Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культурно-освітня діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

Поиск

Стосовно походження роду князів Острозьких від Великих князів Литовських - Гедиміновичів, чи від правителів Київської Русі – Рюриковичів довготривала наукова дискусія не завершилася ще й донині. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від галицько-волинської гілки Рюриковичів. Львівський дослідник Левко Войтович у своїй монографії “Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII – XVI ст. (історико-генеалогічні дослідження)” знайшов документальні докази спорідненості між останніми князями Галицькими і першим документально зафіксованим Острозьким князем – Данилом, переконливо довівши, що рід князів Острозьких походить від галицької гілки Рюриковичів. На підставі аналізу документів XII-XIV ст. він дійшов висновку, що “благочестива Анна з дому Острозьких”, яка згадується у Холмському пом’янику, була дружиною Наримунта Гедиміновича. Отже, Острозькі не могли бути його нащадками, Анну не могли видати заміж за свого родича. З великою долею вірогідності можна припустити, що Анна була старшою сестрою князя Данила Острозького і дочкою першого Острозького князя Василька Романовича (біля 1250/1260- поч. XІV ст.), який після втрати Слонимського князівства міг отримати від короля Юрія на поч. XIV ст. невеликий уділ з центром в Острозі. Згаданий у 1340 р. Данило з Острога вже володів Острозьким уділом, який дістався йому в спадок від батька На нашу думку, з усіх версій щодо генеалогічного коріння Острозьких версія Л. Войтовича є найбільш обґрунтованою і переконливою.

Між першим Острозьким князем Васильком Романовичем та Костянтином-Василем Острозьким минуло 5 поколінь. Костянтин-Василь був сином Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича (1460-1530) та його другої жінки -Олександри Слуцької. Точна дата його народження невідома. Л.Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за 1 статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року. Це дає підставу стверджувати, що Костянтин-Василь народився на початку 1525 р., або у другій половині 1524 р. Дата народження -1524 р. збігається із ствердженням Острозького літописця про те, що в момент смерті (13 лютого 1608р) князю було 84 роки [4;126]. Свої дитячі роки Костянтин-Василь провів у Турові, біля матері. Він підростав у атмосфері слави свого батька. З іншого боку, на формування його характеру великий вплив мало наростаюче відчуття небезпеки конфліктів за володіння маєтками із старшим братом Іллею. Рання смерть батька, без сумніву, вчила самостійності та витривалості, особливо у справах, які стосуються власності, що стало йому в пригоді в наступні роки.

Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, княжич отримав непогану освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Василь-Костянтин на практиці засвоював цю складну науку, беручи спорадичну участь у боях з татарами на прикордонні. Одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року.

Зоставшись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі (1539), Василь після досягнення повноліття, з середини 1540-х років, почав іменувати себе вже не своїм хресним іменем, а “княжим” батьковим – Костянтин. Авторитет молодого князя значно посилювала слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. Позиція В.-К. Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської, Це був дуже значний аванс. Посада маршалка волинського була найвища на Волині. Князь стояв на чолі шляхетського ополчення, керував старостами та з’їздами Волинської землі, відігравав значну роль в урядовій структурі Великого князівства Литовського, збирав податки, судив людей. 1553 рік був щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, який знаходився в опозиції до короля Зигмунта Августа і шукав собі вірного союзника в антикоролівській боротьбі. Побравшись з Софією, князь ставав зятем одного з найбільших магнатів у Короні, що мав широкі контакти і впливи далеко за межами Польщі та Литви. Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Так, проводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона за ним є Полька, але керуватися власним сумлінням”. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. “Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед. величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов’ю до Бога та милосердям до людей”.

15 грудня 1559 р. В.-К.Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України. Контролював збір податків, стежив за скарбом, організовував будівництво важливих військово-стратегічних об’єктів, займався мобілізацією на випадок війни, керував збройними силами та ополченням, здійснював правосуддя на Східних кресах. Він єдиний, хто володів в Україні титулом князя-державці і ніс повну відповідальність за справи на цих землях перед Короною і сеймом, був довіреним сенатором Речі Посполитої. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.

