Визначнийвір країнькї полемічної літератури 16ст. - “Апокрисис” Христофора Філарета. Острог. 1598-1599.

Одним з найвизначніших трактатів. Спрямованих проти Берестейської унії, був “Апокрисис”або “Отповедь на книжки о соборе Берестейском” Христофора Філарета. За твердження польського історика Я. Биліньського, під цим псевдонімом слід розуміти ім’я діяча острозького науково-літературного осередку Мартина Броневського. Мартин Броневський походив з Бронева, був сином реформаційного діяча з Великопольщі Прокопа Броневського, володів землями у Київському, Волинському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, а також на Познанщині – частиною м. Шомотули – гнізда протестантського руху Братів Чеських. Перші відомості про Мартина Броневського відносяться до 1595 р. в матеріалах Торунського протестантського синоду. Із другої половини 1596 р. М. Броневський діяв як довірена особа князя К.-В.Острозького в стосунках з головою протестантського руху – Криштофом Радзивілом, у справі об’єднання протестантів та православних в боротьбі з католицизмом. У 1597 р. за доручення К.-В. Острозького він написав “Апокрисис”, який був надрукований польською мовою у краківськиій друкарні Олекси Родецького. Повна назва книги: “Apokrysys albo odpowiedz na ksiazki o synodzie brzeskim imieniem ludzi starozytnej religii greckiej, przez Chrystofora Philaleta.” У 1598-99 рр. твір було перекладено церковно-слов’янською мовою та видано в Острозі. Очевидно, автором перекладу був Клірик Острозький. На початку книги розміщений вірш: “Книга до минаючих мовить”, у якому автор закликав купувати його книгу. Після вірша йде присвята коронному канцлеру Янові Замойському та “Передмова до чительника”, а далі – сам текст. Мартин Броневський написав “Апокрисис” з позицій суворої критики книги Перта Скарги “Синод Берестейській”, у якій виправдовувалася Берестейська унія 1596 р. Уїдливими словами М. Броневський карає головних організаторів унії –Михайла Рогозу (Київського митрополита), єпископів Кирила Терлецького та Іпатія Потія, які продалися Ватикану – “римським риболовам”, що ставлять на підлеглих територіях “сіті на чужії гроші”. Закликає невірити цим епископам, які “злодейми, разбойниками, албо наемниками, а не пастырями власне мћти бы быти названы». Вірогідно, що “Апокрисис був написаний на персональне замовлення князя К.-В.Острозького, запеклого противника церковної унії.

“Апокрисис” складається з чотирьох частин. Перша частина присвячена засудженню дій організаторів Берестейської унії. У другій частині стверджується законність православного анти уніатського собору. У третій частині автор спростовує ствердження П.Скарги про без альтернативність єдиновладдя Римського папи як Божого намісника. У четвертій частині книги Броневський аналізує факти національно-релігійного гніту в Україні та Білорусії і припускає, що це приведе до повстання та загибелі Речі Посполитої. При написанні “Апокрисису” М. Броневський використав широке коло сучасних йому історичних документів та матеріалів, навіть приватні листи тогочасних діячів. Це дало йому змогу документально спростувати писання Петра Скарги. Особливістю твору є використання фольклору: прислів’їв, приказок, анекдотів, фразеологізмів, алегорій, метафор. З великою майстерністю включаючи їх у полемічний текст, автор ще більше підсилює його виразність. “Апокрисис” належить до найкращих зразків полемічної літератури. Іван Франко вважав цю працю “короною антиуніатської полеміки XVI ст.” Вплив цього твору відчувається в антиуніатських трактатах І.Вишенського, М.Смотрицького, З. Копистянського та інших полемістів. Особливо високо оцінив “Апокрисис” Іван Вишенський у своєму Посланні до князя К.-В. Острозького. Останнє видання Апокрисиса здійснили польською мовою Януш Билінський та Юзеф Длугош у Вроцлаві в 1994 році.

Іпатій Потій відповів на “Апокрисис” своїм твором “Антиризис” і додав до нього лист до князя К.-В.Острозького, в якому закликав його прийняти унію. На цей лист відповів учень Острозької академії, який приховав своє ім’я під псевдонімом Клірик Острозький.

 

29. Відповіді на листи...Іпатія Потія Клірика Острозького. Острог. 1598р.

