Загальна характеристика сенсорних систем

Елементарна рефлекторна діяльність людини, її складна поведінка, психічні процеси залежать від функціонального стану її

органів чуття: зору, слуху, смаку, нюху, соматичної та вісцеральної чутливості. За допомогою зазначених аналізаторів здійснюється сприйняття та аналіз нескінченого потоку інформації із навколишнього матеріального світу та внутрішнього середовища організму. Через подразнення органів чуття у великих півкулях головного мозку виникають відчуття, сприймання та уявлення. Сенсорна інформація, яку ми отримуємо за допомогою аналізаторів, має значення не тільки для організації діяльності внутрішніх органів і поведінки відповідно вимогам навколишнього середовища, але є важливим фактором розвитку дитини. Складна функціональна система, яка забезпечує сприймання, передачу й аналіз інформації із внутрішнього та навколишнього середовища, називають аналізатором, або сенсорною системою (від лат. sensus — відчуття, сприйняття). Уперше термін „аналізатор” був введений І.М. Сєченовим у 1863 році, подальше фізіологія аналізаторів була детально вивчена І.П. Павловим.

Аналізатор, за вченням І.П. Павлова, складається з трьох нерозривно пов'язаних відділів:

1. периферичного сприймального апарату — рецепторів, які сприймають подразнення і перетворюють його в нервовий процес збудження;

2. провідникового — доцентрового нервового волокна, якепередає збудження в центральну нервову систему;

3. центрального або коркового відділу (нервового центру) — ділянки кори головного мозку, у якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття.

Усі частини аналізатора діють як одне ціле. Порушення діяльності однієї з частин викликає порушення функцій усього аналізатора. Для повноцінного сприймання навколишнього середовища необхідна спільна діяльність усіх аналізаторів організму. Порушення функціонального стану або роботи одного з аналізаторів здатні змінити діяльність іншого. Так, наприклад, видатний російський композитор А.Н. Скрябін мав дивну здібність „чути” колір. Він запропонував ідею взаємодії великої сили музичних образів у поєднанні з грою кольорів і мріяв про виконання своєї симфонічної поеми „Прометей” в кольоровому супроводженні.

Велике значення аналізаторів у трудовій діяльності людини. Так, якщо обмежити надходження в центральну нервову систему подразнень із різних органів чуття або повністю відмовитися від них, то спостерігається зупинка розвитку мозку й інтелекту взагалі.

Таким чином, у людини є такі органи чуття: зір, слух, відчуття розміщеення тіла в просторі, смак, нюх, шкірна чуттєвість і м'язово-суглобне чуття.

Структурно-функціональна організація рецепторів. Аналіз одержаних подразнень починається в рецепторної частині аналізатора. Рецептори - це спеціалізовані клітинні утворення у місці чутливих нервових закінчень, які сприймають подразнення, трансформують їх у потоки нервових імпульсів і сигналізують ЦНС про стан або зміни середовища, в якому вони знаходяться.

Чинники зовнішнього та внутрішнього середовища, які впливають на рецептори, називаються подразниками або стимулами. Специфічні для певного рецептора подразники, до яких вони спеціально пристосовані у процесі філо- і онтогенезу, називаються адекватними (око сприймає тільки світлові хвилі, але не сприймає запахи, звуки). Неадекватн і подразники зумовлюють тільки примітивні відчуття, властиві певному аналізатору (від удару у вухо виникає у них дзвін).

Збудливість рецепторів залежить як від стану всього аналізатора, так і від загального стану організму. Найменша різниця в силі двох подразників одного виду, яка може сприйматись органами чуття, називається порогом розрізнення. Проте більшість імпульсів від рецепторів внутрішніх органів, коли досягає кори великого мозку, не спричиняє психічних явищ. Такі імпульси називаються субсенсорними, вони нижче порога відчуттів і тому їх не зумовлюють.

Властивість рецепторів звикати до сили подразника називають адаптацією (від лат. adaptatio — пристосування), яка зменшує або збільшує чутливість рецепторів. Зумовлена адаптація, насамперед, змінами в кіркових відділах аналізаторів, а також процесами, які здійснюються в самих рецепторах.

Найбільша швидкість адаптації для рецепторів, які сприймають дотик до шкіри, найменша — для рецепторів м'язів. Найповільніше адаптуються ре­цептори кровоносних судин і легенів, що забезпечує постійну саморегуляцію артеріального тиску і дихання.

