Концепція національного державотворення у вітчизняній правовій і політичній думці

 

З розвитком буржуазного права попередня теза «ми інші, ніж вони, бо в нас інша мова, право та віра» набрала вигляду «ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі на нашій території». На Сході України такий розвиток національної свідомості був перерваний після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і відновився на ґрунті діяльності хлопоманів, українофілів, громадівців.

Важливу роль у процесі становлення національної самосвідомості відіграла діяльність Харківського й Київського таємних товариств. Державницька доктрина товариств передбачала вирішення національного питання шляхом перетворення Росії у федеративну республіку.

Період після скасування кріпацтва позначився помітним інтересом української інтелігенції до проблем державотворення. Однак спроби, направлені на відродження державницької традиції, натикались на антинаціональну політику царизму.

У 80-90-х роках ХІХ ст. в Україні з’явилася низка організацій молоді, які не тільки прагнули оволодіти творчою спадщиною й досвідом державотворчої діяльності своїх попередників, а й намагалися збагатити цей досвід у галузі теорії й практики українського державотворення.

На межі ХІХ-ХХ ст. українська державницька ідея вступила у фазу нового теоретичного й практичного розвитку. Реалізація ідеалу розглядалось крізь призму конституційної регламентації державно-владних відносин, прав і свобод людини, взаємовідносин особи й держави. Український конституціоналізм знаходить своє відображення в концепціях Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка, І. Франка, Ю. Бачинського.

З виникненням і становленням фахової юридичної науки вітчизняна державно-правова думка збагатилася працями таких всесвітньо відомих учених-правників, як О. і Б. Кістяківські, М. Палієнко, М. Ковалевський та інші. Теоретико-правові погляди спрямовувались на дослідження етичної природи права, його соціальної сутності, яка відображає значення юридичних інститутів у державному житті. Розглядаючи дихотомію держава - особистість, більшість із них надавала перевагу інтересам людини, де держава зобов’язана створити умови для реалізації прав і свобод індивіда.

Політичне пожвавлення української громадськості кінця ХІХ століття створило умови для переростання українського національного руху у нову фазу політичної діяльності. Утворення українських партій, розробка ними державно-правової доктрини, опозиційної монархічній формі правління, стало свідченням нової якості процесу вітчизняного державотворення. Саме тут були закладені основоположні принципи, які мали безпосередній вплив на державотворчу діяльність Центральної Ради.

Утворення українських політичних партій стало об’єктивно зумовленим етапом еволюції українського національно-визвольного руху. Перед його провідниками постійно стояла дилема: або спиратися на широкі верстви українського суспільства (що відповідало національним прагненням лідерів українського руху), або йти в середовище міського, індустріального, переважно зрусифікованого, пролетаріату й спролетаризованих верств села та дрібнопромислового робітництва. Поряд із негативними явищами, такими як організаційна кволість, ідеологічний догматизм тощо, діяльність українських політичних партій підготувала вступ українського національно-визвольного руху в стадію безпосереднього державотворення. У цей період політична боротьба спричинила появу цілої плеяди талановитих діячів, які взяли активну участь у розбудові національної держави в 1917 - 1918 роках.

Характерна особливість державно-правової культури української громади в Галичині полягала в тому, що вона акцентувала увагу на національній єдності, а не соціальній стратифікації суспільства. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи. Ідея української національної державності народжувалася в умовах демократичної виборчої системи.

Під кутом зору державно-правового прогресу існування самодержавства знаменне тим, що саме в цей період населення, через вибори до Державної думи, отримало змогу брати участь у законотворчій діяльності, що зумовило певну еволюцію політико-правових підходів, ставлення українського суспільства до закону, влади та інших державних і правових інституцій. Означений період вітчизняного державотворення характерний тим, що рівень правової культури тогочасного суспільства був одним із визначальних чинників, що зумовили державницьку долю українського народу в ХХ столітті.