Перехід уга на сторону зспр та поразка армії унр

 

На початку листопада ситуація не змінилась. Українські війська продожували відступати. Проте з’явилась ще одна серйозна проблема. За умов відступу українських армій керівництво УГА почало вдаватися до сепаратизму. Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський без відома керівництва УНР та ЗУНР розпочав переговори з військовим керівництвом Новоросійської армії ЗСПР. Навіть 6 листопада делегація від Начальної Команди Галицької Армії підписала угоду про перехід УГА на сторону ЗСПР. Проте слід сказати, що Є. Петрушевич коли дізнався про цю угоду був надзвичайно роздратований. Він її не ратифікував. Проте на відміну від Петрушевича більшість військового командування УГА розглядало союз з ЗСПР як єдиний вихід зберегти армію. [51, 228-235] Проросійські настрої в УГА вирішив використати генерал Слащов. Він призупинив бонові дії на фронті УГА, надіючись на продовження переговорів з галичанами. Звичайно, не збиралось їх відновлювати й галицьке командування.

Білогвардійські частини продовжувані наступ проти армії УНР, прагнучи відрізати її від УГА. З цією метою Слащов прийняв рішення відкинути війська УНР на захід від залізниці Вапнярка - Жмеринка. Таким чином, білогвардійські війська розгорнули наступ на Жмеринку і Могилів-Подільський саме тоді, коли на фронті УГА вже панувало затишшя.

Згодом виявилося, Жмеринку фактично не було кому захищати - вцілілі підрозділи 7-ї Запорізької дивізії відступали вздовж залізниці під тиском Сімферопольського офіцерського полку та кінноти жмеринського загону противника. [5, 88]

Усі накази Штабу Головного отамана галицькому командуванню організувати оборону Жмеринки лишилися невиконаними - очевидно, в НКГА остаточлю зрозуміли, хто вийде переможцем з цієї війни. Білогвардійці безперешкодно просувалися до Жмеринки, маючи, до речі, наказ не вступати в бій з галичанами.

Штаб Дієвої армії УНР, як уже згадувалося, завчасно переїхав зі Жмеринки до Проскурова, навіть не намагаючись організувати оборону жмеринського вузла Цим явно не збиралися займатись і бригади 3-го Галицького корпусу, які дислокувались у районі. Командир 3-го корпусу генерал А. Кравс вислав до білогвардійців парламентаря з проханням не переходити лінії Печера - Рoгізна - Красне. Та йому відповіли пропозицією... зберігати спокій і залишатися на місці. 9 листопада 1-й та 2-й батальйони сімферопольців наштовхнулися біля с. Красне на 11-ту бригаду УГА сотника Голіцінського. Білогвардійці спершу взялися роззброювати галицькі стежі, проте, зорієнтувавшись, що мають справу з цілою бригадою... вибачились і повернули галичанам зброю. 10.листопада, незважаючи на протести сотника Голіцінського, колона Сімферопольського офіцерського полку зайняла Щучинці, наблизившись до Жмеринки. У ніч на 11 листопада бронепотят "Коршун" без бою зайняв кинуте українськими військами місто. Білогвардійське командування відзначило у зведеннях про перебіг бойовігх дій відсутність "особливого опору нашому просуванню".[51, 236]

За досить схожим сценарієм розвивалися події й на могилівському напрямку. При значній чисельній перевазі ворога та нестачі набоїв Запорізька група відступала, ведучи ар'єргардні бої. Кіннота Д. Тугана-Мірзи-Барановського просувалася вперед, маючи незначні сутички з запорожцями. У с.Бобчинці 2-й Лабінський козачий полк та конвой генерала Слащова завдали поразки частинам 8-ї Запорізької дивізії, до рук ворога потрапила й частина дивізійної артилерії.[5, 89]

З невідомих причин М. Омелянович-Павленко чомусь не подбав про захист Могнлева-Подільського, хоча й мав наказ про це від командарма В. Сальського. У ніч на 11 листопада з'єдналлня Запорізької групи пройшли східніше Могилева, але не виділивши військ для його захисту. Таким чином, у місті й не підозрюваллл про наближення ворога.

Відсутність навіть сторожових застав на підступах до міста стала приємною несподіванкою для білогвардійців, які готувалліся до запеклого штурму. Могилев було взято білогвардійцями. Ставало зрозумілим, що українці програють цю війну.

