Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил

 

Кінець 1918-го - поч.1919-го років був переломним для щойно відновленої Української Народної Республіки. Після тріумфального повалення Гетьманського режиму і національної ейфорії грудня 1918 р. для Директорії наступили важкі часи. Вже в січні 1919 р. вся Лівобережна Україна, а згодом і Київ опинилися в руках більшовиків, при чому українська армія й надалі продовжувала відступати. За такої ситуації керівництво УНР розпочинає шукати союзників, зокрема одним із основних завдань зовнішньої політики Директорії було добитись визнання України країнами Антанти. Але як ми побачимо далі, цього не відбулось і однією з основних причин не визнання Антантою УНР, була позиція керівництва російсько-білогвардійських режимів, щодо України.

Ще під час повстання проти «гетьманців» у першій відозві Директорії до громадян України 14 листопада 1918 р. робився особливий наголос на національних завданнях повстання, говорилося про «панування генерал-гетьмана», яке вело Україну до єдиної неподільної Росії, визнавалась зрадницькою федеративна гетьманська грамота «про скасування самостійності Української Держави». Подібну політичну позицію відстоював й С.Петлюра у своєму Універсалі, що вийшов одночасно з відозвою Директорії. С.Петлюра закликав «українських солдатів і козаків боротись за державну самостійність України» проти запроданців, «котрі самі продались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій класі - безробітному російському офіцерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону».[87,465-466]

На думку одного з політичних діячів того часу П.Христюка, анти гетьманське повстання набрало ознак українсько-російського протистояння. «Україножерна політика московських соціалістичних партій на Україні під час гетьманщини», «нейтралітет» деяких з них під час повстання проти гетьманщини викликали підвищені національні настрої. - писав П.Христюк. Все російське, московське, хоч би й соціалістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим».[73,5]

Все це говорить про те, що тодішнє керівництво УНР обрало шлях на побудову незалежної Україні. Звісно це вело до загострення конфлікту між УНР та російськими білогвардійцями, які намагались відбудувати «єдину та не подільну Росію», але будь-яка національно-визвольна революція передбачає існування такого конфлікту і робить спроби до його вирішення. Проблема була в тому, що росіяни взагалі не сприймали самостійної України. З самого початку революції в російській свідомості важко приживалася ідея автономії України і взагалі не сприймався IV Універсал УЦР. Не викликав у росіян підтримки й малоросійський гетьманський варіант України. Гетьманську Україну вони сприймали як певний тимчасовий і фатальний збіг обставин, який дозволяв сховатись від більшовицької загрози, але не сприймався, як щось стале. А відновлення Директорією УНР взагалі вважалось державно-політичною катастрофою і ставилось в один ряд з більшовицькою загрозою.[47,323]

Таке не сприйняття росіянами України, викликало відповідну реакцію з боку українців. Відбувається подекуди насильницька українізація. Так, в своїх спогадах київський міщанин А. Гольденвейзер звинувачує Директорію в «некерованому українському націоналізмі» та «русофобстві». І як приклад розповідає про заміну в місті Києві російських вивісок українськими: «Єдина адміністративна дія, яку Директорія встигла здійснити, була заміна всіх російських вивісок на українські….».[8,231-232] Ця здавалось би несуттєва, в умовах військового часу, подія викликала бурхливу реакцію, як серед російських політичних кіл, так і серед українських. В.Винниченко з цього приводу писав: «Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й в усіх сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски… Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації…»[4,182-183] Слід відзначити, що дійсно окремі діячі УНР мали прихильність до насильницької українізації.

Одразу після встановлення влади Директорії перед нею постала низка проблем. Слід відзначити що Українська територія була оточена чужоземними, здебільшого ворожими військами: на півночі - більшовицька Червона армія, на південному сході - Добровольча армія генерала А.Денікіна, на заході - поляки на південному заході - румуни. Всі вони або претендували на частину українських земель, або взагалі відмовляли в існуванні незалежній Українській державі. Українські політики того часу розуміли що в такій несприятливій для УНР зовнішньополітичній ситуації потрібна серйозна союзницька сила. Такою силою могла стати Добровольча армія генерала А.Денікіна, саме з денікінцями можна було домовитись про спільні дії проти більшовиків. Але через антиукраїнську позицію А. Денікіна Директорія в кінці 1918 - на початку 1919 років не робить жодних кроків до співпраці.

