Останні надії Директорії на переговори Денікіним

 

Події в Києві 31 серпня 1919 р. зайвий раз засвідчили непохитність намірів білогвардійського керівництва відбудувати «єдину і неподільну» Росію. Пропозиції Кам'янця-Подільського щодо військової співпраці були неприйнятними для керманичів білого руху. Командування Збройних Сил Півдня Росії відмовлялося від будь-якої військової співпраці чи навіть діалогу з урядом УНР, з неприхованою ворожістю та зневагою ставлячись до українського національно-визвольного руху. Саме в ці дні часописами було розповсюджене звернення генерала А. Денікіна до «населення Малоросії», у якому головнокомандувач ЗСПР підтвердив своє негативне ставлення до українського національно-визвольного руху. "Прагнення відторгнути від Росії малоросійську гілку російського народу не залишено й донині, - йшлося у відозві. - Колишні ставленики німців - Петлюра та його соратники, які поклали початок розподілу Росії, продовжують і тепер робити свою злу справу створення самостійної «Української Держави» і боротьби проти відродження Єдиної Росії".[67;159]

У той же час Київська катастрофа засвідчила цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями. Тарнавський уже 2 вересня 1919р. надіслав диктатору Петрушевичу секретний меморандум про необхідність "рішучої зміни політики", маючи на увазі розрив з урядом УНР і порозуміння з Денікіним.[78;185] Правда, для нерішучого Є. Петрушевича таке рішення було передчасним, тож він залишив пропозицію свого надмірно ініціативного генерала без відповіді.

М. Тарнавський намагався якось врегулювати ситуацію незалежно від Штабу Головного отамана. 2 вересня НКГА надіслала до зайнятого білими Києва делегацію в складі отамана П. Бубели, сотника Д. Паліїва та Д. Бемка. Делегація мала вимагати спільного зайняття Києва українськими та білогвардійськими частинами, розподілу майна, кинутого в місті червоними, та звільнення полонених галичан. У Києві місію отамана П. Бубели прийняли не відразу, примусивши ЇЇ досить довго чекати зустрічі з генералом Н. Брєдовим. П. Бубела мав вказівки від НКГА в переговорах наполягати на аполітичності й окремішності УГА від армії УНР. Та до честі галицьких делегатів, вони відразу ж заявили генералу Н. Брєдову, що Галицька армія діє під проводом Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Щоправда, переговори на цьому відразу ж і завершилися. 4 вересня делегація повернулася до Вінниці, щоб передати НКГА висунені білогвардійським командуванням умови співпраці. Їхній головний зміст зводився до того, що в разі неприйняття «петлюрівцями» гасла «єдиної та неподільної» Росії вони вважатимуться керівництвом ЗСПР таким же противником, як і більшовики.[78;188] Текст цих умов у письмовому вигляді було передано з НКГА до Штабу Головного отамана.

Подекуди між українцями та білогвардійцями спалахували збройні сутички. Так, спроба частин 2-ої Терської пластунської бригади просунутися з Білої Церкви до Києва була зупинена Окремою Полтавською повстанською бригадою, що діяла в складі 3-го Галицького корпусу. З боєм полтавці відкинули білогвардійців назад до Білої Церкви.[20;276]

Окрім неготовності українського командування до збройного зіткнення з білогвардійцями, Київська катастрофа в черговий раз показала політичну недалекоглядність українського уряду. "...Помиляються ті, хто надає Київським подіям велике серйозне значення. Вихід нашого війська з Києва є, безумовно для нас ударом з військового й морального боку, але серйозного значення для нашої дальнійшої боротьби за Українську Народну Республіку це не може і не буде мати, - заявив прем'єр-міністр І. Мазепа відразу ж після подій 31 серпня. - Навпаки, ганебним поводженням з нашим військом Денікінська армія викопала між собою і українським народом ще більшу пропасть, а разом з тим підняла авторитет нашого війська перед народом...".[19;42] Отже, голова уряду стверджував, що Київська катастрофа "не може і не буде мати" жодних серйозних наслідків для української визвольної боротьби.

