Політико-правові аспекти сучасного державотворення

 

Особливості вітчизняного державотворення полягають у відході від радянської системи державності, в основу якої було покладено класовий а не національного аспект. Як засвідчив досвід виборчих кампаній 1917 року, українські політичні партії соціально-радикального спрямування поділяли політико-правові ідеали більшовиків.

Паралельно з подіями, направленими на ліквідацію командно-адміністративної системи, в Україні розгортався новітній конституційний процес. У його основу було покладено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що є відображенням традицій, закладених Конституцією Української Народної Республіки 1918 року.

Вирішальним моментом на шляху демократичної трансформації політичної системи стало прийняття Верховною Радою Конституції України. Однак її прийняття поставило чимало як практичних, так і теоретичних проблем. Однією з найбільш складних є взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади. Досвід державотворення періоду Української революції дає нам приклад гармонізації відносин між Центральною Радою як законодавчою структурою, та Генеральним Секретаріатом як органом виконавчої влади. В основі їх діяльності було покладено принцип взаємної відповідальності за зміст і характер державотворчого процесу. Завершального вигляду він набрав після проголошення IV Універсалу, коли Центральна Рада сформувала на пропорційній основі, уряд - Раду народних міністрів. По суті, в Україні була встановлена парламентська республіка.

Вивчення досвіду Центральної Ради є актуальним ще й тому, що процеси сучасного державотворення зазнали на собі впливу нерідко протилежних концепцій державності, зокрема й авторитарних. До внесення змін до Конституції центральне місце в системі вищих органів державної влади належало Президенту. З метою здійснення подальших конституційних повноважень була утворена Адміністрація Президента, статус і функції якої домінували над Кабінетом Міністрів і місцевими державними адміністраціями. Подібної централізації влади не знала жодна демократична країна світу і якої не було в колишньому Радянському Союзі. Таким чином спостерігаємо розбіжності в стратегії розвитку української державності, яка полягала в поступовому переході від парламентської до президентської моделі.

Важливим недоліком у взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади стала політична неструктурованість державної влади. Як наслідок, у Верховній Раді України не склалася політична (конструктивна) більшість, сформована за партійною ознакою, як могла б впливати на формування уряду, з одного боку, а з іншого - Президент і уряд також не мали необхідної більшості, щоб, спираючись на неї, законодавчо забезпечити програму своєї діяльності. На основі аналізу досвіду державотворення періоду Центральної Ради доведено, що в умовах партійного протистояння політичні дискусії набувають гострого, а часом і жорсткого протистояння. Розв’язання існуючих суперечностей можливе за умови врахування й сприйняття політико-правових ідеалів політичних опонентів. Сформований компроміс породжує не тільки колективну відповідальність за зміст і характер державотворення, а й сприяє вищому рівню політичної й правової культури суспільства. При цьому важливо, на відміну від досвіду Центральної Ради, щоб в державотворчому процесі враховувалися державницькі концепції всього спектру політичних сил - від соціально-радикального до національно-державного.

Зазначені суперечності зумовили необхідність подальшої трансформації політичної системи. За своїм правовим змістом зміни та доповнення, внесені до Конституції України 2004 р., відповідають політико-правовим засадам Конституції УНР 1918 р. Ці два документи пронизані ідеєю народного суверенітету, демократичністю виборчого процесу, декларують принцип розподілу влади.

Також вбачається певний ретроспективний взаємозв’язок у питаннях територіального устрою. У період Лютневої революції Тимчасовий уряд рекомендував утворювати на місцях ради об’єднаних громадських організацій. Така ситуація сприяла тому, що представники українського визвольного руху створили Центральну Раду, яка, на їхню думку, мала стати органом місцевого управління в Україні. У зв’язку з цим перед Центральною Радою постала низка складних проблем, пов’язаних зі створенням механізму управління Україною. Однією з найбільш складних - була проблема державно-територіального устрою. Стоячи на засадах широкого місцевого самоврядування, лідери Центральної Ради використовували традиційну для української політико-правової думки ідею федералізму, що мала забезпечити належне управління великою територією.

Враховуючи досвід державотворчої діяльності Центральної Ради, яка в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. закріплювала федеративний устрій України, отримала подальший розвиток думка про необхідність прийняття закону про державно-територіальний устрій. Крім того, вирішення проблем державно-територіального устрою передбачало розробку державної етнонацiональної політики, принципів управління етнічними процесами, методів i засобів соціально-економічного, політичного i правового регулювання міжетнічними відносинами.

Центральна Рада надавала великого значення вирішенню національно-культурного питання, яке мало реалізуватися у формі національно-персональної автономії. У зв’язку з цим важливою складовою державотворчого процесу стало поповнення Центральної Ради на пропорційній основі представниками національних меншин. У складі Генерального Секретаріату утворювалось Секретарство міжнаціональних справ. Демократичного розв’язання національне питання набуло з проголошенням ІІІ Універсалу, в якому знайшла своє відображення ідея національно-персональної автономії. Логічним завершенням державницької діяльності Центральної Ради щодо національних меншин, стало прийняття Закону про національно-персональну автономію.

Подальше вирішення проблем сучасного державотворення можливе за умови врахування об’єктивних факторів розвитку й становлення території України. Сьогодні в основу територіального устрою покладено радянський принцип поділу території на області, який не враховує вищезазначені фактори. Така форма територіального устрою не враховує традиції історичного й державно-правового розвитку українських земель. На наш погляд, це може бути федерація окремих регіонів (земель). Федеративний устрій унеможливлює клановий характер центральної влади, передбачає докорінні зміни державно-територіального устою: на місці 25 областей створення 10-11 земель у відповідності з історичним районуванням. Це, у свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади, провести реформу державно-територіального устрою, підвищити роль представницьких органів влади.