Класифікація рецепторів. За місцерозташуванням усі рецептори поділяють на екстерорецептори (зовнішні) та інтерорецептори (внутрішні). Екстерорецептори (від лат. еxter – зовнішній, receptor – той, що сприймає) – чутливі утворення, що здійснюють сприйняття подразнень від довкілля. До них належать сприймаючі клітини сітківки ока, вуха, рецептори шкіри (дотику і тиску), органів нюху, смаку. За характером взаємодії з подразником екстерорецептори поділяються на дистантні та контактні. Завдяки дистантним рецепторам можна отримати інформацію на відстані: агент середовища поширює хвильову енергію — світлову або звукову. Саме її і вловлюють дистантні органи чуття (око, вухо). Контактні рецептори сприймають інформацію про властивості предмета або явища. Отримання подразнення можливе тільки під час контакту, безпосередньому стиканні з агентом середовища (хеморецептори язика, дотикові рецептори шкіри).

Інтерорецептори (від лат. interior – внутрішній, receptor – той, що сприймає) – чутливі утворення, що сприймають зміни внутрішнього середовища організму і стан внутрішніх органів. Вони розташовані в тканинах різних внутрішніх органів (серця, печінки, нирок, кровоносних судин тощо). Через надходження імпульсів від рецепторів внутрішніх органів відбувається саморегуляція дихання, артеріального тиску, діяльності серця. До інтерорецепторів належать : хеморецептори (рецептори нюху, смаку); фоторецептори (рецептори органа зору); осморецептори; барорецептори; пропріорецептори (від лат. proprius — власний, особливий, receptor — той, що сприймає) — чутливі утворення, що сигналізують про положення та рух тіла; містяться в м'язах, сухожиллях, суглобах і сприймають скорочення та розтягнення мускулатури.

За ознакою вибіркової чутливості до подразників рецептори поділяються на механорецептори, хеморецептори, терморецептори, фоторецептори. Механорецептори трансформують механічну енергію в енергію нервового збудження. До них належать тактильні та больові рецептори шкіри, пропріорецептори, волоскові клітини внутрішнього вуха, вестибулярного апарата, барорецептори кровоносних судин, що реагують на тиск крові. Ряд авторів виділяє больові рецептори в окрему групу, оскільки біль виникає не тільки при дії механічної енергії. Терморецептори бувають холодовими і тепловими рецепторами шкіри, слизових оболонок, а також рецепторами гіпоталамуса, що беруть участь у регуляції температури тіла. Хеморецептори — це смакові і нюхові рецептори, а також рецептори кровоносних судин і різних тканин, що реагують на вплив хімічних речовин. До фоторецепторів належать світлочутливі елементи органу зору — палички і колбочки сітківки ока.

Розрізняють також первинні рецептори, які є початковими ділянками чутливого нейрона (нюхові рецептори, закінчення чутливих нервових волокон шкіри, внутрішніх органів, м’язів тощо), і вторинні рецептори, містять спеціалізовані рецепторні клітини, що реагують на дію подразників і передають своє збудження через синапс на другу частину – закінчення чутливого нервового волокна (палички і колбочки сітківки ока, смакові рецептори, волоскові клітини вестибулярного апарата тощо).

Провідниковий відділ сенсорних систем складається з доцентрових (аферентних) нервових волокон чутливих нервів і деяких підкіркових утворень (ядер гіпоталамуса, таламуса та ретикулярної формації). У цьому відділі імпульс від рецепторів не тільки іде, але й кодується та перетворюється.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових якостей та відображаються у свідомості через відчуття. На ґрунті відчуттів виникають складніші суб'єктивні образи: сприймання, уявлення.

Функціональне дозрівання сенсорних систем. Сенсорні системи організму починають функціонувати в різні терміни онтогенетичного розвитку.У дітей органи чуття ще недосконалі та перебувають у процесі розвитку.

Вестибулярний апарат як філогенетичний найдавніший, дозріває ще у пренатальному періоді. Перші реакції на подразнення шкіри спостерігаються у ембріону в 7,5 тижнів, а на 3 місяці життя дитини тактильна чутливість майже така як у дорослого.

