Розділ ІІ. У складі Російської імперії



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ ІІ. У складі Російської імперії



 

Процес переходу Поділля до складу Російській імперії був тривалим і непростим. Він привів до кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя. Власниками маєтків здебільшого залишилася та ж польська шляхта, склавши присягу на вірність Росії. Власницею Дунаєвецького ключа з 14 населених пунктів – Дунаївці, Заставля, Могилівка, Січинці, Панасівка, Антонівка, Мушкутинці, Адамівка, Чаньків, Голозубинці, Іванківці, Рачинці, Вінцентівка, Замлинівка – була Антоніна Красинська.

Опис 1793 року засвідчив, що містечко розташовувалося на пологому мисі лівого берега Тернавки – теперішні Міщани, а капуцинський монастир, відкритий 1790 року, вже був «на землях могилівських». Будинки – глинобитні і кам’яні. У містечку жили 69 сімей польських міщан, 9 сімей шляхтичів, 6 родин німців-поселенців, 220 єврейських.1

Місто було помітним на Поділлі торгово-ремісничим центром. Ще 1629 року в ньому діяли цехові об’єднання кравців, теслярів, перукарів, ковалів, різників, мулярів. Наприкінці ХVІІІ ст. крім традиційних з’явилися нові ремісничі професії – каретники, сідлярі, бритварі, годинникарі, рукавичники. Їх послуги отримували не тільки жителі Дунаївців, а й навколишніх сіл.

Цехи, як замкнуті організації ремісників зі своїми статутами, правилами і порядками, утримували монополію на певній вид ремесла, забезпечували охорону інтересів своїх членів, підготовку кадрів, удосконалення виробництва, регулювали життя общинників, дбали про їх моральні устої, судили, накладаючи штрафи. Нерідко мали свої церкви, які й підтримували, свято на честь свого покровителя, у разі потреби створювали ополчення для оборони Дунаївців, займаючи визначене їм місце в замку. Складалися цехи з трьох категорій людей – майстрів, підмайстрів, учнів. Перехід із нижчої у вищу відбувався після досягнення учнем чи підмайстром достатнього фахового рівня, підготовки, як доказ цього, зразкового виробу-штуки, внесення в касу цеху передбаченого статутом внеску і святкового пригощання цехової братії.

Юхим Сіцінський у своїй праці «Матеріали для історії цехів Поділля», проаналізувавши низку цехових грамот, статутів, актових книг, які потрапили до Кам’янецького давньосховища, залишив опис процесу обрання цехмістра – керівника цеху в Дунаївцях.

Відбувалося воно щорічно десь біля 8 січня. За три дні до виборів цехового старшини біля його дому виставлялася хоругва з шовкової чи шерстяної тканини, прикрашена вишитим цеховим знаком – емблемою, яка сповіщала про наближення виборів. «Парубки» – молоді хлопці з числа общинників – із гербом цеху (цешкою) обходили будинки ремісників, запрошуючи на збори. Напередодні виборів на прохання старого цехмейстра священик проводив літургію, згадував померлих, молився за здоров’я живих.

У день виборів відбувалися загальні збори. Попередній цехмейстр звітував про надходження і витрату спільних коштів, що формувалися із внесків, штрафів, різних квартових зборів, про наявність цехових свічок. Обирався цехмейстер. Ввечері із запаленими свічками і цеховою хоругвою братчики робли обхід – обводили новообраного або поновленого старшину навколо будинків ремісників, інколи й по містечку, сповіщаючи громаду про завершення виборів. Ввечері цехмейстер приймав братчиків у себе вдома.

З цього часу він отримував повну владу – право розпоряджатися людьми, коштами, судити, накладати штрафи тощо.