У передмові “До чительника” Клірик Острозький пише, що ві є не настільки мудрим та освіченим, щоб давати відповідь Іпатію Потію. І він почуває себе як хромий, якого вважають за здорового, як німий, якого вважають за красномовця, як жебрак, якого вважають за королівську персону, а також, як пастушок “над гусятками поставлений, який бачить, що до них підкрадається лис”. Хоча і не може вбити ворога, повинен захищати їх, “кодоле хто сильнейший на порятунок не припадет”. Тому він і наважився написати цей лист, що грецька церква в такому ж становищі небезпеки, як до неї підкрадається хитрий лис. Це і заставтло його написати лист. Якщо читач побачить у ньому недоліки, нехай їх виправить, -“сам заступивши мене отповедай... бо один выполняемо закон Христов”.

У другій “Передмові листу до отца єпископа” клірик острозький пише, що справедливий Господь роздає таланти людям згідно їх віри і гідності. Наскільки кожний вірує в Бога, настільки великий талант приймає від нього. Талант людини проявляється у його справі. Отож наскільки справа згоди між грецькою і латинською церквою угодна Богові, покаже час. А поки що клірик острозький просить Іпатія Потія звернути увагу на його лист.

У листі Клірик острозький пише, що выд природи людины призначено, що зло завжди прив’язується до доброти, “де насіння побожності сіється. Там посеред пшениці кукіль свій розсіває не приятель”. Так само і у згоді між грецькою та латинською церквами треба було пильно дивитися, щоб “не було трутизны, щоб одне з волею Божою тая згода зложила”. Але так не сталося. Сама по собі добра ідея згоди церков була перекручена єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким. Клірик острозький пише, що православна церква була принижена, тому що унія церков не була рівноправною. Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Риму, ніби посланці від усієї православної церкви, але це не було правдою. Вони присягнули на вірність Римському папі від всіх священиків православних, але православні навіть не знали про цю присягу. “Присягали єсте за нас всіх, справ овали от нас посольство, о котором мы не мыслили, вказували єсте от нас листы, о которых ся нам не снили”. Вони принизили і зрадили віру батьків, “затемнили єсте их пресветлую славу”. Отже унія між католиками та православними, яку підписали Іпатій Потій та Кирило Терлецький, це “оцукрована зверху отрута”. Так само, як кожне дерево пізнається по його плодам, так само кожна справа пізнається по її наслідкам. Результатам. Наслідки унії невтішні та плачевні. Унія, яку вихвалює Іпатій Потій не об’єднала, а роз’єднала дві церкви, принесла людям горе і розпач, переслідування, кровопролиття. Пограбування домів та церков. Клірик острозький закликає Іпатія Потія відчути серцем, жахнутися та усвідомити. Яке страшне лихо принесла унія, - “ чого єсте своєю плаччю і риданню годною згодою наробили” Отже Клірик Острозький робить висновок, що унія між православними та католиками не згодою, а “темним хаосом і пекельним прокляттям треба назвати”. Уніати називають її богоугодною справою, що прикрити свій стид і духовну наготу. Ця згода несе світу горе. Отже єпископа та всіх, хто за ним піде, чекає божа кара.

В уста князя Василя-Костянтина Острозького клірик вкладає пристрасну молитву за істинну унію між церквами, засновану на любові. Він пише. Що подібно до того. як Господь серед всіх рослин вибрав одну рослину – виноград. Серед всіх квіток – одну квітку – троянду. Серед всіх міст – одне місто Єрусалим (Сіон), серед всіх тварин – одну тварину – ягня, серед всіх птахів – одну пташку – голуба, так і серед всіх заповідей є найголовніша заповідь “любити друг друга”. Отже князь просить бога подати любов, милість, згоду, “аби одними устами, одним серцем, однією мислію восхваляли пресвяте Ім’я Твоє”.

“Опис на другий лист велебного отця Іпатія...” Острог.1599.

У передмові “До чительника” Клірик острозький пише, що Церква Божа має багато людей, пастирів. Священиків, художників, будівничих. Серед них є більші і менші, але всі вони єдині своєю вірою, і тому всі важливі. Він сам вважає себе найменшим і розуміє, що “нєслушная єсть речь меншому болшего і простейшому ученого учити”, але за ним є Божа правда. Тому він і наважився написати лист Іпатію Потію та його однодумцям про “нерозсудный и легкомысльный поступок мешаной и вихроватой и бурливой згоды”.

