Заснування Острозької академії в контексті культурно-історичної ситуації в Європі та в Україні в другій половині 16 століття.

Заснування Острозької академії в контексті культурно-історичної ситуації в Європі та в Україні в другій половині 16 століття.

Твори Еразма Ротердамського про необхідність заснування тримовних колегіумів були поширені в Україні. Під впливом ідей Еразма Ротердамського була заснована Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Проте концепція гебрайсько-грецько-латинсокї освіти, в ній трансформувалася в слов’яно-греко-латинську освіту Вивчення мов в Острозькій академії, як і в західноєвропейських колегіумах, використовувалося для вивчення Біблії, для підготовки до друку текстів Острозької Біблії.

Культурно-історична ситуація в Європі другої половини XVI ст. визначалася боротьбою європейських християнських країн з Туреччиною. 7 жовтня 1571 р. флот Священної ліги, до якої входили Венеція та інші італійські міста, Римський папа та Іспанія, отримав перемогу над турецьким флотом. Але турки швидко відбудували свій флот і успішно закінчили війну. Венеція віддала їм острів Кіпр. Отже, перед європейським християнськими країнами постала проблема об’єднання в боротьбі з мусульманською Туреччиною. Ця ситуація в Європі також відобразилася на спрямуванні діяльності Острозької академії. Острозька академія виникла для вирішення не лише вузько-національних, але й загальноєвропейських завдань. Одним із головних завдань академії було створення православного патріархату, що було одним з проявів спільних зусиль європейських країн по створенню антитурецької коаліції. Острозька академія була першим вищим навчальним закладом Європи, у якому отримали інституційне об’єднання два типи культури: західноєвропейська ренесансна (латинська) культура поєдналась із вітчизняною (слов’янською, власне українською), що розвивалася на основі греко-візантійської духовності. Це синтезування двох культур: грецької та латинської було наслідком ситуації. що склалася в Європі після битви під Лепанто, коли перед християнськими країнами постала проблема об’єднання.

Для поширення католицької пропаганди в православних країнах. Римський папа створив Афанасієвську колегію в Римі. У контексті цієї ситуації Острозька академія повинна була протистояти утвердженню чужої релігії та культури, виховувати великих патріотів своєї вітчизни, які б високо піднесли прапор рідної культури.

Мова є кодом кожної культури. Отже вивчення в Острозі трьох мов було фактично вивченням цінностей трьох культур. В Україні ще протягом X- першої половини XVI ст. латинська культура сприймалася як чужинецька: власна питома культура усвідомлялася як греко-слов’янська.. Засвоєння “західних” “латинських” елементів культури відбувалося, але відбувалося фрагментарно, стихійно, вважалося небезпечним і ворожим для вітчизняної культури. Заснування Острозької академії як слов’яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу – перехід від механічного засвоєння латинських чинників до усвідомленного прагнення творчо поєднати слов’яно-грецьку спадщину з надбаннями культури латинської Західної та Центральної Європи. До складу слов’янського компоненту входила міжслов’янська кирило-мефодіївська спадщина і специфічно українська, характерна тільки для народу України. Прагнення синтезу східних та західних надбань надовго визначило напрямок розвитку української культури. Українська двомовна культура стала тримовною.

 

Культурно-історична ситуація в Україні в 2й половині 16 століття.

З середини XVI століття в українському суспільстві відбувається перехід на нову ренесансну систему цінностей. У другій половині XVI ст. в Україні склалися передумови для ствердження ренесансної культури. У економіці – це був перехід до фільваркової системи господарювання та застосування найманої праці. У соціальній сфері – утворення класу шляхти. У політичній сфері – утворення шляхетської республіки – Речі Посполитої шляхом об’єднання на Люблінському сеймі 1569 р. Литви та Польщі на принципах автономії була проголошена Річ Посполита двох народів. Руський народ не був офіційно визнаний третім рівноправним народом цієї держави. Але фактично руський народ не був приниженим. Василь-Костянтин Острозький 6 червня 1569 року підписав акт унії і склав присягу на вірність Короні після того, як переконався, що не буде переслідуватися православна церква і що українські землі збережуть певну автономію. Фактично, займаючи посаду київського воєводи (найвищу посаду) в Україні), він сам став повноправним володарем України-Руси і міг проводити незалежну політику.

