Тема 1: Заснування Острозької академії в контексті культурно - освітньої ситуації в Західній Європі та в Україні XVI ст.

Тема 1: Заснування Острозької академії в контексті культурно - освітньої ситуації в Західній Європі та в Україні XVI ст.

План:

1.Культурно-освітня ситуація в З. Європі XVI ст.

2. Культурно-освітня ситуація в Україні XVI ст.

3. Острог – визначний центр української культури XVI ст.

Острозька cлов’яно-греко-латинська академія

Передмова. У назві «Острозька слов’яно-греко-латинська академія» слово «академія» має два значення: наукового товариства вчених книжників та вищої школи. Перше значення академії як товариства «навчених мужів» не викликає ні в кого сумніву. Друге значення академії як вищої школи – першої у православному регіоні Європи залишається по сей день гіпотезою, доведення якої ускладнюється тим, що донині не збереглось ані програм навчання, ані яких інших документів, пов’язаних з діяльністю академії як навчального закладу: списків викладачів, журналів, конспектів лекцій студентів, тощо. Отже, з’ясувати питання освітнього рівня цього закладу можна лише на основі аналізу назв, під якими він був відомий, і згадок про предмети, що в ньому читались. У джерелах XVI–XVII ст. його називають по-різному: «дітищне училище», «тримовний ліцей», «тримовна гімназія», «школа», «колегія», також зустрічається термін «академія».

Автор найбільш фундаментального на сьогодні дослідженням «Острозька слов’яно-греко-латинська академія» (Київ, 1990) І.З. Мицько, у вступі до своєї монографії називає Острозьку академію «першою у східних слов’ян школою вищого типу», очевидно, проте далі точка зору автора змінюється: «Можна стверджувати, що в Острозі викладалися предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та квадривіуму (арифметиа, геометрія, музика, астрономія). Вивчали також грецьку, латинську, «слов’янську» (очевидно, як старослов’янську, так і українську книжкову) мови. А як відомо ці предмети входили до обов’язкової програми шкіл вищого типу – колегій та академій, різниця між якими полягала здебільшого в наявності чи відсутності курсу богослов’я, обов’язкового для академії. Оскільки даних про викладання цієї дисципліни в Острозі немає, то формально тамтешній учбовий заклад не можна вважати академією, хоч її так і іменували багато хто з сучасників» «Фактично вона була середньою школою, хоч в окремі періоди, коли залучалися висококваліфіковані спеціалісти, могли впроваджуватись окремі курси академічного рівня». Отже, Острозьку академію з впевненістю можна вважати «школою вищого типу», але не можна вважати вищим навчальним закладом. «Що ж до назви, то престижні учбові заклади підвищеного рівня часто так іменувалися й попри відсутність для цього формальних підстав. Наприклад, т. зв. Академія Любранського в Познані (Великопольща), заснована в 1519 р., чи організована в 1559 р. Жаном Кальвіном відома Женевська гімназія, яка готувала кандидатів на пасторів та урядовців-правників. В тогочасних умовах навіть магнат К.-В.Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищого учбового закладу». «Крім того, – пише далі автор, – згідно з європейською практикою, прерогатива надання університетських прав належала королеві (за апробації папи римського і сейму). Водночас уже засновані академії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Навіть єзуїтам, попри активне сприяння короля Стефана Баторія не легко було реорганізувати свою вільнюську колегію в академію (1578). Складно було отримати офіційно-юридичне визнання для заснованої 1595 року в Замості академії й католицькому магнатові Янові Замойському». Подібної думки що до статусу Острозької школи дотримується Я.Д.Ісаєвич у статті «Lycaeum trilingue»: концепція тримовної школи XVI ст.»: «На жаль, так і не було створено належних правових гарантій для діяльності Острозької школи, і, зокрема, для достатнього її фінансування». «Стабільним, юридично забезпеченим і матеріально незалежним вищим навчальним закладом стала щойно Києво-Могилянська академія». На тих самих позиціях що до рівня освіти Острозької академії стоїть професор Торунського університету Томаш Кемпа. У своїй монографії «Василь-Костянтин Острозький (1524/1525–1608)» (Торунь, 1997) він пише: «Потрібно погодитись з автором однієї досі виданої монографії, присвяченої Острозькій академії – Ігорем Мицько, що навчальний заклад в Острозі належить вважати за колегіум, який давав православним освіту на рівні середньому, хоч плани фундатора сягали вище. Незважаючи на недостатність джерельної бази, можна також без великого ризику стверджувати, що принаймні моментами Острозька школа мала потенціальні можливості освіти на вищому рівні, хоч формально все ж таки не могла отримати статусу вищої школи». Н.М. Яковенко в своїй монографії «Історія України від часів давніх до XVIII ст.» притримується такої ж точки зору, що навчальний заклад в Острозі був середнього рівня. «Термін «академія» вживається не тільки в стосунку до острозької школи, але також в ширшому значенні як назву, що окреслює цілий православний науковий осередок в Острозі. Згідно з тлумаченням у XVI–XVII ст. слова «академія», їм позначали наукове товариство, групу вчених – термій цей об’єднує всіх провославних інтелектуалів, що працювали в Острозі.

