Ключ царства небесного» Г.Д. Смотрицького 1587 р.

У 1585 р. ректор єзуїтського колегіуму в Ярославі – Бенедикт Гербест видав у Кракові книгу: «Виводи віри Римського костелу», у якій в критичному тоні висловлювався про східних слов’ян, їх віру та традиції. Цим він порушив угоду, укладену між католиками та православними у 1585 р. в присутності короля, церковних ієрархів та магнатів про припинення взаємних виступів. У відповідь на книгу Гербеста ректор Острозької академії Герасим Данилович Смотрицький написав у 1587 р. полемічний збірник «Ключ царства небесного». Назва твору була взята Г. Смотрицьким з Євангелія від Матфея». Коли Христос запитав у своїх учнів, за кого вони його вважають, Петро відповів: «Ти Христос – син Бога Живого». Христос сказав у відповідь, що на цьому віровизнанні Петра Він побудує Свою Церкву і дасть Петру ключі Царства Небесного. «І дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах» (Мф.16,19). Спираючись на цей євангельський епізод, католицькі автори намагались довести, Христос на особі Петра закладав підвалини християнської церкви, і тому римські папи, як спадкоємці влади Петра, повинні одноосібно управляти всіма християнами. Проти цього і виступив Смотрицький у своєму збірнику.

До збірника увійшли дві передмови та два трактати. У першій передмові «Ясноосвєцоному и вельможному.... Александрови Константиновичови» Смотрицький звертається до молодшого сина К.-В.Острозького и свого учня – князя Олександра, який нещодавно вступив «на новий вћк свій»– тобто у своє повноліття – час, коли треба задуматися над сенсом свого життя. Князь Олександр (1570–1603) – єдиний з п’яти дітей К.-В.Острозького залишився православним. Велику роль в цьому відіграв К.-В.Острозький. Якщо перші четверо дітей князя виховувались під великим впливом матері, католички, Софії Тарнавської, то Олександра, при народженні якого Софія Тарновська померла, виховував батько у православному дусі. Для сина він запросив в 1579 р. з Кандії (Кріту) православного вчителя, грека, Євстафія Натаніеля, згодом Олександр став учнем Острозької академії. Проте, особливе занепокоєння у Костянтина-Василя Острозького викликало те, що Олександр збирався одружуватись на католичці Анні Костчанці і міг попасти під вплив її католицького оточення. Герасим Данилович пише молодому князю про те, що хоча все на цьому світі минає і люди «коротко ли долго на свћте побывавши, до общей матєрє своєй ворочаються», мудрі та благочестиві християне смертю переходять із земного життя у вічність, «смертію з дочасного на вћчное прћменяются,…якобы и не умирают». Таким був великий предок Острозьких – Святий Володимир, який охрестив Русь. За його прикладом повинен йти і молодий князь, бути стійким у правовір’ї «неотступно ани измћнно», несучи велику відповідальність перед своїм народом. Смотрицький закликає молодого князя не піддаватися на спокуси єзуїтів, яких називає «змієобразныє шептальци», не коливатися у своїй Православній вірі. Бути гідним своїх великих предків – Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Олександр у своєму недовгому житті дотримувався настанов свого вчителя, брав активну участь в боротьбі проти експансії католицизму, разом з батьком очолював православне коло антиунійного Берестейського синоду 1596 року, виступав на ряді сеймів як поборник православних. К.-В.Острозький сподівався, що після його смерті Олександр очолить анти уніатський табір православних.

У другій передмові «До народов руских...» Г. Смотрицький виступає проти догмату непогрішимості та зверхності римського папи. Непреложною істиною є те, що на землі була одна безгрішна людина – Ісус Христос. Бенедикт Гербест «предвечную божественную власть и силу без бачення и страху з Христа дерет и на своєго папу кладет». Неможливо, щоб серед «папежов» не було грішників і відступників. Якщо серед десяти архангелів знайшовся один, що зрадив Богові та перетворився на сатану, і серед дванадцяти апостолів знайшовся Іуда, що продав Христа, неможливо, щоб серед кількох сотень римських пап не було грішної людини, – «межи колко сот папежов римських жебы не мЂл быти жаден злый и єретик, то реч не подобная».