Ця система організації виробництва і життя ремісників прийшла в край із Західної Європи через Польщу і деякий час була важливим стимулом виробничої діяльності й фактором общинного самоуправління.2

1811 року, за даними ревізії, налічувалося 63 ремісники, у наступні 20 років їх кількість зросла в чотири рази.3

Серед євреїв було 12 водовозів, 4 цирюльники, 10 пекарів, 9 майстрів з обробки срібла та міді, 8 гарберів та кушнірів, 20 кравців. 40 євреїв утримували шинки, 30 – магазинчики, п’ятеро були м’ясниками. Проживало й 6 купців третьої гільдії. Місто мало 2 кам’яних двоповерхових млини. Один із них – водяний – молов на англійський манер, його борошно дуже цінувалося.4

Антоніна Красинська була підприємливою та енергійною власницею, побудувала новий кам’яний будинок, 1810 року обновила парафіяльний костьол. Вона залучала до господарського життя все нових переселенців з Німеччини, Чехії і це справляло позитивний вплив на розвиток містечка.

В цей час у Дунаївцях не раз бував малолітній онук Красинської, син овдовілого генерала Вінцента Красинського Зигмунт (1812-1859), відомий польський поет. Він народився 9 листопада 1812 року в Парижі. Його хрещеним батьком був Наполеон Бонапарт. 1814 року Красинські переїхали до Варшави, де Зигмунт отримав гарну домашню освіту і виховання. 1826 року вступив до 6 класу Варшавського ліцею, а вже через рік навчався у Варшавському університеті на факультеті права. Усі літні канікули Зигмунт проводив, як правило, у родових маєтках – Дунаївцях чи Опіногурі. 1819 року Антоніна Красинська зробила заповіт, за яким дунаєвецький ключ записала за семирічним онуком. Але згодом у присутності біскупа своє рішення змінила. Проте Зигмунт бував у Дунаївцях ще не раз.

Фото №1

Деякий час жив у Женеві. Тут 2 серпня 1830 року вперше зустрівся з Адамом Міцкевичем. У товаристві поета зробив екскурсію на високі Альпи, яку описав в «Уламках Швейцарської подорожі». Хворів, лікувався в кращих європейських лікарів у Женеві, Римі. Батько, прагнучи влаштувати сина на дипломатичну службу, їздив з ним до Петербурга. Але через хворобу очей Зигмунт відмовився від кар’єри дипломата і виїхав знову до Риму. Тут 1833 року працював над «Іридіоном». 1834 року завершив найкращу свою драму «Не Божественна комедія», видану анонімно в Парижі 1835 року. 1836 року познайомився з Юліушем Словацьким і надалі підтримував з ним зв’язки. 1841 року в познанському «Літературному тижневику» надрукував статтю «Дещо про Юліана Словацького», яка була першою спробою об’єктивної оцінки доробку поета, визначення його місця в тогочасній польській літературі. 1843 року одружився з Елізою Браницькою, відвідував Варшаву, Опіногуру, Дунаївці. Помер 23 лютого 1859 року в Парижі. Похований в Опіногурі.5

1833 року, після смерті Антоніни Красинської, у володіння Дунаєвецьким ключем маєтків вступив її син генерал, сенатор граф Вінцент Красинський (1782-1858). Після смерті дружини Марії Радзивіл він часто бував у Дунаївцях, вникав у господарські справи. У зв’язку з розвитком вівчарства на Поділлі і всезростаючою в Європі потребою в сукні вирішив розгорнути в Дунаївцях суконне виробництво. 1829 року, перебуваючи у Варшаві, зустрівся з молодими сукнярами Вільгельмом Розенбаумом, Карлом Екснером і запросив їх переїхати в Дунаївці. Незабаром кілька сімей з майном, верстатами та іншим обладнанням прибули в маєток Красинських і через два місяці дали перше сукно.

1830 року прибуло ще двадцять сімей ткачів з Прусії та Познаньщини. Суконне виробництво набуло помітного розширення. 1832 року вже діяло три фабрики. А згодом поряд з фабрикою Вільгельма Розембаума, яка мала 16 ткацьких верстатів, 4 майстри, 16 підмайстрів і 26 робітників, виробляла сукна чорного, сірого, гранатового, бірюзового та оливкового кольорів на суму 48715 крб., діяли менші фабрики Авсгуста Штрайзе, Карла Екснера, Натанеля Троппе, Вільгельма Гахенбаха, Августа Кіна, Мартіна Кункляма і Генріха Вальтера. Паралельно з’явились постригальні виробництва Генріха Отта, Генріха Клеменса, Августа Піча. Верстати на них приводились у дію вручну або з допомогою кінської сили.