У листі Клірик Острозький пише, що всі діти церкви рівні. «Чим єсть Петр ключар небесный лепший от Павла”. Так само звичаї, закони, обряди православної церкви не гірші від римських. Але католики безчестять їх. “Чим и в чом вам патріархові винні? Чому їх безчестите? Чому о них злоречите? Якби їх кілька сот і кілька тисяч було за жодним добродєтелі жодної визнати не хочуть.

Свій лист Клірик Острозький закінчує палким закликом, зверненим до священиків та єпископів, які відступили від православної церкви, як від своєї матері, покаятися і повернутися до неї. “А если не узнаєте и не повернетеся – гнев господен пояст Вас”

Князь К.-В.Острозький запекло боровся проти унії до кінця свого життя.

На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Середній Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині.

Книжниця в 10 розділах.

11 червня 1598 р. у Острозі була надрукована невелика за форматом «Книжниця», на титульному аркуші якої було зазначено: «З друкарни Острозскоє в лћто от созданіа мира З PS (7106),а от плоти рож єства Господа Бога и спаса нашего Іисуса Христа лћта афти (1598) месяца июня 11 сіа книжица выдана». Це – збірник, що складається з передмови, змісту та 10 розділів. Вісім перших розділв книги – це вісім послань Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса із закликом не приймати унію. Дев’ятий розділ – «Обвіщеня» (Звернення) князя К.-В.Острозького до українського народу із закликом вести антиунійну боротьбу, (вперше було опубліковане в острозькій друкарні 25 червня 1595 року 1595 р.) Десятий розділ – це послання видатного письменника-полеміста Івана Вишенського до Костянтина-Василя Острозького, написане від ченців Афонської гори. – «Благочестивому господару Василию, княжати Острозькому, а всім православным христианом Малое России… от святоє Афонскоє горы скитствующих». Це єдиний твір Вишенського, який був виданий за його життя.

На початку свого послання Вишенський пише, що він прочитав відповідь «от вас правосланых на собор выданную книжку противко вас в Берестию через того то поминеного дћеписца», очевидно маючи на увазі «Апокрисис» Христофора Філарета, що був відповіддю на книгу Петра Скарги «Собор Берестейський та його оборона», перекладену українською книжною мовою Іпатієм Потієм під назвою «Описання і оборона собору руського Берестейського». «Апокрисис» Христофора Філалета був перемогою православних над унією. Цією перемогою православних, Господь, за уявою автора, карає гордого папу та його слугу Петра Скаргу, якого називає «рапсаком (рапсодом, вістуном, гарольдом) папежского гласа» і якого вважає духовно мертвим, отже закликає православних християн прийти подивитися на його труп і оплакати його. «Чи не ліпше было вћрою живым быти, нежели невћріем здохнути?... Чи не ліпше было в едности с нами быти и вћчне жити, нежеле отлучившися от нас нагле здохнути и погибнути?...»[2].