У першому розділі збірника під назвою «Ключ царства небесного и наше христианское духовное власти нерешимый узел» Г.Смотрицький розглядає одне з найактуальніших питань свого часу – про колегіальність та «одноосібність» духовної влади у Православній та католицькій церкві. Підтверджуючи свої думки авторитетом текстів Святого Писання, Смотрицький доводить, що Церквою Христовою повинно управляти декілька намісників апостольських, як у православних, а не один, як у католиків. Спочатку християни, не відступаючи від слів Христових, обрали п’ять намісників апостольських (патріархів Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського, Антіохійського, Римського), які як «п’ятерочюственная» десниця Божа повинні управляти піднебесним світом. Така колегіальність давала змогу успішно управляти церквою, уникати помилок і боротися з єресями. Жодне рішенні ні один ієрарх Православної Церкви не приймав, не порадившись з іншими. Якщо він помилявся, інші могли його застерегти і поправити, «..Збираючися соборно,... оные пекельного волка и райского змия отгоняли». Проте п’ятий намісник апостольський – римський папа, «за наданням великих панств и багатств» відступив від товариства і братства, собі рівного, «где мог єдин другого спостеригати и направляти». Він намагається звести православних патріархів у підданство і “мушенє послушенство”. Прагнучи поклоніння, він «протягаєт тленныє и не нескверные ноги в целование гордостное всем приходящим к нему», забуваючи, що «Богу належачих поклонов пред человеком чинити не годиться».

Письменник палко закликав бути вірним Східній Церкві, молитися у православних храмах, навіть, якщо вони бідні й убогі і немає в них дзвонів, – «без звонов и органов Бога хвалити и єму ся молити можем. Кдыж болше смотрит на сердца, нижли на тыє гуки». «А роскоши, можності, багатства...болше межи поганых бывало, нижли межи вірними». Вірність своїй вірі це і є ключ царства небесного, який відкриває дорогу до вічного життя.

У трактаті «Календар римский новый» Г.Д.Смотрицький піддає гострій критиці календарну реформу папи Григорія XIII, згідно якої церковний календар був приведений у відповідність до астрономічного ы випереджав старий «юліанський» календар, за яким жила Православна Церква, майже на місяць. Календарна реформа була науково обґрунтованою і в цілому прогресивною справою. Але вона не була узгоджена римським папою з православними патріархами. Введення нового календаря ще більше загострило стосунки між Православною та католицькою церквами. В умовах посилення польсько-католицької експансії в Україні православні сприймали новий римський календар надзвичайно неохоче, вбачаючи в ньому ще один із засобів зміцнення влади Ватикану в українських землях. «...Великая васнь и ненависть межи людьми с того поправеня всчалася, тягнучи за собою много трудностей и утрат безпотребных невиннее»

Г.Д.Смотрицький розглядає і оцінює новий календар, як один із засобів засилля Ватикану в Україні. Насамперед він захищає інтереси бідних трударів, які звикли віддавати частину своїх трудів «што належало Богу и што належало пану». Тепер трудар не може віддати належне Богу, тому що «Пан ему кажет у дни святые робити». А «Панское свято прийдет, рад бы бедный убозтво свое роботою подпомог, боится пана, мусит лишити, а часом за тыми бедами не толко панского нового свята не памятает, а и свого старого забываєт». Новий календар приніс великі неподобства і для міщан «у справах купецьких», і у стосунках між чоловіком і жінкою, якщо один з подружжя належить до католиків, а інший до православних, для одного – «средопостье», а для іншого «веселые розпусты».

На думку Г.Д.Смотрицького, «само небо и на нем сидячий противятся» введенню нового римського календаря. Саме тим він пояснює той факт, що коли за новим календарем святкували Пасху 29 березня (а не за старим 26 квітня), трапилася така страшна хуртовина, що люди не могли дійти до костелів, щоб освятити свої пасхи та калачі. Змінюючи календар, римський папа, на думку письменника, змінює закон Божий, чим уподібнюється сатані. Для підтвердження цього Г.Смотрицький розшифровує ім’я Григорія XIII цифрами і отримує число 666 – знак сатани. Таким чином, розпочавши з критики календаря, який «болше вадит, ніж помагает», Смотрицький поступово переходить до гнівної критики Ватикану.