Для облаштування переселенців В.Красинський виділив близько 2 десятин землі на правах вічного чиншу з оплатою 3 крб. на рік, і на цих землях досить скоро виросло Нове (Німецьке) місто.6

Наприкінці XVIII – у першій третині XIX ст. досить помітним на Поділлі центром економічного, політичного і духовного життя стали Миньківці з навколишніми селами, якими володів Ігнацій Мархоцький. Сучасники називали його диваком, але в історії він залишився реформатором, який випередив реформи в Російській імперії на цілих 60 років. Світоглядні та морально – етичні устої І. Мархоцького в достатній мірі відображає підготовлений ним заповіт (Додаток №3).

Фото №2

Відставний тридцятидев’ятирічний майор Ігнацій Сцибор-Мархоцький 1788 року перебрав у володіння Миньковецький ключ маєтків, а це біля 6 тис. десятин землі. 1 січня 1795 року він скасував панщину, відмінив кругову поруку, натомість встановив відповідальність кожного перед законом, під загрозою штрафу заборонив називати селянина мужиком, холопом, хамом. Прийнятий з цього приводу акт був насичений ідеями французьких просвітників:

„Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького вище пойменованих земель, а також Сеферівки та інших володінь, прийшли до висновку що, з одного боку: найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це воля;

Що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною.

Ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканність власності, безпеку й захист від будь-якого насильства…”7

Положення угоди передбачали скасування панщини й заміну її чиншем у розмірі 1 крб. 04 коп. за 1000 кв. саженів землі.

Про роль Ігнація Мархоцького серед подільської знаті свідчить і той факт, що саме йому місцеве дворянство доручило доставити до Варшави обоз для потреб воюючої російської армії вартістю в 1 млн. крб. За нього Миньківці перетворилися в квітуче містечко, де працювали суконна, каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбовий заводи. Тут виготовляли папір, друкували книги та бланки для комерційних операцій. На межах своїх володінь він встановив прикордонні стовпи, якими позначив кордони «Держави Миньковецької від Царства Російського».

У його “державі” діяли аптеки, школа, бібліотеки, театр. Сюди приїжджали з далеких міст і сіл хворі лікуватися в гомеопата Стефані та аллопата де Герінга. Навколишня шляхта відвідувала вистави, брала участь у різних святах, зокрема – у Святі урожаю з елементами язичницького пошанування Церери.8

Миньківці стали місцем зародження друкарської справи на Дунаєвеччині. 1792 року тут постала польська друкарня, яку очолив професійний друкар Веселовський. Її появу обумовили потреби в друкуванні різноманітних бланків, законодавчих актів, які регулювали життя громад 19 населених пунктів, що входили до Миньковецького куща маєтностей, зокрема брошур «Prawo miasta Minkowiec», «Ustawa dla urzоdzenia ziem dziedzіс», «Przymierze dziedzica z poddanymi rolnikami», «Prawo szlacheckie» та ін. Друкарня обслуговувала й інші потреби, видала, наприклад, брошуру про спосіб лікування хвороб, уривок з поеми «Aniela» Т. Заборовського, присвяченої походу Болеслава Хороброго на Київ 1018 року, книгу кам’янецького лікаря М. Шахіна «O wodzie mineralnej kaminieckiej», виконала замовлення директора польської театральної трупи в Кам’янці-Подільському Я. Камінського на випуск «Гамлета» У. Шекспіра та «Ілліади» Гомера.9

На цей час припадає відкриття в Миньківцях з дозволу Ігнація Мархоцького і єврейських друкарень, що було викликано і фінансовим інтересом – власники платили податок, і престижністю для містечка та його власника мати такі заклади. Першу заснував за підтримки єврейської громади друкар Іхієзкель, син Шеваха, що прибув з Межирова з двома наборщиками. 1802 року вже діяло дві єврейських друкарні: одна належала Естер Мошковій, друга – Мордку Шельваховичу. 1818 року з’явилася й третя єврейська друкарня. 1827 року, після смерті Ігнація Мархоцького, вони припинили діяльність, видавши біля 40 книг.10

