Теоретико-правові аспекти становлення та реалізації принципу національно-персональної автономії

 

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що успіх державотворчої діяльності Центральної Ради залежав від того, чи отримає вона підтримку з боку національних меншин України.

Варто зазначити, що політико-правові ідеали Центральної Ради ґрунтувались на принципі права націй на самовизначення. Тому її лідери підтримували прагнення представників національних меншин України до реалізації національних пріоритетів, зокрема ідею національно-персональної автономії.

Принципові положення державно-правової концепції Центральної Ради були розроблені Всеукраїнським національним конгресом. Поряд з вимогою автономного статусу України в складі федеративної Росії Конгрес поставив за мету забезпечення прав національних меншин.

Новим кроком у справі вирішення національного питання стало проголошення Центральною Радою Універсалів. Політичні й правові ідеали, викладені в Універсалах, заклали правову основу гармонізації міжнаціональних відносин. У них проголошувалась рівність всіх народів, закріплювались такі принципи природного права, як свобода слова і друку, вірувань, недоторканності особи, вільний розвиток національних мов. Згідно з Універсалами великоруському, єврейському і польському народам надавалось право національно-персональної автономії.

У подальшій діяльності Центральної Ради тенденція залучення представників національних меншин до розробки тактичної і стратегічної лінії державотворчого процесу стала характерною ознакою її діяльності. На нашу думку, це сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією. Зумовлені підходи стали свідченням готовності Центральної Ради до порозуміння й рівноправної співпраці з національними меншинами на користь загальноукраїнської справи. Позиція Центральної Ради, зокрема по відношенню до національних меншин, знайшла своє відображення в тексті І Універсалу.

У свою чергу, представники неукраїнських національностей бажали залучитись до співпраці з Центральною Радою з метою підтримки державотворчих тенденцій, направлених на всебічне вирішення національного питання.

Надзвичайною активністю характеризувався національний рух кримських татар, метою якого було самовизначення кримськотатарського народу. Але проти цього категорично заперечував Тимчасовий уряд. Використовуючи ці суперечності, Центральна Рада намагалася всіляко підтримувати національно-визвольний рух на півострові. Разом з тим вона опинилася перед дилемою: погодитися із відродженням державності на півострові, чи включити Крим до складу України.

Нового забарвлення національний чинник набув під час переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у червні-липні 1917 року. Опираючись на досягнуті домовленості, Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом проголошувалось, що склад Ради поповнюється представниками національностей, що проживали в Україні.

Широкий розмах державотворчого процесу на середину 1917 року, активна участь у ньому представників національних меншин, поставили перед Центральною Радою питання про необхідність перенесення проблем національно-державного будівництва в практичну площину. Власне, Центральна Рада виступила ініціатором вирішення національного питання в загальноросійському масштабі. При цьому йшлося не про державний суверенітет, а про федеративний устрій.

Розбудова жорстко централізованої Російської держави на засадах федералізму стала важливим кроком на шляху до вирішення проблем національно-державного будівництва. Разом з тим непохитна прихильність принципам федералізму (і небажання розвинути їх в напрямку самостійницьких державницьких ідеалів) стала однією із головних причин поразки державотворчого процесу в Україні.

Державотворча діяльність Центральної Ради в етнополітичній сфері не набула б завершального вигляду без розробки й прийняття відповідної правової бази. На цьому шляху важливою подією став Закон про національно-персональну автономію. Більшість українських дослідників звертає увагу на те, що він мав конституційний характер. Аналізуючи передумови та історію його прийняття, відкидаються інсинуації, ніби Центральна Рада загравала з національними меншинами, аби заручитися їх підтримкою. Підтверджується думка про те, що закон логічно випливав з усього попереднього розвитку Української революції, державницьких ідеалів Центральної Ради та її лідерів.

У процесі подальшого розвитку революції удосконалювалися підходи, направлені на розв’язання національних відносин. Вони набували більшої завершеності, досконалості, характеризувалися конкретними практичними заходами. Однак законотворча діяльність Центральної Ради, направлена на задоволення політико-правових ідеалів етнічних груп, була перервана наступом радянських військ, а згодом відмінена урядом гетьмана П. Скоропадського.