На сьогодні виявлено лише два примірники “Ключа царства небесного”, які знаходяться у Київській центральній бібліотеці АН України ім.. І. Вернадського та у Львівській науковій бібліотеці АН України ім. В.Стефаника. Обидва примірника обриваються на пів реченні, але більша частина тексту все ж таки збереглася. Вона свідчить про яскравий публіцистичний талант Г. Смотрицького, який він сміливо встав на захист рідної віри.

3. Книга “О единой истинной православной вћрћ” Василя Суразького 1588 р.

У 1588 р. в Острозькому осередку була створена «Книга о единой истинной православной вЂрЂ о святой соборной апостольской церкви, откуду начало приняла, и како повсюду распростреся.». Автором книги був один з головних діячів академії Василь Суразький. На думку І.З.Мицька, він є ідентичною особою з Василем Андрійовичем Малюшицьким, який був сином королівського писаря Андрія Івановича Малюшицького – володаря с. Сураж. У документах він згадується як «пан Василь Андрійович Малюшицький старший строитель і патрон шпиталя острозького і всіх імєній до того шпиталя належачих». У своїй книжці підписався як «многогрішний і худший в христианєх убогій Василій», але в Острозькому осередку вважався «славним острозьким теологом». Його Книга стала першим фундаментальним твором православних, у якому були вщент розбиті всі догми католицизму, які не відповідали ортодоксальній вірі. У передмові автор зазначає, що головною метою написання його книги є боротьба за істину віру проти єресей. Книга має шість розділів.

У першому розділі книги «О вЂрЂ» Суразький виступає проти твердження католицьких письменників про те, що християнська церква була заснована апостолом Петром в Римі. Це твердження базується на вже згаданому епізоді з Євангелія. Коли Христос запитав учнів своїх, за кого вони Його вважають, апостол Петро відповів від імені всіх: «Ти Христос – Син Бога Живого». У відповідь Христос сказав: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а отець Мій Небесний. І Я скажу тобі: Ти – Петро, і на скелі цій побудую Я Церкву Мою, і ворота пекла не подолають її» (Мф.16,19). «Петро» грецькою мовою «камінь», «скеля». Отже, ці слова Христа трактувались католиками, що на особі Петра Христос побудує Свою Церкву. Таке розуміння з православної точки зору є невірним, тому що основою церкви є не якась особа, а ідея. Під каменем християнської церкви Христос розумів не самого Петра, а його віровизнання, що Христос є Син Бога Живого. Саме на цьому ствердженні, на вірі, що Ісус Христос є Господь, як на твердому камені будується християнська церква. З позицій Православ’я, церква може бути заснована тільки Богом. Християнську церкву заснував не апостол Петро, сам Христос. Вона була заснована не в Римі, а в Єрусалимі. Саме з цим містом пов’язані всі події в житті Христа. У Єрусалимі Він народився, був принесений у храм, хрестився у Йордані, преобразився на горі Фавор. У Єрусалимі Христос поставив і благословив першого єпископа благочестивого Іакова (свого зведеного брата). У Єрусалимі Він муку і смерть претерпів, воскрес, вознісся на небо. У Єрусалимі на п’тидесятий день після Воскресіння Христа зійшов на апостолів Святий Дух. Цей момент і був заснуванням християнської церкви. На перших чотирьох помісних соборах, – пише В.Суразький, – ще нічого не було чути про першість Римського папи. Лише на першому вселенському соборі у Нікеї в 325 р. Римського папу було визнано головним серед християн указом імператора Костянтина. Отже Римський папа став першим не по призначенню апостола Петра, а по указу Костянтина, не для того, щоб він керував іншими патріархами, «абы паче всех прочих святителей достойнейший мел быти», а тільки, щоб його ім’я першим називалося у перерахуванні єпископів – «перваго ради седалища именуєтся». На думку автора, Ієрусалимський патріарх важливіший за Римського папу, оскільки він наслідує владу апостола Іакова, поставленого самим Христом. Отже він настільки головніший від Римського папи, наскільки Христос головніший від Петра.