Попри офіційні урядові заяви, втрата столиці справила надзвичайно пригноблююче враження на українські політичні кола. Деморалізація, невіра в успіх подальшої боротьби охопила українських політиків, атмосфера взаємних звинувачень стала всеохоплючою. Галицькі кола, передусім військові, звинувачували С. Петлюру в нездатності очолювати армію. Друкований орган НКГА «Стрілець» надрукував статтю «До булави треба голови або Про парад і наказ» з гострою критикою Головного отамана. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії. Військо не винно тому... Винен провід. Він не дбав о це, щоб довідатися, де стоїть найближчий ворог... Але подбав о «гучний парад»! А на парад прийшов Денікін. Це факти..." - йшлося у статті. Офіційний орган уряду УНР «Україна» та часописи галицьких соціал-демократів «Галицький Голос» і «Боротьба» також вступили в полеміку, звинувачуючи диктатуру ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем та галицьке командування у шкідливому для загальної справи сепаратизмі та бажанні за будь-яку ціну зберегти особисту владу.[38;387]

Громадське невдоволення було надто великим - уряд мусив якось відреагувати на київські події, передусім більше не вдавати, ніби нічого не сталося. 2 вересня 1919 р. Рада народних міністрів УНР на своєму засіданні доручила міністру закордонних справ А. Лівицькому надіслати до держав Антанти ноту протесту з приводу останніх подій та прийняла рішення "вжити всіх заходів для найбільшого поширення в пресі відомостей про реакційність політики Денікіна".[13;128] Вже 3 вересня запропонований Лівицьким проект ноти було ухвалено. Нота уряду УНР висловлювала протест проти захоплення Києва білогвардійцями та прохання до правлячих кіл держав Антанти примусити Денікіна залишити українські землі.

Щоб ознайомитися безпосередньо з настроями військ армійської групи генерала А. Кравса, С. Петлюра терміново виїхав з Кам'янця-Подільського на фронт. Прибувши до Козятина, Головний отаман став свідком деморалізації та сум'яття в частинах. "Значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і уряд за будь-то би складену згоду з Денікіном і слово «зрада» кружляє скрізь... - повідомляв С. Петлюра Штаб Головного отамана в телеграмі від 6 вересня. - Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію і коли він буде тягнутися далі, то армії у нас не буде... Схвильований і підвищений настрій військ і населення може бути переломаний недвозначною заявою уряду і Директорії в справі боротьби з Денікіном і тому потрібно ясно і недвозначно заманіфестувати це, в противному разі неминуча катастрофа".[57;52]

Як уже зазначалося, якщо С. Петлюра покладав відповідальність за Київську катастрофу на Кравса й НКГА, то галицьке командування натомість звинувачувало в цьому С. Петлюру. Проте Є. Петрушевич все ж таки призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. На початку вересня 1919 р. до Вінниці прибула з Кам'янця-Подільського слідча комісія у складі начальника оперативного відділу Штабу Головного отамана підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва, яка без довгих зволікань визнала командування Галицької армії винним.

Однак Є. Петрушевич розвивати тему не став, і Штаб Головного отамана обмежився лише тим, що висловив НКГА догану. Проте й цього вистачило, щоб начальник штабу УГА полковник А. Шаманек подав у відставку, яку, втім, генерал М. Тарнавський не прийняв. Догану, що надійшла телеграмою, М. Тарнавський відіслав назад до генерал-квартирмейстера Штабу Головного отамана В. Курмановича, зауваживши, що НКГА відповідальна дише перед диктатором Є. Петрушевичем.[20;274]

Інцидент на цьому було вичерпано, але він ще раз засвідчив украй небезпечну для справи української соборності тенденцію галицького командування відмежовуватися від армії УНР.

