Розділ V. Велика Вітчизняна війна: дунаївчани на фронтах і в тилу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ V. Велика Вітчизняна війна: дунаївчани на фронтах і в тилу



Вона ввірвалася в життя кожного по-своєму.

Даниляк Григорій Михайлович, 1925 року народження, дунаєвчанин, пригадував, що про початок війни його сповістив сусід і товариш дитинства Михайло Крижанівський.

– Слухай – війна!..

– Чому мовчиш? – штовхнув у плече.

– …

– Я мовчав і думав. Із розповідей учителя історії лейтенанта запасу Чижука Івана Дем’яновича не раз чув про плани Гітлера, дії фашистів у Європі. І розумів, що моїм намірам вступити до Київської військово-морської школи – кінець.

Десь опівдні з чорного репродуктора донеслося перше для мене трагічно-чорне повідомлення про бомбардування наших міст німецькими літаками...

Тисячі юнаків війна застала в армії. Нестерівчанин Микола Чорнобривий розповідав: «Я проходив навчання в артшколі під Москвою. У неділю солдату завжди трохи волі, вставали на годину пізніше. Недільний ранок 22 червня 1941 року почали, як годиться, з фіззарядки, потім – біг полем, лісом. А коли поверталися до казарм, то побачили якусь незвичну метушню: лунали команди, курсанти артшколи шикувались, всі кудись мовчки спішили

– Що сталося, хлопці? – зловив за руку знайомого курсанта.

– Біда, Миколо, війна…

Її очкували, але не думали, що почнеться так швидко і несподівано. Командири щоразу заспокоювали, сподіваючись на мудрість партії і великого Сталіна. А тут – крах усіх надій…

До кінця дня зайняли визначений рубіж на захід від Москви».

Кожен житель Дунєвеччини по-своєму пройшов тернистий шлях довжиною в 1418 днів і ночей. Спільним було одне – горе, кров, смерть.

О, скільки викосила вона в ті трагічні роки. І досі не порахувати. Не можливо встановити прізвища всіх убієнних. Офіційне й досить авторитетне джерело називає 12 тисяч загиблих у роки окупації (це без тих, хто поліг на полі бою).1

Вже в перші дні війни бомби впали на Дунаївці. Ударів зазнав комбінат хлібопродуктів на ст. Дунаївці, палала нафтобаза, залізнодорожна станція, був зруйнований ткацький цех суконної фабрики. Загинули інженер Гусєв, помічник майстра Монастирський, ткаля Галанюк.2

На основі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 року розпочалася мобілізація військовозобов’язаних 1905 – 1918 років народження. Йшли мітинги. Колгоспники, робітники, інтелігенція району заявляли про палке бажання стати на захист Вітчизни.

23 червня житель с. Січенці А. В. Ватралюк звернувся у військовий комісаріат із заявою: «В Червоній Армії служить мій син, і зараз він перебуває на бойовому рубежі, захищає Вітчизну. Хочу пліч-о-пліч з ним захищати Батьківщину, свій щасливий вільний народ від мерзенних фашистських варварів».

У цей день 35 добровольців подали заяви з проханням направити їх на фронт.

Місце чоловіків на підприємствах та в колгоспах займали жінки, підлітки, старі. Під час мітингу в с. Вихрівка Г. О. Гуменюк сказала: «Я стара жінка, але буду працювати скільки зможу, щоб допомогти знищити ворога, який несе горе на нашу землю».

28 червня обком доповів ЦК партії, що за 5 днів війни добровільно в армію влилось 643 жінки, 776 пішли працювати на підприємства, 425 сіли за штурвали комбайнів, тракторів.3

29 червня обком партії провів нараду секретарів райкомів та міськомів партії. В її роботі взяли участь перший секретар Дунаєвецького райкому партії Іван Корнійович Ніколюк та голова райвиконкому Христофор Тихонович Бабій. На нараді вирішувались питання евакуації та створення на території області підпілля. Цю роботу обласному комітету партії допомагав проводити секретар ЦК КП(б)У М. С. Співак – член створеної ЦК КП(б)У оперативної групи, що займалася питаннями підготовки партійного підпілля, організації партизанського руху. На території області до кінця червня було створено 9 підпільних райкомів партії, 135 диверсійних груп, явочні квартири, таємні бази.