У своїй книжці Петро Скарга – «тот выналћзок», як пише Вишенський, намагався обплутати православних «безсилными вымыслы», але це йому не вдалося: «вас правовћрных тою сћтию умотати не могл», «сћть гнилых словес к вам мощи пристати не мћла». Отже, він дякує Богові «за твердость и сталость вашу»[3]. Далі Вишенський пише, що осмислюючи книгу Скарги, він знайшов у ній «яму глубокую», духовну прірву, що веде до погибелі. Ця прірва – гордість, яка «истћкает от высокого сердца и изрыгается нагло кгвалтовным языком», коли людина, а не Бог, сама себе підносить і вихваляє, вважаючи себе «ліпшим, годнћйшим, зацнћйшим и мудрћйшим от других», приписує собі те, «чого в мощи привлащати собћ не мает»[4]. Таким, на думку Вишенського, є «езуита» Петро Скарга, який від свого «мудрования», а найбільше від «грћдого духа» пише, що «вћру грецкую врата адова одолћли, а рымское не одолћли»[5]. Скарга намагався довести, що Православну Церкву поглинули пекельні брами, оскільки Константинополь захопили турки і тому Православна Церква в Візантії перебуває в полоні агарянському, під владою Туреччини. Своє твердження він підкріплює наступними доводами: «…над греки турчин владћет, патриархи патриаршество у турка купуют, в неволи рук поганских сут, волности не единое не мают, бћду трћпят, страждут, пуркгаторицм в жизни сей в тћлћ проходять». Навпаки, Римська церква, на думку Скарги, має великий авторитет і силу і брами пекельні не перемогли її: «…папћж ест от неволћ свободен, власт нћ от кого не куплет, сам доброволне на папежство вступует, никому ся не поклоняет, ни покаряет, еще всћ ему поклоняют и почитают, яко голову и намћстника святого Петра, бћд, зас утрапеня, недостатку, скръби и вшелякого утиску в жизни сей не тръпит – оттоля вижу, иж браны пекельне вћру папежскую не премогли» [6]. На ці доводи монах з Вішен закликає православних відповідати такими словами: «То ли твоя вћра, римлянине, як в мирћ сем славен и велик еси?...як над всћми връх погонити хощеши, … як в жизни сей чести и славы ищеши,…як всћх под собою нижчих…имћти прагнеш?»[7]. Істинність церкви визначається не земною славою і силою, а тільки вірністю вченню Христа. Отже, Вишенський переконливо доводить, що Скарга помиляється. Православна Церква перебуваючи в агарянському полоні, бідна і принижена, залишилась чистою і непорочною, гоніння лише згуртували православних. Навпаки, Західна церква, глава якої спокусився на показне багатство і владу світу цього, якими володіє диявол, переможена брамами пекельними.

Як окрема частина «Посланія до князя Острозького» була опублікована «Порада», в якій Вишенський захищає обряди Православної Церкви і радить всім їх дотримуватись: очистити Церкву «от всяких прелестей и забобонов єретических», поклонятися іконам, хреститися «…и не толко в церкви, але и на трапезу сћдаючи», жити «по уставу церковному (ни прилагающе от свого умысла что, ни оъимающе безстудіем, ни раздирающе мнћніем)». «…ибо нашея вћры таинства увесь мир вмћстити не может, іншие вћры всћ суть прелести»[8]. Вишенський радить православним читати Євангеліє і Апостол на літургії церковнослов’янською мовою: «Євангелія и апостола в церкви на літургіи простым языком не выворочайте; по літургіи же для вырозумћнья людского, попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковне всћ и уставы словенським язиком друкуйте»[9]. На думку Вишенського церковнослов’янську мову особливо не любить диявол, і якщо деякі люди «на словенській язик хулят», то це справа рук «того майстра». Церковнослов’янска мова найулюбленіша Богом, тому що «без всякого ухищрения к Богу приводит, простоту и смиреніе будует и Духа Святого подъемлет»[10]. Навпаки, у латинській церкві велика увага приділяється вивченню мирських наук: риторики, філософії, які дають людям мирську мудрість, розвивають розум і дають для нього готові раціональні формули, але це не розвиває душі людини і вона втрачає істинне благочестя. Мирська мудрість не приведе до спасіння. Отже, вважає автор краще «…изучити Часословец, Псалтир, Октоих, Апостол и Євангеліе… и быти простым богоугодником и жизнь вћчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и філософом мудрым в жизни сей знати, и в геену отъити?»[11].

У свій «Пораді» Вишенський наставляє вірних, щоб вони не йшли за тими священиками, які отримали свій сан не по правилам церковним, а по своїй волі. «На священическій степень по правилу святых отец да въсходят, а не по своїх волях похоты плотскія ради, имћнія и панства сан да въсхищають» «Ліпше бо вам безъ владык и без попов, от діавола поставлених, до церкви ходити и Православіе хранити, нежели с владыками и попами, не от Бога званными, у церкви быти и с той ся ругаты и Православіе попирати. Не попы бо вас спасут или владыки или митрополиты, но вћры таинство нашея православныя с храненіем заповідей Божих – тое нас спасти мает» «Сих проклятих владык никакоже не прыймуйте и молћтеся, да отгнаны будут»[12].