Наддніпрянське керівництво цілком усвідомлювало марність будь-яких сподівань на порозуміння з Денікіним. Іншої думки були тільки галицькі політичні кода на чолі з Є. Петрушевичем. Визволення Галичини з-під польської окупації вони сприймали як своє першочергове завдання. Єдиною силою, яка залишалася в розпорядженні диктатора ЗУНР, була Галицька армія, тож він не поспішав кидати її у виснажливу війну проти нового ворога, який до того ж розцінювався як непереможна сила. Як уже зазначалося, конфронтація з білогвардійцями була вкрай небажаною для галицького керівництва ще й тому, що загрожувала остаточним розривом з Антантою, на підтримку якої у вирішенні «галицького питання» сподівалися провідники ЗУНР. Тож Є. Петрушевич зволікав з рішенням про відкриття нового фронту, все ще сподіваючись мирно врегулювати конфлікт з Денікіним.

Це не могло не вплинути на позицію Директорії та уряду УНР. Для політичного керівництва УНР годі було сподіватися виграти війну проти білогвардійців власними силами. Дієва армія УНР, значною мірою створена з нещодавніх напівпартизанських загонів, все ж значно поступалася Галицькій армії рівнем організації, налагодженості роботи армійських служб, функціонування запілля, навіть матеріальної забезпеченості. Особовий склад армії УНР, особливо рядовий, здебільшого був готовий воювати проти нового ворога, проте в більшості представників вищої командної ланки віри в перемогу не було. Сучасники зазначали, що "військові фахівці" неукраїнського походження фактично усунулись від виконання своїх обов'язків. Уже в перших днях вересня 1919 р., коли загроза збройного зіткнення між УНР та Денікіним стада реальною, вищі воєначальники Дієвої армії - начальник штабу армії генерал В. Сінклер, перший та другий генерал-квартирмейстери М. Капустянський і Г. Янушевський - заявили про своє бажання залишити українську військову службу. Ще гірше становище спостерігалося у військах, де проросійськи налаштовані старшини часто просто кидали свої частини і йшли додому або ж, переховуючись, намагались дістатися до білогвардійського фронту. Такі факти мали місце навіть у частинах Київської групи армії УНР, де відсоток кадрових старшин був порівняно незначним.[57;59]

Таким чином, для успіху військових операцій потрібна була участь Галицької армії, що підпорядковувалася Штабу Головного отамана лише в оперативному плані. ЇЇ «верховним сюзереном» залишався диктатор Є. Петрушевич. Це подвійне підпорядкування готувало голові Директорії і Головному отаманові С. Петлюрі чималі проблеми в майбутньому. До того ж, тривожила та легкість, з якою галицьке командування кожного разу поспішало відмежуватися від «армії Петлюри». Але, не маючи можливості щось змінити, С. Петлюра та уряд УНР докладали всіх зусиль, щоб переконати Петрушевича погодитися на проголошення війни проти російських білогвардійців. А поки згода диктатора не буда отримана, керівництво УНР намагалося підготувати для цього дипломатичне підґрунтя. Так, під час зустрічі з польським представником С. Петлюра заявив, що уникатиме збройної конфронтації з білогвардійцями, проте попрохав про нейтралітет Польщі в разі, якщо війна з ними все ж таки станеться.[20;276] Відчувалося, що український лідер не вірить у можливість порозуміння з Денікіним.

Така ситуація, коли у збройний конфлікт могли вступити дві значні антибільшовицькі сиди і тим самим послабити одна на одну перед спільним ворогом, багатьом сучасникам здавалася незрозумілою та абсурдною. Невипадково серед населення Київщини на початку вересня 1919 р. кружляли чутки про те, що до Умані ось-ось має прибути французька місія з метою посприяти укладенню домовленості між урядом УНР та білогвардійцями. Зрозуміло, це не відповідало дійсності, хоча можлива українсько-білогвардійська війна і справді здавалася провідним колам держав Антанти цілком безглуздою, принаймні, до остаточної перемоги над більшовиками.[75;46]