Що стосується освіти в Україні другої пол. XVI ст.. характерною її рисою була відсутність централізації. Освітні заклади виникали не централізованим способом з ініціативи держави. А хаотично, з ініціативи церковних братств, монастирів, приватних осіб. Найбільшими осередками культури були монастирі.

Значним осередком культури був центр у Миляновичах на Волині, заснований вигнанцем з Московії Андрієм Курбським в кінці 1560-х років. Цей осередок проіснував до смерті Андрія Курбського 1583 року. Центр мав свою програму діяльності. У ньому займались переписуванням та перекладами книг, тут функціонувала школа. У Миляновичах тісно співпрацювали вигнанці з Московії (Андрій Курбський, його брат Михайло Оболенський, Макр Сірохозін) та місцеві діячі культури (Брум, Станіслав Ольшевський та Амброзій Брежевський. Який переклав “Хроніку” відомого польського історика Мартина Стрийковського.

Крім православних осередків освіти на території Речі Посполитої діяло чимало протестантський та католицьких навчальних закладів. Найбільшим протестантським закладом – була Дубецька кальвіністська школа на Перемишльщині. Що проіснувала всього 5 років. Проте її закінчило близько 300 учнів. Очолювали школу польський просвітник Григорій Оршак та італійський гуманіст Франческо Станкар.

У Вільнюсі діяла єзуїтська колегія. 7 липня 1578 р. Стефан Баторій видав грамоту, згідно з якою вона реорганізовувалася у вищий навчальний заклад – академію. Віленська академія була найбільш впливовою серед католицький духовних закладів.

Для поширення католицької пропаганди в православних країнах, Римський папа 7 жовтня 1577 р. створив Афанасієвську колегію в Римі. У контексті цієї ситуації Острозька академія повинна була протистояти утвердженню чужої релігії та культури, виховувати великих патріотів своєї вітчизни, які б високо піднесли прапор рідної культури.

Острог – визначний центр культури 2-ї половини 16 століття.

У другій пол. XVI ст. Острог був одним з найбільших міст України. Місто вже нараховувало 5 століть. Вже в XV ст. Острог згадується у списку найбільших міст руських, починаючи в XVI ст. він позначається на багатьох картах Європи. Розвиткові міста сприяв його політичний статус резиденції могутнього роду князів Острозьких, а також королівські грамоти 20 листопада 1576 року король Стефан Баторій підтвердив пільги на мито, яке брали в місті з іноземних купців. Така грамота сприяла розвиткові торгівлі. Крім Острога король надав подібні грамоти лише двом містам в Україні – Києву та Луцьку. 7 червня 1585 року Стефан Баторій надав Острогу Магдебурзьке право сомоуправління. У місті швидко розвивались ремісництво та торгівля.

В Острозі поєднались два головні напрямки боротьби за самоствердження української культури, а саме - відстоювання її національної самобутності та синтезування з надбаннями ренесансно-реформаційної Західної Європи. Саме тут був покладений початок формуванню української літературної мови, розвивалось шкільництво та друкарство, була започаткована бойова і пристрасна полемічна література, глибоких прогресивних змін зазнали архітектура та мистецтво, входили в ужиток нові культурні цінності.

Особливого значення набув Острог у період боротьби з унією. Острозький антиуніатський осередок до початку XVII ст. був найактивнішим серед східних та південних слов’ян. Тут готувалися відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів (Петра Скарги, Бенедикта Гербеста), були написані шедеври полемічної літератури: “Ключ царства нєбєсного” Г.Д. Смотрицького (1587), книга “О единой истинной православной вћрћ” В. Суразького (1588), “Обвћщеніє” К.-В. Острозького, перекладені з грецької на церковно-слов’янську та українську мову книги та послання відомих церковних діячів:. Винятково важливе значення для боротьби православних з унією мала опозиційна діяльність Василя-Костянтина та острозьких просвітників: Никифора Кантакузина, Кирила Лукаріса, Мартина Броневського, протопопа Ігнатія, Даміана Наливайка. на Берестейському синоді 1596 року. Саме з їх середовища вийшов опис Берестейського собору – “Ектезис”.

