Про встановлення обласних премій в галузі історії, культури, мистецтва, природничих наук та екології

 

З метою посилення роботи по духовному, національно-культурному відродженню, збереженню навколишнього середовища:

1. Встановити за рахунок асигнувань галузі «культура» обласного бюджету щорічні премії в розмірі десяти мінімальних окладів кожна для відзначення кращих здобутків в галузі історії, культури. Мистецтва, природничих наук та екології. Зокрема:

· премія ім. Юхима Сіцінського – в галузі історико-краєзнавчої роботи та збереження пам’яток минувшини;

· премія ім. Костя Широцького –в галузі мистецтвознавства, фольклору та етнографії;

· премія ім. Мелетія Смотрицького – в галузі бібліотечної роботи;

· премія ім. Микити Годованця – в галузі літературної діяльності та пропаганди української мови;

· премія ім. Владислава Заремби –в галузі музичного мистецтва;

· премія ім. Петра Бучинського – в галузі природничих наук та екології

· премія ім. Вячеслава Розвадовського –в галузі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва;

2. Положення про премії та склад ради по присвоєнню премій затвердити.

3. Раді по присвоєнню обласних премій розробити і виготовити дипломи та нагрудні знаки лауреатів.

4. Фінансовому управлінню (Олійник Д. С.) передбачити кошти на виготовлення дипломів та нагрудних знаків.

5. Висновки ради приймають чинність після розпорядження Представника Президента України. Матеріали подаються до 1 серпня щорічно.

6. Контроль за виконанням розпорядження покласти на першого заступника глави обласної держадміністрації Дарманського М. М.

 

Представник Президента України Є. Гусельников

м. Хмельницький

9 листопада 1993 р.

 

 

ТОПОНІМІЧНИЙ СЛОВНИК

ДУНАЄВЕЧЧИНИ

 

Дунаївці – місто, розташоване на півдні області за 68 км від обласного центру м.Хмельницького і 35 км – від Кам’янця-Подільського. У дореволюційні часи було волосним центром Ушицького повіту, з 1923 року – центром району площею в 1,2 тис. квадратних кілометрів. Місто, як і населені пункти району, розкинулося на Подільській височині з пологохвилястим. покраяним долинами приток Дністра рельєфом.

Є кілька версій походження назви міста. Одна пов’язує її з торговельним шляхом до країн Дунайського басейну – Волощини, Молдавії. Дунайгород – місто над ставками (дунаями). твердить інша. А ще одна виводить назву від галичан-переселенців з м. Дунаїв: спочатку дунаївцями звалися нові поселенці, а потім і місце їх поселення.

Місто, як і будь – який населений пункт, має чимало мікротопонімів. Наведемо окремі зних:

 

Батіжок – ліва притока Тернави, протікає південно – східною окраїною міста (колишньою Могилівкою), за формою (довга, тоненька, звивиста) нагадує батіжок. До річечки нижче районної лікарні прилягає садиба, де колись народився, жив і творив, оспівав цю річечку письменник Микола Магера.

 

Біля Гончара – перехрестя вулиць МТС і Красінського з світлофором. Назва пішла від прізвища Гончара, який свого часу тримав у цьому місці продуктову крамницю.

 

Бобова Криниця – потужне джерело питної води для міста Дунаївців. Одна з версій виводить назву від бульбашок (як боби), що утворюються при витіканні води з-під землі. Дехто повязує її з прізвищем власника ділянки, на якій б’є потужне підземне джерело.

 

Галіція – одне з передмість на заході Дунаївців, куди граф Красінський поселив біля 15 сімей галицьких селян.

 

Калабаня – частина вулиці Островського, що має підвищену зволоженість, інколи, після дощу, там стояли калюжі (синонімом є подільське діалектне слово «калабаня»).

 

Комсомольський парк – зелені насадження, 1962 року закладені комсомольцями та піонерами міста за ініціативою райкому комсомолу з метою створення парку. Прилягає до вул. Робочої, тягнеться на півночі до маслозаводу, на заході – у бік Заставля.

 

Кривуля – неофіційна назва вулиці Набережної за мостом вліво біля Заставля, що має викривлену (паралельну річці Тернаві) форму.

 

Міщани – мікрорайон Дунаївців за 400 – 500 м від центра у бік Заставля, звідки почалося заселення міста на північ і захід. Назву, мабуть, дали жителі сусідніх сіл Дунаївці, Могилівка, називаючи так міське населення.

 

Могилівка – до 1958 року село зі своїм управлінням – сільрадою, колгоспом, нині – один з мікрорайонів Дунаївців, його південно – східна частина. Назву пов’язують з курганними похованнями (могилами), які ще на початку ХХ ст. помітно проглядали на садибах лікаря Герасимовича, селянина Кутковського та в інших місцях.