На одній з нарад колишній другий секретар Дунаєвецького райкому партії Яків Іванович Глевич наставляв підпільників: «Важлива наша зброя сьогодні – це правда, факти і факти. Вони найкращі наші агітатори».4

Однак, незважаючи на героїчний опір, радянські війська під тиском переважаючих сил ворога змушені були відступати. Виходячи з обстановки, що склалася на фронті, Ставка Головнокомандуючого 30 червня прийняла рішення до 9 липня відвести війська Південнно-Західного фронту на рубіж Білокоровичі – Новоград - Волинський – Шепетівка – Проскурів – Кам’янець-Подільський. Тут передбачалося зайняти укріплені райони вздовж колишнього державного кордону з Польщею і організувати оборону. Проте 9 – 10 липня ворогу вдалося прорвати і цей рубіж. 10 липня фашисти вступили в Кам’янець-Подільський, 11 липня 1941 року – у Дунаївці, до 20 липня захопили всі населені пункти області.5

Партійні комітети, радянські й господарські органи робили спробу евакуації найголовнішого. А вивозити було що. Тільки Дунаевецька МТС, створена 1930 року, напередодні війни мала близько 140 одиниць машин. Добре оснащеними як для того часу були суконна фабрика, маслоробний та механічний заводи, які 1940 року зайняли на виробництві майже третину жителів райцентру. Сорок довоєнних колгоспів мали теж чималий технічний потенціал та ферми на 800 голів великої рогатої худоби.6

Верениці машин, підвід, гурти худоби, колони людей, неодноразово атаковані німецькими літаками, потягнулися на схід. Далеко не всім вдалося відірватися від переслідувачів – давалась взнаки близькість кордону, раптовість фашистського нападу. Михайло Іванович Гуменюк, тоді фельдшер с. Воробіївка, дійшов з тисячами евакуйованих до Бару. І вся ця велика маса людей, техніки, тварин зупинилася перед зірваним мостом і річкою й стала мішенню для німецьких пілотів, які перетворювали в місиво це вселюдське скопище. Виходу не було – люди повертали назад, до насиджених місць, де вже нові господарі нав’язували нові порядки.

Першими на Дунаєвеччину вступили вояки 8-го угорського корпусу, а за ними прийшли і німці. Рейхскомісар України Еріх Кох, що отаборився в Рівному, прискореними темпами формував органи окупаційної влади.

У деякі населені пункти району прибули й представники похідних груп ОУН. Вони проводили сходи, намагаючись створити українські національні органи влади, утвердити державну символіку.

У Кам’янець-Подільський похідна група прибула в липні 1941 року, на спеціальному засіданні сформувала обласну управу, яку очолив Микола Козак, увійшли Володимир Біланюк, Зенон Голуб’як, Олег Лисяк, Богдан Лотоцький, Теодосій Охрімович, Михайло Побережник, Денис Притуляк, Лев Сваричевський, Микола Фриз, Богдан Цикута, та обласну міліцію на чолі з комендантом Володимиром Зброжеком, заступником Карасевичем, до складу якої ввійшли Клим Роснецький, Євген Білас, Ігор Гірняк, Петро Гречаний, Михайло Іваниць, Володимир Мулик, Антон Олексюк, Юрій Опара, Степан Сікора, Степан Устяник.7

Управа розмістилася в центрі міста, навпроти мерії, були вивішані жовтоблакитний прапор та герб-тризуб. Жовто-сині пов’язки на рукавах носили не тільки працівники українських органів влади, а й бургомістр Г.І. Кибець, його заступник Є.Х. Вікул. За участі представників обласної управи й почала формуватися українська влада в райцентрах та селах.

На перших порах українська влада активно діяла в Смотричі. У Лисці після сходу села представники похідної групи розстріляли двох сільських активістів. Були вони на ст. Дунаївці, у Держанівці. Михайлівці та інших селах району.

Однак німці, окупувавши всю область й опанувавши ситуацією, припинили діяльність похідних груп та створених нею органів влади, після чого ті, виконуючи директиву проводу ОУН, пішли в підпілля. Натомість нацисти почали активно формувати свої окупаційні органи влади: 17 липня 1941 року А. Гітлер призначив рейхсміністром окупованих східних територій Альфреда Розенберга, 20 серпня утворив рейхскомісаріат «Україна» на чолі з Еріхом Кохом. До його складу ввійшло 6 генеральних округ, а до генеральної округи «Волинь – Поділля» – 24 гебіти (округи), у тому числі Дунаєвецький в складі Дунаєвецького (437175 населення), Віньковецького (55470), Миньковецького (26869), Новоушицького і Солобковецького (31236) районів (Додаток № 8). Гебісткомісаріат розмістився в Дунаївцях, у приміщенні, де нині діє школа мистецтв, його очолив німець Єггерс.

У новоствореному гебіті аграрний сектор очолював крайсляндвірт Кульман, фінанси – Рама, біржу праці – Кнох, жандармерію – Буш.

Було набрано штат районної поліції – 27 осіб на чолі з І.Д. Войтюком, створено окружну школу поліції, якою керував німець Браух. На чорному рахунку дунаєвецької поліції – 22 тис. знищених громадян як району, так і округу.8

Однак окупаційна влада дозволила й функціонування створених нею органів місцевого управління – обласної, районних, сільських управ, надавши їм повноваження виконавчих структур. Кам’янець-Подільську обласну господарську управу в серпні 1941 року очолив Іван Наненко, низкою розпоряджень, зокрема циркулярним листом від 17 листопада 1941 року, зажадав налагодження роботи закладів освіти і культури.