Матеріальна та ідеологічна підтримка православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Інший шлях боротьби за ствердження української культури був тісно пов’язаний з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягав у засвоєнні надбань “латинського” Заходу. Острозькі книжники, усвідомлюючи всю небезпеку ситуації, у якій опинилася східна церква та культура перед лицем високорозвинутої культури західноєвропейських країн і активно шукаючи відповіді, як протистояти “латинському” Заходу, знаходили її не тільки на шляху розвитку самобутніх культурних форм, а й на шляху поєднання східновізантійських та слов’янських культурних традицій із західноєвропейськими. Для більшості острозьких просвітників та К.-В. Острозького боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала боротьби з “латинською” ренесансною культурою Західної Європи. Синтез вітчизняних традицій з ідеями західноєвропейського. Відродження викликав її могутній злет, що був би неможливий в тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечення, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Заходу.

Отже, з одного боку, місто було центром антикатолицької та антиуніатської боротьби, спрямованої на захист православної віри, а з іншого - осередком засвоєння духовної спадщини “латинського” Заходу. Ці два напрямки політичного та культурного життя Острога тісно перепліталися між собою.

Прагнення до взаємодії з культурою З.Європи виявилось у толерантній релігійній та культурній політиці князя, в науково-освітній та видавничій діяльності академії та друкарні, в музичній культурі міста, в архітектурі та мистецтві Острозького осередку. Крім православних храмів в Острозі діяла татарська мечеть, велика єврейська синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа равінів – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської академії, під опіку руських педагогів.

Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, в якій поєднання двох типів культури: візантійської та латинської отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ Пястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.. У ній тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники містико-аскетичного напрямку (І. Вишенський, І. Княгиницький, І. Копинський), які різко виступали проти засвоєння латинської науки, і представники просвітницького напрямку (Г.Смотрицький, Д. Наливайко, В. Суразький, К. Лукаріс, Н. Кантакузин, Д. Раллі (Палеолог), Л.-З. Тустановський, М.Смотрицький), що використовували в своїй творчості ідеї західноєвропейських просвітників

Відродження.

В галузі друкарства маємо також чимало прикладів співпраці із Заходом. Стародруки, створені в Острозі: “Буквар” (1578), “Книга Новаго Завета в неиже на преди псалмы” та алфавітно-предметрий покажчик до неї “Книжка Сћбраніє вещей нужнћйших…” Тимофія Михайловича (1580), “Хронологія” Андрія Римші – перший поетичний календар у вітчизняній літературі (1581), перша в світовому друкарстві кирилична “Библия сирћч книгы ветхаго и новаго завћта по языку словенску” (1581) - видавались на зразок західноєвропейських, звідки запозичали принципи побудови та ідеї оформлення книг, концепції титульних сторінок, тощо.

Місто було визначним центром музичної культури, формувало нову музичну естетику, нові музичні смаки, які набирали загальноєвропейських рис Про це свідчить “Острозький наспів”, що виник в храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував в собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу. Після київського наспіву він став найпопулярнішим місцевим варіантом, який в XVII ст. був широко відомий у всій Україні, Білорусії, зафіксований у нотно-лінійних Ірмолоях, переписаних у Росії. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти.

Острог стояв у авангарді вітчизняної архітектури. Князь запросив до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Особливе місце серед цієї когорти архітекторів належить П’єтро Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало й інших імен острозьких зодчих: в акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких згадуються муляри: Павло, Петро, Яков та Ян, у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. - Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права.

У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Очевидно, що всі вони були іконописці з широким полем діяльності. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Богородиця Одигітрія”, “Різдво Богородиці” та ін. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Нафанаїл з Криту, Євстахій Мосхолупос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Риму, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що приїхали з Падуанського університету і були в Україні протосинкелами (представниками) Олександрійського та Константинопольського патріархів, привезли з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.