Адекватні реакції на подразнення смакових рецепторів спостерігається на 9-10 дні життя. Тонкість диференціювання смакових відчуттів формується на 3-4 місяці життя дитини і підвищується до 6 років, а у шкільному віці майже не відрізняється від смакової чутливості дорослої людини.

Функціонування органів нюху починається з моменту народження дитини. Диференціювання запахів відбувається на 4 місяці життя.

Дозрівання органів чуття визначається розвитком усіх ланок аналізатора. Периферичний відділ взагалі є сформованим до моменту народження дитини. Пізніше за інші формується периферична частина зорового аналізатору — сітківка ока, її розвиток закінчується до першого півріччя. Мієлінізація нервових волокон із перших місяців життя збільшує швидкість проведення збудження. Пізніше за інші частини аналізаторів дозрівають їх коркові відділи, які й визначають функціональні особливості сенсорних систем у дитячому віці.

Останніми завершують свій розвиток зони проекцій у корі слухового і зорового аналізаторів. Певний ступінь їх зрілості до моменту народження дає змогу відрізняти прості зорові та слухові стимули дитиною одразу після народження. У немовлят окремі елементи зображення ототожнюються з цілісним предметом, але тільки з 16 тижнів життя дитина сприймає цілісну конфігурацію, яка і стає ефективним стимулом виникнення умовної реакції. Через дозрівання коркового відділу аналізаторів та удосконалення зв’язків нейронів упродовж перших років життя дитини, аналіз зовнішньої інформації стає тонкішим і диференційованим. Дозрівання коркової ланки аналізатору значно залежить від надходження інформації, тому очевидним стає значення сенсорного виховання в ранньому дитячому віці. Засобами його здійснення є різноманітні речі, які оточують дитину, яскраві іграшки, що привертають увагу своїми формами та кольорами.

Функціональне дозрівання сенсорних систем не закінчується в ранньому дитячому віці. Такі коркові зони, як асоціативні відділи, що беруть участь в упізнанні стимулів і їх класифікації, набувають своєї зрілості впродовж тривалого періоду розвитку, включно і підлітковий вік. Поступовість їх дозрівання визначає специфіку процесу сприйняття в шкільному віці. Так, експериментально досліджено, що відповідь кори великих півкуль на складні структурні зорові стимули у дитини стає ідентичною дорослого у 11-12 років. Підтвердження тому є отриманні данні офтальмологів і психологів щодо удосконалення сприйняття форм зображення в період навчання у школі.

Таким чином, для удосконалення різних органів чуття у дітей, велике значення має дотримування умов, необхідних для нормального розвитку сенсорних функцій школяра та належне їх тренування.

 

Зорова сенсорна система

Зорова сенсорна система дає людині понад 85% інформації про зовнішній світ.

Будова та функції зорового аналізатору. Зорова сенсорна система як і інші сенсорні системи, складається з трьох відділів: периферичного (око, а саме його рецепторний апарат – палички і колбочки сітківки); провідникового (чутливий зоровий нерв, зоровий тракт, що міститься в головному мозку, таламус) і центрального (потиличні ділянки кори великих півкуль головного мозку) (рис. 18).

 

Рис. 18. Схема будови зорової сенсорної системи: 1 - периферичний відділ;

2 – провідниковий відділ; 3 – центральний відділ

Око людини розташовано в заглибині черепа — очній ямці та складається з очного яблука і допоміжного апарату.

Допоміжний апарат ока — це система його захисту і руху, до якої входять брови, верхня і нижня повіки з віями, слізні залози, рухові м'язи (рис. 19). Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м'якої еластичної подушки.

Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям — брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі. Спереду очне яблуко прикривають верхня і нижня повіки, які захищають око спереду і сприяють його зволоженню. Вздовж переднього краю повік росте волосся — вії, подразнення яких викликає захисний рефлекс — змикання повік. Внутрішня поверхня повік і передня частина очного яблука, за винятком ро­гівки, вкрита слизовою оболонкою — кон'юнктивою. Між повіками і оком знаходиться вузька щілина – верхній та ніжній кон ' юктивні мішки.