Доля польської друкарні була більш щасливою. 1824 року, ще за життя графа, її очолив, а згодом і придбав Й. Вагнер, колишній керівник друкарні босих кармелітів у Бердичеві. 1829 року він перевіз її в Дунаївці, а згодом до Кам’янця-Подільського.11

1812 року до Поділля докотилися події російсько-французької війни, названої Вітчизняною. Напередодні війни на межі Волині і Поділля дислокувалася армія на чолі з М.І. Кутузовим, у Дунаївцях, Шатаві, Балині – Астраханський гренадерський полк цієї армії. Французи вторглися на територію Луцького повіту – крайня межа їх просування на південь. Однак повсемісно створювалася “лісова варта” для боротьби з наполеонівськими диверсантами. Подоляни сформували 4-й Подільський полк із 1200 козаків, набраних із жителів краю. Дунаєвеччина брала участь у зборі продовольства, виставляла підводи для військових перевезень.12 Деякі учасники війни з Наполеоном проживали в Дунаївцях. Біля старої Могилівської церкви ще наприкінці ХІХ століття стояв пам’ятник з надписом: “На сем месте покоится прах артиллерии штабс-капитана Константина Николаевича Игнатьева, оказавшего услуги Отечеству во время смертоносной брани в незабвенном 1812 году.”13

Війна, розкішне життя знаті лягало важким тягарем на плечі простого народу, і в першу чергу – селянства. Продовжувалося його зубожіння. Поміщики, а серед подільського дворянства 89 відсотків складали польські землевласники, відібрали в них 20 відсотків землі. Економічний гніт доповнювався релігійним, національним, жорстокими фізичними розправами, що викликало спротив –, скарги, підпали, вбивства, бродяжництво, втечі і навіть, – масові виступи.

Прикладом такої боротьби є рух, у центрі якого опинився подолянин Устим Кармалюк (1787- 1835), родом з Головчинців Літинського повіту ( нині с. Кармалюкове Жмеринського району Вінниччини). Пан Пігловський 1812 року віддав непокірного Устима в рекрути – у 4-й уланський полк, що дислокувався в Кам’янці-Подільському, звідки той утік. Так почалася його особиста багаторічна епопея боротьби з кривдниками. Устим Кармалюк був не тільки організатором збройних загонів і різних акцій, а й прапором антифеодальної боротьби, яка набирала розмаху на Поділлі, у тому числі – на Дунаєвеччині.

Він не раз бував на Дунаєвеччині, мав тут своїх прибічників. Про це двічі свідчив на допиті у Літині – 24 і 27 березня 1822 р.: «1821 г. шел через м. Дунаевцы и сюда достался того дня, как ярмарка была… Тут до вторника побыли, сойдясь с товарищем своим Осипом…».14

Не раз бував народний месник у Леонтія Джуринського в Тинній. У старості той розповідав своєму онукові, що любив Устим гору неподалік Макова, де не раз ховався від переслідувачів. Адже кінця печерам ніхто не міг знайти. Та й місце недоступне.

Громами і градом

Таврована круча…

Не раз була доля

Йому тут колюча.

Та тінь рятівливу

Давала гора.

Час не зберіг слідів, немає й документальних свідчень про перебування тут Кармалюка. А ось народ бережливо проніс через покоління розповіді, які стали легендами. Фросина Козак із Привороття, що біля Макова, розповідала, як одного разу через ліс з Макова на Кам’янець їхала стара Воскобойчиха. Грошей повну калитку везла. Скупа і жорстока була, не раз плакали від неї бідняки. Захотіла обманути Кармалюка, прикинулася біднячкою. Суворо покарав її Кармель.

Фото №3

Знав Устим Маліївці, мав і тут близьких людей, бував біля водопаду, печери. Тому й назвав народ гору біля Макова і печеру в Маліївцях Кармалюковими.