У другому розділі книги «О исходженію Всесвятого и Животворящого Духа» Василь Суразький спростовує догмат католицьких богословів про походження Святого Духа від Бога-Сина. У Символі віри, прийнятому на Нікейському соборі 325 року, сказано, що Святий Дух походить від Бога-Отця. Вірую «…І в Духа Святого Господа животворящого, що від Отця походить». Значно пізніше римські богослови додали так зване «філіокве», що дослівно перекладається «і від Сина». У своїх доказах Василь Суразький спирається на праці відомого богослова Діонісія Ареопагіта, який в свою чергу спирається на слова самого Христа, взяті з Євангелія від Іоанна (глава 15): «…от Самого Господа Бога и Спаса нашого священнымъ апостоломъ глаголано и объяснено, егда рече: «пріидетъ УтЂшитель, егоже азъ послю вамъ отъ Отца Духъ истиный, иже отъ Отца исходит».

Наступний третій розділ книги «О опрЂсноках» присвячений доводам Суразького що до неправомірності причащатися, як католики, прісним хлібом «мертвым опрЂсноком». Закон євреїв забороняв вживати на Пасху квасний хліб. Але вечеря Христа з апостолами відбулася не на Пасху, а напередодні Пасхи. І їли вони її сидячи, а не стоячи, так, як їдять на Пасху, згідно єврейського закону у пам’ять про євреїв, які виходячи з Єгипту, їли стоячи, як у дорозі.

У четвертому розділі «О нЂком чистию, егоже Римском имянуютъ пургаторіум» письменник заперечує існування чистилища, у яке вірять латиняни. Про нього ніде не написано в Біблії. Христос не відіслав розбійника, який розкаявся, в чистилище, а відразу обіцяв йому Царство Небесне. Грішники, на думку полеміста, відразу попадуть у пекло. Вони самі осудили себе на вічні муки своїм відступництвом від Церкви.

Наступний п’ятий розділ книги «О примЂмению дней и праздников» в основному присвячений розрахункам, які визначають день святкування православними Пасхи. Василь Суразький наводить таблицю, за якою можна вирахувати цей день. Він відзначає, що ця таблиця була надіслана Константинопольським і Олександрійським патріархами благочестивому князю Костянтину Острозькому 28 січня 1583 року, після того, як у жовтні 1582 року Римська церква відійшла від святкування Пасхи та інших християнських свят разом із Східною церквою. Згідно нового Григоріанського календаря всі свята були перенесені майже на місяць наперед.

У шостому розділі книги «О образах, рекше о иконах» В. Суразький полемізує з представниками реформаторських течій, які забороняли іконовшанування, прирівнюючи його до поклоніння ідолам. На думку полеміста, прирівнювати поклоніння іконам до поклоніння ідолам все одно, що прирівнювати сонце до розпеченого вугілля. Тому він пише приповістку про сліпих людей, які змерзли, та, проходячи біля вогнища, що догоріло, відчули тепло, простягнули руки до нього, але попекли пальці і почали проклинати сонце. Не розрізняти образа Христова від поганських ідолів можуть тільки духовно сліпі люди. «Якам бо ма быть горшая слепота, яко кгды кто не можетъ розсудити божественное хвалы от бЂсовское прелести, албо Христова образа отъ поганских идолов» Перша ікона була створена самим Христом, коли він приклав обрус до свого обличчя і на ньому з’явився відбиток Його лику. Христос надіслав ікону хворому царю Авгару, що правив у м. Едессі, після чого цар одужав. Так само й інші ікони повинні лікувати людей від тілесних та духовних недругів, відкривати їм образи вищого трансцендентного світу. Християни поклоняються не самій іконі, як предмету, а образу, зображеному на ній. Вклонятися образу Ісуса Христа все одно, що вклонятися Йому Самому.

Книга Василя Суразького стала одним з найбільш фундаментальних творів полемічної літератури, у якому вперше були представлені докладні теологічно обґрунтовані відповіді на всі головні спірні питання полеміки між православними католиками і протестантами, з безперечною майстерністю доведені головні постулати Православної віри.