 

Панський бік – землі за р. Тернавою на південному заході Дунаївців, де у 20-і – на початку 30-х років був єврейський колгосп.

 

Правда – місце при трасі Хмельницький – Кам’янець-Подільський неподалік січинецького мосту через Тернаву, де колись стояв плакат із зображеннями першої сторінки газети «Правда». Нині тут знак – «Дунаївцям – 610».

 

Село Дунаївці – нині південно – західна частина Дунаївців, раніше окреме село з сільрадою, колгоспом «Спільна праця», де народився видатний український історик, доктор історичних наук, професор, член – кореспондент НАН України Федір Павлович Шевченко.

 

Ріжок – центр міста, де перехрещуються вулиці Шевченка і Красінського. Колись на розі цих вулиць були десятки торгових лавок й звичним було почути «іду на ріжок».

 

Торговиця – місце на півдні Дунаївців на межі із Січенцями, де й досі йде торгівля свиньми та іншими домашніми тваринами.

 

Циганська долина (Циганівка) – долина між Дунаївцями і Заставлям, де раніше зупинялись цигани, розташовували табір, щоб займатись звичним циганським ремеслом – обробкою заліза, торгівлею, гаданням тощо.

 

Червоне Село – мікрорайон Дунаївців на півночі міста за вул. Київською. З’явилося на початку 20-х років ХХ ст., коли йшла запекла боротьба між повстанськими і червоногвардійськими загонами. В.І. Маніж очолив загін всеобучу для боротьби з повстанцями і заклав першу хату вже за межею міста. Хтось з вищих командирів порадив замість традиційного хреста повісити на новобудові червоний прапор та й село, що засновувалося, назвати Червоним, тобто – новим, радянським.

 

А

Антонівка — назва села, підпорядкованого Держанівській сільській раді. Походить від власного імені Антоніна. Перекази свідчать, що вона верховодила серед перших поселенців, була жінкою суворою, любила порядок на обійсті, у господі, чого вимагала від усіх.

Б

 

Балин — село, центр сільської Ради. Розташоване за 16 км від Дунаївців. Назва походить від пересічного рельєфу – балки. Зустрічається 1493 року, тоді в селі налічувалося 32 дими. Належав Балин до Кам’янецького староства і був королівським маєтком, який давався за певні заслуги. 1531 року тримав його Микола Синявський, 1565 року нале­жав Миколі Лянцкоронському, старості скальському. 1588 року польський король Сигізмунд III дав М.Синявському привілей, за яким той міг переда­ти Балин у пожиттєве володіння сину Станіславу.

У XVI-XVIІ ст. у Балині, як правило, збиралося шляхетське військо Подільського воєводства і звідси направлялося проти татар, повсталих селян. Ще у XVIII ст. тут був замок, оточений полісадом і ровом.

1809 року маєток придбав голова подільських судів Іван Богуш, і в нього часто жив відомий польський поет Римуальд Корсак.

1864 року в Балині була відкрита державна, центральна в губернії, конюшня породистих скакунів. У 1867 році діяла церковно-парафіяльна школа. 1882 року відкрито Міністерське народне училище, в якому навчалося 70 учнів.

Існує ще одна легенда, яка дає інше пояснення назви села. Жив колись у Балині пан, який здебільшого проводив час на балах у сусідів. Був скупим. І коли наставав час приймати гостей, то пригощав їх рибними стравами. А риби в річці водилося багато, особливо – линів. Сусіди посміювалися: їдемо на бал, де лини подають. Так і прижилася назва Балин.

А раніше, переказують, село носило назву Чорний Брід. Місце, де переходили люди і де згодом поселилися, було темним, чорним.

 

Блищанівка – село, підпорядковане Михайлівській сільській раді. Розташоване над однойменною річечкою, нижче Михайлівки. Село давніше Михайлівки. 1469 року воно зі Ступинцями, Привороттям, Безнісківцями та іншими селами належало Баговським. Згодом перейшло до Муравських, потім – до Гербуртів. 1597 року Елизавета Гербурт передала Блищанівку Михайлу Станіславському. У другій половині XVII ст. належало Володієвським, а з початку XVIII ст. – Маковецьким. 1882 року в селі відкрито однокласне училище Міністерства народної освіти, в якому навчалося 54 хлопчики і 26 дівчаток з навколишніх сіл.