Отже, термін «академія» стосувався, насамперед товариства острозьких книжників; у відношенні до навчального закладу назва «академія» є умовною, Острозька школа не мала офіційного статусу академії, і все ж це була «школа вищого типу», яка в найкращі свої часи підіймалась до академічного рівня навчання; високий рівень освіти якої відзначало багато сучасників. Острозька академія була першою серед східнослов’янських народів школою, у якій почали вивчати грецьку та латинську мови Знання латини давало можливість засвоєння надбань З.Європи, повертало українську культуру лицем до Заходу, культуру якого раніше сприймали тільки вороже. Проте в Острозькій колегії найбільша увага приділялась все ж греко-візантійській православній культурній традиції та грецькій і церковнослов’янській мові. «Назва академії «слов’яно-греко-латинська» відображала не так мови навчання, як загальну культурну орієнтацію академії, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини, виплеканої на засадах греко-візантійської духовності, зі здобутками латинської культури католицько-протестантського світу. Синтезування «східних» і «західних» елементів було властиве всій українській культурі на всіх етапах її розвитку. Однак в Острозі чи не вперше в Східній Європі було деклароване інституційне забезпечення саме такого напряму культурного розвитку». «Формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на межі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи «візантійський Схід» із «латинським Заходом». Згодом тип слов’яно-греко-латинської колегії був запозичений Києвом (1632), Яссами (1642) та Москвою (1687).

 

Книжниця в 10 розділах.

11 червня 1598 р. у Острозі була надрукована невелика за форматом «Книжниця», на титульному аркуші якої було зазначено: «З друкарни Острозскоє в лћто от созданіа мира З PS (7106),а от плоти рож єства Господа Бога и спаса нашего Іисуса Христа лћта афти (1598) месяца июня 11 сіа книжица выдана». Це – збірник, що складається з передмови, змісту та 10 розділів. Вісім перших розділв книги – це вісім послань Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса із закликом не приймати унію. Дев’ятий розділ – «Обвіщеня» (Звернення) князя К.-В.Острозького до українського народу із закликом вести антиунійну боротьбу, (вперше було опубліковане в острозькій друкарні 25 червня 1595 року 1595 р.) Десятий розділ – це послання видатного письменника-полеміста Івана Вишенського до Костянтина-Василя Острозького, написане від ченців Афонської гори. – «Благочестивому господару Василию, княжати Острозькому, а всім православным христианом Малое России… от святоє Афонскоє горы скитствующих». Це єдиний твір Вишенського, який був виданий за його життя.

На початку свого послання Вишенський пише, що він прочитав відповідь «от вас правосланых на собор выданную книжку противко вас в Берестию через того то поминеного дћеписца», очевидно маючи на увазі «Апокрисис» Христофора Філарета, що був відповіддю на книгу Петра Скарги «Собор Берестейський та його оборона», перекладену українською книжною мовою Іпатієм Потієм під назвою «Описання і оборона собору руського Берестейського». «Апокрисис» Христофора Філалета був перемогою православних над унією. Цією перемогою православних, Господь, за уявою автора, карає гордого папу та його слугу Петра Скаргу, якого називає «рапсаком (рапсодом, вістуном, гарольдом) папежского гласа» і якого вважає духовно мертвим, отже закликає православних християн прийти подивитися на його труп і оплакати його. «Чи не ліпше было вћрою живым быти, нежели невћріем здохнути?... Чи не ліпше было в едности с нами быти и вћчне жити, нежеле отлучившися от нас нагле здохнути и погибнути?...».

