Другої половини хіх – початку хх ст.

 

Реформа 1861 року, ліквідувавши кріпосницькі порядки та унормувавши відносини між селянами і поміщиками, безумовно сприяла розвитку капіталізму. Однак на Поділлі вона ще більше посилила бідування селянства: селяни втратило більше 200 тис. дес. землі, заплатили значно більше вартості землі, у багатьох випадках отримали гірші ділянки, ніж мали до викупу.¹ Реформа, вивільнивши робочу силу і поставивши селян у злиденні умови, погнала їх у місто шукати роботу.

Фото №1

Поява дешевої робочої сили сприяла розвитку промисловості. У середині ХІХ ст. у Дунаївцях діяло 49 суконних фабрик, а крім того – 4 постригальних і одна фарбувальна, кілька десятків невеликих ремісничих майстерень. Поворотною подією стало впровадження 1867 року першої парової машини, купленої в Бельгії. Зросло виробництво, якість продукції та попит на неї. Вовну завозили не тільки з губерній Росії, а й з Іспанії, Австрії. Та й продукція реалізовувалася не тільки на Поділлі, в Україні, а й – Молдавії, Польщі, в інших європейських країнах.²

У 70-х роках тривав процес удосконалення виробництва, переводу його на більш дешеву парову тягу. На десяти суконних фабриках з 54 були встановлені парові машини, вироблялася високоякісна продукція обсягом 600 тис. крб., решта фабрик залишалася на кінній тязі й давала сукна, корту, фланелі на 1 млн. крб. У місті працювало 5 великих млинів-крупчаків, 5 фолюшів, майстерні сільськогосподарських машин на 10-15 тис. крб. річного виробництва та фаетонів – 5 тис. крб., фабрика мила і свічок – на 30 тис. крб., гарбарня – 40 тис. крб., проживало понад 10 тис. чоловік.³

Власники фабрик відчували гостру потребу в запасних частинах, продукції ливарних заводів. Тому звернулися до Броніслава Скибневського з пропозицією виділити землю й відкрити чавунноливарний завод. Німці – фабриканти запропонували й кандидатуру майстра ливарної справи Густава Лельбаха. Пропозиція була підтримана, і 1875 року завод, на якому працювало спочатку 10 робітників, дав першу продукцію. Згодом обсяг виробництва зріс до 20 тис. крб. на рік.⁴

Велику роль у житті Дунаївців відігравали німці-колоністи, власники суконних фабрик та інших підприємств. За даними перепису 1882 року в містечку проживало 366 колоністів, 40 відсотків усіх іноземців Подільської губернії – 185 чоловік і 181 жінка, у тому числі 347 німців і 19 австрійських підданих, 14 католиків і 352 лютеран. Вони проживали в 62 дворах, що розміщувалися по 3-х вулицях.⁵

Зростання промислового виробництва в другій половині ХХ ст. дало поштовх відкриттю нових підприємств. Приміром, німці Бітнер і Гляц стали власниками каретних виробництв. Кількість колоністів 1890 року зросла до 1107 осіб, 1909 – го – до 1266.⁶

Шрі Шарфштейн, автор історико-етнографічного нарису про Дунаївці, так описує їх побут: „Німецька колонія була досить привабливою, будинки одноповерхові, невеликі, але міцно збудовані. Їх фасади, чисто вибілені, сяяли в зелені кущів і фруктових дерев. Кожен будиночок знаходився на окремій ділянці землі, маючи свій власний садок з красивими клумбами, бордюрами, широкими зручними лавами. Через чисто вимиті вікна видно прозорі фіранки. Приємна тиша. Якщо вам трапляється побувати там ближче до вечора, після закриття фабрик, то тиша охоплює вас повністю. Іноді з будинку линули звуки піаніно. Іноді можна було бачити хлопця або дівчину, які каталися на велосипеді – виді транспорту, якого не було в інших жителів.

Коли я, бувало, бродив тихими вулицями німецької колонії, переді мною виникав образ старого міста з будинками, що тулилися один біля одного, з кривими стінами, які, здавалося, мають повалитися, з брудними вуличками без квітів і трави. Мене поглинала чорна заздрість.