Назва села походить від слова «блищати». Народна легенда розповідає, що перші жителі селилися на галявах, які дзеркалились се­ред густого лісу. Звідси й назва — Блищанівка. Існує й інша версія. Поход­ження назви пов’язують з Блищаном, який врятувався від татарського набігу, оселився на пагорбі серед лісу й започаткував нове поселення. Це твердження спирається на факт існування на місці колишнього села Яруги високого кургану. Ще після війни щороку, 24 червня, сюди на­правлявся хресний хід, щоб пом’янути убієнних. Крім того, на полі й біля невеличкого потічка і досі знаходять предмети домашнього вжитку, фундаменти спалених осель. У селі можна почути перекази про Блищана, який у центрі села, на Вуглярці, спалював дрова, а вугілля прода­вав ковалям.

Пояснення топоніма Блищанівка знайшло відображення й у вірші:

Де б не був я, у яких столицях,

Серцем линув у своє село,

Де Іспектів гожая водиця

Й Свірхів помережене чоло.

 

Там колись село мале Яругу

У крові втоприв татарський ятаган,

От тоді на лісову поляну

Перебрався сивий дід Блищан.

 

Позбиравши чудом уцілілих,

Він скорботи висипав курган,

На галяві сонцесяйно білій

Розорав новий двопільний лан.

 

Уступали топору і силі

Гілля дуба, граб і ясенівка,

Виросли хати на крутосхилі –

Так з’явилась рідна Блищанівка.

 

В

Великий Жванчик – село, центр Великожванчицької сільської ради, засноване втікачами від турецько – татарських набігів з-під Жванця (села на р.Дністер у Кам’янець-Подільському районі). Є інша версія: у верхів’ї правої притоки річки Ушиця, біля річечки Білянки або Рудки, а пізніше – Жванчик утворилося село Великий Жванчик. Вперше згадується 1703 року.

 

Велика Кужелева – село, підпорядковане Миньковецькій сільській раді. Розташувалось у глибокій долині Ушиці, оточеній пагорбами. Як стверджує легенда, колись тут було містечко Кружель, яке сплюндрував «Солодивий Буйняк» зі своїми половецькими загонами. Це місце й досі в народі називають Містисько. Після побоїща частина жителів Кружеля переселилася за ліс і утворили село Малу Кужелівку. Інша, більша частина, заховалася на пагорбах, в урочищах і заснувала село Велику Кужелеву.

 

Велика Побійна – село, центр сільської ради, розкинулося на рівнині, яку пересікає неширока низина з декількома джерелами. Віддаль від обласного центру 90 км, до районного – 15 км. За переказами назву село одержало від битви з татарами 1531 року, в якій перемогли нападники, знищивши оборонців і їх поселення Бобров, яке знаходилося за 2 км південніше нинішнього села. Населення, що уціліло, на місці побоїща заснувало нове село – Велику Побійну. А назва Бобров залишилася лише за маленькою річечкою Бобравкою, яка часто в літні місяці пересихає.

Історія Великої Побійни пов'язана з Миньковецькою державою графа Ігнатія Мархоцького, який мав тут одну з своїх резиденцій, чималу бібліотеку.

 

Варварівка – село, підпорядковане Підлісномукарівський сільській раді. З'явилося, мабуть, у XVIII ст. Легенда повідомляє, що в поміщика Тімановського була дочка Барбара, якій після одруження він виділив землю й поселення назвав на честь Барбари (Варвари) Барбарівкою (Варварівкою).

 

Вихрівка – село, центр сільської ради. Знаходиться в середній течії річки Студениця. Засноване в другій половині XVIII ст. Входило до Мукарівського староства. 1820 року нараховувало 116 кріпаків. На околиці села, на старому кладовищі, є кам’яна плита з викарбуваним надписом: «Анна Вихровская. 183...». Старожили стверджують, що там спочиває колишня засновниця села – пані Ганна Вихрівська, на честь якої село називане Вихрівкою.

 

Воробіївка – село, центр сільської ради, розкинулося над річкою Тернавкою за 9 км на південь від Дунаївців. Розміщене на горбистій місцевості. З податкового списку 1576 року видно, що Воробіївка звалася Нижніми Дунаївцями, належала до Барського староства. Легенда стверджує, що тут жив колись пан Воробйов і поступово Нижні Дунаївці почали називатися Воробіївкою за прізвищем власника.

 

Г

 

Ганнівка – село, центр сільської ради. Засноване всередині XVI ст. Існує дві легенди про походження назви. Перша — землі навколо поселення належали Чаньківському пану, який непокірних селян виселяв чимдалі, на окраїни помістя. Першими поселенцями були Ганна і Станіслав. Тому південно-західна частина села стала називатись Стасівкою, а північна – Ганнівкою. Від північної більш заселеної частини і пішла назва всього села. Ця версія ставиться під сумнів Ю.Сіцинським і М.Яворовським, які стверджують, що в плані землеволодіння Ганнівка поділяла долю Нестерівців. У власника було дві дочки – Ганна і Стася, між якими він і поділив землі. Звідси Ганнівка і Стасівка.