У XVI-XVII ст. в Острозі розвивалося портретне малярство. З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювались не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його касації 1868р. Між іншими портретами там був і портрет легендарного ненажери секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час навіть цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 р. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства мали твори іноземних майстрів, виконані на замовлення К.-В. Острозького. Про це свідчать, на жаль, нині вже втрачені парні портрети князя та його дружини Софії Тарновської, створені, очевидно, між 1553 та 1570 рр. невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним, а також портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі Луки Кранах Молодшого, який працював у середині XVI ст. при краківському королівському дворі. На сьогодні відомо декілька портретів Костянтина-Василя, а також зображеня інших членів його родини: батька - К.І.Острозького, синів - Януша та Олександра, онучки - Анни-Алоїзи Ходкевич. І хоча більшість з них являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалював певну добу, важко переоцінити.

В різних галузях мистецтва Острожчини того часу відбувалось запліднення місцевих традицій, виплеканих на грунті візантійської духовності, ідеями західноєвропейської ренесансної культури. Це визначало високий рівень мистецтва Острозького осередку, його провідне місце в культурі України другої пол. XVI – першої пол. XVII століття.

Творчість митців Острога не тільки відображала культурно-історичну ситуацію того часу, але й активно впливала на неї, іншими словами була не тільки наслідком, а й причиною, робила свій вагомий внесок у її формування та розвиток.

Стосовно походження роду князів Острозьких від Великих князів Литовських - Гедиміновичів, чи від правителів Київської Русі – Рюриковичів довготривала наукова дискусія не завершилася ще й донині. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від галицько-волинської гілки Рюриковичів. Львівський дослідник Левко Войтович у своїй монографії “Удільні князівства Рюриковичів та Гедиміновичів у XII – XVI ст. (історико-генеалогічні дослідження)” знайшов документальні докази спорідненості між останніми князями Галицькими і першим документально зафіксованим Острозьким князем – Данилом, переконливо довівши, що рід князів Острозьких походить від галицької гілки Рюриковичів. На підставі аналізу документів XII-XIV ст. він дійшов висновку, що “благочестива Анна з дому Острозьких”, яка згадується у Холмському пом’янику, була дружиною Наримунта Гедиміновича. Отже, Острозькі не могли бути його нащадками, Анну не могли видати заміж за свого родича. З великою долею вірогідності можна припустити, що Анна була старшою сестрою князя Данила Острозького і дочкою першого Острозького князя Василька Романовича (біля 1250/1260- поч. XІV ст.), який після втрати Слонимського князівства міг отримати від короля Юрія на поч. XIV ст. невеликий уділ з центром в Острозі. Згаданий у 1340 р. Данило з Острога вже володів Острозьким уділом, який дістався йому в спадок від батька На нашу думку, з усіх версій щодо генеалогічного коріння Острозьких версія Л. Войтовича є найбільш обґрунтованою і переконливою.

Між першим Острозьким князем Васильком Романовичем та Костянтином-Василем Острозьким минуло 5 поколінь. Костянтин-Василь був сином Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича (1460-1530) та його другої жінки -Олександри Слуцької. Точна дата його народження невідома. Л.Коланковський пише, що на підставі спеціального королівського привілею Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім не у 18 років, як було прийнято в Польсько-Литовській державі за 1 статутом, а у 16 років, у лютому 1541 року. Це дає підставу стверджувати, що Костянтин-Василь народився на початку 1525 р., або у другій половині 1524 р. Дата народження -1524 р. збігається із ствердженням Острозького літописця про те, що в момент смерті (13 лютого 1608р) князю було 84 роки [4;126]. Свої дитячі роки Костянтин-Василь провів у Турові, біля матері. Він підростав у атмосфері слави свого батька. З іншого боку, на формування його характеру великий вплив мало наростаюче відчуття небезпеки конфліктів за володіння маєтками із старшим братом Іллею. Рання смерть батька, без сумніву, вчила самостійності та витривалості, особливо у справах, які стосуються власності, що стало йому в пригоді в наступні роки.