У другій половині липня 1941 року в кожному селі були проведені сходи, обрані голови сільських управ – старости та голови общинних господарств. На них покладались організація обробітку землі, виробництво сільськогосподарської продукції для потреб рейху, збирання податків, відправка молоді на роботу до Німеччини та країн-сателітів, дотримання встановлених окупантами порядків.

З перших днів нацисти почали арешти представників партійних та радянських органів, активістів. У гестапівських катівнях загинули Яків Глевич, колишній другий секретар Дунаєвецького райкому компартії України, Іван Бакун, Пилип Черпіта, у Смотричі розстріляні колишні голова колгоспу імені ІІІ-го Інтернаціоналу Пантелімон Карпович та бригадир Петро Осадчук.

Телефонні стовпи, рекламні щити, сторінки „Дунаєвецьких урядових вістей” рясніли розпорядженнями, наказами, повідомленнями про заборони, арешти, розстріли:

„Всілякі радіоапарати, що знаходяться у володінні жидів та радянських громадян, підлягають негайній здачі”;

„... Хто нищить або пошкоджує дроти, кабель чи інше приладдя, необхідне для зв’язку, буде покараний смертю”;

„Розмір податку на одну собаку дорівнюється 150 крб. Якщо хтось має більше однієї собаки, то податок за решту стягується по 300 крб.”;

„На підставі розпорядження державного комісара України встановлюється мінімум поставки молока... Торгівля молоком та молочними продуктами забороняється... Винні будуть суворо каратися, а також буде конфісковуватись худоба”;

„...За найменший вчинок, що буде заподіяно в селі, а особливо проти старости, який виконує завдання німецької влади, – все село понесе покарання”;

„... Вказую ще раз на те, що на базарах заборонено продавати такі харчові продукти: всі види живої худоби, включаючи поросят, а також м’ясо і м’ясні вироби; зерно та виготовлені вироби із зерна; птицю всіх видів, молоко, сметану, масло, яйця, фрукти, городину та картоплю; заборонено продавати олію і олійні культури, насіння”.9

Такий „порядок” викликав закономірний спротив. Виникали підпільні групи з числа комуністів, комсомольців, оточенців, до яких примикали й інші радянські громадяни.

На квартирі Г.М. Даниляка вже в перші дні окупації прозвучало повідомлення інформбюро з Москви. Правду про події на фронтах підпільники поширювали серед населення. Вже в перші тижні окупації на міському ринку з’явилися листівки, які розповсюджувала за завданням партизанського загону імені Чапаєва Юлія Скрежевська. Вони закликали:

«Товариші трудящі! Бандити – фашисти напали на нашу радянську землю і розводять брехні, що вони покінчать з Радянським Союзом за 41 день. Це є нагла брехня. Історія воєн доводить, що нашого народу ніхто не перемагав і тепер ніхто не переможе. Всі, хто нападали на нашу руську землю, завжди були биті. Така доля незабаром спіткає гітлерівську банду. Час настає: наша Червона Армія розпочала великий наступ по всіх фронтах і скоро остаточно розгромить німецькі полчища. Товариші! Ваше завдання озброїтись і виступати на захист своєї Батьківщини!».10

У жовтні 1941 року в с. Великий Жванчик був створений перший на Дунаєвеччині партизанський загін імені Ленінського комсомолу. Його ядро склали І.М. Бугаєць, М.В. Зборовський, П.І. Ільчик, П.С. Кучеров, А.П. Римарчук.

Фото №1

Організаторами опору фашистам у Смотричі стали П.Л. Назаров, Ф.П.Бабінський, Л.М Красуцький. Загін імені Чапаєва, створений ними, об’єднував кілька груп: балинську на чолі з М.В. Палієм, старогутянську – Ф.М. Долібою, вишнівчицьку – І. С. Возним.

На станції Дунаївці підпільна група сформувалася навколо вірменина агронома-тютюновода із військовополонених І.А. Міносяна

На Миньковеччині організаторами підпілля стали І.Н. Холодюк, В.І.Побережний, у північно-східних населених пунктах району – В.Д.Корчовий, В.Д. Міняйло.11

ІІідпільно-партизанські групи не тільки ширили правду про події на фронті, а й громили поштові пункти, телефонний зв’язок, відбивали у фашистів і повертали людям хліб і худобу, знищували німецьких вояків та поліцаїв.

Саботували фашистські заходи й жителі району. 7 листопада 1941 року дунаєвецький окружний комісар Еггерс своїм наказом ввів загальну трудову мобілізацію населення віком від 16 до 60 років на території Могилівської, Михайлівської, Воробіївської та деяких інших громад аж до закінчення збору цукрових буряків під загрозою штрафу в сумі 100 крб. та інших репресивних заходів12 (Додаток №9).