 

Гамарня – село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Засноване на початку XIX століття. Назва походить від промислу. Виплавкою заліза в минулі часи займалися не тільки на Поліссі, але й на Поділлі, у тому числі – у Дунаєвецькому районі. У руднях використовували досить поширений болотний залізняк – болотну руду. Приміщення, де виплавляли залізо, у більшості випадків називалось димарнею або гамарнею. Звідси й промисел отримав назву гамарництво, а село – Гамарня.

 

Гірчична – село, центр сільської ради. Перша документальна згадка відноситься до 1518 року. Щодо походження назви села існує три версії. Перша: село знаходиться на горбистій, а в долинах заболоченій місцевості, вкритій гірчаком. Друга: життя людей в умовах польського панування та кріпацтва було не легким, гірким. Третя: є поле біля села, де знаходяться залишки великих печей, в яких випалювався посуд. І слово «горчешня» трансформувалося в Гірчичну.

 

Голозубниці – село, центр сільської ради. Вперше згадується 1530 року. Знаходиться над річкою Студеницею, за 8 км від м.Дунаївці. За легендою назва походить від місцевості – пагорба, де зупинилися перші поселенці. Вкритий густим лісом вперемішку з галявинами він здавався схожим на зуби. Є й інша версія – спроба пояснити назву на основі санскриту.

 

Городиски – село, підпорядковане Миньковецькій сільській раді. Воно було побудоване на місці давнього городища і від цього отримало назву.

 

Гута – Блищанівська — село засноване десь у XVIII ст. Розкинулося по обидва береги річки Тернавки. Власники Блищанівки і Михайлівки Маковецькі відкрили тут склодувний промисел гуту. Гута – металічний чи скляний завод, плавильня, у польській – huta, чешській – hut, німецькій – hutte. На Хмельниччині 15 населених пунктів утворені цим іменником, у Дунаєвецькому районі – 4. Оскільки працювали в Гуті в основному вихідці із Блищанівки, тому нове поселення отримало назву Гута – Блищанівська. Село весь час розділяло долю Блищанівки і Михайлівки і лише 1953 року було підпорядковане Гутояцковецькій сільській раді.

 

Гута – Морозівська – село в складі Морозівської сільської ради. Засноване десь на зламі XVIII – XIX ст. Назва походить від склодувного промислу. Оскільки село прилягало до сусіднього Морозова і в основному було заселене вихідцями з нього, то й поселення стало називатись Гутою – Морозівською.

 

Гута – Яцковецька – село – центр сільської ради. У давнину присілок на шляху від Яцківців до Кривчика. Свого часу називалося Слобідкою – Яцковецькою. Теперішня назва утворилася після того, як у селі був відкритий склодувний промисел. Ще й сьогодні відоме місце, де була майстерня. На городі, біля будинку спеціаліста, можна знайти й залишки плавленого скла, каміння тощо.

 

Д

 

Дем’янківці – село – центр сільської ради. Назва антропологічного походження. Батько – власник земель віддав сину Івану землі, де сьогодні с.Іванківці, а Дем’яну діста­лися землі, названі на його честь Дем’янківцями.

 

Держанівка – село – центр сільської ради. Складається з двох колишніх сіл – Остої (Ростої) і Вінцентівки. Остоя – східна частина, Вінцентівка – західна. Засновані, найвірогідніше, наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Остоя заснована графом Мархоцьким. Назву пояснюють і від родинного герба, і швидким зростанням як числа поселенців, що отримували значні пільги від графа, так і самого села (Ростоя). А Вінцентівка названа на честь володаря Голозубинців і Дунаївців. Перейменування на Дзержанівку на честь голови чекістів Ф.Е.Дзержинського відбулося за радянських часів. Село було польським, тут діяла польська школа. У 30-і роки населення зазнало великих репресій. Згодом назва трансформувалась у Держанівку.

 

Дубинка – село, підпорядковане Рахнівській сільській раді. Заснова­не в другій половині XIX століття, було хутором. Назва – дримонімічного походження: колись тут ріс дубовий ліс.

 

З

Заголосна село, підпорядковане Малопобіянській сільській раді. Розкинулося на правому березі річки Ушиці, в яру. За переказами старожилів, поселення виникло наприкінці XVII ст. Заховане в яру, щоб вороги не помітили. Знайти хати можна було йдучи на голос – «за голосом».