Настрої у Кам'янці-Подільському між тим ставали дедалі песимістичнішими. У пошуках винних все частіше лунали звинувачення на адресу галицького командування й диктатора Є. Петрушевича.

листопада, диктатор скликав у Кам'янці-одільському засідання галицького уряду за участю представліліків громадсько-політичних організацій. На ньому були присутні й член Директорії А. Макаренко та військовий міністр УНР В. Сальський. Як виявилося згодом, це була остання спільна нарада представників обох урядів. Більшість учасників визнали, що в цілому ситуація безнадійна. Серед галичан лунали пропозиції усунути С. Петлюру від керівництва армією як не фахівця у військових справах.[59, 286]

На цій нараді Є. Петрушевич зробив заяву, яка неабияк вразила багатьох присутніх: "Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований шлях... Росія не є така страшна як Польща. Треба погодитись на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва освіти, інтелігентності: тому думати сьогодні про самостійну Україну - це просто фантазія!"[51, 233]

Таким чином, виявилися кардинальні розходження в позиціях уряду УНР та галицької диктатури щодо продовження війни з білогвардійцями та перспектив подальшої національно-визвольної боротьби. Є. Петрушевич фактично офіційно заявив про готовність підкоритися Денікіну.

День 14 листопада 1919 р. став до певної міри фатальним в українській національно-визвольної боротьбі. Скликане вранці С. Петлюрою засідання Раді народних міністрів обговорювало становище, що склалося, та пошуки виходів з нього. Головний отаман повідомив, що настрій частин дозволяє продовжувати бойові дії. Як завжди, бракувало лише виробленого чіткого плану. Командарм В. Тютюнник запропонував відтягнути армію до району Проскурів - Старокостянтинів, щоб відірватися від ворога. Начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків та полковник В. Сальський вважали ситуацію безнадійною, а будь-які спроби порятунку - марними. Сальський виступив за ліквідацію регулярного фронту і продовження подальшої боротьби партизанськими методами. С. Петлюра при обговоренні цих пропозицій мовчав.[123, 66]

Зрештою на засіданні перемогла думка В. Тютюнника, якого підтримав і галова уряду І. Мазепа. Планувалося 16 листопада залишити Кам'янець-Подідьський та звернутися з проханням до польського війська зайняти місто. Армія й державний апарат мали вирушити на Проскурів.

Того ж дня, 14 листопада, С. Петлюра ще намагався з'ясувати можливість продовження боротьби Галицькою армією: разом з І. Мазепою він зробив останню спробу переконати Є. Петрушевича передати верховне керівництво УГА командуванню армії УНР. Та все марно - диктатор категорично відмовився навіть обговорювати цю тему.

Тоді ж. 14 листопада, С. Петлюра зв'язався з НКГА і зажадав від генералів О. Микитки і Г. Ціріца відповіді, чи продовжуватиме Галицька армія боротьбу за Соборну Україну. Проте галицьке командування, немаючи жодних розпоряджень на те Є. Петрушевича, повідомило що планує тепер проводити переговори з керівництвом ЗСПР лише від імені УГА.

Таким чином, розрив відбувся. Галицьке командування прийнято рішення самостійно вести переговори з білогвардійцями.

Отримавши від НКГА та диктатора Є. Петрушсвліча дозвіл представляти лише інтереси Галицької армії, делегація УГА розпочала 16 листопада переговори з білогвардійськими представниками в Одесі.[18, ] Уже 17 листопада делегати підписали вироблений в ході переговорів текст угоди. Галицька Армія переходила в повнму складі з тиловими установами, складами і рухомими залізничними матеріалами на сторону Російської Добровольчої армії і надходила у повне розпорядженлія керівництва Збройними Силами Півдня Росії.

Угода набирала чинності з моменту її ратифікації командуванням обох сторін. Генерал Н. Шиллінг поставив свій підпис під текстом домовленості того ж дня, 17 листопада. Начальний вождь УГА генерал-чотар О. Микитка зробив це 19 листопада, коли галллцькі представники привезли текст домовленостей до Вінниці. Таким чином. Українська Галицька армія остаточно перейшла на бік білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Представник армії УНР підполковник О. Каменський, який перебував увесь цей час у Вінниці, виїхав 17 листопада до Кам'янця-Подільського, не чекаючи на остаточну ратифікацію угоди.[119, 191]