Слід відмітити, що вже в жовтні 1941 року в Дунаєвецькому районі відновили роботу 4 середні, 12 неповних середніх та 16 початкових шкіл, в яких навчалося 5480 дітей. За підсумками першої чверті в Дунаєвецькому гебіті навчанням було охоплено 28148 учнів, діяло 37 початкових, 70 неповних середніх та 7 середніх шкіл, працювало 1033 учителів.13

У Дунаївцях короткий період функціонувала медшкола, яку очолював головний лікар М.В. Рум’янцев (Додато№ 10), у Голозубинцях – зоотехнікум.

Фашисти на перших порах дозволили створення „Просвіт”. Восени 1941 року відділ освіти районної управи через зональних інспекторів звернувся до вчительства із закликом формувати просвітницькі осередки, відкривати будинки „Просвіти” (Додаток №11).

Ядвіга Петрівна Неселовська згадувала, як одного осіннього дня 1941 року багатьох учителів зібрав інспектор відділу освіти Гриб і запропонував писати заяви про вступ до «Просвіти». Вона і її чоловік учитель-фізик Віктор Йосипович Годлевський, як і інші колеги, подали заяви. Члени „Просвіти” збиралися у фабричному клубі, яким завідував Микола Думський. Тут часто можна було бачити технолога артілі „Текстиль” Опольського, учителів Пароя, Ночку, Кардаша, Нілу Боднар та інших, діяла бібліотека, відбувались концерти, вистави.14

Просвітницькі осередки виникали і в селах. Восени 1941 року повернувся з районної наради михайлівський сільський староста Никифір Криворука, зібрав членів управи, актив общинного господарства, колишніх вояків армії Української Народної Республіки, представників молоді. На зборах повідомив, що з дозволу нової влади в селі створюється „Просвіта”, розпочнеться українське національно–культурне життя. Він очолив сільську просвітницьку організацію, на сільській управі з’вився тризуб і жовто-блакитний прапор. 6 вересня 1941 року у центрі Михайлівки під час мітингу було урочисто відкрито пам’ятник борцям за незалежність України. Але не довго простояв у центрі села хрест з таблицею, де були прізвища сельчан, що загинули в час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.15

Членство в „Просвіті” стало свого роду лакмусом для виявлення патріотично налаштованих українців. У червні 1942 року розпочались масові арешти просвітників. В.Й. Годлевський, наприклад, був затриманий прямо на вулиці. Серед заарештованих – заступник окружного бургомістра Сирота, завідувач окружним відділом освіти Малишевський, агроном Чарковський, благочинний Левицький, учителі Саніцький, Парой, Зіна Кржижевська, Мечислав Опольський та інші. Їх розстріляли в Кам’янці-Подільському. Репресії поширились і на села. У Смотричі був розстріляний керівник „Просвіти” Ананій Борідко, його дружина і донька.16

5 червня 1942 року дунаєвецькі поліцаї розстріляли в Дунаївцях, у полі за лікарняним парком, 8 віньковецьких підпільників.

Підпілля у Віньківцях було створено восени 1941 року. 18 членів підпільної молодіжної групи під керівництвом І.Й. Цимбалюка та В.М. Годованого слухали радіопередачі і поширювали повідомлення Радянського інформбюро серед населення. Видані провокатором вісім із них, зокрема В.М. Годований, Й.П. Гома, І.Й. Цимбалюк, В.М. Цимбалюк, пройшли поліцейську катівню і мужньо прийняли смерть.17

Майже поголовного винищення зазнало єврейське населення. У цій акції фашизм найяскравіше виявив своє звіряче єство.

Все єврейське населення Дунаївців було зігнане в гетто, на огороджену колючим дротом територію, що тягнулася від нинішньої ринкової площі майже до ставка. Вийти звідти можна було або на роботу, або на розстріл. Зганяли туди євреїв звідусіль. Не вистачало продуктів, води, допомагало українське населення, передаючи через дроти, якщо не бачив наглядач, воду та їжу.

Працювали від ранку до ночі. Коли на території, де нині дунаєвецька районна друкарня, будували гаражі для німецької автоколони, то верениця євреїв - і малі, і старі – тяглася від Січинців до Ріжка: одні несли в руках каміння, інші – верталися за ним до Січинців. Так будувався і басейн з фонтаном біля окружного комісаріату. Якщо хтось опускав камінь, щоб відпочити, падав чи сідав, його чекав удар нагайкою у кращому разі, або й розстріл.

Євреї прокладали також водопровід від комісаріату до комендатури (нині територія райвузла звязку), асфальтували площу, цілодобово крутили колесо – качали воду з криниці, аби працював фонтан і гебітскомісар Еггерс міг милуватися рукотворною красою, під тихий плескіт води відпочивати від щоденних екзекуцій над невинними людьми.