Князь Острозький старанно виконував обов’язки Київського воєводи. Не раз звертався до короля за допомогою у справах фінансування на укріплення київського замку, у якому знаходилося 500 піхотинців та 200 кіннотників. Після підписання у 1560 р. польсько-литовсько-татарського союзу став на чолі об’єднаного литовсько-татарського війська, яке у 1564 р. у відповідь на захоплення Іваном Грозним Полоцька отримало дві значні перемоги в битвах на річці Улі та під Оршею. У 1565 р. у відповідь на московські наїзди на землі Литви К.Острозький разом з Філоном Кмітою захопив Чернігів, виявивши при цьому чималу ініціативу [22;41]. 1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 6 липня 1569 р. підписав акт унії. Належність до Польші, чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав православної церкви, а також привілеїв, пов’язаних з князівським титулом, які в певній мірі сприяли незалежності князя від королівської влади. Запевнення Зигмунта ІІ та сенаторів зберегти княжі привілеї та права ортодоксів остаточно переконали його. Він зайняв почесне місце в сенаті Речі Посполитої як чотирнадцятий серед сенаторів світських.

У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В.Острозького досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом, з якою, без сумніву, треба рахуватися. Під час перебування послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловлювався за вибрання Костянтина-Василя Острозького королем Польщі після смерті Зигмунта Августа. Як і багато інших магнатів Волині, князь насамперед відчував себе саме русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі звичаї польські, до кінця життя в глибині душі залишався русином і завжди вболівав за долю “вітчизни своєї Русі”. Почуття незалежності князя формувалось не тільки на підставі політичних амбіцій, але, насамперед, на засадах руської культури, стержнем якої було православ’я. І хоча, Острозький не був позбавлений амбітності та самолюбства, характерних для сучасної йому магнатерії, насамперед він був великим патріотом своєї землі. Рішення та дії князя не завжди були узгоджені з політикою Зигмунта-Августа. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім’я було символом “окремішності” України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Проте у складний період безкоролів’я, після смерті Зигмунта-Августа, коли внутрішній неспокій в країні посилювався загрозою нападу Туреччини, а литовські магнати надіялись повернути свої землі, приєднані до Польщі, князь намагався “остудити” гарячу атмосферу, примирити ворогуючі сторони. 27 березня 1574 р. він урочисто виголосив на сеймі промову, у якій рішуче засудив партикуляризм литвинів і висловився за підпорядкування руських земель Короні. Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської – своєї “політичної” батьківщини. Однозначно, князь був мудрим державцею, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.

Однією з найважливіших ланок діяльності К.-В.Острозького була економічна розбудова своїх володінь. Поступово, відсудивши батьківські маєтки від Беати Костелецької (дружини брата Іллі), придбавши землі її дочки Єльжбети-Гальшки згідно з її заповітом, заволодівши величезною вотчиною князів Тарновських після смерті своєї дружини Софії, вигідно укладаючи шлюби дітей і внуків, Костянтин –Василь збудував найбільшу в Речі Посполитій “маєткову імперію”. Традиційно вважають, що у ній нараховувалось 80 міст та 2760 сіл. Ці величезні землі приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. златих в рік. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство В.-К.Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій. Для управління нею князь використовував методи, які існували в Польсько-Литовській державі. Призначав у своїх маєтках вправних старост, встановлював мита та обов’язки міщан, надавав привілеї. В.-К. Острозький виступав провідником прогресивних ідей в економіці свого краю. На його фольварках замість примусової праці використовували найманих за гроші робітників. Він активно розвивав всілякі промисли та торгівлю, торгував лісом, попелом, пшеницею, утримував торговельні контрактові доми в Ярославі, Гданську, Львові, сприяв ярмаркам у Дубні, Турові, Звягелі, Полонному, Острозі, Тарнові. Брав активну участь в економічному житті Варшави та Вільна, контролював торговельні шляхи Волині та за її межами. Мудра господарська політика князя сприяла економічному розквіту його володінь.

Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також “сумирність” його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України, що почастішали з початку 1570-х років, затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч татарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог над татарами, які він отримав протягом 1570-90-х років. Безсумнівним внеском у піднесенні обороноздатності порубіжних зі степом теренів України стали зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі та інші, які стояли могутніми форпостами над Диким полем, а сам князь Костянтин та його сини були спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ і надійно захищали їх. Письменники та літописці неодноразово прославляли князя за його заслуги в обороні прикордонних земель. Зокрема, Захарія Копистенській у своїй “Палінодії” назвав К.-В. Острозького “великий заступ і потіха всього народу руського, мур залізний на українах, страх і трепет татарам”. Але найбільше прославили князя його опіка над православною церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва.