Слізний апарат утворюється слізною залозою та сльозновивідними шляхами.Слізна залоза розташована коло зовнішнього краю очної ямки. Вона виділяє слізну рідину у верхній кон'юктивниймішечок та омиває всю передню поверхню очного яблука, це охороняє око від висихання та забезпечує чистоту склери і прозорість рогівки. Рівномірному розподілу слізної рідини на поверхні ока сприяє мигання повік. Біля медіального кута ока на верхній і нижній повіках можна побачити слізні крапки – отвори слізних канальців, які відкриваються у слізний мішечок. Через носослізний канал слізна рідина поступає в порожнину носу.

Рис. 19. Будова допоміжного апарата ока: 1- верхня повіка; 2 – коньюктива;

3 – слізні канальці; 4 – носослізний канал; 5 – нижній косий м’яз

Якщо слізної рідини дуже багато, сльоза не встигає відтікати у слізний мішечок і витікає через край нижнього повіка на обличчя.Прикладом цього може бути стан, коли людина плаче.

Рухи ока здійснюються шістьма зовнішніми очними м’язами, які іннервуються трьома черепно-мозковими нервами: окоруховим (ΙΙΙ), що іннервує внутрішній, нижній і верхній прямі і косі м’язи; блоковим нервом (ΙV), що іннервує верхній косий м’яз; відвідним нервом (VΙ), що іннервує зовнішній прямий м’яз.

Око, або очне яблуко має кулясту форму. У новонародженого форма очного яблука більш куляста, що надає у 80-90 % випадків далекозору рефракцію. У дорослої людини очний діаметр 24 мм, маса 7-8 г, у новонародженого діаметр близько 16 мм.

Ріст очного яблука здійснюється після народження, інтенсивніше воно зростає впродовж перших років життя, найповільніше до 9-12 років.

Поверхня очного яблука має три оболонки: зовнішню — білкову або склеру, середню — судинну і внутрішню — сітківку (рис. 20).

Зовнішня оболонка — білкова оболонка, або склера — непрозора міцна сполучна тканина білого кольору, товщиною 1 мм, яка забезпечує оку певну форму та захист. Склера у дітей тонше, більш еластична та має підвищену розтяжність. Спереду склера переходить у прозору частину — рогівку, яка захищає від пошкодження внутрішні частини ока та пропускає світло. Рогівка не містить кровоносних судин, живиться за рахунок міжклітинної рідини.

Рис. 20. Будова очного яблука: 1 - склера; 2, 9 – м’язи ока; 3, 6 – райдужка; 4 – передня камера очного яблука; 5 – зіниця; 7 – війкове тіло; 8 – кришталик; 9 – м’яз очного яблука; 10 – диск зорового нерву; 11зоровий нерв; 12 – склисте тіло; 13 – сітківка; 14 – судинна оболонка

Рогівка новонародженого більш товста та випукла, у 5 років її товщина зменшується, а радіус кривизни з віком майже не змінюється. Із віком вона стає більш щільною і сила її заломлення зменшується.

Після травмування ока чи його запалення, у літніх людей може виникнутипомутніння рогівки, або більмо.

Унаслідок цього погіршується або зовсім припиняється потрапляння до ока світла, і людина стає сліпою. Єдиним методом лікування більма є пересаджування рогівки.

Першим у світі таку операцію запропонував видатний вітчизняний офтальмолог В.П. Філатов (1875-1956).

Під склерою міститься середня оболонка — судинна (товщина її 0,2-0,4 мм), в якій велика кількість кровоносних судин. Її функція пов'язана із живленням інших оболонок та утворів ока. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй темного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка переходить у війкове тіло і райдужну оболонку. У війковому тілі міститься м'яз, який зв'язаний з кришталиком і регулює його кривизну. Тканина райдужної оболонки містить пігмент — меланін, від кількості якого колір райдужки може бути від блакитного до чорного. За відсутністю меланіну, проміні світла можуть проникати до ока не тільки скрізь зіницю, а й тканину райдужки. Людей з такими очами називають альбіносами. У альбіносів очі мають червоний відтінок, а недостатність пігменту в райдужної оболонці частіше поєднується з недостатньою пігментацією шкіри та волосся. Такі люди мають погіршений зір.