Одного разу житель Дунаївців чотирнадцятирічний робітник заводу Лельбаха Богуслав Надорожний став свідком, як рано-вранці три євреї, облиті смолою від голови до ніг, поверталися в гетто. Вони цілу ніч підтримували вогонь під котлом зі смолою, але стомлені – надранок заснули. Німець покарав їх у свій спосіб: влив кожному в кашкет по черпаку киплячої смоли і заставив одягнути на голову…

Нестача їжі та води, тяжка праця, хвороби, побої, знущання – все це забирало життя за життям.

А з літа 1941 року почалося фізичне винищення євреїв.

31 серпня 1941 року карателі оточили Миньківці, вривались у кожен будинок, виганяли євреїв на площу біля синагоги. Жителька Миньківців Тамара Романівна П’ясецька згадувала:

– Той день пам’ятаю, як страшний сон. Спочатку почула крики. Коли ми – батько, мати, сестра і брат – вибігли на вулицю, то побачили, що женуть людей. Придивившись, помітили, що серед нещасних – одні євреї. Їх гнали під посиленим конвоєм на Глибочанську гору. Через якийсь час звідти почулися постріли, автоматні черги.

На горі було вирито три великі ями. Євреїв примушували роздягатись, лягати на дно ями, розстрілювали і засипали невеликим шаром землі. Потім підводили нову партію. Гітлерівці не щадили ні дітей, ні дівчат, ні жінок, ані старих. Неймовірний крик відлунював аж до Миньківців. Грудних дітей кидали в яму живими. Ця бійня тривала до пізньої ночі і забрала біля 2 тисяч невинних людей.18

На місці розстрілу й нині стоїть обеліск з написом: „Здесь покоятся жители с. Миньковцы, зверски убитые фашистскими оккупантами. Август 1941 года.”

Наступного дня, 1 вересня 1941 року, судний час прийшов до єврейського населення Великого Жванчика та Сокільця.

Пригадував П.А. Мартинюк:

– Я на той час працював їздовим. 31 серпня підійшов староста і сказав, що я повинен їхати з ним заказувати людям. На моє запитання для чого, відрізав: „Закрий писка і нікому нічого не кажи – завтра будуть жидів бити...” Зіславшись на хворобу, я хутко побіг попередити знайомих євреїв. Але вони вже знали про розстріл і були готові до смерті.

П. І.Андрухів:

– Суботнього вечора 31 серпня посильний управи прийшов і сказав татові, щоби брав рискаль і йшов у „Табори”. Таких пристарілих зібралося чоловік 40. Їх примусили копати дві великі ями при місяці всю ніч. Після восьмої ранку я поніс татові їсти і побачив, як біля Соколецької криниці йшла колона євреїв. Вона розтягнулася на двісті метрів. Під’їхала машина з кулеметом наверху. За скиртою євреїв заставили роздягнутися, одежу скидали в одне місце, а коштовності - на розстелені простині. Роздягнутих сім’ями підводили до ями... Ввечері тато розказував, що в ямі було багато поранених, їх закидали землею живцем.19

Євреї у Великому Жванчику проживали давно поруч з українським населенням. На початку XX століття навколо ринку виросло біля 200 єврейських осель, в них проживало більше 750 осіб. У єврейському містечку було своє управління, ратуша, синагога, велася жвава торгівля. У травні 1930 року виник єврейський колгосп „Перше травня”, його очолював Дудя Абрамович Мушкутинець. Із єврейської общини до війни вийшло чимало високоосвічених спеціалістів.

Той першовересневий день забрав у могилу кілька сотень жванчицьких євреїв. А ті, кому вдалося вціліти, були відправлені одні до Морозова на фосфоритні шахти, інші – у дунаєвецьке гетто.

Того ж дня гіттлерівці вчинили розправу над євреями Смотрича, Балина. Протягом двох днів за досить наближеними підрахунками було знищено близько 5 тисяч чоловік.20

Така ж доля чекала євреїв Дунаївців. Їх час од часу невеликими групами розстрілювали в урочищі Солонинчик, недалеко Дунаївців.

У грудні 1941 року, щоб залякати й деморалізувати місцеве населення, фашисти повішали на телефонних стовпах 20 чоловіків, бо вони завчасно повернулися зі ст. Дунаївці, залишивши нерозвантаженим вагон.

У кузні заводу Лельбаха були зроблені спеціальні скоби, у суботу вранці їх прибили на стовпах. Навіть ті, хто їх робив, думали, що це якісь тримачі для підвісного кабелю. Але ввечері, коли поверталися з роботи, побачили, що на них –від ринку аж до ставка – висіли євреї з гетто.

Винищення велося поетапно з урахуванням віку й працездатності. Поліцаї вишукували євреїв по всіх усюдах. У віддаленому селі Гута-Блищанівська заарештували єврейську родину мукомелів Брейманів-Бронів.