На кінець 1918р. залишалось два «реальних» зовнішньополітичних орієнтири - Антанта і більшовицька Росія. Але у Директорії, яка складалася з представників різних політичних сил (В. Винниченко і С. Петлюра від українських соціал-демократів, представник селянської спілки Ф. Швець, соціаліст-самостійник О.Андрієвський та безпартійний А.Макренко), і серед українських партій загалом не було єдності щодо пріоритетів зовнішньополітичного курсу. Якщо праві сили, чиї інтереси й погляди відбивав С. Петлюра, воліли сперти ся на Антанту, то ліві течії та фракції, символізовані В. Винниченком, виступали за союз із радянською Росією й дивилися на Антанту як на силу реакційну.[64, 675] Українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставились до неї з недовірою. З другого боку, існував ще більш негативний досвід відносин з більшовиками. В.Винниченко, який на той час фактично керував зовнішньою політикою Директорії й безпосередньо готував більшість дипломатичних документів, пізніше так змалював дилему, що стояла перед Україною: «… підемо з Антантою - загинемо через реакцію, що прийде з нею, через недовір’я народу, і попадемо в обійми єдиної-неділимої, яка вже соромливо стоїть за спиною милих союзників і жде слушного часу. Підемо з більшовиками - загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть та сама єдина-неділима».[42,342]

Слід сказати, що надзвичайно негативно сприймали відновлення УНР в російських політичних колах. Так, колишній царський міністр В. Гурко писав у своїх спогадах, що між різноманітними російськими політичними угрупуваннями в Україні не було єдності, лише в «двох відношеннях вони були одностайними, а саме: в негативному відношенні до українського сепаратизму і в позитивному - до добровольчої армії.»[14,30-31]

Російські політичні кола з тривогою спостерігали за ситуацією, яка склалася в кінці 1918 р. на Україні. Державний переворот та відновлення УНР, як уже згадувалося вище, вкрай негативно сприймалися росіянами. Діячі київського російського Національного центру бачили вихід із ситуації лише в передислокації в Україну частини Добровольчої армії. Вони неодноразово зверталися з такими пропозиціями до командування білих. «Мене постійно намагалися втягнути в українські події, хоча я вважав, що задача ця для Добровольчої армії непідсилу. В цьому надзвичайно складному військово-політичному положенні, в якому знаходилась Україна, одного престижу добро армії було замало. Потрібна була велика збройна сила, яка могла підтримати або скинути гетьманську владу, знищити рух піднятий УНС, та головне, прикрити північні кордони України від вторгнення Червоної армії. Це міг зробити народний підйом, але його не було.»[44,102] А.Денікін жалкує, що послати в Україну в той час не було кого.

З точки зору традиційного російського патріотизму український національно-визвольний рух трактувався як позбавлена будь-якого ідейного підґрунтя змова, інспірована зовнішніми ворогами Росії, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Саме позиція білогвардійців у національному питанні, на думку українського керівництва, унеможливлювала переговори з ними. Лідери білого руху принципово заперечували право українського народу на самовизначення, хоча, варто відзначити, одностайності в цьому питанні серед російських білогвардійців не було.

Найбільш значною за географічними масштабами та військовою силою була 140-тисячна сибірська, білогвардійська армія на чолі з «Верховним правителем Росії» адміралом А.Колчаком. «Верховний правитель» був прихильником «відновлення Росії у попередніх кордонах». Так, у листопаді 1918 р., відразу ж після приходу А.Колчака до влади, голова його зовнішньополітичного відомства Ю.Клюшніков заявив у пресі про визнання гасел миру без анексій і контрибуцій на основі самовизначення народів, проте без таких «крайнощів», як створення «окраїних держав» (Україна, Білорусь, країни Прибалтики). Така позиція пояснювалась тим, що «майбутнє належить великим і могутнім політичним одиницям», і що саме відновлення «єдиної і неподільної» Росії забезпечить їй провідну роль на міжнародній арені. Виступ А.Колчака 9 лютого 1919 р. у м. Кургані лише підтвердив дану позицію. Він закликав проводити «посилену працю всіх прошарків населення за відновлення Росії в її попередніх кордонах». За проектами А.Колчака України могла лише отримати національно-культурну автономію.[110,158]