Навідувався відважний ватажок до Михайлівки. Якось повідомив пана, свідчить переказ, що буде зі своїми хлопцями, і велів на горі, що носить назву «Свірхи», обід готувати. Пан зібрав челядь, озброїв, у визначений час влаштував засідку. Раптом до брами під’їхала бричка з офіцером, якого супроводжували кінні вояки. Зрадів поміщик підмозі, звелів браму відчиняти. Однак «підмога» накинулася на панських охоронців, пов’язала і до льоху заперла. Дісталося й панові. У призначений час обід відбувся.

У народних переказах і легендах У. Кармалюк змальовується чесним і добрим. Жителі Панасівки із вуст в уста передавали розповідь, як Кармалюк зустрів панасівську дівчину в Чорному лісі, коли вона йшла на заробітки до Мушкутинців. Мабуть, не раз спостерігав він, як молоде дівча, озираючись навкруги, щоранку бігло на роботу, а ввечері стомлене поверталося додому. Поцікавився, хто вона, куди ходить. А коли довідався, що заробляє собі на святкову сукню до Великодня, подарував спідницю і черевики та й відпустив.15

Певний відгук на Дунаєвеччині мало польське повстання, що в листопаді 1830 року вибухнуло у Варшаві і було спрямоване на відновлення незалежної Речі Посполитої у старих кордонах. У нашому краї воно знайшло підтримку польської шляхти, духовенства, дунаєвецьких монахів-капуцинів.

Після поразки повстання був конфіскований маєток Мархоцьких, а його власник – син Ігнація Кароль Мархоцький висланий до Сибіру.16 1832 року закрили монастир капуцинів у Дунаївцях. Не покинув містечко і вів агітацію серед населення, „дерзко говорил о правительстве по случаю упразднения римо-католического монастиря” один лиш ієромонах Марцелян Підчашинський. Він був відправлений до Кам’янець-Подільського кармелітського монастиря під нагляд.17

З приєднанням Поділля до Росії дальшого розвитку набуло духовне життя, вістрям своїм спрямоване на деполонізацію краю і його русифікацію. Документальні сліди найдавнішої школи на Дунаєвеччині відносяться до початку ХVІІІ ст.: у відновленому в Маліївцях монастирі 1708 року базиліани «содержали латинскую школу, где обучали и немецкому языку». Монастирі діяли в Смотричі, Гірчичній, Сокільці, Балині і, ймовірно, мали теж навчальні заклади. Принаймні, у Смотричі при костьолі ще 1824 року діяла школа, в якій навчалося 8 учнів. Вже 1822 року на Поділлі налічувалося 40 великих шкіл, навчалося 900 учнів.18 Дунаєвецька вважалася однією з кращих. У містечку діяла і єврейська школа. 1793 року люстратори зафіксували, що школу обслуговували четверо євреїв.

Із заснуванням німецької колонії в Дунаївцях з 1834 року почала працювати школа для дітей колоністів, вів її Карл Брікс.19 1836 року школу реорганізували у двокласне євангельсько-лютеранське училище.

У двоповерховому приміщенні капуцинського кляштора (нині – приватна автошкола) протягом 1848-1855 років працювало духовне училище, де навчалися в першу чергу діти православного духовенства та парафіян. Його наглядачем був священик Вознесенської церкви Павло Вартмінський. Училище згодом було переведене до Привороття.20

У дореформений період парафіяльні школи з’явилися: 1854 року – у Нестерівцях, 1860 – у Великому Жванчику, Лисці, Михайлівці, 1861 – у Підлісному Мукарові.21

Біля витоків освіти для селянських дітей стояли парафіяльні священики. У Нестерівцях школу заснував Василь Васильович Користинський – випускник Подільської духовної семінарії, продовжувач добрих справ отця Матвія, дідуся Михайла Коцюбинського, який віддав пастирській службі в Нестерівцях 42 роки.