Прокіпчук Емілія Іванівна, жителька с. Блищанівка розповіла:

– Я робила щось біля хати і почула, як загуркотіла підвода. Підвела очі – Петро Кулічко з Гути-Блищанівської віз сім’ю Хаїма Бреймана в супроводі поліцая Петра Бойчука. Хаїм до війни був зав. млином, не раз мололи там мливо, знали одні одних. Він попросив дати хоч яблучко. Побігла до хати, вхопила хліба, цибулину і кусочок сала. Догнала підводу і сунула йому в руки. Було їх там чоловік зо п’ять. Їх везли у гетто…

Євреї переховувалися, як могли і де могли. Незважаючи на суворі попередження про страту всієї сім’ї за переховування хоча б одного єврея, українці рятували їх.

Зате місцеві запроданці вислужувалися як могли. Дунаєвчанин Олександр Плакітник ховав свою дружину-єврейку в ямі під припічком. Поліцай Буката на очах у батька, який відмовився видати дружину, головою до одвірка умертвив грудну дитину, витягнув з ями за коси збожеволілу матір і поволік у гетто.

А там круглу добу не стихав гавкіт собак, окрики поліцаїв, котрі патрулювали територію. Час од часу доносилися постріли. Щодня з кола прибулих і „старожилів” вилучалась група старих, хворих, калік, тих, що чимось провинилися, і вони зникали за ворітьми. А за годину з Солонинчика доносилися постріли, автоматні черги – чиїсь душі зринали у вічність…

Не раз з’являвся й комендант з вівчаркою. 1 жовтні 1942 року біля ями, на місці розібраного будинка, у нього сталася сутичка з групою євреїв. В одну мить кілька пар рук схопили кровопивцю і потягли до ями. Шуцмани, що були неподалік, вчинили стрілянину і витягнули з ями ледь живого фашиста, обдертого і переляканого. Всі учасники інциденту тут же були розстріляні. Тіла цих мучеників і сьогодні покояться в могилі біля хлібзаводу. А стовп з таблицею свідчить: „Здесь покоятся останки самих близьких нашим сердцам отцов, матерей, братьев, сестер, павших от рук немецких извергов... Ваш светлый образ вечно будет жить в наших сердцах и памяти. Пусть эта братская могила напоминает людям о бесчеловечности гитлеровских захватчиков. Октябрь 1942 г.”

Масові страти євреїв припали на 1942 рік. Весною 1942 року фашисти загнали в дем’янковецькі фосфоритні шахти десь 2500 чоловік, підірвали вхід й похоронили живими. Кілька днів доносився крик, плач, стогін…

Фото №2

В Шатаві, у видолинку, що за цвинтарем, були розстріляні біля 300 євреїв. На дошку, кинуту через яму, заходило 5 чоловік і кулеметна черга обривала їх життя. Ця бійня точилася довго. Поле було густо зрите кулями, які ще й досі вимиваються дощовими водами...

264 особи було страчено в Балині. Близько півтори тисячі – у Смотричі. Микола Петрович Осадчук, смотричанин, що втратив батька ще в перші дні війни, добре запам’ятав ці безкінечні розправи:

– Якось велику групу в кілька сот чоловік з лопатами і мітлами поліцаї повели в бік мосту, що через річку Смотрич. Ще й заставили пісню співати. А там замість прибирання вчинили криваву бійню, кулеметними, автоматними чергами косили людей, які снопами падали на дорогу, у річку. Кілька днів десятки трупів плавали по річці, поки їх не виловили біля греблі й не віддали землі.

Недалеко Міцівців, на території МТС, де після війни був автопарк облспоживспілки, влітку 1941 року німці облаштували концтабір для військовополонених й за період його існування замучили 286 чоловіків. Сьогодні це місце позначено пам’ятним знаком.20

Сотні життів наших земляків забрали роботи в Німеччині та країнах-сателітах. Гебельсівські пропагандисти розписували „німецький рай” у кінофільмах ,на плакатах. У Кам’янці-Подільському, Дунаївцях тоді можна було побачити плакат: рум’яна, усміхнена українська дівчина стоїть на кухні біля шафи з посудою і витирає миску, а внизу слова: „Работа в немецкой семье доставляет радость. Зина Судукт из села Борышковцы под Каменец-Подольским работает в образцовом германском домашнем хозяйстве. Посудите сами, как хорошо ей живется и чему только она не может выучиться.”

Відправка до Німеччини здійснювалася на підставі §8 Закону про управління новими східними областями від 17 липня 1941 року та постанови рейхскомісара східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року. Суть німецької політики на окупованих територіях України чітко висловив Е.Кох, рейхскомісар України, у своєму зверненні до окупаційного апарату: „... Введена фюрером у цій країні цивільна влада знає одну велику мету: забезпечити фронтовиків усім, чого вони потребують, та передати в розпорядження батьківщини додаткову кількість харчових продуктів, сировини та робочої сили”.