Німці були дуже ввічливі: цей факт та їхній зовнішній вигляд дуже вражали нас. Життя їхньої общини було добре організоване. Вони мали громадський сад, де збиралися на свята та літніми вечорами, щоб провести час. За міцними дубовими столами вони їли, пили пиво з великих глиняних кухлів, співали, танцювали, веселилися, насолоджувалися багатим життям своєї громади”.⁷

Багато уваги приділяла німецька община навчанню і вихованню дітей. 1857 року колоністи купили у власника Дунаївців Віктора Скибневського кам’яний будинок за 700 срібних рублів і облаштували в ньому школу. На початку 80-х років у школі навчалося 100 хлопчиків і дівчаток, працювало 2 учителі, яких підібрала община.

Після 1887 року почався процес реорганізації «іновірських шкіл» у заклади загальноросійського зразка. Головним фактором реорганізації був перевід викладання в лютеранському двокласному училищі на російську мову. З цією метою був запрошений третій учитель Й. Маас – знавець російської. 1888 року околоністи придбали двоповерховий кам’яний будинок купця Б.Перельмутера з чималою ділянкою, фруктовим садом, де обладнали три класи, житло для завідуючого школою Й.Мааса. У старому приміщенні поселилися вчителі Екснер і Шлегель. Община забезпечувала навчально-матеріальну базу училища, утримання вчителів (по 300 руб. на рік кожному) та одчайдушно чинила опір русифікації школи й денаціоналізації системи виховання. 1917 року заклад був реорганізований в гімназію. ⁸

 

Після падіння кріпосного права дальшого розвитку набула початкова освіта в селах Дунаєвиччини. У 60-ті роки на Дунаєвеччині було відкрито 17 парафіяльних шкіл, зокрема – у Балині, Гірчичній, Голозубинцях, Дунаївцях, Зеленчі, Іванівцях, Кривчику, Рахнівці, Тернавці, Чанькові, Шатаві, у 70-ті – 3 (у Лисогірці, Рудці, Смотричі). 1884 року, після прийняття «Правил про церковно-парафіяльні школи», вони стали називатися церковно-парафіяльними. У 80-і роки було засновано ще 11 таких шкіл.

Скеровувала діяльність цих закладів єпархіальна училищна рада та її повітові відділення. Ушицьку повітову раду очолював виходець з Дунаївців Олексій Антоновський, входили також священики Січинців Варфоломій Маниловський, Чанькова – Микола Родкевич.

У 90-х роках у селах, що нині входять до складу Дунаєвецького району, було відкрито ще 16 церковно-парафіяльних шкіл. Відповідно до «Правил про школи «грамоти» (1891) почали організовуватись такі заклади і на Дунаєвеччині. Зокрема, школи грамоти для дівчаток у Дунаївцях, Нестерівцях (1844), Михайлівці (1847). Це були заклади нижчого розряду, де навчання тривало один-два роки. 1896 року їх було на Поділлі 686, 1900-го – 856, 1907 – 309. З 1 вересня 1908 року такі школи були реорганізовані в церковно-парафіяльні (Додаток № 4).

У 70-х роках формується мережа державних початкових навчальних закладів. Вони керувалися «Положенням про початкові народні училища» (1874) і формувалися шляхом поєднання зусиль місцевих громад і держави.

Це добре ілюструє процес створення Блищанівського однокласного народного училища Міністерства народної освіти. Спочатку окремо пройшли сходи громадян Михайлівки, Супруньківців та Блищанівки. Блищанівський сільський схід 8 квітня 1881 року (на цю дату в селі числилося 1360 дворів, 386 чоловічих ревізьких душ і 452 жіночих) у відповідь на пропозицію мирового посередника другої дільниці Ушицького повіту прийняв ухвалу побудувати приміщення для училища з квартирою для учителя, придбати стіл, лавки для учнів, 2 класних дошки, шафу для книг, дзвінок, за відсутності вільної землі встановити учителю щорічну доплату 25 крб. сріблом, ввести плату за навчання 3 крб. на рік для тих, хто не належав до селян або не брав матеріально-фінансової участі в будівництві училища. Було обрано чотирьох довірених осіб – Василь Цвітун, Яків Парій, Федір Чикалюк, Микола Зноско, яким доручалося разом з представниками сіл – співзасновників училища вибрати підпорядника і вирішувати інші питання створення училища.⁹

6 серпня 1881 року відбувся спільний схід 188 представників Блищанівської, Михайлівської і Супруньківської сільських громад. Було прийнято до відома позитивне рішення в Міністерстві народної освіти питання відкриття однокласного училища й вирішено клопотати про виділення кредиту в 400 крб. Приговор сходу своїми підписами скріпили старости с. Блищанівки – Я. Кондратюк, с. Михайлівки – Ф. Ковальчук, с. Супрунківців – І. Прудивус та блищанівський сільський писар Навроцький.¹⁰

