Політико-правові засади становлення національної державності: традиції, досвід, практика

 

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що після поразки Центральної Ради державотворчі процеси знаходять своє відображення в боротьбі різноманітних політико-правових доктрин. Спробу критичного переосмислення державотворчого досвіду Центральної Ради знаходимо уже в період Директорії Української Народної Республіки.

У результаті протистояння політичних сил, які відображали альтернативні державницькі ідеали, на більшій частині території України встановилася радянська влада. Юридичне закріплення радянської державності розпочалося з прийняттям у 1919 році Основного Закону, який за своїм змістом відповідав тексту першої Конституції Радянської Росії. Проголошуючи класовий характер держави, Конституція обмежувала представницькі можливості селянства. Крім того, з утворенням СРСР було обмежено й національні інтереси окремих народів.

Характерною особливістю радянської правової системи в Україні стала повна рецепція права більшовицької Росії. Вона передбачала домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам й ігнорував національні політико-правові пріоритети.

На середину 80-х років ХХ століття в Україні сформувалися політико-правові ідеали, які передбачали оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Поряд з тим в українському суспільстві посилилося прагнення до суверенітету та незалежності. Державотворчі ідеали знайшли своє відображення в програмних вимогах політичних партій, що виникли на хвилі демократизації. Вони відображали традиції партій національно-радикального напрямку початку ХХ століття, що не знайшли свого подальшого розвитку в державотворчих пошуках періоду Центральної Ради.

Другу групу політичних сил становили партії, які займали помірковано-державницьку позицію. Державницькі ідеали цих партій перекликалися з політико-правовими доктринами політичних сил соціально-радикального напряму. Їх прихильність до федеративного устрою, як і в період Центральної Ради, значною мірою зумовлювалася прагненням не допустити погіршення соціально-економічного становища республік, пов’язаного із виходом зі складу Союзу РСР.

Проголошені 16 липня 1990 р. Декларацією про державний суверенітет принципи є відображенням не лише історичної правонаступності з ІV Універсалом Центральної Ради. Їх єднає як сама ідея державної самостійності, історична спроба формування української державності в сучасному їх розумінні, так і пошук шляхів її реалізації.

Втілення проголошених державницьких ідеалів ускладнювалося протистоянням із союзним центром. Виступивши з ідеєю укладення оновленого союзного договору, керівництво Радянського Союзу відобразило тим самим політико-правові ідеали Тимчасового уряду, викладені ним у Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату. У відповідності з її текстом повноваження Генерального Секретаріату суттєво обмежувались у порівнянні з попередніми домовленостями.

Четвертий з’їзд народних депутатів СРСР ухвалив рішення про проведення всенародного референдуму з питання збереження єдності оновленої радянської федерації. Власне, у референдумі знайшла свою реалізацію проголошена ІІ Універсалом Центральної Ради ідея народного суверенітету. Втілення в сучасному державотворчому процесі принципу народного суверенітету зумовлене прагненням максимального використання можливостей безпосередньої форми демократії з метою досягнення державної незалежності.

Як показав досвід державотворення періоду Центральної Ради, розвиток відносин між Україною й Росією має ґрунтуватись на державницькій традиції обох країн. Україна й Росія мають узгоджувати власні інтереси шляхом переговорів, невтручання у внутрішні справи та поваги до права кожного народу на самостійний розвиток. Зазначені підходи знайшли своє відображення в підписанні Біловезької угоди.

Україна прагне визначитись в новому для себе геополітичному оточенні. Однією з основних проблем, пов’язаних з формуванням модерної української нації і держави, є питання впливів Сходу і Заходу. З огляду на це маємо будувати зовнішню політику не допускаючи помилок, здійснених Центральною Радою, коли її політико-правові ідеали, пов’язані з забезпеченням прав особи, недоторканності інституту приватної власності, дотримання і виконання міжнародних угод не знайшли безпосереднього втілення в практиці державотворення.