Концепція національного державотворення й російська ліберальна державно-правова ідеологія

 

Після Всеукраїнського національного конгресу Центральна Рада взяла на себе відповідальність за створенню такої системи державно-правових відносин, яка виражала її прагнення до переобрання функцій крайової влади. З метою реалізації поставленої мети було обрано оптимальну, з точки зору правового змісту її реалізації, форму - ведення переговорів з центральною владою.

Не зважаючи на те, що Центральна Рада стала на шлях співробітництва з Тимчасовим урядом, вона не знайшла належної підтримки з боку останнього. Протидія з боку російської влади було зумовлена не лише тим, що політико-правова доктрина уряду захищала принцип єдиної й неподільної Росії. Як засвідчив досвід перебування делегації Центральної Ради в Петрограді, представники російської революційної демократії психологічно були не готові до компромісу з українською стороною. Тому розгляд українського питання набув швидше формально-правового, а не політико-правового характеру. При цьому в політико-правовій доктрині як Тимчасового уряду, так і Центральної Ради ми спостерігаємо спільні точки зору на ідею народного суверенітету.

Небажання Центрального уряду стати на шлях співробітництва не зупинило Центральну Раду в її прагненні сформувати такі політико-правові погляди, які відображали б прагнення до незалежності. Тому проголошенням І Універсалу Центральна Рада задекларувала готовність до реалізації державницького ідеалу, сформованого українською спільнотою на середину 1917 року.

Спостерігаючи за просуванням України до національної державності, Тимчасовий уряд почав демонструвати певне розуміння українських проблем і шукати порозуміння з Центральною Радою шляхом переговорів. Найголовніша ознака цього переговорного процесу - Центральна Рада виступала рівноправним партнером Тимчасового уряду. Сторони дійшли згоди, що Генеральний Секретаріат, доповнений представниками національних меншин, є органом крайового управління, відповідальним перед Тимчасовим урядом. При цьому Центральна Рада залишалася вищим органом влади в Україні й зобов’язувалася не чинити будь-яких дій щодо переходу до автономного устрою без участі Генерального Секретаріату. Санкціонувалося право Ради на розробку проекту автономії України за умови, що його подадуть на остаточне затвердження Всеросійським Установчим зборам. Сторони домовилися про негайне затвердження Центральною Радою обговореного за участю міністрів тексту Універсалу, що мав бути опублікований одночасно з декларацією Тимчасового уряду.

ІІ Універсал, що за змістом був більш поміркованим, став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою. Фактично це означало визнання Центральної Ради як крайового органу управління. Хоча право затвердження генеральних секретарів надавалося центральній владі, це був тимчасовий, перехідний етап, оскільки, виступаючи проти самочинного запровадження засад автономії, Центральна Рада сподівалася, що Всеросійські Установчі збори закріплять автономний статус України.

Таким чином, російська й українська демократія змогли сформулювати спільні підходи до подальшого бачення державотворчого процесу, в основу якого було покладено ідею народного суверенітету. На цій основі українська спільнота отримала право на реалізацію власних державно-правових ідеалів.

На жаль, органам державної влади Росії не вдалося створити умови для реалізації сформованого державницького ідеалу. Попри всі успіхи державотворчого процесу, і, зокрема, утвердження права українського народу на власну державність, революційній демократії країни не вдалося розв’язати основоположні суперечності у суспільстві. Це стосується проблем війни та миру, не вдалося у визначені терміни провести вибори до Установчих зборів, також залишилися невирішеними важливі соціально-економічні питання.

Використовуючи невдоволення трудящих мас соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року, у результаті збройного перевороту, домоглася від ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми й змісту державотворчих процесів. Адже Центральна Рада й Генеральний Секретаріат як орган тимчасового представництва краю, що досі входив до складу Російської держави, визнавали Тимчасовий уряд як вищий орган державного управління. Усунення цієї легітимної структури, правоздатність якої обмежувалась Установчими зборами, звільняло Центральну Раду від будь-яких обов’язків щодо нового режиму, який приходив до влади до часу скликання Установчих зборів. Суперечності в становищі Центральної Ради посилювались і тим, що до цього часу революційна демократія Росії й України не розглядала можливі шляхи розвитку революції з точки зору насильницького завоювання влади. Тому перед лідерами Української революції постало питання, пов’язане з необхідністю надання політичної й правової оцінки більшовицькому перевороту.