Училище було збудоване на межі сіл Блищанівки та Михайлівки, учителем призначений М. Н. Цішковський з Бердичева, законоучителем – михайлівський священик Федір Ісаєвич, учителем гімнастики згодом – І. Я. Прокіпчук. Була сформована шкільна бібліотека, до якої в київському магазині Івана Вазова закуплено 54 книги: 3 примірники «Святого Григорія Богослова», 3 – «Святого Іоана Златоуста», «Русския богомольцы на Синае», Бекетова «Во дни она», «Іліаду» Гомера, «Капитанскую дочку» О. Пушкіна, «Записки охотника» І. Тургенєва, «Горе от ума» О. Грибоєдова та іншу російськомовну літературу. Україномовних книг не було. За цим пильно стежив інспектор. Книги мали «утверджувати в народі релігійні і моральні поняття, поширювати початкові знання».¹¹

1889 року на Дунаєвеччині діяло 13 таких училищ. 1871 року однокласне народне училище Міністерства народної освіти почало працювати в Дунаївцях, розміщувалося у двоповерховому корпусі колишнього монастиря капуцинів. 1872 року відкрито в Пільному Мукарові, 1881 – у Підлісному Мукарові, Сокільці, Ставищі, Тинній, 1882 – у Балині, Блищанівці, Нестерівцях, Міцівцях, Миньківцях, Тернаві, 1883 – у Макові. Навчання в них тривало 2-3 роки.¹²

1909 року в Дунаївцях, де проживало 8966 євреїв – 65 відсотків усього населення містечка, діяло 10 молитовних єврейських шкіл, де окрім Закону Божого вивчалося письмо, арифметичні дії.¹³

На початок ХХ ст. церковно-парафіяльні школи на Поділлі переважали. Якщо в Російській імперії вони складали 46,5 відсотка від усіх початкових навчальних закладів, то на Поділлі – 80. 1913 року Подільська єпархія займала в Російській імперії перше місце по кількості церковно-парафіяльних шкіл і друге – по кількості учнів з них. Скажімо, у Рахнівській волості, до якої входило 17 населених пунктів, 1900 року діяло 9 початкових шкіл, в яких навчалося 505 школярів, у тому числі 8 церковно-парафіяльних шкіл і одне Блищанівське однокласне народне училище Міністерства народної освіти.¹⁴

 

 

Заможне життя колоністів, як і інших власників фабрик і заводів, давалося за рахунок їх напруженої праці та посиленої експлуатації місцевого населення. У 80-х роках робітники – чоловіки отримували від 7 до 15 крб. на місяць, жінки – 4–7, діти 25–40 крб. – на рік.¹⁵

Поряд з промисловим виробництвом розвивалося й ручне цехове ремесло. 1867 року в Дунаївцях діяли цехи шевців, кушнірів, мулярів, які обирали своїх цехмейстрів, мали деякі відмінності в організації виробництва і побуту.

Процвітала Балинська державна конюшня, заснована ще 1814 року. У 60–90–х роках вона не тільки вирощувала й реалізовувала породистих коней, але й брала участь у виставках, які ще більше популяризували її досягнення. 1882 року коні, представлені балинчанами В.І. Галиняком, М.М. Галиняком, І.О. Боданівським, А.П.Мацієвським на виставці в Ярмолинцях, удостоїлися премій 15–25 крб.

1895 року в конюшні утримувалося 72 жеребці, 1899 – 89. 1910 року в Парижі кінь, представлений П.П. Решетниковим, отримав призове місце. ¹⁶

Дальшого розвитку набуло млинарство. За період з 1867 по 1899 рр. кількість млинів на Поділлі зросла на 978 і склала – 3671, водяних – 1940, вітрових – 474, на кінній тязі – 35, крупорушок – 124. З’явилися і парові – їх налічувалося 98. Водяний млин працював у Дунаївцях, у Кривчику їх було 5, у Миньківцях – 5, Сокільці – 3, Жванчику – 1.¹⁷

Наприкінці ХХ ст. намітилася тенденція укрупнення виробництва. Якщо 1874 року в Дунаївцях діяло 74 суконних фабрики, то 1880-го – 48. Кількість робітників зменшилася з 534 до 440. На початок 90-х у місті працювало 6 заводів, 27 суконних фабрик, водяний млин. Суконне виробництво занепадало під тиском цін на сировину, із-за відсутності кредитів, падіння попиту на сукно.