У своїй книжці Петро Скарга – «тот выналћзок», як пише Вишенський, намагався обплутати православних «безсилными вымыслы», але це йому не вдалося: «вас правовћрных тою сћтию умотати не могл», «сћть гнилых словес к вам мощи пристати не мћла». Отже, він дякує Богові «за твердость и сталость вашу». Далі Вишенський пише, що осмислюючи книгу Скарги, він знайшов у ній «яму глубокую», духовну прірву, що веде до погибелі. Ця прірва – гордість, яка «истћкает от высокого сердца и изрыгается нагло кгвалтовным языком», коли людина, а не Бог, сама себе підносить і вихваляє, вважаючи себе «ліпшим, годнћйшим, зацнћйшим и мудрћйшим от других», приписує собі те, «чого в мощи привлащати собћ не мает». Таким, на думку Вишенського, є «езуита» Петро Скарга, який від свого «мудрования», а найбільше від «грћдого духа» пише, що «вћру грецкую врата адова одолћли, а рымское не одолћли». Скарга намагався довести, що Православну Церкву поглинули пекельні брами, оскільки Константинополь захопили турки і тому Православна Церква в Візантії перебуває в полоні агарянському, під владою Туреччини. Своє твердження він підкріплює наступними доводами: «…над греки турчин владћет, патриархи патриаршество у турка купуют, в неволи рук поганских сут, волности не единое не мают, бћду трћпят, страждут, пуркгаторицм в жизни сей в тћлћ проходять». Навпаки, Римська церква, на думку Скарги, має великий авторитет і силу і брами пекельні не перемогли її: «…папћж ест от неволћ свободен, власт нћ от кого не куплет, сам доброволне на папежство вступует, никому ся не поклоняет, ни покаряет, еще всћ ему поклоняют и почитают, яко голову и намћстника святого Петра, бћд, зас утрапеня, недостатку, скръби и вшелякого утиску в жизни сей не тръпит – оттоля вижу, иж браны пекельне вћру папежскую не премогли». На ці доводи монах з Вішен закликає православних відповідати такими словами: «То ли твоя вћра, римлянине, як в мирћ сем славен и велик еси?...як над всћми връх погонити хощеши, … як в жизни сей чести и славы ищеши,…як всћх под собою нижчих…имћти прагнеш?». Істинність церкви визначається не земною славою і силою, а тільки вірністю вченню Христа. Отже, Вишенський переконливо доводить, що Скарга помиляється. Православна Церква перебуваючи в агарянському полоні, бідна і принижена, залишилась чистою і непорочною, гоніння лише згуртували православних. Навпаки, Західна церква, глава якої спокусився на показне багатство і владу світу цього, якими володіє диявол, переможена брамами пекельними.

Як окрема частина «Посланія до князя Острозького» була опублікована «Порада», в якій Вишенський захищає обряди Православної Церкви і радить всім їх дотримуватись: очистити Церкву «от всяких прелестей и забобонов єретических», поклонятися іконам, хреститися «…и не толко в церкви, але и на трапезу сћдаючи», жити «по уставу церковному (ни прилагающе от свого умысла что, ни оъимающе безстудіем, ни раздирающе мнћніем)». «…ибо нашея вћры таинства увесь мир вмћстити не может, іншие вћры всћ суть прелести». Вишенський радить православним читати Євангеліє і Апостол на літургії церковнослов’янською мовою: «Євангелія и апостола в церкви на літургіи простым языком не выворочайте; по літургіи же для вырозумћнья людского, попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковне всћ и уставы словенським язиком друкуйте». На думку Вишенського церковнослов’янську мову особливо не любить диявол, і якщо деякі люди «на словенській язик хулят», то це справа рук «того майстра». Церковнослов’янска мова найулюбленіша Богом, тому що «без всякого ухищрения к Богу приводит, простоту и смиреніе будует и Духа Святого подъемлет». Навпаки, у латинській церкві велика увага приділяється вивченню мирських наук: риторики, філософії, які дають людям мирську мудрість, розвивають розум і дають для нього готові раціональні формули, але це не розвиває душі людини і вона втрачає істинне благочестя. Мирська мудрість не приведе до спасіння. Отже, вважає автор краще «…изучити Часословец, Псалтир, Октоих, Апостол и Євангеліе… и быти простым богоугодником и жизнь вћчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и філософом мудрым в жизни сей знати, и в геену отъити?».

У свій «Пораді» Вишенський наставляє вірних, щоб вони не йшли за тими священиками, які отримали свій сан не по правилам церковним, а по своїй волі. «На священическій степень по правилу святых отец да въсходят, а не по своїх волях похоты плотскія ради, имћнія и панства сан да въсхищають» «Ліпше бо вам безъ владык и без попов, от діавола поставлених, до церкви ходити и Православіе хранити, нежели с владыками и попами, не от Бога званными, у церкви быти и с той ся ругаты и Православіе попирати. Не попы бо вас спасут или владыки или митрополиты, но вћры таинство нашея православныя с храненіем заповідей Божих – тое нас спасти мает» «Сих проклятих владык никакоже не прыймуйте и молћтеся, да отгнаны будут».