 

Залісці – село, центр сільської ради. У реєстрі 1493 року зустрічаються три села з такою назвою. 1565 року село було в руках Вільковецького, згодом господарювали Заліські. Можливо і від їх прізвища пішла назва села, як це часто було на Поділлі. Легенда ж повідомляє, що двоє приречених на смерть жителів, хворих чумою, поселилися за лісом, утворивши поселення, яке стало називатися Залісці.

 

Заставля – село, підпорядковане Чаньківській сільській раді. Датується 1460 роком. Саме тоді було дано дозвіл кам’янецькому біскупові брати податок з населення. Село відносилося до Верхніх Дунаївців. Назва має декілька пояснень: Заставля – поселення за ставом. У переказах зберігся факт, що колись на місці села була застава, яка охороняла підхід до Дунайгорода. Яка із цих версій достовірніша, невідомо, однак обидві мають підставу для існування й могли зіграти свою роль у формуванні назви села.

 

Зеленче – село, центр сільської ради. Легенда стверд­жує, що поселення спочатку звалося Злочинці, куди польський уряд висилав покараних. Як ніби в підтвердження, хтось пустив дотеп:

– Ви звідки?

– Ти сам злодій!

Поселення давнє. 1493 року нараховувалося 20 димів. 1530 року було зруйноване татарами, а 1542 року тут залишилася одна сім’я. Не везло жителям села і в наступні десятиліття. 1657 року край був черговий раз спустошений ординцями настільки, що німець Ульріх фон Вердум, проїжджаючи 1671 року, зафіксував у щоденнику: «Це злиденне спустошене село. Всі поля лежать облогом».

Щодо по­ходження сучасної назви села існує дві думки: назва прижилася від слова «зелене» (село потопає в зелені садів, акацій, ясенів); друга пов’язує назву з прізвищем Зеленецького – великого земельного власника.

І

Iванківці – село, центр сільської ради. Існує легенда, що власник добр мав двох синів Івана і Дем’яна, між якими поділив землю. І заснували вони два нових села. Іванове стало називатися Іванківцями.

К

Калинки – село, підпорядковане Тинянській сільській раді. Засноване в XIX ст. Назва, найвірогідніше, походить від імені першого поселенця.

 

Катеринівка – село відноситься до Миньковецької сільської Ради. Засноване за Ігнатія Мархоцького. Першими поселенцями були вихідці з російських губерній, які своє поселення назвали на честь імператриці Катерини.

 

Кривчик – одне з маймальовничіших і найдавніших сіл Дунаєвеччини, що розкинулося в долині річки Тернавки, в південно–східній частині рай­ону за 14 кілометрів від райцентру. Вперше згадується 1493 року. Давня назва села – Криве, походить, очевидно, від звивистого рельєфу, на якому будували поселенці свої хати, кривих вулиць, що йдуть паралельно руслу річки. За більш як 500 – літню історію назва поселення трансформувалося в Кривчик.

 

Криничани – село відноситься до Смотрицької селищної ради. Опис 1555 року вказує, що заснував його в лісі якийсь Каспар Вільневський, поселивши 20 селян. Криничани належали до Скальського староства, зго­дом приєднались до Смотрича. На початку XX ст. тут нараховувалося 96 дворів, 529 жителів. Назва, найвірогідніше, походить від слова «криниця». Саме тут підземні води підходять близько до поверхні і майже кожен госпо­дар мав свою криницю.

 

Ксаверівка – село в складі Гутояцковецької сільської ради. У місцевого пана був син, якого звали Ксаверієм. Був добрим, щирим, ввічливим. На його честь село й назване Ксаверівкою.

Л

Лисець – село, центр сільської ради. Зустрічається в реєстрі димів 1493 року. Було королівським помістям і належало до Кам’янецького староства. Село розкинулося на рівнині, яку з півночі перерізує балка, зі сходу в глибокій долині струмує Бобравка. Колись тут за 1,5 – 2 км на північний захід від сучасного села було поселення Бобравка. Ще сьогодні на цій місцині можна знайти уламки побутових виробів. Переказ свідчить, що від чуми вберігся один чоловік, який перебував на заробітках у Басарабії. Повернувшись, він поселився на узліссі і дав початок сьогоднішньому Лисцю. Він був лисий і село згодом стало Лисецем.

Існують інші пояснення. На північ від села височить над глибоким яром скеля з незначною рослинністю. Й досі цю скелю називають Лисою. Із розповідей старожилів, що передавались із покоління в покоління, перші жителі покривали дахи своїх будівель листям. Звідси – «листяни», «лищани», «лисець». Сусіди ще й тепер називають жителів села «лищанами». Є твердження, що село пішло від лисів, яких колись водилось тут багато в норах, ущелинах, лісах.

 

Лисогірка – село над річечкою Двоятинкою, центр сільської ради. До середини XVIII ст. входило до карабчіївського ключа. Назва села походить від лисої гори, біля якої розташоване.