Криза вдарила по робітниках. У квітні 1896 року вибухнув страйк. Близько 300 робітників фабрик поставили вимогу зменшити робочий день, підвищити зарплату. І власники змушені були поступитися.¹⁸

Становище жителів Дунаєвеччини погіршилося у зв’язку з російсько-японською війною 1904-1905 рр. Чимало працездатних чоловіків були мобілізовані на фронт. Із села Блищанівка, наприклад, були призвані близько 20 військовозобов’язаних, зокрема – П.О.Чекалюк, 1876 року народження, П.М.Бойко, С.В.Блажійчук – обидва 1880 р.н., Д.М.Пурак (1881), М.П. Файчук, Я.О. Фреюк, М.І. Білий (1882), М.М. Прокіпчук, Ю.С.Трач, С.М.Мельничук (1883) та інші. Івана Івановича Прокіпчука війна застала на Далекому Сході, де відбував дійсну службу.

Багатьох вона покалічила. М.І.Білий отримав шестимісячну відпустку для лікування вдома, а після одужання відбув знову на фронт. Чимало фронтовиків не повернулося. К.І.Прокіпчук тривалий час розшукувала свого чоловіка і лише 1907 року отримала повідомлення ушицького військового начальника про те, що 15 січня 1907 року «канонір Максим Михайлович Прокіпчук помер у Владивостоцькому тимчасовому госпіталі № 1».¹⁹

Війна з Японією зробила нестерпним і без того важке життя народу, викликала першу російську революцію 1905-1907 рр. – майже трьохрічну боротьбу з владою та поміщиками. Вона знайшла свій відголос і на Дунаєвеччині. Селяни вдалися до самовільної порубки лісів, потрави посівів, до страйків. Активну роботу серед робітників суконних фабрик, чавуноливарного заводу проводила кам’янець-подільська група РСДРП.

На початку 1905 року нелегальну літературу – газету «Искра», «Маніфест комуністичної партії» – поліція вилучила в робітника чавуноливарного заводу О.Якушева. У Миньківцях агітацію вів учитель В. Я. Гуменний. В одній з поширених прокламацій містився заклик: «Потрібно, не гаючи жодної хвилини, всі свої сили використовувати на те, щоб усім об’єднатися під червоним прапором революції».²⁰

1905 року на Поділлі відбулося 278 селянських виступів. Губернатор тільки протягом літа отримав близько 200 телеграм від поміщиків з проханнями про військову допомогу. Для придушення революційного руху на Поділля додатково були направлені 7 піхотних, 3 кавалерійські полки, кавалерійська бригада, 2 окремих артдивізіони, 154 урядники, 1666 стражників. Але народні виступи припинити було неможливо.

23 червня 1906 року застрайкували маківські селяни. Вони відмовилися збирати урожай на полях орендатора С. Крижанівського, вимагали підвищення платні. Наступного дня прибув військовий загін і 18 організаторів страйку, зокрема Григорій Верезумський, Федір Варвалюк, Яків Кукурудза, Ілля Шелест та інші, були заарештовані і посаджені до кам’янецької в’язниці.

26 червня піднялися на боротьбу жванчицькі селяни. Вони організовано прийшли у двір економії, повиганяли найнятих робітників майстерень, вимагали землі, підвищення платні. Поміщик М. Крупенський телеграфував губернатору: „У Жванчику справжній страйк, насильно зняли всіх робочих і майстрових. Погрожують погромом...” Ушицький повітовий справник Ходаковський направив у Жванчик ескадрон драгунів. Вісім найбільш активних учасників страйку на чолі з Онуфрієм Качанюком були відправлені до ушицької повітової в’язниці. Наступного дня селяни, озброївшись вилами, дрючками, камінням, прийшли до поміщика і зажадали звільнення заарештованих.²¹

1906 року сільські сходи примушені були розглянути циркуляр подільського губернатора, у відповідності з яким „... заборонялися суворо самовільна порубка лісу, страйки, погроми, грабежі і взагалі всі безпорядки», вимагалося висунути 5–10 жителів, так званих „виборних”, на допомогу сільським старостам. А ті зобов’язані були „вживати всеможливих заходів для того, щоби порядок в селі ніяким чином не порушувався...” Відшкодування збитків, завданих поміщикам, перекладалося на громаду. Михайлівський сільський схід обрав виборними В.П.Керничного, І.В. Федоришеного, Я.І. Коваля, С.Г. Ковальчука, І.Я. Прокіпчука, О.І.Романюка. І цього разу влада використала общинний устрій для вирішення питань у своїх інтересах.²²