Судячи з пізніших приватних листів та промов на сеймах, княжич отримав непогану освіту. Зокрема знав латину, вільно володів польською та церковнослов’янською мовами, орієнтувався у прийомах красномовства, впевнено почував себе в царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї. Велике значення на прикордонних землях України мало знання військової справи. Василь-Костянтин на практиці засвоював цю складну науку, беручи спорадичну участь у боях з татарами на прикордонні. Одна з перших згадок про бій молодого князя Острозького з татарами належить до 1547 року.

Зоставшись єдиним нащадком славетного батька після смерті свого старшого брата Іллі (1539), Василь після досягнення повноліття, з середини 1540-х років, почав іменувати себе вже не своїм хресним іменем, а “княжим” батьковим – Костянтин. Авторитет молодого князя значно посилювала слава Костянтина Івановича Острозького та багаті маєтки, успадковані після нього. Юнак впевнено просувався сходинками звичної для аристократів політичної та військової кар’єри. Позиція В.-К. Острозького в колі литовсько-руської еліти вже в кінці 1540-х років була значною. У 1550 р. за участь у обороні прикордонних земель від татарських наїздів він отримав звання старости володимирського та маршалка землі волинської, Це був дуже значний аванс. Посада маршалка волинського була найвища на Волині. Князь стояв на чолі шляхетського ополчення, керував старостами та з’їздами Волинської землі, відігравав значну роль в урядовій структурі Великого князівства Литовського, збирав податки, судив людей. 1553 рік був щасливим в особистому житті князя. У лютому цього року він одружився з дочкою великого коронного гетьмана Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, який знаходився в опозиції до короля Зигмунта Августа і шукав собі вірного союзника в антикоролівській боротьбі. Побравшись з Софією, князь ставав зятем одного з найбільших магнатів у Короні, що мав широкі контакти і впливи далеко за межами Польщі та Литви. Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Так, проводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона за ним є Полька, але керуватися власним сумлінням”. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. “Найпрекрасніша душею та обличчям, а насамперед. величчю духу, мудрістю, шляхетністю, ласкавістю, любов’ю до Бога та милосердям до людей”.

15 грудня 1559 р. В.-К.Острозький був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України. Контролював збір податків, стежив за скарбом, організовував будівництво важливих військово-стратегічних об’єктів, займався мобілізацією на випадок війни, керував збройними силами та ополченням, здійснював правосуддя на Східних кресах. Він єдиний, хто володів в Україні титулом князя-державці і ніс повну відповідальність за справи на цих землях перед Короною і сеймом, був довіреним сенатором Речі Посполитої. Спокій, політична та економічна стабільність в краї, його захист від зовнішньої експансії залежали від нього.

Князь Острозький старанно виконував обов’язки Київського воєводи. Не раз звертався до короля за допомогою у справах фінансування на укріплення київського замку, у якому знаходилося 500 піхотинців та 200 кіннотників. Після підписання у 1560 р. польсько-литовсько-татарського союзу став на чолі об’єднаного литовсько-татарського війська, яке у 1564 р. у відповідь на захоплення Іваном Грозним Полоцька отримало дві значні перемоги в битвах на річці Улі та під Оршею. У 1565 р. у відповідь на московські наїзди на землі Литви К.Острозький разом з Філоном Кмітою захопив Чернігів, виявивши при цьому чималу ініціативу [22;41]. 1560-ті роки були особливо тяжкими для Литви в її стосунках з Москвою. Наростаюча загроза московського завоювання підштовхувала Литву на підписання нового акту унії з Польщею. Костянтин-Василь Острозький одним з перших з волинських магнатів присягнув на вірність короні та 6 липня 1569 р. підписав акт унії. Належність до Польші, чи до Литви була для нього справою другорядною. Набагато важливішим було для князя збереження прав православної церкви, а також привілеїв, пов’язаних з князівським титулом, які в певній мірі сприяли незалежності князя від королівської влади. Запевнення Зигмунта ІІ та сенаторів зберегти княжі привілеї та права ортодоксів остаточно переконали його. Він зайняв почесне місце в сенаті Речі Посполитої як чотирнадцятий серед сенаторів світських.