Проте, якщо характеризувати загальне ставлення «Верховного правителя» до українців, то він не був українофобом, як більшість білогвардійської військово-політичної еліти того часу. І цьому свідчать багато факторів. Так, ще в 1917 р., перебуваючи на посаді командувача Чорноморського флоту, А.Колчак на відміну від багатьох інших російських воєноначальників, позитивно сприйняв українізацію військових частин.[110,159] Цікаво, що у складі його сибірських армій у 1919р. діяли українські частини створені з ініціативи місцевих українських організацій. Так, серед з'єднань Західної білогвардійської армії був український полк ім.. П.Сагайдачного, а в складі 6-го Уральського корпусу - полк ім.. Т.Шевченка. При Чехословацькому корпусі існував сформований з галичан Карпатороський полк. Дані факти свідчили про певну гнучкість А.Колчака в національному питанні, хоча як пише М.Ковальчук, це істотно не впливало на ставлення диктатора до українського національно-визвольного руху.[51,13]

Ще одним великим осередком білого руху був південь колишньої Російської імперії. Навесні 1918 р. командувач Добровольчою білогвардійською армією у цьому регіоні, генерал Л.Корнілов у своїх заявах визнавав право народів колишньої імперії на широку автономію, при умові збереження державної єдності Росії. Іноді в приватних розмовах генерал навіть визнавав за Польщею Фінляндією та Україною право на самовизначення.[51,13]

Проте, в кінці квітня 1918 р. генерал Л.Корнілов загинув і посаду головнокомандувача обійняв генерал А.Денікін. Новий головнокомандувач вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до українського національного руху. Саме Денікін очолив Збройні Сили Півдня Росії, створенні на початку 1919 р. внаслідок об’єднання білогвардійських та козачих армій. На жаль більша частина командування цієї армії негативно ставилися до УНР. Так, начальник політичної канцелярії при головнокомандувачі ЗСПР Чайковський у січні 1919 р. заявив, що Україна - це російський край, відповідно, про жодну підтримку українців у їх прагненні до незалежності не може бути й мови. При ставці головнокомандувача ЗСПР була створена спеціальна підготовча комісія у національних справах, яка діяла як громадська організація.

Було затверджено низку законодавчих актів, в яких Денікін деталізував основні напрямки своєї політики. Так, «Тимчасове положення про громадянське правління» встановлювало схему територіально-адміністративного поділу. Відповідно до цього документа було утворено Київську, Харківську, Новоросійську області, Терсько-Дагестанський край, на чолі яких стояли «головноначальствуючі» - щось на кшталт генерал-губернаторів з диктаторськими повноваженнями. У їх підпорядковані перебували губернатори, начальники повітів та волостей.[86, 210]

Така антиукраїнська позиція росіян мала свої наслідки. Так для боротьби з українською владою, російські політичні діячі вирішили використати держави Антанти. З цією метою в Румунії відбулася (17-23 листопада 1918 р.) нарада об’єднаного російського монархічно-соціалістичного табору. В нараді взяли участь: А.Кривошеїн і В. Гурко (бувші царські міністри), М.Маргулієс (пізніше член уряду ген. Юденича) А..Тітов і І.Фундамінський (праві російські есери), П.Мілюков, Н. Шебеко, А. Хомяков, а також і українці, які підтримували імперські домагання Росії: В. Демченко (колишній одеський міський голова), Н.Савич (монархіст) та інші. Метою наради було виробити програму політичної акції для держав Антанти в «Південній Росії».[59,69]

Нарада висловилась за те, щоб Антанта негайно допомогла військами, зброєю та амуніцією армії генерала Денікіна, що була в той час зосереджена на Дону та Кубані і мала також незначні відділи в Одесі. Ціла ця акція, як говорилося в постановах наради, мала бути направлена на боротьбу проти більшовиків для відновлення «єдиної неділимої Росії». Провід над всіма антибільшовицькими силами мав бути доручений російській команді. В цьому дусі нарада виробила меморандум і передала його послам Англії, Франції та Америки в Ясах. Крім того, була вибрана делегація з 6 представників по два від правих, центра і лівих (Гурко, Шебенко, Мілюков, Третьяков, Тітов і Кровопусков) для переговорів з представниками Антанти на Мировій Конференції в Парижі.[59,70]

Слід сказати, що керівництво держав Антанти, після перемоги у війні, найбільше хвилювало становище в колишній Російській імперії. Прем’єр-міністр Великобританії Ллойд Джордж вважав, що «ніякого миру не буде, поки мир не наступить у Росії. Війна в Росії означає війну на половину Європи і майже на половину Азії… Цивілізований світ не може дозволити собі залишити Росію в ізоляції та запустіні».[3,453]

Прихильністю керівництва Англії та Франції вирішили скористатися російські політики. Під їх впливом французький консул у Києві Енно 23 листопада 1918 р. від імені держав Антанти в одеських часописах оголосив декларацію.