Не легко було починати. Труднощі становлення освіти для простого сільського люду добре ілюструє педагогічна праця лисецького священика Івана Корчинського. Одного недільного богослужіння звернувся він до прихожан з пропозицією відкрити школу в селі. Були такі, хто зустрів це з радістю: «Ми самі бачимо, що грамота нашим дітям не зашкодила б. Вони краще ніж ми стали б Богу молитися й нас би шанували». Але були й інші голоси: «Навіщо нашим дітям вчитися? Мій дід і тато не вчилися і жили. Та й як жили!»

Хтось пустив слух, що грамотних хлопців будуть першими брати в москалі. Чимало зусиль коштувало отцю Корчинському, аби пізної осені все-таки зібрати до прицерковного будиночка перших лисецьких школярів – 10 хлопчиків та 3 дівчинки. Вчилися з 9 до 12 годин, опановуючи «Буквар», основи Біблії, математики, граматики, знайомлячись з історією та географією. Але вже наступного 1861 року в школу прийшло 25, а 1863 року – 60 учнів. Досвід настоятеля Пресвятої Богородиці лисецької церкви популяризували навіть «Подольские епархиальные ведомости».22

1833 року в родині чехів-колоністів народився Владислав Заремба (1833-1952), майбутній композитор, викладач музики. Ймовірно навчався в одній з дунаєвецьких шкіл. Музичну освіту здобув у Кам’янці-Подільському в братів Йосипа та Антона Коціпінських. Останній відомий як етнограф, фольклорист, композитор, укладач збірки українських пісень під назвою „Пісні, думки й шумки руського народу на Поділлі, Волині й Україні”, автор відомої пісні „Ґандзя”. Він привив Владиславу любов до народної пісні, що значно вплинуло на його музичний стиль.

Фото №4

Якраз у роки навчання Владислава Заремби в Кам’янці на Поділля прибув Тарас Шевченко, що справило велике враження на юнака й згодом відобразилося на його творчому доробку.23 Це сталося восени 1846 року. Тридцятидворічний співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Т.Г.Шевченко отримав розпорядження генерал-губернатора Д.Бібікова побувати на Волині і Поділлі, щоб зібрати „різні відомості про народні перекази, оповіді про кургани, старовинні пам’ятки, а також – старовинні акти, папери і т.п.”

У науковій літературі не має єдиної думки про Шевченків маршрут на Поділлі. Останнім часом з’явилися дослідження, що включають у схему маршруту нові населені пункти нинішнього Дунаєвецького району – села Миньківці, Соснівку (тоді – Сцібори), Рахнівку. Шлях назад проліг через Тинну попри Балин, Смотрич, Рудку, Лисогірку, Тернаву, Тернавку, Томашівку. На жаль, ні він сам, ні Трохим, що супроводжував і вів записи, не залишили заміток про Дунаєвеччину. Але, допускаємо, якщо їхав він з цілком ясною метою і планами, та ще й таким „швидкохідним транспортом”, як кінна повозка, то не міг не звернути увагу на розбудовані І.Мархоцьким Миньківці, не зацікавитись чудакуватим графом, а також „Подільським Манчестером” – дунаєвецькими суконними фабриками, що набирали розмаху в своїй діяльності.24

Звісно, не відав він, що саме о тій порі в губернському місті опановував музичну науку, вбирав своєю тонкою душею подільський пісенний колорит тринадцятилітній дунаєвчанин Владислав Заремба, щоб згодом вибухнути романсами „Дивлюсь я на небо”, „Повій, вітре, на Вкраїну”, піснями „Ой місяцю, місяченьку! Не світи нікому”, „Козак виїжджає, а дівчина плаче”, „Віють вітри”, „Сонце низенько”. Під впливом приїзду відомого поета і художника на Поділля, після ознайомлення з його «Кобзарем» Владислав Іванович написав більше 30 пісень і романсів на слова Т.Шевченка. Можливо не всі музичні транскрипції композитора зуміли відобразити силу й експресію кобзаревого слова, але деякі завдяки щирому мелодизму, зворушливості, як от „Якби мені, мамо, намисто”, „Утоптала стежечку”, „Якби мені черевички”, „Калина”, живуть донині.