До Німеччини забирали, починаючи з 14 років. Теклю Чекалюк Василівну з Михайлівка восени 1941 року забрали прямо з поля. Біля сільської управи, що містилася в будинку інвалідів, чекала підвода. Туди зібрали декілької хлопців і дівчат. У супроводі поліцаїв підвода повезла їх аж на станцію Дунаївці на обору, де нині бурякопункт. Подали вагони, і поліцаї почали заганяти до товарняків сотні молодих людей. З-за дроту голосили батьки. Як тільки поїзд рушив, з вагонів полилася пісня:

Прощай, сад мій вишневенький,

Прощавай, дівчино,

Прощай, село моє рідне,

Прощай, Україно...

Пісня звучала, як протест, як вияв спротиву. Десь біля Лошківців кілька хлопців зіскочили з вагона і кинулися в посадку. Захльоскали постріли. Один із них розтягнувся, підкошений кулею...

Тільки в грудні з району Німеччини відправлено: з Блищанівки – 26 осіб, з містечка Дунаївці – 40, с.Дунаївці – 23, Дем’янківців – 17, Гірчичної – 32, Голозубинців – 31, Ганнівки – 15, Іванківців – 28, Кривчика – 30, Макова – 5, Михайлівки – 15, Могилівки – 53, Рахнівки – 20, Рачинців – 25, Старої Гути – 16.21

Скільки їх, молодих українців, з двох із половиною мільйонів невільників тоді пропало в Німеччині.

Блажійчук Ксеня Кирилівна з Блищанівки була свідком, як у Гамбурзі на кораблебудівному заводі, де вона працювала, був розстріляний за втечу одного робітника кожен десятий.

Людей косив голод, холод, хвороби. Адам Лапецький писав дружині в Дунаївці з табору Золінген:

„Я получаю кожної п’ятниці по 8 марок, а одно кіло хліба коштує 6 марок, їсти дають так, що як ми годували свиню, то краще давали їсти їй, як нам дають. Як Бог дасть колись приїду додому, то хотів би хоч хліба і картоплі наїстися”.22 Боднара Василя Григоровича, з Блищанівки німець забив до смерті за одну лише взяту без дозволу морквину.

Восени в кожну сім’ю почали надходити повідомлення з біржі праці про необхідність надіслати своїм родичам до Німеччини теплий одяг. Додавався перелік з 19 назв. 1 листопада 1942 року „Урядові Дунаєвецькі вісті” опублікували звернення: „Ваші родичі, які працюють в Рейху, є в більшості випадків незабезпечені відповідною одежою на зиму. Дається можливість вашим синам і дочкам, сестрам і братам, які працюють в Німеччині, доставити собі при вашій допомозі зимову одежу... Поспішайте, бо зима перед порогом”.23

А 1943 року зникла надія і на повернення додому. 21 листопада 1943 року окружна газета опублікувала повідомлення Дунаєвецького гебітскомісаріату: „Згідно з розпорядженням пана рейхскомісара України в сучасний момент неможливо розраховувати на повернення додому робітників, направлених до Німеччини на працю. Вони можуть повернутися додому лише в тому разі, коли їх замінить будь-хто з членів сім’ї”.24

Важка праця, моральне і фізичне знущання, ностальгія… Все це переплавлялася в пісні, тексти яких складали вигнанці і виконували їх на мелодії відомих пісень. Сформувався своєрідний мистецький пласт під назвою «Невільницькі пісні» (Додаток № 12).

Скільки вихідців з Дунаєвеччини загинуло в Німеччині, сьогодні встановити важко. Офіційна цифра, наведена обласною комісією зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських окупантів ще 1944 року, – 2250 примусово вивезених жителів Дунаєвецького, 2132 – Миньковецького, 2230 – Смотрицького, 2140 – Солобковецького районів, а це – 11012 осіб.25 Звичайно, не всі села цих районів ввійшли до складу Дунаєвецького. За обіцяною компенсацією звернулося 2560 живих остарбайтерів або їх родичів. А це – у три рази менше наведеної цифри. Де ж ділася решта? Скільки залишилося там, у чужій землі?

Не витримала знущань і отруїлася в Німеччині жителька Шатави Килина Гав’юк, загинули Єфросинія Романова, Дмитро Кобзюк, Володимир Карпов. Не повернулися з Німеччини миньківчани Катерина Думанська, Ніна Бурлик, з Городиськ – Олександр Паранюк та Надія Яроцька, з Катеринівки – Гелярій Ільницький, Станіслав Бурлик, Евгена Мацюк, Іван Островський, Ганна Михайловська. Під час бомбардування загинув у Берліні житель Старої Гути Антон Скорик, у м. Марлюс – Павло Кордонець. Безслідно зникли в Німеччині жванчани Людвиг Візир, Іван Кучеров, Галина Паланицька, Ганна Качанюк, Олександр Кинюк.

