Визначний твір української полемічної літератури 16 ст. - “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького . Острог. 1587.

У 1585 р. ректор єзуїтського колегіуму в Ярославлі - Бенедикт Герб ест видав у Кракові книгу: “Виводи віри Римського костелу”, у якій в критичному тоні висловлювався про східних слов’ян та їх традиції. Цим він порушив угоду, укладену між католиками та православними 1585 р. в присутності короля, церковних ієрархів та магнатерії Про припинення взаємних виступів. У відповідь ректор Острозької академії Герасим Данилович Смотрицький написав у 1587 р. полемічний збірник “Ключ царства небесного”. До збірника увійшли дві передмови та два трактати. У першій передмові “Ясноосвєцоному и вельможному.... Александрови Константиновичови” Г. Смотрицький звертається до молодшого сина К.-В.Острозького и свого учня – князя Олександра, який нещодавно вступив у своє повноліття. Князь Олександр – єдиний з п’яти дітей К.-В.Острозького залишився православним. Смотрицький закликає молодого князя не піддаватися на спокуси єзуїтів, яких називає “Змієобразныє шептальци”, не коливатися у своїй православній вірі. Бути гідним своїх великих предків – Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

У другій передмові “До народов руских...” Г. Смотрицький виступає проти догмату зверхності та непогрішимості Римського папи. Він пише, що Бенедикт Гербест “предвечную божественную власть и силу без бачення и страху з Христа дерет и на свого папу кладет”. Неможливо, щоб серед “папежов” не було грішників і відступників. На думку Смотрицького, якщо серед десяти архангелів знайшовся один, що зрадив Богові та перетворився на сатану, і серед дванадцяти апостолів знайшовся Іуда, що продав Христа, неможливо, щоб серед кількох сотень Римських пап не було грішної людини, - “межи колко сот папежов римських жебы не мел быти жаден злый и еретик, то реч не подобная”.

У першому розділі збірника “Ключ царства небесного и наше христианское духовное власти нерешимый узел” Г.Смотрицький розглядає одне з найактуальніших питань свого часу – про колегіальність та одно осібність духовної влади у православній та католицькій церкві, підтверджуючи свої думки авторитетом текстів святого Писання. Смотрицький доводить, що церквою Христовою повинно управляти декілька намісників апостольських, як у православних, а не один, як у католиків. Спочатку Християне, не відступаючи від слів Христових. Обрали 5 намісників апостольських (патріархів Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського, Антіохійського, Римського), які як “п’ятерочюственная” десниця Божа повинні управляти піднебесним світом. Така колегіальність давала змогу успішно управляти церквою и боротися з єресями. Якщо один з православних ієрархів помилявся, інші могли його застерегти і поправити, “...Збираючися соборно,... оные пекельного волка и райского змия отгоняли”. Проте п’ятий намісник апостольський – римський папа, “за наданням великих панств и багатств” відступив від товариства і братства, собі рівного, “где мог єдин другого спостеригати и направляти». Він намагається звести православних патріархів у підданство і “мушенгє послушенство”. Прагнучи поклоніння, він “протягаєт тленныє и не нескверные ноги в целование гордостное всем приходящим к нему”, забуваючи, що “богу належачих поклонов пред человеком чинити не годиться”.

Письменник палко закликав бути вірним східній церкві, молитися у православних храмах, навіть, якщо вони бідні й убогі і немає в них дзвонів, - “без звонов и органов Бога хвалити и ему ся молити можем. Кдыж болше смотрит на сердца, нижли на тыє гуки”. “А роскоши, можності, багатства...болше межи поганых бывало, нижли межи вірними”. Вірність своїй вірі це і є ключ царства небесного, який відкриває дорогу до вічного життя.

 

Визначний твір української полемічної літератури 16ст. - “Книга о единой истинной православной вере” Василя Суразького

Острог.1588.

У 1588 р. в острозькому осередку була створена “Книга о единой истинной православной вєрє...”. На думку дослідника І.З.Мицька автором книги, відомим у науковій літературі як Василь Суразький, був Василь Андрійович Малюшицький, який народився в сім’ї королівського писаря Андрія Івановича Малюшицького – володар с. Сураж. У документах Василь Андрійович Малюшицький згадується як “Старший строитель і патрон шпиталя острозького і всіх імєній до того шпиталя належачих” У передмові Василь Суразький визначає головну мету написання своєї книги. Це боротьба за істину віру проти єресей.

У першому розділі книги “О вере” автор виступає проти твердження католицьких письменників про те, що християнська церква заснована апостолом Петром в Римі. Свою церкву Христос заснував не в Римі, а в Єрусалимі. Саме в Єрусалимі Христос народився, був принесений у храм, хрестився у Іордані, преобразився на горі Фавор. У Єрусалимі Христос першого єпископа благочестивого іакова поставив і благословив. У Єрусалимі він муку і смерть претерпів, У Єрусалимі Христос воскрес, вознісся на небо. У Єрусалимі зійшов на апостолів Святий Дух.

На перших чотирьох помісних соборах ще нічого не було чути про першість Римського папи. Лише на першому вселенському соборі у Нікеї в 321 р. Римського папу було визнано головним серед Християн указом імператора Костянтина. Отже римський папа став першим не по призначенню апостола Петра, а по указу Костянтина, не для того, щоб він керував іншими патріархами, “абы паче всех прочих святителей достойнейший мел быти”, а тільки, щоб його ім’я першим називалося у перерахуванні єпископів – “ перваго ради седализа именуєтся”.

На думку автора, Ієрусалимський патріарх важливіший за Римського папу, оскільки він наслідує владу апостола Іакова, поставленого самим Христом. Отже він настільки головніший від Римського папи, наскільки Христос головніший від Петра.

У наступних розділах книги “О исхождении Святого Духа”, “О опрісноках”, “Онеким чистию”, “Оприменению дней и праздников” Василь Суразький спростовує догмати католицької церкви, які не співпадали з догмами православних. На підставі святого Писання він доводив, що Святий Дух походить тільки від Бога-Батька, а не від Христа, що немає Чистилища, що треба причащатися квасним, а не прісним хлібом, відзначати церковні свята за старим календарем.

У шостому розділі книги “О образах, рикше о іконах” В. Суразький полемізує вже не проти католиків, а проти протестантів, які вважали, що поклонятися іконам, це все одно, що поклонятися ідолам. На думку полеміста прирівнювати поклоніння іконам до поклоніння ідолам, все одно, що прирівнювати сонце до розпеченого вугілля. Суразький вважає, що не розрізняти образа Христова від поганських ідолів можуть тільки духовно сліпі люди. Перша ікона була створена самим Христом, коли він приклав полотно до свого обличчя і на рушнику з’явився відбиток лику Христа. Христос надіслав його хворому цару Авгару. Що правив у Едессі, після чого цар одужав. Ікони повинні лікувати людей від тілесних та духовних недругів, відкривати їм образи вищого трансцендентного світу. Вклонятися образу Ісуса Христа все одно, що вклонятися самому Христу.

На початку 1590-х років особливо актуальною стає проблема унії католицької та православної церкви. Розглянемо роль К.- В.Острозького у цій ситуації. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасіння належить до їх пастирської влади і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до “латинників”, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних”. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ”,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок”. Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. У 1598-1599 рр. у острозькій друкарні видаються найважливіші твори полемічної літератури.