Визначення тексту в лінгвістиці і семіотиці.

Визначення тексту в лінгвістиці і семіотиці.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. Вона займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному тексті. При цьому врахування принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити подеколи приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові лінії і підтеми. Лінгвістика тексту вивчає мотивацію вибору однієї мовної форми з двох можливих. Цим вона відрізняється від граматики, яка вказує на одну можливу форму, від стилістики, яка визначає одиницю, яка найбільше підходить для даного стилю чи контексту, від риторики, яка шукає оптимальну форму переконання тощо.

Основна мета лінгвістики тексту – виявлення системи правил, за якими сукупність усвідомлених речень (надфразових єдностей) можна організувати у вищий рівень – текст, і спрямована на вивчення текстотвірних закономірностей, властивих усім текстам. Досягнення цієї мети передбачає попередній аналіз багатьох текстів та порівняння результатів.

Концепт тексту, як і концепт знака, у семіології використовують на означення спільної ідеальної сутності усіх соціокультурних практик. Визначивши мову через поняття знака, Ф. де Соссюр через посередництво цього поняття прирівняв її до інших сигніфікативних комплексів: систем технічних позначень, політичних формул, військових сигналів.

Якщо сукупність знаків невербальної природи і правил їх поєднання є "мовою", то ситуативно зумовлену групу і комбінацію таких знаків цілком природно вважати текстом. Справді, текстом у семіології називають не лише осмислене поєднання речень, а й будь-які комплекси елементів, здатних передавати інформацію: фільми, телепрограми, моду, їжу, одяг, поведінку, ритуали тощо.

Науки про текст. Семіотика, Риторика, герменевтика, лінгвістика, теорія дискурсу.

Текст – це знакова єдність. Зв'язна послідовність речень, завершена смислова єдність.

Семіотика – це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.

Семіотика – молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр та американські філософи Чарльз Пірс і Чарльз Морріс. Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін «семіотика”. Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків», що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

Семіотика на сучасному етапі її розвитку – це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

Риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Класична риторика – наука про загальні способи переконання у вірогідному чи можливому, що основані на чіткій системі логічних доведень, майстерність та мистецтво віднаходити ці способи і користуватися логікою аргументації; теорія художнього мовлення.

Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення: понятійно-логічні, оціночні, емоційні.

Герменевтика – у первісному значенні – напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії – з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів – з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Лінгвістика тексту (фр. linguistique, від лат. lingua -- мова), або Транс лінгвістика — царина сучасного мовознавства, покликана віднаходити та описувати систему категорій тексту, визначати своєрідні мовні складники змісту та форми, висвітлювати різновиди зв'язків між окремими частинами та усталеними правилами вираження цих зв’язків. Предметом осмислення Л.т. вважаються текстотвірні засоби (лексичні та семантичні повтори слів, застосування займенників, порядок слів, членування речень тощо) та змістові категорії (зв'язність, смислова рівновага мовних компонентів, підкреслення відповідного елементу тексту та ін.). Поняття "текст" частіше вживається у значенні викінченої, правильно оформленої зв'язної послідовності об'єднаних за змістом речень. У художній літературі Л.т. сприяє осягненню специфічних мовних засобів, що відбивають у певному творі авторську позицію, дає змогу прояснити закономірності організації текстів у певних літературних жанрах, у розв'язанні питань поетики тощо.

Когнітивна лінгвістика вивчає структури репрезентації знань у тексті і комунікації.

Дискурс (лат. discursus – міркування, фр. discours – промова, виступ) – сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями Д. є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип Д., а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює.

Дискурс – це теорія вивчення тексту; це одиниця фіксації думки, повідомлення, риторично-функціональний тип мовлення, ситуативно, інтенсивно, контекстуально обумовлений текст.

 

Денотат і конотації.

Денотат — цілісний образ предмета, ментальний слід референта; клас предметів, які відповідають поняттю, вираженому знаком.

Конотація — ситуативне, прагматичне значення. Конотація - одне із центральних понять семіології, зокрема, в інтерпретації Р. Барта, який розглядав її як непрямий, опосередкований спосіб передачі смислу. Наприклад, в описі вбрання і поведінки персонажа може проступати конотація "нервозності" цього героя. У семантичній парадигмі денотат і конотації протиставлені як основне і "допоміжні" значення. Конотації - значеннєві нашарування психологічного та історико-культурного походження - найчастіше є наслідком зміни контекстів, вони становлять собою той аксіологічний слід, який слово несе за собою, переходячи із тексту у текст. Один із найпотужніших чинників утворення конотацій - історичний. Змінюється епоха -змінюється і спосіб уживання та розуміння багатьох слів. Наприклад, преса і поп-культура сьогодні можуть без коментарів уживати слово "буржуй" у позитивному значенні (''газета української буржуазії", "весняний бал української буржуазії").

Визначення тексту в лінгвістиці і семіотиці.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. Вона займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному тексті. При цьому врахування принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити подеколи приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові лінії і підтеми. Лінгвістика тексту вивчає мотивацію вибору однієї мовної форми з двох можливих. Цим вона відрізняється від граматики, яка вказує на одну можливу форму, від стилістики, яка визначає одиницю, яка найбільше підходить для даного стилю чи контексту, від риторики, яка шукає оптимальну форму переконання тощо.

Основна мета лінгвістики тексту – виявлення системи правил, за якими сукупність усвідомлених речень (надфразових єдностей) можна організувати у вищий рівень – текст, і спрямована на вивчення текстотвірних закономірностей, властивих усім текстам. Досягнення цієї мети передбачає попередній аналіз багатьох текстів та порівняння результатів.

Концепт тексту, як і концепт знака, у семіології використовують на означення спільної ідеальної сутності усіх соціокультурних практик. Визначивши мову через поняття знака, Ф. де Соссюр через посередництво цього поняття прирівняв її до інших сигніфікативних комплексів: систем технічних позначень, політичних формул, військових сигналів.

Якщо сукупність знаків невербальної природи і правил їх поєднання є "мовою", то ситуативно зумовлену групу і комбінацію таких знаків цілком природно вважати текстом. Справді, текстом у семіології називають не лише осмислене поєднання речень, а й будь-які комплекси елементів, здатних передавати інформацію: фільми, телепрограми, моду, їжу, одяг, поведінку, ритуали тощо.