Прем'єр-міністр Великобританії Д Ллойд-Джордж засуджував війну Денікіна проти Петлюри. У британському парламенті 14 вересня депутат Ведгвуд звернувся до прем'єра з запитанням, чи має уряд намір зупинити братовбивчу війну між українцями та білогвардійцями, особливо якщо врахувати, що відправлена Денікіну англійська зброя спрямовується таким чином проти народу, що захищає свою свободу. Таку позицію підтримував і міністр оборони Великобританії В. Черчіль. 15 вересня його міністерство видало комунікат з розпорядженням усіляко сприяти заходам, які могли б забезпечити військову співпрацю армії УНР та білогвардійців у боротьбі проти більшовиків.[70;150]

Втім, на співпраці Денікіна з Петлюрою наполягали не лише в Лондоні, але й у Парижі. Прем'єр-міністр Франції і галова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, щоб "улаштувати співробітництво Денікіна і Петлюри", доручив голові французької військової місії в Румунії генералу Петену вплинути відповідним чином на російського представника в Бухаресті генерала А. Ґеруа. Одночасно Ж. Клемансо намагався діяти й через Варшаву, знаючи про українсько-польські переговори. 2 вересня він надіслав телеграму начальникові польської держави Ю. Пілсудському, у якій підкреслював потребу не допустити конфлікту між ЗСПР та українською армією. "Прошу Вас звернутися до польського уряду, який, згідно з попередніми донесеннями, має з Петлюрою зв'язки, з проханням вплинути на нього стримуватися і проявляти до Денікіна нейтралітет з вищих інтересів загальних дій проти більшовиків", - писав Ж. Клемансо.[73;250]

Не залишалося осторонь й зовнішньополітичне відомство США - у середині вересня 1919 р. співробітник американського аташату в Румунії лейтенант Сміт за дорученням керівництва виїхав до Таганрога для переговорів про можливості українсько-бідогвардійського порозуміння.[95;112]

Українська дипломатія, зі свого боку, також намагалася виявляти активність шляхом численних протестів та звернень до держав Антанти з приводу великодержавно - шовіністичної політики російських білогвардійців. Так, на початку вересня 1919 р. діяльність у цьому напрямку розгорнула очолена графом М. Тишкевичем дипломатична місія УНР у Парижі. 12 вересня місія надіслала на ім'я голови Паризької мирної конференції Ж. Клемансо протест з приводу захоплення Києва Денікіним.[93;214] Водночас українська місія в Румунії знову звернулася до представників Антанти, запропонувавши їм план кількамісячної давнини про військову співпрацю між білогвардійською та українською арміями.

Проте головнокомандувач ЗСПР генерал А. Денікін продовжував вважати будь-яке порозуміння з українським національно-визвольним рухом неможливим. Під час зустрічей з представниками Антанти Денікін відхилив пропозиції про налагодження співпраці з українцями, вимагаючи натомість, щоб західні держави розірвали будь-які зв'язки з урядом УНР. За його словами, С. Петлюра - це український шовініст, який з румунською підтримкою, німецькими грошима й ореолом значимості, створеним французьким визнанням, зібрав в одному кутку України щось трохи більше, ніж натовп.[10;295] Ігноруючи поради укласти угоду про військову співпрацю з українською армією, Денікін категорично відмовився від будь-яких контактів з урядом УНР.

Що ж спонукало Денікіна до такої безкомпромісності у ставленні до українського уряду? Адже, попри постійні офіційні твердження білогвардійського керівництва про військове безсилля Петлюри, Денікін, завдяки своїй розвідці, був добре поінформований про чисельність та боєздатність українського війська. Це була серйозна військова сила, не рахуватися з якою було ризиковано. Проте його агенти у своїх донесеннях постійно підкреслювали інформацію про серйозні політичні тертя між урядом УНР і диктатором Є. Петрушевичем. Саме на розкол в українському національному таборі зробив ставку білогвардійський генерал.[88;469]

До речі, українська розвідка в цей час значно поступалася білогвардійській. Як наслідок - керівництво УНР мало у своєму розпорядженні лише очевидно перебільшені дані про антиденікінські та «самостійницькі» настрої серед козачих військ (Добровольча російсько-бідогвардійська армія взагалі чомусь визначалася як «невелика»).[59;301]

Як уже згадувалося, А. Денікін мав у своєму розпорядженні відомості про напружені взаємовідносини між урядом УНР та галицькою диктатурою. Саме ця обставина й дозволяла командуванню ЗСПР нехтувати можливістю досягнути порозуміння з українським керівництвом. Спостерігаючи за суперечками й чварами в українському політичному таборі, генерал Денікін переконався у внутрішній слабкості українців, їхній неспроможності діяти рішуче й скоординовано. Це мало звести нанівець досягнуті ними в ході антибільшовицької боротьби політичні та військові успіхи.