У вигляді окремої частини «Посланія до князя Острозького» була надрукована також «Апологія» чернецтва. У «Апології» Вишенський застосовує діалогічну форму розповіді, ніби він відповідає на питання латинянина, який сміється над одягом монаха. Тому автор докладно роз’яснює йому значення кожної частини чернечого вбрання. Клобук, який латинянин називає «страшилом» дійсно страшить бісів, які всіляко намагаються спокусити монаха «прєлєстями» цього світу. Клобук свідчить, що монах відрікається від земного світу «… иж крест Христов на рамо взял, из міра вызулся, и печать на головћ поставил, што юж в мир обратитися не мает, тым клобуком знати даючи». Довге волосся монах носить для того, щоб відрізнятися від світських людей («он бо із міра изыйде и к будущему вћку мыслію пелгримуе»), а також щоб не приваблювати жінок, «…на спробного, косматого и неумитого и к любви неприкислого, если и позрить, однак от мерзняки некрасного образа помыслом скоро отскочить и не согрћшить». На звинувачення латинянина, що є монахи які по корчмам ходять і «упиваються», гроші збирають, Вишенський відповідає, що ці монахи відрікаються від обітниці свого постригу. І далі пише, що серед ченців трапляються різні люди, «Не все бо пшеница в посћваню ся знаходит, але знайдеш другую ниву, которая болшей куколю, нежели пшениццы народит. Также и межи иноки в доспћяню на звћтяжство того чрева мало их есть; тому не дивуйся, абовћм подвиг и борба есть жизнь тая, которое ты не знаєш, бо еще еси на войну не выбрался». Отже Вишенський звертається до свого уявного опонента і до всіх мирян з порадою не судити ченців, оскільки їхнє життя мирським людям невідоме і не зрозуміле. «Якоже ты смћеш прежде судіи суд на Божія раба чинити? Не суди ж, брате, да не осужден будеш, и обрати свои очи, помысли на себе самого…». Якщо і трапляється монахові згрішити, він гірко спокутує свою провину, «на покуту и плач в келію бћжит и за зле два дни 40 дній добрых намћщаеть, постит, алчет и страждет, за долг грћховный покутою платит и отмщает». Мирські люди вважають себе шляхтичами, але вони підневільні цього світу, «иж міра сего хлопи и невольницы есте и ему вћк свой в службћ аж до смерти изгубляете и сами с ним погибаете» А монах «з неволћ мірской к Богу вырнет и съвышше ся от Духа Святого породит, по Іоанну: елициже, рече, пріяше Его, частим власть чадом Божіим быти, вћрующим в имя Его, иже не от крови, ни от похоти плотскія, ни от похоти мужескія, но от Бога родишася. Видиши ли шляхетство вћры вашея? Который от Бога ся породит, то тесть шляхтич!». На закінчення своєї «Апології» Іван Вишенський радить очистити Православну Церкву від обрядів і звичаїв, які мають своє коріння в язичництві. До них він зараховує святкові ярмарки, колядки, щедрівки, волочільне, пісні і танці в полі на Св. Георгія, купання та переплигування через вогнище, пов’язане з язичницьким богом Купалом, в день Іоанна Хрестителя, поганські обряди з колосками на Петра й Павла, покладення пасхальних яєць і куличів на могилах. «Пироги и яица надгробне в Острозі и гдћ бы ся знаходили упраздните, да ся в христіанствћ тот квас поганській не знаходить». Всі ці язичницькі звичаї Вишенський вважає «діаволскими прєлєстями», які безчестять Православну Церкву.

У недалеко розташованому від Острога Дерманському монастирі В. Малющицьким (Суразьким) був написаний «Діалог або розмова папежника з православным» (1603), надруковані полемічні твори М. Пігаса: «Діаолог альбо розмова о Православной вере… свєтло сіяющему князю Костянтину Василеви Острожскому» та «Листъ…Іпатею Потею єпископу Володимирському о отступлении его…» (1605), перекладений з грецької мови колишнім вихованцем академії – Іовом Борецьким.

Полемічні праці острозьких просвітників відіграли неоціненну роль у захисті Православної Церкви в Речі Посполитій, яка після Берестейської унії 1596 р. опинилась на грані знищення. Православні полемісти відстояли її істинні, незмінні догмати, блискуче розбили догми католиків, довели нездоланність Церкви і всієї греко-візантійської духовності, яка була основою вітчизняної культури.

Тема 1: Заснування Острозької академії в контексті культурно - освітньої ситуації в Західній Європі та в Україні XVI ст.

План:

1.Культурно-освітня ситуація в З. Європі XVI ст.

2. Культурно-освітня ситуація в Україні XVI ст.

3. Острог – визначний центр української культури XVI ст.