Потерпівши поразку під Сталінградом, на Курській дузі, фашисти посилили репресії на окупованих землях. 14 квітня 1943 року вчинили розправу над учасниками громадянської війни з Кривчицького будинку інвалідів. 1944 року колишній завідуючий того будинку інвалідів С.П. Нараєвський свідчив:

«14 квітня о 6 годині ранку (зверніть увагу, як акуратно дотримувались екзекутори встановленого часу! – В.П.) на територію Кривчицького будинку інвалідів в’їхало дві легкових і одна вантажна 5-тонна машини. У легковиках було 6 чоловік, одягнених у німецьку військову форму, четверо з дунаєвецької жандармерії, яких я знав в обличчя, і двоє мені невідомих, на кашкетах яких був значок – череп. На вантажній машині приїхало 2 озброєних німці і 11 шуцманів. „Ми приїхали сюди, щоб із цього будинку перевезти всіх у будинок інвалідів містечка Ярмолинці, бо це приміщення потрібне для військового госпіталю», – повідомив німець…

Але відправлена машина повернулася через 20-30 хвилин без інвалідів. Зрозуміло, з Ярмолинців так швидко приїхати вона не могла… 76 приречених були вивезені в урочище Солонинчик під Дунаївцями і розстріляні».26

Наростав і опір діям фашистів. 1943 року колишній перший секретар Дунаєвецького райкому партії І.К. Ніколюк та голова Красилівського райвиконкому, виходець з Великої Побійної І.Н. Холодюк утворили штаб по керівництву підпільно-партизанським рухом у південно-східних районах області та об'єднаний партизанський загін. Командиром загону був призначений А.П.Римарчук, начальником штабу М.К.Олійник. На початку 1944 року в підпорядкуванні штабу було 13 партизанських загонів, які налічували 896 чоловік.

Фото №3

Партизани роззброїли й заарештували в Миньковецькому районі 13 шуцманів. Загін І.А. Міносяна пустив під укіс 2 німецьких ешелони, розшив 3 км залізнодорожного полотна, пошкодив 123 км телефонних ліній, 3 комутатори, знищив 19 німців, 8 шуцманів і 3 провокатори.27

Група патріотів у Макові під керівництвом М.Л. Чернецького та А.І. Берлінського заховала у водостічних каналах, затопила у ставку основне обладнання цукрового заводу, щоб не дати фашистам вивезти до Німеччини.

Посилив дії Смотрицький партизанський загін імені Чапаєва (Додаток №13).

На території району в роки окупації діяв також надрайонний провід Організації українських націоналістів, дії якого розповсюджувалися на Смотрицький, Миньковецький, Солобковецький та Віньковецький райони. Першим його керівником був учитель Нестеровецької школи житель с.Зеленче Петро Матвійович Щербатий (псевдоніми «Тиміш», «Волох»). Він створив бойовий загін, який розповсюджував дії на південь Кам’янець-Подільської та схід сусідньої Тернопільської областей.

До підпілля входив Іван Созонович Глевич, нестерівчанин, до війни секретар комсомольської організації, учень Голозубинецького зоотехнікуму. 1942 року він зіткнувся з поліцаєм Попревичем і вбив його, за що німці стратили батьків. Це поки що єдиний виявлений задокументований факт збройної боротьби оунівців з окупаційною владою в районі. Після загибелі 1945 року Петра Щербатого Дунаєвецький надрайонний провід очолив Іван Глевич («Василько»), відкликаний згодом у Тернопільську область.

1942 року в район почали проникати перші відділи УПА, окремі групи, які проводили в Нестеровецькому лісі військовий вишкіл, вели агітаційну роботу, відбирали в німців награбоване продовольство.

У серпні 1946 р. надрайоний провід очолював В. Демчук («Луговий»). Останнім надрайонним провідником був Хома Мартюк зі Скали – Подільської («Алкід»), поет, агітатор, військовик. 30 вересня 1951 року він був схоплений опергрупою УМДБ в Кам’янець-Подільській області в с. Балин «на горищі в будинку «Ю». При цьому вилучено 4 види зброї, боєприпаси, друковані видання. Він, як і багато інших підпільників, були розстріляні.28

3 січня 1944 року війська І Українського фронту вступили на територію області, розпочавши її визволення.

Після зимових поразок гітлерівське командування намагалося закріпитись на нових рубежах. Фашисти спішно будували оборонні споруди. Міста Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Тернопіль намагались перетворити в неприступні опорні пункти.

4 березня о 8 годині ранку після сильної артилерійської підготовки частини 1-ої гвардійської армії А.А. Гречка і 60-ої армії І.Д. Черняховського прорвали оборону противника і відкрили ворота для наших танкістів. Так почалася Проскурівсько-Чернівецька операція, в ході якої був визволений і Дунаєвецький район.

Особливо жорстокі бої тривали з 11 по 21 березня. Наші війська відбивали масові контратаки гітлерівців уздовж залізничної і шосейної доріг Проскурів –Тернопіль. «Тут зав’язалась найжорстокіша битва, – згадував маршал Г. К. Жуков у книзі «Спогади і роздуми», – така, якої ми не бачили з часу Курської дуги».



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.230.173.249 (0.031 с.)