У центрі райдужки є округлий отвір – зіниця. Діаметр зіниці змінюється залежно від рівня освітлення: більше світла навколо зіниця вужча, менше — ширша, дуже широка — у повній темряві. Діаметр зіниці змінюється рефлекторно (зіничний рефлекс) завдяки скороченням непоемугованих м'язів райдужної оболонки, одні з яких іннервуються симпатичною (розширюють), а інші парасимпатичною нервовою системою (звужують).Зіниціновонародженого вузькі, у дітей віком 6-8 років стає ширше у наслідок переважання тонусу симпатичних нервів, які іннервують м’язи райдужки. У 8-10 роківзіниця знову стає вузькою та дуже швидко реагує на світло. У 12-13 років швидкість та інтенсивністьреакції зіниці на світло стають такими як у дорослого.

Внутрішня оболонка ока (сітчаста) — сітківка, товщина якої 0,1-0,2 мм, усередині прилягає до судинної оболонки.

У сітківки розрізняють дві частини: задню зорову та передню війкову і райдужну. Передня частина сітківки (сліпа) прилягає до війкового тіла і райдужки, не має світлочутливих клітин. В задній зоровій частині знаходяться світлочутливі клітини ― фоторецептори (рис. 21).Зорова частина сітківки складається з двох шарів: внутрішнього світлочутливого і зовнішнього – пігментного. Пігментний шар, утворений епітелієм, що містить пігмент фуксин, поглинає світло і тим перешкоджає його віддзеркаленню та розсіюванню, а це сприяє чіткості зорового сприйняття. Внутрішня частина сітківки уявляє собою три шари нервових клітин: зовнішній, що прилягає до пігментного шару, - фоторецепторний, середній – асоціативний, внутрішній – гангліозний. Дископодібні структури паличкоподібних і колбочкоподібних нейроцитів (125 млн. паличок і 6-8 млн. колбочок) містять молекули фотопігментів: у паличках – чутливі до чорно – білого світла, у колбочках – чутливі до червоного, зеленого та синього кольорів. Палички сприймають інформацію за форму та освітленість предметів, а колбочки за їх кольори.

Рис. 21. Будова сітківки ока: 1 – пігментна клітина; 2 – колбочка;

3 – горизонтальна клітина; 4 – біполярний нейрон; 5 – амакринова клітина;

6 – тіло гангліозної клітини; 7 – шар нервових волокон; 8 – паличка

Центральні відростки (аксони) нейросенсорних клітин (паличок і колбочок) передають зорові імпульси біполярним клітинам другого шару сітківки, які мають контакт з гангліозними нейроцитами третього (гангліозного) шару сітківки. Гангліозний шар складається з великих нейроцитів, аксони яких утворюють зоровий нерв.

У задній частині сітківки виділяють дві ділянки – сліпу та жовту плями. Місце виходу зорового нерва з очного яблука, що не містить фоторецепторів, а тому й не сприймає світла, називається сліпою плямою.

Основна маса колбочок знаходиться в центральній частині сітківки — в жовтій плямі, яка знаходиться в зоні заднього полюсу ока і є місцем найкращого бачення. Такий зір називається центральним. Середина його поглиблення одержала назву центральної ямки.

Лінія, яка з’єднує середину переднього полюсу ока з центральною ямкою, є оптичною віссю ока.

Для кращого бачення око за допомогою окорухових м’яз встановлюється так, щоб предмет, який розглядається, і центральна ямка знаходилися на одній осі.

У новонароджених дітей палички у сітківки диференційовані, кількість колбочок у жовтій плямі починає зростати після народження і до кінця першого півріччя морфологічний розвиток центральної частини сітківки закінчується.

До складу внутрішнього ядра очного яблука входять: кришталик, склисте тіло та водяниста волога.

Кришталик — це прозоре еластичне утворення двоопуклої форми лінзу діаметром близько 9 мм. Знаходиться кришталик позад райдужки. Між кришталиком ззаду і райдужкою спереду знаходиться задня камера ока, яка містить прозору рідину – водянисту вологу. Ззаду кришталика знаходиться склоподібне тіло. Кришталик не містить ні судин, ні нервів, його живлення відбу­вається завдяки водянистій волозі. Кришталик вкрито прозорою капсулою, яка за допомогою війчастого пояску з’єднується з війчастим тілом. Завдяки війчастому м'язу, кришталик здатний змінювати вели­чину своєї опуклості, заломлювати і фокусувати пучок світла так, щоб зображення предметів на сітківці було чіткішим.