1850 року граф Вікентій Красинський продав Дунаївці Віктору Скибневському, власнику сіл Мазники, Охримівці в Летичівському повіті. І той встановив для селян містечка та навколишніх сіл диференційовані податки: тяглі господарства сплачували 10 крб. річних та відробляли 16 днів панщини, ті, що не мали робочої худоби, – 6 і 16 відповідно, селяни-городники – 3 крб. 50 коп.25

442 фонд (оп. 449, спр. 15) Центрального державного історичного архіву у Києві зберігає досить яскраву ілюстрацію нестерпного становища подільського селянства напередодні реформи кріпосного права 1861 року. Мова йде про чанківських селян, які 1857 року вдалися до акту масового протесту проти свавілля, що чинилося в маєтку поміщика Скибневського. Чанківські кріпаки відчували великий брак орної землі. З попереднім власником графом Вікентієм Красинським ще якось знаходили спільну мову, він давав можливість досить дешево користуватися лісом, пасовищем, навіть прикупити шмат панської землі. Новий власник Віктор Скибневський, прагнучи якомога швидше повернути затрати на купівлю Дунаєвецького ключа, посилював визиск. Почав із зміни ділянок, кращу землю Івана Волошина, наприклад, забрав до фільварку, а йому дав неудоби. І це був не поодинокий факт. Підвищив ціну за користування лісом, ні на паливо, ні на будівництво придбати деревини було не можливо. Заорав пасовище.

Весною велів своїм реманентом засіяти в першу чергу панські лани. Селянські ж поля були засіяні в пізні строки, а подекуди й пустували. На інвентарні правила управитель уваги не звертав. У пік робіт заставляв працювати по 5-6 днів на тиждень, відробляти панщину навіть за померлих і хворих, хлопці 19-20 років та дівчата 17-18 років мусили відпрацьовувати два дні за один. Григорію Лагодюку зарахував два колеса за один день панщини, хоча він у день міг зробити лише одне. Експлуатувалася й дитяча праця. На Благовіщення за наказом управителя Антона Андрусевича чаньківські діти були звезені на фільварок Меланія, щоб збирати перій. Майже тиждень утримував їх на роботах, на ніч запирав до курника, де діти спали, „ні ївши, ні пивши”.

Не краще жилося прислузі, на Меланському фільварку працювала людина без нормального харчу, одягу, взуття. Управитель і його помічник Марко Ватраль заставляли по драбині на молотарку виносити 5–8 снопів. Непокірних жорстоко карали – 20–30 ударів прутом. Семена Олійника прикажчик забив у колодки, 5 днів утримував на хлібі й воді і той захворів та помер. Після чергової екзекуції зійшов з розуму син Михайла Мазура. Вагітну дружину Федора Яцкова змусили виносити солому на скирту, вона зірвалася, покалічилася й померла. А чоловіка через якийсь час заставили відробляти панщину за себе і померлу дружину.

Попередній 1856 рік був неурожайний – страшний градобій завдав непоправної шкоди. Довелося звертатися до запасного магазину за позичкою. А це нова кабала: або поверни, або відроби. Дошкуляв солдатський постій. Москалі спустошували сади, городи, вирізали курей. Чаньківчани вимушені були виділити 39 підвід для перевозки провіанту зі Старої Ушиці до Могилева. Станіслав Танасюк, Ананій Кардаш, Павло Підлісний, Василь Ковальчук, Яків Димитрук, Григорій Лагодюк отримали від касира Назара Танасюка в присутності соцького Івана Гулеватого хоч якісь копійки, решта ж селян вкотре залишилася в накладі.