В цій декларації говорилось наступне: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти і яке підтверджують союзники. Відбудова Росії, як держави, що входить до блоку держав переможців, демократичних країн Антанти, відбуватиметься згідно з бажанням всіх патріотів і всіх елементів, що стоять за порядок в Росії. А щодо Південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю піддержати в ній порядок. Ця непохитна воля в найблищому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагають обставини.»[59,70]

Одночасно Енно оголосив другу відозву, в якій вже цілком самовільно заявив, що «держави Антанти визнають уряд на чолі з гетьманом і ні в якому разі не допустять вступу військ Петлюри до Києва».[59,70]

Але ця самовільна заява Енно не мала ніякої правової сили. Причина в тому, що посли держав Антанти в Ясах підписали повноваження консулові Енно, не маючи на те деректив від своїх урядів. Крім того в кінці березня 1919 р. на засіданні французького парламенту міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Енно ніколи не був консулом Франції й ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. А коли на тому самому засіданні один з послів прочитав документ, яким стверджувалося, що французький посол в Ясах, Сент-Оляр, ще в кінці квітня 1918 р. «від імені уряду республіки» доручив Енно «виконувати обов’язки віцеконсула в Києві», Пішон знову заявив, що «Енно ніколи не був нашим консулом».[59,70]

Деякі дослідники, зокрема І.Борщак, прийшли до висновку, що Енно і Сент-Оляр (перший свідомо, а другий несвідомо) стали знаряддям в руках росіян, які й були авторами даного фарсу.

Російська сторона намагалась скористатися прихильність «консула» Енно для втягнення військ Антанти у боротьбу з «українськими сепаратистами». В поданому російською стороною меморандумі підкреслювалось, що «перші озброєні сили союзників принесуть з собою тверде рішення не визнавати окремих державних організмів, утворенних Німеччиною в цілях роздроблення Росії і вернуть Росії її Андріївський прапор - символ її єдності».[90,79] Зрозуміло, що насамперед йшлося про Україну. Автори меморандуму вимагали, щоб французький консул, повернувшись до Києва, керувався у своїй політиці стосовно української влади принципом визнання неподільності Росії. Вони не виключали можливості зміни влади в Україні до моменту, поки французький консул добереться до Києва, тому підкреслювали, що у такому випадку французька політика «повинна була б мати негативний характер по відношенню до нової влади і одночасно пудтримувати російські кола».[ 108,230]

Не стояла осторонь контактів з Антантою і українська влада. Перші таємні спроби ввійти в контакт з урядами держав Антанти УНС здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах В. Білецького.[80,343]

Через нього французьким дипломатам було передано інформацію про становище в Україні, про діяльність УНС та його політичну платформу: «признання повної незалежності України в її етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини, Закарпатської Русі, торгівельні відносини з Антантою; повстання проти німців, усунення германо-фільського уряду гетьмана; визнання демократичного уряду й надання йому фінансової допомоги». В листі однак, не йшлося про те, що найбільше цікаво Антанту на той час - можливість участі українських сил у боротьбі з більшовизмом. Тому Антанта насторожено поставилася до українських пропозицій. Висловившись за відновлення єдиної Росії, представники Антанти, втім, не відмовлялися цілковито від співпраці з Директорією, про що й було повідомлено В.Білецького.[80,344]

Проте повстання Директорії було зустріну то не дуже прихильно країнами Антанти. І причин цьому було кілька: невизначеність Директорії у зовнішньополітичних орієнтирах і проведення переговорів з більшовиками; ще одним великим прорахунком Директорії була недооцінка інформаційно-пропагандиської роботи, і це при тому, що польські і російські представники у Парижі намагалися різними способами дискредитувати українську владу.[92,82]

Але незважаючи на не надто прихильну політику країн Антанти, українські національні сили покладали великі надії на допомогу з їх боку. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що й російські антибільшовицькі сили також робили все можливе, щоб притягнути Антанту на свою сторону, причому не лише у боротьбі з більшовиками, але й українськими націоналістами.