А. Денікін вважав неминучим розрив галицької диктатури з урядом УНР і перехід Галицької армії на бік білогвардійців. Перші контакти з УГА, воєначальники якої поспішали відмежуватися від армії УНР, лише зміцнили цю переконаність. Усі варіанти щодо взаємовідносин з українцями у Таганрозі будувалися саме на подібних розрахунках. Крах уряду УНР після виведення з-під його контролю армії УГА також здавався вождям білого руху неминучим і остаточним. Саме тому російська сторона рішуче відхилила пропозиції про укладення військового союзу з Петлюрою. Безкомпромісність та категоричність цієї відмови мали лише підштовхнути галицьке керівництво до розриву з урядом УНР.[57;62]

У ставці ЗСПР здобуття Києва розцінили як сигнал до початку збройної "ліквідації" української армії. З огляду на нечисленність київського угрупування білогвардійців (7-ма дивізія і 2-га Терська пластунська бригада, разом 4 800 багнетів і шабель) та його скутість більшовиками, Денікін прийняв рішення здійснювати операцію проти українців силами дислокованого у Південній Україні 3-го армійського корпусу.[60;21-22]

вересня 1919 р. з'явився наказ головнокомандувача про розгортання на базі цього корпусу військ Новоросійської області ЗСПР. До їх складу увійшли всі колишні корпусні з'єднання і частини: 4-та дивізія генерала Я. Слащова, козача бригада Н. Склярова, одеський загін та нечисленні залоги Криму. Станом на 2 вересня білогвардійські війська Новоросійської області налічували 10 700 багнетів і шабедь. Командувачем військ залишався генерал Н. Шиллінг.[60;22]

вересня 1919 р. А. Денікін віддав наказ військам Новоросійської області, закріпивши за собою Херсон, Миколаїв, Одесу, вийти на фронт Калинка - Вінниця - Жмеринка - Могилів-Подільський. Розпочинаючи нову війну проти української армії, що займала ці регіони, денікінське головнокомандування, очевидно, не уявляло її інакше, як прогулянку, під час якої напіврегулярні петлюрівські формування розбіжаться, здаватимуться до полону та поспіхом розкладатимуться.[57;64] Принаймні, визначений у наказах далекосяжний рубіж виходу військ свідчить саме про це.

Того ж дня війська Новоросійської області отримали директиву, згідно з якою відразу ж після очищення району Добровеличівка - Ольвіополь - Новоукраїнка від червоних та махновців вони мали зайняти позиції для наступу проти української армії: козача бригада - в районі Юзефпідь - Годованівськ, 4-та дивізія - Одвіоподь - Криве Озеро. Передбачалося також силами білогвардійських підрозділів, що перебували в Одесі, очистити від більшовиків район Роздільна - Тирасполь - Дубоссари, готуючись до наступу проти українців уздовж залізниці Одеса-Бірзула.[60;23]

Та плани денікіиського командування несподівано були зірвані махновцями, що на початку вересня під Новоукраїнкою завдали поразки 5-й білогвардійській дивізії та козачій бригаді, відкинувши їх до Єлисаветграда й Вознесенська. Лише введенням у бій 5 вересня частин розташованої у районі Вознесенська 4-ї піхотної дивізії білогвардійцям вдалося зупинити енергійний натиск махновців і примусити Їх відступити.[10;308] Проте за таких умов денікінській ставці довелося відмовитися від намірів якомога швидше розпочати наступ проти армії УНР.