У вигляді окремої частини «Посланія до князя Острозького» була надрукована також «Апологія» чернецтва. У «Апології» Вишенський застосовує діалогічну форму розповіді, ніби він відповідає на питання латинянина, який сміється над одягом монаха. Тому автор докладно роз’яснює йому значення кожної частини чернечого вбрання. Клобук, який латинянин називає «страшилом» дійсно страшить бісів, які всіляко намагаються спокусити монаха «прєлєстями» цього світу. Клобук свідчить, що монах відрікається від земного світу «… иж крест Христов на рамо взял, из міра вызулся, и печать на головћ поставил, што юж в мир обратитися не мает, тым клобуком знати даючи». Довге волосся монах носить для того, щоб відрізнятися від світських людей («он бо із міра изыйде и к будущему вћку мыслію пелгримуе»), а також щоб не приваблювати жінок, «…на спробного, косматого и неумитого и к любви неприкислого, если и позрить, однак от мерзняки некрасного образа помыслом скоро отскочить и не согрћшить»[13]. На звинувачення латинянина, що є монахи які по корчмам ходять і «упиваються», гроші збирають, Вишенський відповідає, що ці монахи відрікаються від обітниці свого постригу. І далі пише, що серед ченців трапляються різні люди, «Не все бо пшеница в посћваню ся знаходит, але знайдеш другую ниву, которая болшей куколю, нежели пшениццы народит. Также и межи иноки в доспћяню на звћтяжство того чрева мало их есть; тому не дивуйся, абовћм подвиг и борба есть жизнь тая, которое ты не знаєш, бо еще еси на войну не выбрался»[14]. Отже Вишенський звертається до свого уявного опонента і до всіх мирян з порадою не судити ченців, оскільки їхнє життя мирським людям невідоме і не зрозуміле. «Якоже ты смћеш прежде судіи суд на Божія раба чинити? Не суди ж, брате, да не осужден будеш, и обрати свои очи, помысли на себе самого…»[15]. Якщо і трапляється монахові згрішити, він гірко спокутує свою провину, «на покуту и плач в келію бћжит и за зле два дни 40 дній добрых намћщаеть, постит, алчет и страждет, за долг грћховный покутою платит и отмщает»[16]. Мирські люди вважають себе шляхтичами, але вони підневільні цього світу, «иж міра сего хлопи и невольницы есте и ему вћк свой в службћ аж до смерти изгубляете и сами с ним погибаете» А монах «з неволћ мірской к Богу вырнет и съвышше ся от Духа Святого породит, по Іоанну: елициже, рече, пріяше Его, частим власть чадом Божіим быти, вћрующим в имя Его, иже не от крови, ни от похоти плотскія, ни от похоти мужескія, но от Бога родишася. Видиши ли шляхетство вћры вашея? Который от Бога ся породит, то тесть шляхтич!»[17]. На закінчення своєї «Апології» Іван Вишенський радить очистити Православну Церкву від обрядів і звичаїв, які мають своє коріння в язичництві. До них він зараховує святкові ярмарки, колядки, щедрівки, волочільне, пісні і танці в полі на Св. Георгія, купання та переплигування через вогнище, пов’язане з язичницьким богом Купалом, в день Іоанна Хрестителя, поганські обряди з колосками на Петра й Павла, покладення пасхальних яєць і куличів на могилах. «Пироги и яица надгробне в Острозі и гдћ бы ся знаходили упраздните, да ся в христіанствћ тот квас поганській не знаходить»[18]. Всі ці язичницькі звичаї Вишенський вважає «діаволскими прєлєстями», які безчестять Православну Церкву.

У недалеко розташованому від Острога Дерманському монастирі В. Малющицьким (Суразьким) був написаний «Діалог або розмова папежника з православным» (1603), надруковані полемічні твори М. Пігаса: «Діаолог альбо розмова о Православной вере… свєтло сіяющему князю Костянтину Василеви Острожскому» та «Листъ…Іпатею Потею єпископу Володимирському о отступлении его…» (1605), перекладений з грецької мови колишнім вихованцем академії – Іовом Борецьким.

Полемічні праці острозьких просвітників відіграли неоціненну роль у захисті Православної Церкви в Речі Посполитій, яка після Берестейської унії 1596 р. опинилась на грані знищення. Православні полемісти відстояли її істинні, незмінні догмати, блискуче розбили догми католиків, довели нездоланність Церкви і всієї греко-візантійської духовності, яка була основою вітчизняної культури.