 

Ліпіни – село, підпорядковане Великожванчицькій сільській раді. Зас­новане десь у кінці XVIII ст. Відомо, що тоді Жванчик належав панам Ліпінським – Казимиру, а потім його сину Івану. Очевидно тоді й було засновано панський фільварок, який отримав назву – Ліпіни.

 

Лошківці – село, центр сільської ради. Розташоване в північно-західній частині Дунаєвецького району, у верхній течії річки Студениця. 1493 року в селі нараховувалося 5 димів і було воно королівським. Перша назва писалася через «ж» – Ложківці.

Про походження назви існує три легенди. Перша: село протягнулося з північного заходу на південний схід довгою долиною Студениці, схожою на ложку, на почтаку села долина вузька, до середини – розширюється, а в кінці знову звужується. Друга: на місці села колись був дрімучий ліс, тихо і спокійно йшло життя, поселенці виробляли ложки і торгували ними, а від промислу – виготовлення ложок – й пішла назва села. Третя: польський магнат Мондзілевський побудував тут завод з вирощування породистих лошаків, яких продавав навіть на ринках Європи, від слова «лошак» і пішла назва села – Лошківці.

 

М

Маків – село, центр сільської ради. Розташоване на річці Батіг, що впадає в Мукшу. Стара назва – Ступенці. Вперше згадуються в історичних документах 1482 року, мали кілька дворів і володів ними шляхетський рід Нещиславів. У XVII ст. Ступенцями володів Юрій Володієвський, побудував тут замок, що охоронявся угорськими піхотинцями. У замку був склад зброї. А коли турки захопили Кам’янець і Юрій Володієвський загинув під час осади, то все, що було у замку, затопили в ставку, сестра Ганна вийшла заміж за Станіслава Маковецького. 1746 року Микола Маковецький назвав Ступенці Маковом, виклопотавши в короля право називати його містечком.

 

Малий Жванчик – село, підпорядковане Великожванчицькій сільській раді. Засноване в XVII ст. нижче Великого Жванчика. Поселення було невеликим – звідси й назва Малий Жванчик.

 

Маліївці – село, центр сільської ради. В історичних документах зга­дується 1493 року. Належало пану Малієвському. Від прізвища володаря, мабуть, і походить назва. Є й інша думка. На косогорах, де сьогодні розкинулось село, виписали ягнят – малі вівці. Це словосполучення нібито з роками трансформувалося у «Маліовці» – «Маліївці». У сусідніх селах мили овець – «Міць овці» – «Міцівці», стригли – «Стріч овці» – «Стрихівці».

 

Малий Карабчіїв – село, центр сільської ради. В актах називається Карабчіївка, Карабчієвчик, Карабчіїв Новий, Карабчіївка Напільна. Щодо походження назви існує кілька версій. Перша: за 5 км на південний захід від Малого Карабчіїва є село Великий Карабчіїв, вихідці з якого заснували поселення Малий Карабчіїв. Інша: по воду жителі ходили вниз до річки Смотрич, з повними відрами карабкалися під гору. Можливо це слово дало основу назві села. І така: слово Карабчун у перекладі з тюркської означає злодій, конокрад. Можливо окремі жителі в давнину грішили цим промислом і за селом прижилася така назва. Про те ця версія маловірогідна.

 

Мала Кужелівка –село, центр сільської ради. Назва походить від містечка Кружель, зруйнованого половцями. Частина його жителів втекла до лісу і згодом заснувала села Велику Кужелеву і Малу Кужелівку.

 

Мала Побіянка – село на сході Дунаєвецького району. Розкинулося на рівнині, але східна частина лежить у глибокому яру на берегах Білої річки. За народними переказами, назву отримало від битви, що відбулася 1530 року між місцевим ополченням і татарами. Невеликий бій – Мала Побіянка. Пізніше Мала Побіянка. У складі «Миньковецької держави» поділяла її долю.

 

Миньківці – село, центр сільської ради. Розкинулося в широкій та глибокій долині річки Ушиці. У минулому столітті тут проходила поштова до­рога Дунаївці – Нова Ушиця. У XVI ст. Миньківці зустрічаються в історичних документах як королівський маєток, яким володіли Міляковські. У XVII ст. поселення належало Станіславським. Адам Станіславський збудував тут фортецю і виклопотав у короля привілей – назвати Миньківці «містечком», користуватися Магдебурзьким правом, проводити ярмарки. 1786 року Миньківці купив Войцех Мархоцький. Особливого розвитку зазнали за його племінника Ігнатія Мархоцького. 1795 року, виразивши невдоволення розподілом Польщі, він оголосив свої володіння Миньковецькою державою, встановив її кордони, видавав закони, селян звільнив від панщини, турбувався про їх побут, збудував лікарню, де працювало два лікарі, заснував суконну та паперову фабрики, каретну майстерню, збудував млин, відкрив школу, мав кілька бібліотек.