Найважчим було становище городників та безземельних. 1906 року в Михайлівці було 16 городників і 27 безземельних, у Блищанівці – 19 городників. У Гуті-Блищанівській на двір припадало менше десятини землі. Її жителі, скориставшись виборами до Державної думи, 29 червня 1906 року обговорили й направили депутатам Думи колективне звернення: „Благаєм Вас, панове народні представники, вирішувати швидше питання і вгамувати наш земельний голод засобом відчуження приватновласницьких земель. Вимагаємо повної амністії борцям, які постраждали за свободу, скасування смертної кари, скасування військового стану і посиленої охорони, зрівняння всіх у громадянських правах. Вимагаємо віддання під суд усіх винуватців погромів та насильств, усунення теперішнього міністерства і заміни новим, яке б користувалося довір’ям, тому що робота при сьогоднішньому міністерстві – безрезультатна. Попросіть їх швидше у відставку.

Наше село складається з 40 домогосподарств, біля 180 душ, а землі у нас надільної, садибної під забудовами, річкою та дорогою 16 десятин та декілька саженів.

Користуємося землею, орендованою в Маковецького, вже 18 років і платимо по 14 руб. за десятину, а тому ми вимагаємо відчуження цієї землі без ніякої винагороди.

Без лісу нам також жити не можливо, тому що наші хати оточені з усіх боків поміщицьким лісом. За це платимо по 4 крб. за корову, і, крім того, ми повинні брати квити на такі предмети: 1) сажень каменю – 2 руб. 50 коп. 2) віз водного піску – 15 коп. 3) віз глини для змащування хатів – 15 коп. 4) збирати гриби – 1 руб. 5) за траву для худоби – 1 руб. 50 коп.

Без землі і волі не повертайтесь. Мужайтесь, ми вас підтримаємо. Панове народні представники, пам’ятайте: за вас стомільйонний народ, що страждає від бюрократичного свавілля”.²³

До першого російського парламенту – Державної думи, що проіснувала всього 72 дні (27 квітня – 8 липня 1906 року), від Поділля серед 13 обраних депутатів були висунуті й 2 представники Дунаєвеччини – В.І. Бей, помічник учителя Сиворогівської церковно – парафіяльної школи Миньковецької волості, та А.І. Романюк, селянин із Михайлівки Рахнівської волості. Низький освітній рівень і відсутність політичного досвіду не впливали на їх активність у захисті інтересів селян – разом з іншими депутатами вони підписали звернення до міністра внутрішніх справ з вимогою покарати стражників, які в Гайсинському повіті поранили 5 селян, поставили підписи й під аграрним законопроектом – „Проектом 104-х”, брали участь у діяльності Української думської громади.²⁴

Депутат ІІ Державної думи, яка розпочала роботу в лютому 1907 року, П.М. Рогожа, селянин із Татариськ Мукарівської волості (нині с. Ставище), був одним з організаторів фракції трудовиків та Всеукраїнського селянського союзу, входив до тимчасового комітету фракції, до Української думської громади. Він підтримав проект закону про загальну народну освіту із змінами і доповненнями Української думської громади, зокрема – положенням про навчання в початковій школі рідною мовою. Мав тісні контакти з виборцями. Незважаючи на заборону і поліцейський нагляд, на Великодні свята зібрав уночі в полі односельчан, прозвітував про депутатську діяльність, відповів на їх питання. А виборці в свою чергу підтримували свого депутата. „Нехай над тобою буде благословення і поміч Богдана, Мазепи, Дорошенка, Палія, Залізняка, нашого сусіда Наливайка..., –писав виборець з Дунаївців. – Не бійся розпуску Думи, котрого бояться й люди, але лучче розійтись ніж підписатися під неправдою... Земля, воля, амністія тим, хто потерпів за правду, – це фундамент роботи Думи...”²⁵

Свій внесок у формування національної свідомості дунаївчан зробила відома просвітниця, педагог і громадська діячка Поділля Олімпіада Михайлівна Пащенко. Її батьківщина – село Серби на Вінниччині, батьки – народні учителі. 1895 року закінчила Маріїнську гімназію в Кам’янці – Подільському, згодом дворічні педкурси. Очолювала зразкову школу в Тифлісі, була секретарем педтовариства. 1904 року добровільно пішла на фронт, служила у Манчжурії сестрою милосердя, нагороджена медалями. Після поранення повернулася до Великого Карабчиєва, де учителював батько. 29 серпня 1905 року отримала призначення на посаду завідуючої Могилівської однокласної школи. Тут організувала курси, недільні лекції українською мовою.

