Право власності на земельні ділянки

У ст. 14 Конституції України зазначено: земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується фізичними та юридичними особами, державою та територіальними громадами відповідно до закону.

Земля як об'єкт права власності — це площа землі, а включає ґрунт, замкнені водойми, багаторічні насадження, що знаходяться на ній. Розмір і територіальні межі ділянки, що перебуває у власності відповідної фізичної чи юридичної особи, а також порядок її надання встановлюються Земельним кодексом України. Право власності на землю підлягає державній реєстрації і виникає з моменту такої реєстрації.

Право мати землю у власності належить фізичним особам, які є громадянами України. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших правочинів;

• безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, які надавались раніше їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної частки (паю).

Крім того, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, громадянин, який добросовісно, відкрито та безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, що посвідчують право на цю земельну ділянку, можуть звернутися в орган державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування. Розмір цієї земельної ділянки визначається в межах норм, визначених Земельним кодексом. У цьому разі право власності на земельну ділянку набувається за набувальною давністю. За іноземними фізичними особами, а також особами без громадянства та іноземними юридичними особами право власності на землю визнається лише у випадках, передбачених законом.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на власний розсуд, відповідно до цільового призначення, без будь-яких обмежень закладати на ній сади, виноградники, пасіки. Він має право вільно користуватися загальнопоширеними корисними копалинами, торфом, лісовими угіддями, водними об'єктами, прісними підземними водами, а також споруджувати межові знаки, огорожі (але за погодженням із власниками сусідньої земельної ділянки).

Одночасно власник зобов'язаний здійснювати комплекс заходів з охорони землі, використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не погіршувати екологічної ситуації, а також дотримуватися правил добросусідства з власниками і користувачами сумісних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, яке міцно з'єднано або із землею безпосередньо, або з іншими будівлями та спорудами, якщо останні не становлять частини іншого нерухомого майна. Необхідно підкреслити, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

 

97. Право землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право землекористування.

Право землекористування—різновид права природокористування. Воно характеризується тими ж ознаками, які притаманні праву природокористування в цілому. Водночас воно має й деякі особливості.

Право землекористування становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи володіти, користуватись і в певних випадках розпоряджатися наданою земельною ділянкою в межах, встановлених законодавством.

Суб 'єктами права землекористування є юридичні і фізичні особи, які у визначеному законом порядку набули право користування земельною ділянкою для відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні права та обов'язки.

Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) земля надається в користування громадянам України, сільськогосподарським і несільськогосподарським підприємствам і організаціям незалежно від форми власності, на якій вони створені. Наведений перелік суб'єктів не є вичерпним. У випадках, передбачених законодавством, земля може надаватися в користування й іншим суб'єктам. Так, ст. 8 ЗК України називає потенційними землекористувачами-орендарями, наприклад, іноземців і осіб без громадянства. Серед несільськогосподарських підприємств і організацій закон вказує громадські об'єднання, релігійні організації, кооперативи, спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземні держави, промислові, транспортні підприємства тощо.

Правовий статус деяких суб'єктів землекористування характеризується певними особливостями. Наприклад, Закон України «Про оренду землі» серед суб'єктів, які можуть використовувати землю на умовах оренди, називає органи державної виконавчої влади як самостійні юридичні особи. У даному разі має місце поєднання в одній особі користувача і державного органу, який управляє землею.

До окремих суб'єктів землекористування чинним законодавством встановлені спеціальні вимоги. Так, орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути тільки юридичні особи, Установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Особливу категорію землекористувачів складають громадяни, "ким надаються земельні ділянки для цільового використання в установленому порядку і в певних розмірах.

Специфічними суб'єктами землекористування є селянські (фер-Мерські) господарства, діяльність яких регулюється ЗК України «Про селянське (фермерське) господарство».