У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В.Острозького досягла свого апогею. У цей час він брав участь у всіх сеймах, що відбувалися в Литві та Польщі. Посли європейських держав у своїх листах до монархів ставили його на одне з перших місць як людину з політичним впливом, з якою, без сумніву, треба рахуватися. Під час перебування послів Речі Посполитої у Константинополі в 1573 р. візир Мехмед Соколі висловлювався за вибрання Костянтина-Василя Острозького королем Польщі після смерті Зигмунта Августа. Як і багато інших магнатів Волині, князь насамперед відчував себе саме русином, часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Він намагався зберегти традиції своїх предків. І хоча прийняв деякі звичаї польські, до кінця життя в глибині душі залишався русином і завжди вболівав за долю “вітчизни своєї Русі”. Почуття незалежності князя формувалось не тільки на підставі політичних амбіцій, але, насамперед, на засадах руської культури, стержнем якої було православ’я. І хоча, Острозький не був позбавлений амбітності та самолюбства, характерних для сучасної йому магнатерії, насамперед він був великим патріотом своєї землі. Рішення та дії князя не завжди були узгоджені з політикою Зигмунта-Августа. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Його ім’я було символом “окремішності” України-Руси, надійним гарантом її національної, політичної та культурної самостійності. Проте у складний період безкоролів’я, після смерті Зигмунта-Августа, коли внутрішній неспокій в країні посилювався загрозою нападу Туреччини, а литовські магнати надіялись повернути свої землі, приєднані до Польщі, князь намагався “остудити” гарячу атмосферу, примирити ворогуючі сторони. 27 березня 1574 р. він урочисто виголосив на сеймі промову, у якій рішуче засудив партикуляризм литвинів і висловився за підпорядкування руських земель Короні. Нащадок великих руських князів, він був і взірцевим громадянином Корони Польської – своєї “політичної” батьківщини. Однозначно, князь був мудрим державцею, супротивником усіляких авантюр і завжди виступав проти справ, які дестабілізували обстановку в країні.

Однією з найважливіших ланок діяльності К.-В.Острозького була економічна розбудова своїх володінь. Поступово, відсудивши батьківські маєтки від Беати Костелецької (дружини брата Іллі), придбавши землі її дочки Єльжбети-Гальшки згідно з її заповітом, заволодівши величезною вотчиною князів Тарновських після смерті своєї дружини Софії, вигідно укладаючи шлюби дітей і внуків, Костянтин –Василь збудував найбільшу в Речі Посполитій “маєткову імперію”. Традиційно вважають, що у ній нараховувалось 80 міст та 2760 сіл. Ці величезні землі приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. златих в рік. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство В.-К.Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій. Для управління нею князь використовував методи, які існували в Польсько-Литовській державі. Призначав у своїх маєтках вправних старост, встановлював мита та обов’язки міщан, надавав привілеї. В.-К. Острозький виступав провідником прогресивних ідей в економіці свого краю. На його фольварках замість примусової праці використовували найманих за гроші робітників. Він активно розвивав всілякі промисли та торгівлю, торгував лісом, попелом, пшеницею, утримував торговельні контрактові доми в Ярославі, Гданську, Львові, сприяв ярмаркам у Дубні, Турові, Звягелі, Полонному, Острозі, Тарнові. Брав активну участь в економічному житті Варшави та Вільна, контролював торговельні шляхи Волині та за її межами. Мудра господарська політика князя сприяла економічному розквіту його володінь.

Тогочасні джерела неодноразово підкреслювали розважливість та поміркованість князя, а також “сумирність” його вигляду. На відміну від свого войовничого батька, Костянтин-Василь ніколи не прагнув військової слави. Проте постійні набіги татар на прикордонні землі України, що почастішали з початку 1570-х років, затягували його у вир боротьби, неодноразово він давав відсіч татарам, не раз відчули вони на собі його тверду руку. Про це свідчить низка його перемог над татарами, які він отримав протягом 1570-90-х років. Безсумнівним внеском у піднесенні обороноздатності порубіжних зі степом теренів України стали зведені при сприянні Острозького замки в Білій Церкві, Переяславі, Богуславі та інші, які стояли могутніми форпостами над Диким полем, а сам князь Костянтин та його сини були спадковими намісниками новоколонізованих замкових округ і надійно захищали їх. Письменники та літописці неодноразово прославляли князя за його заслуги в обороні прикордонних земель. Зокрема, Захарія Копистенській у своїй “Палінодії” назвав К.-В. Острозького “великий заступ і потіха всього народу руського, мур залізний на українах, страх і трепет татарам”. Але найбільше прославили князя його опіка над православною церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва.