Слід сказати, що антиукраїнська політика росіян на міжнародній арені мала свої негативні для іміджу українського національного руху наслідки. Так французька газета «Ле Тамп» писала: «Німці, здається, сприяють сепаратистському руху Винниченка і Петлюри, який загрожує більшовизації південного заходу Росії».[59,50] Така недостовірна інформація сприймалась політичною елітою держав Антанти, які в подальшому проводили антиукраїнську політику.

Проте серед політичної еліти держав Антанти не було одностайності в ставленні до України.

Головний експерт французького міністерства закордонних справ з російського питання Камерер у своєму меморандумі до Пішона від 16 листопада 1918 р. відзначав, що в зв’язку з виведення німецьких військ союзники змушені сприяти організації української армії. Ця точка зору дістала своє відображення в меморандумі Пішона до Клемансо від 26 листопада (до речі, цей документ був складений для Пішона Камерером). В документі відзначалося, що «невелика кількість кадрів може реконструювати українську армію для боротьби з більшовиками, а прибуття наших дивізій буде зустрінуте з ентузіазмом і заохочуватиме Україну мати справу з Росією (так само, як і Польщею)».[55,378] Але подібні заяви з вуст керівництва Франції були продиктовані намаганням мобілізації всіх антибільшовицьких сил. Прем’єр-міністр Франції, а також голова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, міністр закордонних справ Пішон і переважна частина провідних діячів зовнішньополітичного відомства співчували ідеї відродження могутньої «єдиної і неподільної» Росії, яка становила б загрозу Німеччині. «У «російському відділі» французького міністерства закордонних справ явно відчувалося тяжіння до старої орієнтації Франції на єдину та сильну Росію, - зазначав український дипломат А.Марголін - Пішон, Бертело і Камерер перебували на той час під сильним впливом тієї домінуючої думки, що Росія врешті-решт неодмінно відродиться, що коли навіть акції Колчака, Денікіна і Юденича не приведуть до такого результату, то це станиться пізніше, суто стихійним шляхом».[116,250] Підтримуючи курс на «єдину і неподільну» Росію, С. Пішон та його співробітники працювали в тісному контакті з російськими політичними еміграційними колами. Зокрема з колишнім російським послом В. Маклаковим.

Українське питання викликало суперечності і серед урядових кіл Великобританії. «…Чи не найбільший розкол викликаю питання про політику стосовно країн та провінційній, що відпадали від Росії, - згадував про настрої в англійському парламенті міністр оборони В.Черчіль. - Денікін стояв за цілісність Росії. Через це у війні проти Радянської Росії він був ворогом своїх союзників… Україна була готова битися з більшовиками за свою незалежність, але її ані трохи не приваблювала військова диктатура Денікіна».[8,170] Не дивлячись на такі висловлювання У.Черчіль все таки в першу чергу захищав інтереси російських білогвардійців, а український національно-визвольний рух, його цікавив лише, як союзник у боротьбі з більшовиками. Натомість прихильником незалежності України був посол Великобританії в Парижі лорд Берті. Ось що він записав у своєму щоденнику в грудні 1918 р.: «Немає більше Росії! Якщо лише нам вдасться домогтися незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України та інших, скільки б їх не довелася сфабрикувати, то, як на мене все інше може забиратися під три чорти і варитися у власному соусі».[1,191] Такої позиції також дотримувалися британські дипломати в Парижі. Але в самому Лондоні не так прихильно ставилися до українського національно-визвольного руху. Зокрема Д. Ллойд-Джордж досить скептично ставився до здатності українців збудувати власну державу. На засіданні Великої п’ятірки 16 січня 1919 р., він охарактеризував повстання в Україні проти гетьмана як більшовицьке, Петлюру - як авантюриста, Україну - як державу, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму, як її уявляли.[3, 50].

Як видно зі сказаного вище керівництво провідних європейських держав негативно ставилось до українського національного руху. Така позиція країн Антанти пояснювалась бажанням відбудувати Росію в її колишніх масштабах, а також боязню того, щоб новоутворені держави не стали союзниками Німеччини.