Не витримавши визиску й наруги, селяни звернулися зі скаргою до поміщика та станового пристава. Однак їм пригрозили, мовляв, кріпаки та містечкове населення розпустилося за графа Красинського, який майже безвиїзно жив у Варшаві. А Якова Басистого для залякування інших було виселено з Чанькова в Поріччя. Однак селяни не заспокоїлися. Вони знайшли дворянина Василя Крижанівського, який задресував скарги за їх підписами губернатору та ушицькому повітовому предводителю дворянства. Справа дійшла до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора і була взята на контроль. Розглядом скарги зайнявся предводитель дворянства, 22 червня 1857 року викликав у Дунаєвці 25 селян, що підписали скаргу. Але натомість прийшло – від малого до старого – все село. Коли почали викликати по черзі тих 25, що підписали скарги, селяни вчинили крик, чим привернули увагу жителів Дунаївців. Справа набирала небажаного розмаху, тому власті почали шукати компромісу. Старший син В.Скибневського Людомир обіцяв звільнити з роботи А.Андрусевича та М. Ватраля. Але наступного дня селян зібрали в чаньківській церкві, де їм „внушили опять должное повиновение своему владельцу и его управляющему”.26

Накал селянської боротьби наростав, стримувати його ставало все важче.

1859 року, після смерті батька, Дунаївці з могилівським, заставським, січинецьким, панасівським, мушкутинецьким й антонівським фільварками перейшли до Броніслава Скибневського, який до 1874 року жив у містечку. Саме за нього відбувалися зміни, передбачені реформою1861 року.

83 селянських двори в Дунаївцях отримали 309 десятин землі (в середньому по 3,7 дес.на двір), за яку мали сплатити близько 9900 крб. Процес викупу землі проходив не просто. Селяни скаржилися, що Б.Скибневський урізав наділи, давав гірші землі, віддалені від містечка, прибрав громадський вигін. Великі проблеми для жителів міста створювала збудована поміщиком гребля, із-за чого кожної весни їх городи затоплювало. Крім того воду забруднювали відходи з панської бойні.27

Пограбування селян у ході викупу було типовою картиною. 168 дворів маківських селян, наприклад, отримали 474 десятини землі, за яку мали заплатити 27847 крб. За свої «благодіяння» пан Раціборовський вимагав понад ціну землі ще п’яту частину суми. Коли ж селяни запротестували, звелів привселюдно висікти Івана Кушніра, Федора і Миколу Максимових, Юська Грищука, Федора Костюка та інших.28

Рідкісними були факти викупу селянами за готівку навіть присадибної землі. У Блищанівці, приміром, його здійснили тільки четверо господарів. До нас дійшла пам’ятка тих часів – договір про викуп однієї десятини восьмисот шестидесятисеми саженів землі жителем Блищанівки Яковом Івановичем Прокіпчуком у поміщика Миколи Маковецького. Цей шмат землі обійшовся йому в 139,27 срібних рублів. Поміщик зафіксував у купчий низку заборон: „Винокурение, пивоварение, оптовая и роздробительная продажа горячих напитков состоит в исключительном пользовании и розпоряжении помещика Маковецкого, поэтому крестьянин Яков Прокопчук и наследники его ни в коем случае не имеют права и не должны на приобретенной им усадебной земле устраивать питейные заведения или временные выставки для роздробительной продажи горячих напитков без согласия на то помещика”.29

Отже, з приєднанням краю до складу Російської імперії активізувалося як економічне, так і суспільно-політичне й духовне життя в Дунаївцях та на Дунаєвеччині.

Значного розвитку набуло ремесло, з’явилися його нові види, відповідні викликам часу, зародилося суконне виробництво, яке вивело Дунаївці в число важливих промислових міст.

Дивував Поділля своїми реформами власник Миньківців і куща маєтностей з 19 населених пунктів Ігнацій Мархоцький, який панщину замінив чиншем-сталою платою за землю, ввів низку нормативних актів, які регулювали життя підлеглої йому громади, сприяв розвитку ремесел, торгівлі, освіти й медицини.

Дальшого розвитку зазнала освіта, яка розвивалася в загальному напрямку від монастирських, здебільшого католицьких шкіл, до заснування церковно–парафіяльних шкіл та училищ – духовного при Вознесенській церкві та євангельсько–лютеранського, яке утримувалося німецькою общиною.

Однак польські землевласники, а вони серед подільського дворянства складали переважну більшість, визискували селянство, що не раз призводило до різноманітних конфліктів, виступів селян. Панщина гальмувала й промисловий розвиток, що ставило на порядок денний проведення кардинальних реформ в усіх сферах суспільного життя



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.02 с.)