Урядові кола УНР нічого не знали про приготування білогвардійців у Південній Україні до бойових дій проти української армії. Натомість у Кам'янці-Подільському було отримано звістки про спроби держав Антанти спонукати денікінське командування до переговорів з українськими лідерами. Військовий представник УНР у Бухаресті генерал С. Дельвіг повідомляв своє керівництво про це на початку вересня 1919 р. С. Петлюра та його оточення, йдучи назустріч вимогам Є. Петрушевича, були змушені повернутися до ідеї переговорів з білогвардійцями. "Вся права опозиція разом з Петрушевичем була рішуче проти війни з Денікіном. Тому для нашого уряду не залишалося іншого виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Денікіна, - згадував прем'єр-міністр УНР І. Мазепа. - Не малу ролю в цьому рішенні уряду відіграли також інформації наших дипломатів... Вони повідомляли уряд, що Антанта не хоче й не допустить до війни між нами й Денікіном. Само собою, ми не мали підстав не вірить цим інформаціям".[20;257] Вважаючи будь-які спроби порозуміння з командуванням ЗСПР безплідними та заздалегідь приреченими на невдачу, С. Петлюра прагнув дати можливість галицькому диктаторові самому переконатися в цьому.[57;63]

вересня з'явився наказ Головної управи військ УНР № 164, згідно з яким за розпорядженням Головного отамана С. Петлюри генерал М. Омелянович-Павленко був призначений головою місії з "налагодження непорозумінь, які виникають між військами нашими і Отамана Денікіна при зустрічі і спільних операціях проти більшовиків".[23;17] Та оскільки білогвардійці все ще не поспішали запрошувати її до переговорів, 8 вересня зі штабу 1-го Галицького корпусу до російсько-білогвардійських військ відбув парламентар, що мав дізнатися, чи прийме генерал Н. Бредов українських представників.

У штабі білогвардійців деякий час зволікали. Проте розуміння того, що Київ перебуває в загрозливому стратегічному становищі, оточений з правого берега і українськими, і більшовицькими військами, а також щойно отримані розвідкою відомості про перегрупування українських частин (невідомо, проти кого) спонукали Бредова бодай спробувати з'ясувати умови порозуміння з українцями. 11 вересня галицький парламентар повернувся до Бердичева з запрошенням від білогвардійського командування до переговорів.[60;26]

11 вересня у Кам'янці-Подільському відбулася спільна нарада представників Директорії, уряду та вищого військового командування, на якій обговорювалося ставлення до ЗСПР. "Мусимо перейти в наступ проти Денікіна, - висловився голова уряду І. Мазепа. - Крах армій Денікіна неминучий. Всюди на Україні почалися масові повстання проти Денікіна".[20;261] Цю позицію поділяли присутні на нараді член Директорії А. Макаренко, міністр народного господарства М. Шадлун, військовий міністр полковник В. Петрів, керуючий міністерством закордонних справ А. Ніковський, начальник Державної інспектури армії УНР полковник В. Кедровський. Вони висловилися за наступ на зайняту білогвардійцями Одесу. "Питання наступу проти Денікіна не є легке для вирішення", - заявив натомість генерал-квартирмейстер Штабу Головного отамана В. Курманович. Його підтримав начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків: "Вимога представників уряду щодо переходу в наступ, на жаль, сьогодні не відповідають нашому стратегічному положенню". Проти негайного проголошення війни білогвардійцям висловився й представник диктатора Є. Петрушевича С. Витвицький: "Іменем галицького уряду заявляю, що галицький жовнір бореться не за галицьку справу, а за цілу Україну. Отже, не наш місцевий патріотизм керує нами, коли ми кажемо: у нашого жовніра після п'яти літ війни може захитатися психічна сила, якщо ми кинемо його разом проти бодьшевиків і проти Денікіна".[20;268]

Таким чином, державна нарада 11 вересня зайвий раз підтвердила наявність «військової опозиції» намірам оголосити війну Денікіну. Аргумент про неможливість вести боротьбу на два фронти, до якого так часто вдавалися генерали М. Юнаків, В. Курманович та інші військовики, був досить неоднозначним. І. Мазепа цілком слушно зауважив, що більшовики не битимуться проти українських армій, якщо ті повернуть зброю проти їхнього спільного ворога - білогвардійців. Відносне затишшя, яке саме в цей час запанувало на волинському фронті, лише підтверджувало припущення українського прем'єра.