Необхідно зазначити, що в Україні XVI ст. церква виступала носієм вітчизняних культурних традицій, сприяла зростанню національної свідомості, національної ідеї. Одна з перших форм національної самоідентифікації в Україні XVI ст. була релігійно-конфесійна. Отже, відстоювання прав православної церкви було для князя Острозького своєрідною формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких. Багато часу приділяв молитвам у своїй улюбленій замковій Боговленській церкві, а великий піст проводив у недалеко розташованому Дерманському монастирі. У церквах, де він бував найчастіше, наказував зробити для себе місця, відокремлені від решти вірних, щоб нічого не відволікало його від молитви. Польський хроніст XVII Рафаїл Янчинський у своїй праці, в якій використав записки сучасників князя, писав: “В народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою побожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах і сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви”. Неодноразово К.-В.Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. Завдяки йому королі затверджували привілеї церквам, монастирям та братствам. У 1586 р. Стефан Баторій на прохання К.-В.Острозького затвердив новий статут львівського брат­ства, а 5.X. 1592 p. – Зигмунт ІІІ затвердив привілеї Онуфріївського монастиря у Львові. Сам князь був засновником братства у Тернополі та членом Львівської ставропігії [21;95]. На землях К.-В.Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них - Дерманськнй, Дубенський, Степанський - були значними осередками культури. Особливо піклувався князь про острозькі церкви, яких у той час було сім: Богоявленська, Василіївська, Миколаївська, Успенська, Параскево-П’ятницька, Борисоглібська та Онуфрієвська. У 1585 p. він заснував в Острозі монастир Св.Трійці, а при ньому - шпиталь "для людей добрих, по­божного життя, які були хворобами і недостатками знедолені". Він був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604р. переписав містечко Словенське для побудови кам'яної церкви віленського братства, у 1605 p. - відновив київсь­кий монастир Св.Кирила. Щедрі фундації храмам давали право К.-В. Острозькому самому призначати своїх став­леників на духовні посади в них. У 1592 p. Зигмунт III обіцяв видати на прохання В.-К. Острозького винятковий для нього привілей, у якому зобов'язувався не призначати ні на які церковні посади православних, не порадившись із князем. Публікація цього документа в "Апокрисисі" - книжці, розрахованій на широке коло читачів, яка мала потрапити до рук короля та його найближчих дорадників, свідчить про те, що цей документ дійсно існував. Костянтин-Василь Острозький був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог. Меценатство К.-В. Острозького, його політичне заступництво та видавнича діяльність допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти у тяжкі часи підготовки та проведення Берестейської унії.

Костянтин Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності вищого рівня освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Починаючи з 60-х років XVI ст., у Речі Посполитій швидко з'являлися протестантські школи та єзуїтські колегіуми. Не було нічого дивного в гому, що більшість православних магнатів і шляхтичів посилали своїх дітей на­вчатись за кордон до протестантів та єзуїтів. Шлях виходу з цього глухого кута був у створенні шкіл. Вони виникали головним чином при церковних братствах, а також при окремих цер­квах і монастирях. Василь-Костянтин Острозький намагався сприяти цьому рухові. Ще у 1571 р. він надав землі в Турові дяку Дмитрові Митуричу з тим, що той зобов'я­зувався "школи держати и уставником бути". У 1588 р. з його ініціативи повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі. Проте створення звичайних церковних шкіл не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя було створення православної школи вищого типу, подібної до західноєвропейських академій та університетів. У кінці 1576 р., після отримання від Стефана Баторія підтвердження своїх прав на володіння Острогом, Костянтин почав будувати біля свого замку академію “з великою побожністю та з королівським розмахом”.

Найважливішою заслугою князя К-В.Острозького в справі просвіти народу було заснування друкарні, яка становила єдиний культурний комплекс із академією. Її очолив Іван Федоров, запрошений князем із Львова.