У розпал революційної боротьби роз’яснювала жителям Могилівки і Дунаївців суть подій. 20 листопада виступила на мітингу, який відбувся в школі. З листування прокурора окружного суду з начальником губернського жандармського управління дізнаємося: „На этом митинге Пащенко прочла крестьянам переведенный протокол... После того, как Пащенко закончила чтение и вышла из училища, какой-то неизвестный еврей стал читать крестьянам статью из газеты «Сын Отечества» «Чего хотят люди, которые ходят с красным флагом». О.Пащенко зуміла уникнути судової розправи, бо мала царські нагороди і фронтове поранення. Але з роботи була звільнена.²⁶

На Дунаївці розповсюджувала дії кам’янець-подільська група РСДРП, мала тут своїх прибічників. 23 грудня 1905 року в Дунаївцях були затримані Мейлих Маламут, Янкель Васерман, Яків Карвацький, у них вилучені 88 прокламацій із закликом до дунаєвецьких робітників виступити проти власників підприємств. Влітку 1906 року прокламації подібного змісту вилучили в робітників суконної фабрики братів Фрейдерів, жителя Січенців Данила Михайловича Рудого.

Поширила вплив на Дунаєвеччину і Подільська «Просвіта», заснована в квітні 1906 року в Кам’янці-Подільському. Важливу роль у ній відігравав виходець з Дунаєвеччини Василь Андрійович Сочинський.

Він народився 1885 року в Кужелівці в селянській родині. Закінчив сільську початкову школу, потім – міське Новоушицьке училище. Працював у Миньковецькому волосному правлінні. На час першої російської революції був працівником Кам’янець-Подільського відділення селянського поземельного банку. Свої знання удосконалював за рахунок самоосвіти. Під впливом революційних подій глибоко проникся національною ідеєю. У березні 1908 року, як тільки зусиллями лікаря К. Солухи вдалося відновити Подільське українське товариство «Просвіта», став його секретарем, взяв на себе низку безоплатних обов’язків: дбав про формування бібліотек, книжкових кіосків, придбання української літератури та її поширення.

Складність поповнення бібліотек українською книгою спонукали його до створення в Кам’янці-Подільському на кооперативних засадах українського книжкового видавництва. В. К. Приходько, давній друг В. А. Сочинського, а згодом член Української Центральної Ради, голова Подільської земської (народної) управи, згадував: «Сочинський таки «нашкрябав» трохи грошей, притягнув паї ще кількох кам’янецьких українців і в 1908 році оповістив мене у Дорпт, де я вчився, що ми таки будемо мати на Поділлю видавництво – тільки ось, як його назвати. Я спроектував назву «Дністер» – нашої подільської річки, – Сочинський її апробував. З 1908 року в Кам’янці на Поділлі почало функціонувати українське видавництво «Дністер».²⁷

Першою книжкою, виданою новим видавництвом, була збірка співомовок подолянина Степана Руданського. Згодом побачила світ низка книг, брошур, які готував сформований Василем Андрійовичем авторський колектив – К. Солуха, Ю. Сіцінський, М. Павловський та і сам видавець, який нерідко виступав і упорядником, і перекладачем. Дешеві книги на злободенну тематику користувалися попитом, впливали на світосприйняття читачів. Через «Просвіту» вони поширювались і на Дунаєвеччині, де Василь Андрійович мав свій актив, передусім учителів Самійла Бабляка та Петра Куцяка у Великому Жванчику, Івана Васильєва – у Малій Кужелівці, Степана Жулинського – у Дунаївцях, Семена Лісовенка – у Тинній, Никанора Родкевича – в Іванківцях, Євстафія Галака – у Ложківцях.

16 червня 1909 року на засіданні ради Подільської «Просвіти» обговорювалося питання створення в Дунаївцях бібліотеки-читальні. Дозвіл на її відкриття був отриманий, але через якісь причини відповідальний Кудреєвич справу зволікав.

