганга Шуселя (нім. Wolfgang Schüssel) на початку 2000 року урядами інших 14 країн-членів Союзу. Ці домовленості вступили в дію 1 лютого 2003 в рамках Ніццького договору.

 

69. Позиція ЄС в Іракському конфлікті

Іракська криза знаходилася в центрі уваги ЄС.

За словами Папандреу (мін.зак.справ Греції) позиція ЄС по Іраку була ясна, вона закріпилась на самміті Євросоюзу від 17 лютого 2003. Багдад повинен роззброїтися, він зобов'язаний співпрацювати з інспекторами ООН, голона роль в іракській проблемі належить ООН, застосування сили не виключається як крайній засіб, разом з тим війна не є неминучою і пошук мирного рішення повинен бути продовжений. Євросоюз за те, щоб дати інспекторам ООН досить часу для проведення їхньої роботи, але вона не може тривати нескінченно.

Ця позиція була викладена арабським представникам, з цією позицією "трійка" ЄС відправилися у Вашингтон, щоб "донести свої тривоги до американців". Він також відзначив, що ЄС не ставить задачу зміни режиму в Іраку.

Те, що Великобританія підтримає США у військовій кампанії проти Іраку, можна було легко пророчити. Солідаризуючись зі своїми європейськими партнерами для протидії Вашингтону з другорядних питань, Лондон ніколи не дозволяв собі нічого подібного, коли мова йшла про питання принципового характеру. Несподіваною виявилася позиція країн Східної Європи: настільки відвертої антиєвропейської і проамериканської риторики саме напередодні вирішального етапу в процесі приєднанні до ЄС від них не чекав ніхто. У той час як Франція і Німеччина очолили антивоєнну вісь, Польща стала єдиною країною континентальної Європи, що прийняла участь у бойових діях в Іраку разом з американцями, британцями й австралійцями.

Війна в Іраку 2003 й її наслідку для Європи. Позиції найбільших європейських держав по питанню врегулювання іракської проблеми.

Наслідку війни для Європи.

1.енергетична криза - він уже в принципі майже почався, про це зараз кричать всі телеканали, сьогодні (3 червня) зафіксований гігантський стрибок цін на нафту, викликаний нестабільністю в Іраку, а саме обранням нового президента (1 червня), саморозпуском ради старійшин (теж 1 червня) і вибухами з метою вигнати з Іраку американців. Все це передвіщалося споконвічно. Ціни на нафту зараз набагато перевищують розумну ринкову вартість. На Європі енергетична криза позначиться не менше, ніж на іншому світі. Але можливо, що його все-таки врегулюють - дивитеся новини перед іспитом:

2. тероризм - дві точки зору: 1) війна в Іраку спровокує ріст кількості терористичних актів, у Європі в тому числі 2) тероризму як погрозі надають занадто велике значення, від терористів гине не більше, ніж від автомобільних аварій, терористів завжди скільки було, стільки й буде й ніяка війна в Іраку нічого не змінила (точка зору Морозова)

3. біженці - Європа й так страждає від біженців і нелегальних іммігрантів, після війни їхня кількість зросла. При чому в цьому плані Європі саме дісталося більше всіх.

4. війна в Іраку показала нездатність ЄС приймати загальні рішення - Франція й Німеччина відпали від інших, Великобританія показала солідарність зі США. Звідси висновок - Європа не готова будувати власну систему оборони, якщо усередині такі розбіжності.

5. війна в Іраку показала неефективність ООН - різні точки зору існують із приводу того, чи діяли США по чи резолюції ні, і різні точки зору із приводу ефективності ООН - хтось уважає, що після Іраку ООН можна поховати, хтось - що організація ще здатна працювати.

2. Позиції найбільших держав.

Споконвічно Франція й Німеччина критикували США, виступали проти початку війни в Іраку. Проте, зараз всі провідні європейські держави, незалежно від того, чи критикують вони політикові США, хоча брати участь у післявоєнному врегулюванні в Іраку по двох причинах - не допустити одноособової участі США в цьому питанні й з міркувань економічної вигоди. При цьому США не прагнуть допускати в Ірак тих, хто їх найбільше критикував - Францію й Німеччину.

Що стосується планів політичного пристрою післявоєнного Іраку, то існує дві основні концепції - концепція США і Європейських держав, що, зокрема, підтримують Франція й Німеччина. Європейський варіант передбачає якнайшвидшу передачу влади в Іраку тимчасовому уряду, що потім зможе звернутися із проханням про більше широку міжнародну допомогу, а американський проект припускає прийняття нової конституції, а потім проведення виборів, причому військовий і поліцейський "патронат" у країні до виборів нового уряду повинен бути покладений на очолювану Сполученими Штатами коаліцію. Основним каменем спотикання є питання позиціювання ООН як ключовий інститут, що забезпечує відновлення Іраку як суверенної й демократичної держави. Крім розходжень, обидві основні моделі післявоєнної облаштованості Іраку мають багато загальних підстав, таких як суверенітет і демократичні принципи. При наявності загальних офіційно заявлених цілей проведення післявоєнної стабілізації, головні протиріччя виникають через панування різних зовнішньополітичних підходів до здійснення й тлумачення найважливіших демократичних цінностей. Важливою проблемою є також можливість сполучення розроблених проектів і цінностей безпосередньо іракського населення, що до того ж не є однорідним. Важко однозначно сказати, наскільки адекватні потребам самого Іраку пропоновані проекти.