Необхідно зазначити, що в Україні XVI ст. церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій, сприяла зростанню національної свідомості, національної ідеї. Одна з перших форм національної самоідентифікації в Україні XVI ст. була релігійно-конфесійна. Отже, відстоювання прав православної церкви було для князя Острозького своєрідною формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких. Багато часу приділяв молитвам у своїй улюбленій замковій Боговленській церкві, а великий піст проводив у недалеко розташованому Дерманському монастирі. У церквах, де він бував найчастіше, наказував зробити для себе місця, відокремлені від решти вірних, щоб нічого не відволікало його від молитви. Польський хроніст XVII Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: “В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви”. Неодноразово К.-В.Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі затверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В.Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [21;95]. На землях К.-В.Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них - Дерманськнй, Дубенський, Степанський - були значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П’ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 p. він заснував в Острозі монастир Св.Трійці, а при ньому - шпиталь "для людей добрих, по­божного життя, які були хворобами і недостатками знедолені". Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604р. переписав містечко Словенське для побудови кам'яної церкви віленського братства, у 1605 p. - відновив київсь­кий монастир Св.Кирила. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання В.-К. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов'язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем. Публікація цього документа в "Апокрисисі" - книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь Острозький був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Костянтин Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з'являлися протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись за кордон до протестантів та єзуїтів. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл. Вони виникали головним чином при церковних братствах, а також при окремих цер­квах і монастирях. Василь-Костянтин Острозький намагався сприяти цьому рухові. Ще у 1571 р. він надав землі в Турові дяку Дмитрові Митуричу з тим, що той зобов'я­зувався "школи держати и уставником бути". У 1588 р. з його ініціативи повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі. Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було створення православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів. У кінці 1576 р., після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин почав будувати біля свого замку академію “з великою побожністю та з королівським розмахом”.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Її очолив Іван Федоров, запрошений князем із Львова.

Видання кириличної Біблії було одним з головних завдань, поставленим князем перед острозькими інтелектуалами, насущною потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Після виходу в світ католицької Біблії Леополіти Шарфенберга (1561), кальвіністської Берестейської Біблії (1563) та антитринітарської Несвіжської Біблії Симона Будного (1572) потреба у православному виданні Біблії постала з особливою гостротою. Покладаючись на вчених, зібраних ним в академії, К.-В. Острозький задумав здійснити цю грандіозну справу - видати Біблію старослов’янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам – грецькій та латині. На той час не існувало ще повного старослав’янського перекладу Біблії, на старослов’янську мову були перекладені лише окремі книги Старого та Нового Завітів, які ще йшли від першовчителів слов’янства – Кирила та Мефодія. Ці переклади зберігалися в поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського світу, рясніли допущеними перекладачами та переписувачами неточностями і явними помилками, містили різночитання, що спотворювало тлумачення Святого Письма. Багато важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх ще треба було перекласти з грецької з урахуванням латинських текстів. Князь енергійно взявся за організацію видання Біблії. Щоб придбати тексти, він розіслав своїх посланців до Рима, Константинополя, грецьких, сербських та волоських монастирів. Вони провадили пошуки біблійних грецьких текстів. Дещо пізніше писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда привіз Острозькому від Іоанна IV повну так звану Геннадіївську Біблію, переклад якої з грецької на слов'янську був здійснений у новгородському мо­настирі за часів єпископа Геннадія в 1499 р. А випускник римської Афанасіївської колегії Діонісій Раллі (Палеолог) доставив до Острога від папи Григорія XIII “Септуагінту” - повне зібрання книг Старого Завіту, перекладених у 3-1 ст. до н. е. у м. Олександрії. (за легендою Біблію переклали 72 перекладача з давньоєврейської на грецьку мову в 1 століття до н.е. в Александрії за часів імператора Птоломея Філадельфа). Над перекладанням привезених Біблій, узгодженням їх з православною теологією та з першоджерелами працював гурток учених академії на чолі з ректором Г. Д. Смотрицьким. Щодо текстів, які б стали основою для надрукування православної Біблії, князь багато радився із книжниками. Одностайно було вирішено “неизмЂнно” іти за традиційним перекладом 72 “богомудрых преводников” книг Старого завіту – “Септуагінтою”, яка була найближча до першоджерел. Тексти Нового Завіту брали з Геннадієвської та інших привезених Біблій. 12 серпня 1581 р. величезна праця вчених та друкаря була завершена. Тираж Біблії на той час був досить великим, він становив біля півтори тисячі екземплярів. Біблія відігравала роль великої духовної сили, що єднала всіх сповідників православної віри, стала символом національної культури, довела всьому світові, що старослов’янська мова поряд із латинською та грецькою також є мовою світової культури.