Однак успішно функціонувала і мала тісні зв’язки з «Просвітою» Іванковецька бібліотека-читальня при школі. Вів її священик Н. Родкевич, не раз отримував книги від Подільської «Просвіти», у тому числі – видані в «Дністрі» В. А. Сочинським. 1912 року в бібліотеці налічувалося 120 книг, було 30 постійних читачів з числа молоді. Працювала вона і 1913 року, книги переходили від хати до хати, особливо – у зимовий період.²⁸

 

 

У цей час Василь Степанович Завойко, який 1891 року купив Дунаївці з навколишніми землями у Броніслава Скибневського, зробив спробу змінити статус містечка. Йому належало 1626 дес. землі, і він входив у п’ятірку найбільших землевласників краю, серед яких – Михайло Крупенський – мав 6545 дес. землі в Кривчику, Жванчику, Трибухівці та інших селах Ушицького повіту, Віктор Скибневський – 2529 дес. у Замлинівці, Голозубинцях, Рачинцях, Чанькові, Стефан Маковецький – 1812 дес. у Блищанівці, Михайлівці, Гуті-Блищанівській, Марія Мондзелевська – 1283 дес. у Морозові, Гуті-Солобковецькій, Ксаверій Орловський – 1009 дес. у Маліївцях. Всі вони, поєднуючи сільськогосподарське виробництво з переробкою і торгівлею, використовуючи дешеву робочу силу, стали найбагатшими людьми, украсили свої садиби палацами, парками, володіли колекціями картин, бібліотеками і, звичайно, залишили помітний слід в історії і культурі краю.²⁹

1905 року в містечку разом з Могилівкою, що зрослася з Дунаївцями, проживало біля 15 тис. жителів, дві третини складали євреї. Містечко мало 2 православних, лютеранську й католицьку церкви, 6 навчальних закладів, 2 бібліотеки з читальнею, 3 медичних заклади, 2 пожарних товариства, діяли волосне правління, нотаріальна і 2 транспортних контори, мировий суддя, судовий слідчий, поліцейський наглядач. Головним заняттям було фабрично-заводське виробництво. Тільки суконні фабрики 1903 року виробили продукції майже на 2 млн. крб. Крім того в містечку працювали механічний, шкіряний заводи. Друге місце в економіці Дунаївців займала торгівля хлібом, лісом, мануфактурними виробами. Транспортні контори забезпечували перевезення товарів і пасажирів. Важливу роль відігравало сільськогосподарське виробництво. Волосні Дунаївці по кількості населення й господарському розвитку переважали деякі повітові міста. Однак дальший їх розвиток сковував статус.

Фото №2

Не вистачало коштів для благоустрою, у містечку майже не було тротуарів і мостових, освітлення. Поліцейський нагляд – незадовільний, санстан бажав кращого, не було місця для вивозу нечистот. Статус містечка не дозволяв користуватися довготерміновими кредитами Земельного банку, які видавалися тільки в містах під заклад нерухомості. Страхувальні товариства брали в містечках більшу премію за страхування будівель ніж у містах. Не мали Дунаївці свого банку, казначейства, міських шкіл.³⁰ А це гальмувало розвиток промисловості і торгівлі.

Все це досить скоро зрозумів новий землевласник В.С.Завойко і почав готувати громадську думку й документи для зміни статусу Дунаївців з містечка на місто.

При цьому виникла низка проблем. Як бути з Могилівкою – селом, що фактично зрослося з містечком? Адже на його землях вже розміщувалися фабрики, торгові та інші заклади. Селяни Могилівки після реформи 1861 року за викупними документами отримали 95 десятин 1229 саженів надільної землі та ще 19 десятин 679 саженів різних прирізків. Без селянської общини, яка мала великі повноваження, переміна статусу була неможливою, як і, скажімо, без рішення общини села Дунаївці – 83 двори, 148 десятин 1155 саженів землі, що прилягало до містечка із південного заходу. У своєму клопотанні перед губернською владою В.С.Завойко просив при вирішенні статусу Дунаївців врахувати необхідність об'єднання сіл Могилівка і Дунаївці з містом, оскільки „отделить с. Могилевку от м.Дунаевец при преобразовании последнего в город ни по надзору, ни в натуре не представляется физически возможным, так как обе эти местности слились в одно общее целое”.

31 липня 1905 року могилівська і дунаєвецька сільські громади, а це – 301 домогосподар з правом голосу, вирішили не давати згоду на включення їх земель і будівель у межі майбутнього міста, мабуть, побоюючись у його складі зазнати утисків, втратити повністю чи частково землю.