Увечері 12 вересня М. Омелянович-Павленко був прийнятий С. Петлюрою, який вручив йому відповідні інструкції. Вони мали вигляд тез: "І) Головна Команда українських військ перша в світі розпочала боротьбу з більшовиками та проводить її протягом двох років; 2) Вона завжди вимагала утворення загального антибільшовицького фронту; 3) В сучасний момент Головна Команда українських військ вважає більшовиків найсильнішим ворогом; 4) Боротьба між двома антибільшовицькими арміями буде лише на користь більшовикам; 5) Зі свого боку Головна Команда УНР зробила все, щоб оминути сутички із військами Добрармії: призначила особливу комісію для встановлення демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6) Комісія має уповноваження на вирішення чисто військових питань, а тому просить комісію Доброармії висловити в цій площі свою думку щодо утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти більшовиків".[23;22] Як бачимо, ці інструкції нагадували радше декларацію і не містили жодних конкретних пропозицій чи вказівок.

Вранці 13 вересня місія М. Омеляновича-Павленка виїхала до Фастова, де на неї мали чекати білогвардійські представники. Проте перговори розпочали та закінчились у той же день, так і не досягнувши ніякого результату. Місія М. Омеляновича-Павленка про всяк випадок якийсь тиждень ще чекала у Вінниці на їхнє продовження. Минали дні, на одеському напрямку поволі розпочалися сутички українських частин з білогвардійцями і ставало ясно, що чекати далі немає жодного сенсу. 21 вересня М. Омелянович-Павленко телеграфував до Штабу Головного отамана з проханням дозволити місії повернутися до Кам'янця-Подільського. Отримавши дозвіл, місія ні з чим повернулася до тимчасової української столиці.[23;26] Що ж до російської сторони, то «внаслідок несправного зв'язку» генерал Н. Брєдов повідомив ставку ЗСПР у Таганрозі про зустріч з українською місією М. Омеляновича-Павленка дише 20 вересня. У відповідь Денікін надіслав 22 вересня командувачу військ Київської області ЗСПР генералу Драгомирову телеграму різкого змісту з вказівкою на те, що серпневі інструкції про ставлення до українських військ є цілком вичерпними і незмінними - належить прагнути лише "цілковитої ліквідації" української армії. Жодні переговори з українцями не припускалися.

Власне, невдалі «переговори» 13 вересня поставили останню крапку у спробах українців у 1919 р. порозумітися з білогвардійцями для боротьби проти спільного ворога - більшовиків. Будь-які сподівання на військовий союз між УНР та ЗСПР виявилися марними. Сформульований вперше Антантою та розроблений українцями, усний проект так і залишився нереалізованим, не знайшовши підтримки з боку білогвардійського командування. Головна причина цього полягала в різко негативному ставленні до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР. Всі спроби диктатури ЗУНР та вищого військового командування армії УНР у вересні 1919 р. досягти порозуміння з білогвардійцями не увінчалися успіхом. Небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч вимогам українців, що могло б забезпечити військовий союз з ними, пояснювалося не лише традиційною ворожістю російської «білої ідеї» до проявів регіонального чи національного сепаратизму, але й поінформованістю російського керівництва про суперечності в українському таборі. У той час, як уряд УНР зробив ставку на розбрат між власне білогвардійцями і козаками. Керівництво ЗСПР усіляко намагалося поглибити суперечності між лідерами УНР та ЗУНР. Уже перші успіхи в цьому напрямку були розцінені ставкою Денікіна як багатообіцяючий пролог до розколу єдиного фронту української національно-визвольної боротьби.