Важливу роль Костянтина-Василя у виданні першої у світі кириличної Біблії високо оцінили сучасники. У вірші, яким закінчується друга передмова до книги, ректор академії Г.Д.Смотрицький порівнює К-В.Острозького з великими князями Київської Русі – Володимиром і Ярославом, що назавжди залишаться в пам’яті народу як великі просвітники та меценати вітчизняної культури та могутня опора церкві.

Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанім освЂтил...

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанім возвыси [42;200].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі - Володимира та Ярослава, “вмонтовуючи” князів Острозьких “у безперервну канву володарів України”, острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалось з пошуків державних та культурних витоків нації.

Просвітительська діяльність князя сприяла формуванню політичної національної самоїдентифікації українців, усвідомленню себе як окремого нації, окремої держави. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких –спадкоємців великих князів Київських

Сам факт існування законних спадкоємців перших “княжат руських” - Дому Острозьких, під контролем яких знаходилась майже вся територія України, стало основою для сприйняття Руси-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має легітимну спадкоємність.

Політична форма національної самоідентифікації тісно взаємодіяла з релігійною. Історичний фундамент окремішності “руського народу” інтелектуали православного церковного кола Острозької академії, крім спадкоємності княжої влади, вбачали передовсім у його апостольській (започаткованій апостолом Андрієм) церкві, яку споконвічно підтримують сильні світу сього – князі Володимир, Ярослав, а також продовжувач їх справи - Костянтин-Василь Острозький. Весь його рід уважали “носієм вищого (княжого) права на владу, наданого Божим промислом одвіку” [50;123].

Для острозьких інтелектуалів князь був зразком ідеального правителя, мудрого державного діяча та політичного поводиря свого народу. Його політична діяльність, скерована на автономію України, захист рідної віри, традицій, щедра фінансова підтримка вітчизняної культури, освіти, друкарства та мистецтва були тим благодатним життєвим матеріалом, на основі якого зусиллями острозької духовної еліти поставала система думок, що формували національну свідомість русинів-українців. Існування руського народу уявлялось невіддільним від діяльності князя Острозького. Його ім’я стало синонімом його політичного буття. Перша форма національної самоіндифікації українського народу була тісно пов’язана з усвідомленням окремішності влади свого князя, який з гордістю говорив: “Я – русин і вітчизна моя Русь”.

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби православної церкви з унією. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, сьвятійших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних”. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ”,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок”. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Середній Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині.

Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторона боротьби за ствердження української культури тісно пов’язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у засвоєнні надбань “латинського” Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури об’єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, говорити про князя К.-В. Острозького тільки як про захисника православної церкви та культури, - означає розкрити лише одну сторону його діяльності і свідомо обмежити усвідомлення його значення в розвитку національної культури. Якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями ортодоксальних ієрархів, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською.

У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви, К.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Його толерантність була наслідком багатьох факторів. На позицію князя вплинула політична ситуація в Європі, найперше - загроза турецького завоювання, яка викликала у європейсь­ких народів прагнення єдності. Велике значення мало і його виховання в дитячі та молоді роки. Період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без кострів” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”. Ще з дитинства Острозький бачив мирне співіснування людей різних вір. У релігії він найбільше цінував моральність, дисципліну та культуру, не надаючи великої ваги догмам. Із своїх родинних традицій успадкував повагу до різних поглядів і віровизнань. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією князь не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти він відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бежановського з Варшави. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської акадамії, під опіку руських педагогів. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої”.

Плідна патріотична праця князя на благо вітчизняної культури та позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві, просвіті та книгодрукуванні сприяли перетворенню Острога на процвітаючий центр освіти, друкарства та мистецтва. Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної культури, виплеканої на основі візантійської духовності, та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.

При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й латино- та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінує топос слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплююче розповідає про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького (батька Костянтина-Василя), який був шляхетним, сміливим, справним і до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що “миліша понад усе”. Після придушення повстання К. Косинського 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького– Шимон Пекалід, бакалавр краківського університету, написав першу л



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 599; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.149.244 (0.019 с.)