Походження назви села невідоме. Існує припущення, що село засну­вав якийсь Минько, звідси й назва – Миньківці. Інше пояснення: жителі утримували багато корів, телят («минь»), випасали на навколишніх пагорбах. Від кличного «минь», мовляв, і пішла назва.

 

Михайлівка – село, центр сільської ради. Розташоване на південь від Дунаївців над річкою Блищанівкою. Народна легенда оповіщає, що в давнину недалеко Михайлівки було два села – Яруга і Луговина, сплюндровані татарами. Один з жителів, що залишився живим, скликав уцілілих односельців свистом, а потім разом з ними заклав нове село Свистівку. Близько 1720 року володар Блищанівки скарбник Михайло Маковецький розпочав будівництво оборонного замку в Свистівці і перейменував її в Михайлівку.

 

Михівка – село, підпорядковане Смотрицькій селищній раді. Розташоване на південній окраїні селища Смотрич. Раніше це поселення називалось Мніховка. У XIV ст. належало домініканському монастирю. Від слова монахи (мніхи) і пішла назва Мніховка, з часом трансформована у Михівку.

 

Міцівці – село, центр сільської ради. Розташоване у верхній течії річки Студениці, південіше її перетину з автомагістраллю Хмельницький – Кам’янець-Подільський, за три кілометри на схід від залізничної станції Дунаївці, за п’ятнадцять кілометрів на північ від райцентру – міста Дунаївці. Ю.Й.Сіцінський у своїх працях відносить Міцівці до найдавніших сіл на Мукарівських землях. У документах XVI ст., згадується городище в урочищі «Окопи». Село носило різні назви – Городище, Трихівці, Старі Трихівці. Люстрація Кам’янецького староства 1565 року зафіксувала, що село Міцівці після татарських спустошень зайняв пан Мицовський. Можливо назва і походить від прізвища власника. Існує легенда, що назва Міцівці походить від слова «міць» (укріплення), поселення біля укріплення. Таку легенду зберегли старожили села Афанасій Іванович Кучерявий та Юлія Федорівна Кучерява. Однак версія про назву від прізвища власника більш вірогідна. Існує ще одне пояснення (див. статтю про Маліївці).

 

Морозів – село, центр сільської ради, розкинулося між річками Ушицею і Ушкою. Лежить в основному на рівнині, а південо-східна його частина, яку ще звуть Морозівкою, – на пониззі вздовж струмка Ставки. Місцевість лісиста, грунти глинисто-чорноземні, зустрічаються й кам’янисті. Засноване 1542 року поміщиками Морозівськими на мукарівських землях з дозволу короля та барського старости Бернарда Претвича, звідси й назва. Спочатку називалося Малим Мукаревом.

 

Мушкутинці – село за 6 км від районного центру, відноситься до Дунаєвецької міської ради. Поселення давнє. На території села, у районі Лисої гори, знайдено кам’яні рубила періоду неоліту. У ХVІ – ХVІІ ст. називалося Машкатівцями. Є декілька легенд про походження назви. Одним з перших поселенців на цій землі був єврей Мошко. Звідси й назва села Мошкатівці, Машкатівці, Мушкутинці. Інша повідомляє, що давним – давно на околицях села було багато боліт і у вечірній час хмари мошкари не давали спокою ні людям, ні худобі. «Мошкара», «Мошкатівці», «Мушкутинці».

Н

Нестерівці – село, центр сільської ради. Знаходиться за 14 км від рай­центру. Західною межею нестеровецьких земель проходить залізна дорога Хмельницький – Кам’янець-Подільський. Вперше Нестерівці згадуються 1493 року, були королівщиною, мали 5 димів. Не раз зазнавали спустошень. 1542 року були безлюдними. Згодом заселилися, стали самим крайнім західним пунктом Барського старства. 1897 року вже налічували 2550 жителів, з них 246 – кожен десятий – були грамотними. Це був наслідок функціонування в селі з 1854 року церковно-парафіяльної школи, з 1882 року – однокласного народного училища Міністерства народної освіти, з 1894 року – жіночої школи грамотності. Помітний слід у житті села залишив протоієрей Матвій Коцюбинський, який 42 роки віддав священнослужінню, посадив сад на двох десятинах, був відомим церковним, культурним і громадським діячем. Помер 5 червня 1850 року, був похований біля церкви. Зберігся надгробок з надписом «Здесь почивает р.Б.протоиерей Матвей Коцюбинский». Біля сорока років очолював парафію і залишив гарну пам'ять отець Олександр Богацький.