Велика робота, яку проводив В.С. Завойко зі своїми прихильниками серед жителів села Дунаївці, особистий приклад – він обіцяв безкоштовно передати у відання міських властей в разі позитивного вирішення питання зміни статусу 200 десятин власної землі, – все це привело до певної нейтралізації настроїв дунаєвецьких селян. У результаті тільки 16 власників залишилися на старих позиціях, решта опору не чинила.³¹ З Могилівкою виявилося складніше. Тому В.С. Завойко вирішив змінити попереднє клопотання й погодився на осібне існування села. Його підтримала губернська адміністрація і сам подільський губернатор Ейлер.

Але більш потужний опір зміні статусу Дунаївців, як не дивно, вчинила частина єврейського населення – власники будинків, торгових лавок, розміщених на старій містечковій площі. Вони побоювалися, що зі зміною статусу почнеться зміна архітектурного обличчя Дунаївців, буде виділено новий адміністративний центр, торгові ряди переміщені на нове місце. А це принесло б додаткові витрати. Опір був упертий і послідовний. Спочатку вони звернулись із заявою до В.С. Завойка, 17 листопада 1904 року – до Ушицького повітового начальства, згодом – і до самого губернатора, просили відхилити клопотання власника містечка. У губернських властей це звернення підтримки не отримало, бо губернатор та його адміністрація добре розуміли, якого імпульсуу розвитку Дунаївців надав би перевід їх у статус міста.

Тяжба затягнулася майже на три роки, дійшла до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора – правителя Південно-Західного краю, Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. А це негативно позначилося настроях власника містечка. В.С.Завойко згодом змінив своє рішення про безплатну передачу Дунаївцям 200 десятин землі, пообіцяв лише передати майбутнім міським властям у безкоштовне користування торгові площі й вулиці, а 200 десятин залишив за собою з перспективою продажу їх забудовникам, щоб стимулювати розширення міста.

З огляду на ситуацію 7 травня 1907 року Міністерство внутрішніх справ поставило крапку в цій справі. "Со своей стороны Министерство внутренних дел затрудняется дать дальнейшее движение делу в установленном порядке, – повідомив міністр генерал – губернатора Київщини, Волині і Поділля. – Имею честь уведомить о сем Ваше Высокопревосходительство с покорнейшей просьбой не отказать в объявлении об изложенном просителя".³²

Розгляд питання надання Дунаївцям статусу міста був зупинений. У червні 1908 року Дунаївці називалися містечком і числилося в них 12658 жителів, у тому числі – 8822 євреї.³³

На 1 липня 1910 року Дунаївці мали 22 вулиці довжиною 4438 сажнів, дві замощені площі. Тут проживало 13033 жителі, із них 6771 чоловік, 6262 жінки. Діяла земська лікарня на 15 ліжок та фабрична на 6 ліжок, 2 аптеки – при земській лікарні і приватна, 2 аптечних магазини. Сферу обслуговування містечка складали 6 готелів, 6 постоялих дворів, 5 трактирів, 6 закусочних, їдалень, один буфет, 10 пивних і винних лавки, 2 фотографії, пожарне депо зі сценою для концертів, вистав, 2 початкових школи, в яких навчалося 177 хлопчиків і 106 дівчаток. Релігійні потреби дунаївчан задовольняли православна церква, костьол, кірха, синагога, 9 молитовних будинків. Перевезення здійснювали близько 30 візників.

У період нового промислового піднесення (1910-1914 рр.) у Дунаївцях пожвавилося економічне життя. 1911 року промислове виробництво концентрувалося на 72 підприємствах та 44 ремісничих майстернях, де 1067 робітників і ремісників виробляли за рік продукції на 871400 крб. Підприємства Кам’янця-Подільського виробляли продукції в цей час на суму 487000 крб., Вінниці – на 510000, Могилева-Подільського – на 312300 крб., Нової – Ушиці – 40000 крб.³⁴

1911 року у Макові почав працювати цукровий завод. Широкого поширення набуло бурякосіяння. Подільська губернія займала друге місце після Київської по кількості зібраних цукрових буряків. З пуском цукрового заводу у Макові зросли площі бурякових посівів і на Дунаєвеччині.

Реформи 60-70-х років позитивно вплинули на розвиток інших сфер життя. У 70-х роках у Дунаївцях почала працювати земська лікарня, 1911 року вона мала 25 ліжок, 3 лікарів, двох фельдшерів і акушерок, аптеки. При пожежному товаристві відкрився клуб.