Склисте (склоподібне) тіло заповнює всю порожнину очного яблука між сітківкою ззаду і кришталиком спереду. Воно складається з прозорої желеподібної речовини та не має кровоносних судин.

Водяниста волога виділяється кровоносними судинами війчастих відростків. Вона заповнює задню та передню камери ока, які зв’язані між собою отвором у райдужці – зіницею. Відтікає водяниста волога з задньої камери у передню, а із передньої у вени на межі рогівки з білковою оболонкою ока.

Оптична (світлозаломлююча) система ока. Зорове сприйняття починається з проекції зображення на сітківку та збудження її рецепторів – паличок і колбочок. Проекцію зображення на сітківку забезпечує оптична система ока, яка складається зі світлозаломлювального та акомодаційного апаратів.

Світлозаломлювальний апарат об’єднує прозорі структури, які заломлюють світло при переході його з одного середовища в інше та складається з рогівки (для неї характерне найбільше заломлення), водянистої вологи передньої та задньої камер, кришталика та склистого тіла. Заломлюючу здібність оптичних середовищ ока, що забезпечує фокусування зображення на сітківці, називають рефракцією, а показник її оптичної (заломної) сили виражається у діоптріях (Д). Одна діоптрія – це оптична сила лінзи з фокусною відстанню 1 м. Для того щоб визначити заломну силу лінзи, необхідно 1 м поділити на її фокусну відстань, середня величина якої вважається 17 мм (0,017м). Це відстань від сітківки до вузлової точки – точки, в якої не заломлюється промінь, що проходить через рогівку. Отже, під час розглядання далеких об’єктів заломна сила ока в цілому дорівнює: Д = 1/Р = 1/0,017 = 59. У процесі розглядання близькорозташованих об’єктів оптична сила ока становить понад 70,5 Д.

Для того, щоб отримати схематичне зображення видимого предмета на сітківці, необхідно провести лінії від кінця усього предмета до вузлової точки і продовжити їх до перетину із сітківкою. Зображення на сітківці виходить справжнім, зменшеним і оберненим. Так, дитина у перші місяці після народження бачить предмети перевернутими. Проте ми бачимо довкілля не перевернутим, а в його природному стані. Це пояснюється життєвим досвідом у процесі пізнання дійсності та взаємодією різних аналізаторів.

Акомодаційний апарат складають війкове тіло, райдужка та кришталика. Ці структури спрямовують проміні світла від об’єкту, що розглядається, на сітківку — область її жовтої плями (центральної ямки). Пристосування ока до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані називається акомодацією (від лат. accomodatio – пристосування), яка здійснюється за рахунок війкового м'яза, що постійно змінює кривину кришталика, завдяки чому предмети, що розглядаються, на сітківці перебувають у фокусі. Під час скорочення м’язових пучків війкового тіла послаблюється натягнення волокон війкового пояску, які прикріплюються до капсули кришталика, кришталик стає більш випуклим, завдяки чому збільшується його заломлювальна здібність. Це відбувається під час розглядання близькорозташованих предметів. Коли розглядається далекорозташований предмет, то війковий м’яз розслабляється, циннові зв’язки натягуються, кришталик сплющується, завдяки чому зменшується його заломлювальна здібність.

Уперше науково обґрунтована теорія, яка пояснювала закономірності роботи ока як оптичної системи, була запропонована у 1604 р. великим німецьким математиком і астрономом І. Кепплером (1571-1630) й отримала своє класичне відображення в працях Г. Гєльмгольца (1821-1894).

Акомодація ока починається вже тоді, коли предмет знаходиться на відстані близька 65 м від очей. Найбільше скорочення війкового м’яза спостерігатиме на відстані предмета від очей 10 або 5м. Як що предмет продовжує наближатися до ока, акомодація все більш посилюється і нарешті виразне бачення предмета стає неможливим. Найменша відстань від ока, на якої предмет виразно видно, називається найближчою точкою ясного бачення. Точка же дальнього бачення лежить у нескінченності (у нормального ока).

Із віком акомодація змінюється (табл. 7). У 10 років найближча точка ясного бачення знаходиться на відстані менш 7 см від ока, у 20 років – 8,3 см, у 30 – 11см, у 40 – 17 см, у 50 – 50 см, у 60 – 70 років вона наближається до 80 см.

 

Таблиця 7