Назву виводять від імені першопоселенця Нестора. У податкових списках Барського староства є Нещировці. Можливо й поселення не дуже щирих, ретельних у сплаті податків людей згодом трансформувалося в Нестерівці?

П

Панасівка – село, підпорядковане Січинецькій сільській раді. Лежить над річкою Тернавкою нижче Січинців. Народна легенда стверджує, що Панасівка значно старіша Січинців, хоча в історичних документах це не відзначено. Поділяла долю Дунаєвецького ключа. На початку XX ст. тут жило 485 жителів, нараховувалося 78 дворів. Назву отримало від імені Панаса. Чи був він першим забудовником, чи власником – невідомо.

 

Петрівське – село, підпорядковане Балинській сільській раді. Об’єднує колишню Балинівку, котра в актах зустрічається з середини XVIII ст., та Станцію Балин, яка почала діяти 1914 року. Село розкинулося вздовж старої поштової дороги з Кам’янця до Проскурова. Давня назва Балинівка пов’язана з сусіднім Балином. Назву Петрівське село отримало за радянських часів. На початку 20-х до Кам'янця-Подільського через ст.Балин проїжджав голова ВУЦВК Г.І.Петровський, зупинявся. На його честь село й було перейменоване на початку 30-х років. Назва Петрівське фіксується тільки в адміністративно-територіальних довідниках, державних документах. В ужитку балинців, жителів навколишніх сіл та й району існує два села і дві назви – Балинівка і Станція Балин.

 

Притулівка – село, підпорядковане Малопобіянській сільській раді. 1769 року в Миньківцях почалася чума і граф І.Мархоцький, щоб порятувати людей, відселив хворих на кордон своєї держави, у долину річки Ушиці. Там знайшли вони притулок, утворивши нове поселення Притулівка. Пізніше граф розбудував село, облаштував літню резиденцію, вимурував млин, який зберігся дотепер.

 

Підлісний Мукарів – село, центр сільської ради. Називали його Новим Мукаревом на відміну від Польового (старого). Народна легенда розповідає, що колись на території села був чоловічий монастир. Ховаючись від татрів, монахи перейшли в більш віддалений Сатанівський монастир. Тоді місцевий житель Вівчарик переніс дерев’яну монас­тирську церкву на поле і заснував Польовий Мукарів. На місці, де був монастир, поселилися селяни і назвали село Підлісним, або Новим Мукаре­вом. За іншою версією, у цій місцевості проживав багатий селянин Макар, який мав два сини і вирішив обом подарувати по селу. Одного розмістив серед поля, іншого – під лісом. З тих пір і появились два села Пільний і Підлісний Мукарови. З часом буква «а» змінилась буквою «у» і сьогодні маємо Підлісний Мукарів.

Старожили пам’ятають легенду, яка пов’язує назву села з мли­ном, що був побудований біля лісу. Мука і «ліс» – звідси Підлісний Мукарів.

 

Пільний Мукарів – село, підпорядковане Вихрівській сільській раді. Пільний Мукарів раніше йменувався Великим (на відміну від Нового або Підлісного), Нижнім (на відміну від Верхнього або Татариськ, сьогодні – Ставища). Перша згадка про Пільний Мукарів відноситься до 1404 року. Саме тоді король Владислав-Ягайло дав Петру Шафранцю величезне помістя на Поділлі – Сатанівську і Зіньківську волості, а також Нижній Мукарів. Легенда повідомляє, що колись у цій місцевості проживав багатий селянин на ім’я Макар. Мав він два сина і вирішив обом подарувати по селу. Одного розбудував серед поля. Іншого – під лісом. З тих пір і появилися два села – Пільний і Підлісний Макарови (Мукарови).

Р

Рачинці – село, центр сільської ради. Знаходиться над річкою Студеницею. Поселення давнє, зустрічається в документах поруч з Голозубинцями і щодо землеволодіння розділяло їх долю. Свого часу воєвода Михайло Станіславський пожертвував це село госпіталю для поранених козаків.

Існує декілька думок про походження назви села. Ю. Сіцінський наводить більш давню назву села – Речинці і пов'язує її з річкою Студеницею, яка відігравала велику роль у житті села.

Інша версія виводить назву від прізвища одного з перших поселенців якогось Рака, що перебрався сюди з поселення, зруйнованого татарами. І сьогодні за кілометр від села знаходяться сліди більш раннього поселення.

 

Рахнівка – село, центр сільської ради. Засноване на початку XVIII ст. У документах 1702 року згадується, що дунаєвецькі міщани брали участь у бою під проводом повстанця Скидана біля Рахновки.