Культурно-історична ситуація в Україні в 2й половині 16 століття.

З середини XVI століття в українському суспільстві відбувається перехід на нову ренесансну систему цінностей. У другій половині XVI ст. в Україні склалися передумови для ствердження ренесансної культури. У економіці – це був перехід до фільваркової системи господарювання та застосування найманої праці. У соціальній сфері – утворення класу шляхти. У політичній сфері – утворення шляхетської республіки – Речі Посполитої шляхом об’єднання на Люблінському сеймі 1569 р. Литви та Польщі на принципах автономії була проголошена Річ Посполита двох народів. Руський народ не був офіційно визнаний третім рівноправним народом цієї держави. Але фактично руський народ не був приниженим. Василь-Костянтин Острозький 6 червня 1569 року підписав акт унії і склав присягу на вірність Короні після того, як переконався, що не буде переслідуватися православна церква і що українські землі збережуть певну автономію. Фактично, займаючи посаду київського воєводи (найвищу посаду) в Україні), він сам став повноправним володарем України-Руси і міг проводити незалежну політику.

Що стосується освіти в Україні другої пол. XVI ст.. характерною її рисою була відсутність централізації. Освітні заклади виникали не централізованим способом з ініціативи держави. А хаотично, з ініціативи церковних братств, монастирів, приватних осіб. Найбільшими осередками культури були монастирі.

Значним осередком культури був центр у Миляновичах на Волині, заснований вигнанцем з Московії Андрієм Курбським в кінці 1560-х років. Цей осередок проіснував до смерті Андрія Курбського 1583 року. Центр мав свою програму діяльності. У ньому займались переписуванням та перекладами книг, тут функціонувала школа. У Миляновичах тісно співпрацювали вигнанці з Московії (Андрій Курбський, його брат Михайло Оболенський, Макр Сірохозін) та місцеві діячі культури (Брум, Станіслав Ольшевський та Амброзій Брежевський. Який переклав “Хроніку” відомого польського історика Мартина Стрийковського.

Крім православних осередків освіти на території Речі Посполитої діяло чимало протестантський та католицьких навчальних закладів. Найбільшим протестантським закладом – була Дубецька кальвіністська школа на Перемишльщині. Що проіснувала всього 5 років. Проте її закінчило близько 300 учнів. Очолювали школу польський просвітник Григорій Оршак та італійський гуманіст Франческо Станкар.

У Вільнюсі діяла єзуїтська колегія. 7 липня 1578 р. Стефан Баторій видав грамоту, згідно з якою вона реорганізовувалася у вищий навчальний заклад – академію. Віленська академія була найбільш впливовою серед католицький духовних закладів.

Для поширення католицької пропаганди в православних країнах, Римський папа 7 жовтня 1577 р. створив Афанасієвську колегію в Римі. У контексті цієї ситуації Острозька академія повинна була протистояти утвердженню чужої релігії та культури, виховувати великих патріотів своєї вітчизни, які б високо піднесли прапор рідної культури.

Острог – визначний центр культури 2-ї половини 16 століття.

У другій пол. XVI ст. Острог був одним з найбільших міст України. Місто вже нараховувало 5 століть. Вже в XV ст. Острог згадується у списку найбільших міст руських, починаючи в XVI ст. він позначається на багатьох картах Європи. Розвиткові міста сприяв його політичний статус резиденції могутнього роду князів Острозьких, а також королівські грамоти 20 листопада 1576 року король Стефан Баторій підтвердив пільги на мито, яке брали в місті з іноземних купців. Така грамота сприяла розвиткові торгівлі. Крім Острога король надав подібні грамоти лише двом містам в Україні – Києву та Луцьку. 7 червня 1585 року Стефан Баторій надав Острогу Магдебурзьке право сомоуправління. У місті швидко розвивались ремісництво та торгівля.

В Острозі поєднались два головні напрямки боротьби за самоствердження української культури, а саме - відстоювання її національної самобутності та синтезування з надбаннями ренесансно-реформаційної Західної Європи. Саме тут був покладений початок формуванню української літературної мови, розвивалось шкільництво та друкарство, була започаткована бойова і пристрасна полемічна література, глибоких прогресивних змін зазнали архітектура та мистецтво, входили в ужиток нові культурні цінності.

Особливого значення набув Острог у період боротьби з унією. Острозький антиуніатський осередок до початку XVII ст. був найактивнішим серед східних та південних слов’ян. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста), були написані шедеври полемічної літератури: “Ключ царства нєбєсного” Г.Д. Смотрицького (1587), книга “О единой истинной православной вћрћ” В. Суразького (1588), “Обвћщеніє” К.-В. Острозького, перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів:. Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Василя-Костянтина та острозьких просвітників: Никифора Кантакузина, Кирила Лукаріса, Мартина Броневського, протопопа Ігнатія, Даміана Наливайка. на Берестейському синоді 1596 року. Саме з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – “Ектезис”.