За останнім даними, весь Ірак буде розбитий на три сектори. Причому розподіл буде відбуватися на основі релігійної й національної приналежності, що, безсумнівно, викличе внутрішньополітичну напругу в країні. Поряд із цим Вашингтон пропонує створити так називані сили по патрулюванню й моніторингу Іраку, у які ввійдуть близько 10 країн під командуванням США, Великобританії й Польщі. За наявними відомостями, в "десятку" не ввійдуть Росія, Франція й Німеччина.

70. Хельсінський самміт ЄС 1999 року та країни Балтії.

Ще в липні 1997 комісія в своєму документі „Програма 2000” з урахуванням успіхів, досягнутих у створенні основ демократії, ринкової економіки та здатності до адаптації до законодавства Спільноти, визначила 5 країн ЦСЄ, котрі разом із Кіпром можуть, на її думку, розпочинати переговори щодо вступу до Союзу: Угорщину, Польщу, Естонію, Чехію та Словакію. Однак вже на Хельсінському саміті Європейської Ради 10-11 грудня 1999 р було ухвалено рішення розпочати переговри про вступ до ЄС не лише з шістма зазначеними країнами, а й також з Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією та Мальтою і внести до списку кандидатів Туреччину, тим самим було ініційовано новий етап процесу розширення ЄС. Причому передбачалося, що кожна країна буде прийматися до ЄС в індивідуальному порядку. По суті так фактично було затверджено програму, ініційовану головою Європейської Комісії- Р.Проді, направлену на залучення до ЄС більшої кількості країн ЦСЄ. Основна мета – перетворення ЄС на панєвропейську організацію. З країнами Балтії Європейський Союз ще влітку 1995 р підписав договори, згідно яких вони офіційно почали приймати участь в процесі вступу до ЄС.

 

71. Програма «Agenda 2000» та система «партнерство в приєднанні»

«Програма 2000» («Порядок денний 2000» Agenda 2000) — програма дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головна мета якої — реформування політик Союзу (головним чином, сільськогосподарської та структурної) і визначення фінансової перспективи на період 2000 — 2006 рр. Глави держав та урядів ухвалили «Програму 2000» в березні 1999 року на Берлінському саміті.

Програма дій, представлена Комісією 15 липня 1997 р. у відповідь на запит Європейської Ради, засідання якої відбулося в Мадриді у грудні 1995 р. подати загальний документ про розширення ЄС, а також про реформування спільної політики та щодо обговорення майбутньої фінансової структури Союзу після 31 грудня 1999 р. Її обговорення велося в першій пол. 1999 р. за головування Німеччини. У Програмі 2000 розглядаються всі проблеми, що постали перед ЄС на початку ХХІ століття. До Програми 2000 додаються висновки Комісії щодо країн, які подали заяви про вступ у члени ЄС.

В цілому, «Програма 2000» складається з трьох частин:

• у першій розглядаються питання внутрішнього механізму

функціонування ЄС, зокрема реформа спільної сільськогосподарської політики та політики економічної єдності та соціальної згуртованості. У ній також містяться рекомендації щодо створення найкращих умов для вирішення завдання розширення ЄС і пропонується, у період 2000-2006 рр., запровадити нову фінансову структуру;

• у другій частині викладено пропозиції щодо посилення стратегії відносно країн, які прагнуть вступити до ЄС. Вона включає два нові елементи: 1) партнерство з країнами, які подали заяву про вступ до ЄС, і 2) розширення їхньої участі у програмах Співтовариства та механізми застосування законодавчої бази Співтовариства;

• третя частина містить дослідження впливу розширення ЄС на політику Євросоюзу у різних сферах. Ці першочергові завдання знайшли своє відображення приблизно у двадцяти законодавчих пропозиціях, висунутих Європейською Комісією у 1998 р. На засіданні Європейської Ради в Берліні було досягнуто загальнополітичної домовленості щодо прийняття у 1999 р. пакету законодавчих актів, і того ж року були ухвалені відповідні заходи щодо їх реалізації.

  Ці заходи на період 2000-2006 рр.охоплюють чотири тісно пов’язані між собою сфери:

• реформування спільної сільськогосподарської політики

• реформування структурних фондів

• інструменти підготовки до розширення ЄС,

• фінансову політику на період 2000-2006

Результатом політичної угоди, укладеної на Берлінському засіданні Європейської Ради щодо оглядового документу Комісії „Програма 2000”, стала Четверта реформа ССП(спільна с/г політика), проведена в березні 1999 р. Вона мала на меті врахувати наслідки майбутнього розширення ЄС, містила набір правил, спрямованих на розвиток стабільного с/г Європи. Тобто відтоді ССП спрямовувалася не тільки на задоволення потреб виробників с/г товарів, а й на задоволення потреб сільського населення, споживачів та суспільства взагалі.