Матеріальна та ідеологічна підтримка православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Інший шлях боротьби за ствердження української культури був тісно пов’язаний з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягав у засвоєнні надбань “латинського” Заходу. Острозькі книжники, усвідомлюючи всю небезпеку ситуації, у якій опинилася східна церква та культура перед лицем високорозвинутої культури західноєвропейських країн і активно шукаючи відповіді, як протистояти “латинському” Заходу, знаходили її не тільки на шляху розвитку самобутніх культурних форм, а й на шляху поєднання східновізантійських та слов’янських культурних традицій із західноєвропейськими. Для більшості острозьких просвітників та К.-В. Острозького боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала боротьби з “латинською” ренесансною культурою Західної Європи. Синтез вітчизняних традицій з ідеями західноєвропейського. Відродження викликав її могутній злет, що був би неможливий в тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечення, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Заходу.

Отже, з одного боку, місто було центром антикатолицької та антиуніатської боротьби, спрямованої на захист православної віри, а з іншого - осередком засвоєння духовної спадщини “латинського” Заходу. Ці два напрямки політичного та культурного життя Острога тісно перепліталися між собою.

Прагнення до взаємодії з культурою З.Європи виявилось у толерантній релігійній та культурній політиці князя, в науково-освітній та видавничій діяльності академії та друкарні, в музичній культурі міста, в архітектурі та мистецтві Острозького осередку. Крім православних храмів в Острозі діяла татарська мечеть, велика єврейська синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа равінів – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської академії, під опіку руських педагогів.

Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, в якій поєднання двох типів культури: візантійської та латинської отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ Пястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.. У ній тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники містико-аскетичного напрямку (І. Вишенський, І. Княгиницький, І. Копинський), які різко виступали проти засвоєння латинської науки, і представники просвітницького напрямку (Г.Смотрицький, Д. Наливайко, В. Суразький, К. Лукаріс, Н. Кантакузин, Д. Раллі (Палеолог), Л.-З. Тустановський, М.Смотрицький), що використовували в своїй творчості ідеї західноєвропейських просвітників

Відродження.

В галузі друкарства маємо також чимало прикладів співпраці із Заходом. Стародруки, створені в Острозі: “Буквар” (1578), “Книга Новаго Завета в неиже на преди псалмы” та алфавітно-предметрий покажчик до неї “Книжка Сћбраніє вещей нужнћйших…” Тимофія Михайловича (1580), “Хронологія” Андрія Римші – перший поетичний календар у вітчизняній літературі (1581), перша в світовому друкарстві кирилична “Библия сирћч книгы ветхаго и новаго завћта по языку словенску” (1581) - видавались на зразок західноєвропейських, звідки запозичали принципи побудови та ідеї оформлення книг, концепції титульних сторінок, тощо.

Місто було визначним центром музичної культури, формувало нову музичну естетику, нові музичні смаки, які набирали загальноєвропейських рис Про це свідчить “Острозький наспів”, що виник в храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував в собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. Після київського наспіву він став найпопулярнішим місцевим варіантом, який в XVII ст. був широко відомий у всій Україні, Білорусії, зафіксований у нотно-лінійних Ірмолоях, переписаних у Росії. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти.

Острог стояв у авангарді вітчизняної архітектури. Князь запросив до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Особливе місце серед цієї когорти архітекторів належить П’єтро Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало й інших імен острозьких зодчих: в акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких згадуються муляри: Павло, Петро, Яков та Ян, у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. - Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права.

У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Очевидно, що всі вони були іконописці з широким полем діяльності. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Богородиця Одигітрія”, “Різдво Богородиці” та ін. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Нафанаїл з Криту, Євстахій Мосхолупос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Риму, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що приїхали з Падуанського університету і були в Україні протосинкелами (представниками) Олександрійського та Константинопольського патріархів, привезли з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.

У XVI-XVII ст. в Острозі розвивалося портретне малярство. З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його касації 1868р. Між іншими портретами там був і портрет легендарного ненажери секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час навіть цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 р. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені, очевидно, між 1553 та 1570 рр. невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним, а також портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі Луки Кранах Молодшого, який працював у середині XVI ст. при краківському королівському дворі. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображеня інших членів його родини: батька - К.І.Острозького, синів - Януша та Олександра, онучки - Анни-Алоїзи Ходкевич. І хоча більшість з них являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалював певну добу, важко переоцінити.

В різних галузях мистецтва Острожчини того часу відбувалось запліднення місцевих традицій, виплеканих на грунті візантійської духовності, ідеями західноєвропейської ренесансної культури. Це визначало високий рівень мистецтва Острозького осередку, його провідне місце в культурі України другої пол. XVI – першої пол. XVII століття.

Творчість митців Острога не тільки відображала культурно-історичну ситуацію того часу, але й активно впливала на неї, іншими словами була не тільки наслідком, а й причиною, робила свій вагомий внесок у її формування та розвиток.