Найголовніше полягало в тому, що наслідки переходу УГА на бік російських білогвардійців мали значення набагато більше, аніж суто військове. Ця подія завдавала важкого удару ідеалам української соборності. Сепаратні дії галицького командування, навіть викликані міркуваннями цілковитої військової доцільності, відкидали досягнутий в ході визвольних змагань рівень національної єдності та консолідації на десятиліття назад, вносячи в український табір трагічний розкол на наддніпрянців та галичан. Ця обставина, що фактично пройшла повз увагу в листопаді 1919 р., дедалі ясніше усвідомлювалася з плином років багатьма учасниками тих подій, часто змушуючи їх переглянути власні вчинки. "Політично це був промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах", - так через десятиліття охарактеризував перехід УГА на бік ворога Д. Панів, у 1919 р. -ад'ютант Тарнавського й одні з найбільших прихильників угоді з білогвардійцями.[51, 241]

Справді, ця подія трагічно позначилася на всьому подальшому перебігу національно-визвольних змагань. "Розпочиналася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації, - згадував Є. Коновалець. - Антагонізм, що існував досі тільки поміж політиками, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу".[51, 241]

Справді перехід УГА на сторону білогвардійців для армії УНР значив лише одне - поразка увійні а для українського національного руху невизначене майбутнє.

Командування Новоросійської армії ЗСПР розуміло, що армія УНР приречена.Тож відповідно до цього було вироблено план для подальши військових дій. Він полягав в тому, щоб просунути жмеринський загін на Проскурів і відрізати армії УНР шлях відступу на північ, оточити її та завдати остаточної поразки у південно-західному районі Поділля.[51,243]

Щоб хоч якось зарадити ситуації український уряд звернувся до польського командування з проханням зайнятті Проскурів та Шепетівку. Армію УНР планувалося відвести до району Старокостянтинів - Шепетівка, де вона, забезпечена з півдня поляками, отримала б можливість відпочинку. Представники польського командування погодилися розглянути ці пропозиції; до штабу армії УНР було вислано спеціальну місію на чолі з капітаном Чарнецьким для встановлення робочого контакту. [123, 71] Для реалізації цього плану командування армії УНР збираюсь у першу чергу відтягнути Запорізьку та січово-стрілецьку дивізії до Проскурова. 17 листопада В. Тютюнник віддав відповідні розпорядженіїя Є. Коновальцю та М. Омеляновнчу-Пааленку.

листопада біля Віньківців галичани зустрілися з киівцями та запорожцями. Обійшлося без ексцесів, хоча й радісною зустріч не вийшла: "До поляків ідете? - колючо запитувані одні. - А ви до росіян... - відповідані другі".[51, 268] Колони розминулися: з'єднання армії УНР попрямували на північний захід, а галицькі курені продовжили марш на схід.

Білогвардійці не переслідували відступаючих запорожців та київців. Дністерський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського відпочивав у районі Могиева-Подільського. Сили жмеринського загону полковника С. Ґвоздакова саме готуваїися до наступу на Проскурів.

листопада білогвардійські частини жмеринського загону розгорнули наступ на Деражню, яку обороняли частини зведеної Волинської дивізії полковника О. Зафодського. Вздовж залізниці рухалися 2-й і 3-й батальйони сїмферопольців при підтримці бронепотягів «Коршун» та «Ураган». Волинці не виявили належної стійкості і розпочали відступ. Здійснений 3-м Новоросійським драгунським полком рейд у запілля прикриваючих Деражню сірожупанників призвів до дезорганізації й паніки. Понад 200 українських вояків потрапили до полону. Загребський не знайшов нічого ліпшого, як відтягнути свої частини на захід від Деражні.[51, 269]

Захищати шлях на Проскурів виявилося нікому, оскільки основна маса волинців відступила до Меджибожа.

Проте білогвардійці вже не форсували подій, розцінюючи ситуацію як фактично безнадійну для української армії. Білогвардійське командування припускало навіть, що армія УНР відступатиме до Румунії. Фронту як цілості вже не існувало, й агонізуючу армію УНР могли врятувати не бойові дії, а відстань, на яку вона могла відірватися від противника.

Зайнявлшл Кам'янець-Подільський та Дунаївці, польські війська насправді не поспішали рухатиея до Проскурова. Українське керівництво ще сподіваюся, що польські війська з дня на день займуть Проскурів. Штаб Гошовного отамана збирався виробити проект поступової передачі регіону під контроль поляків з тим щоб уникнути сутичок між українськими та польськими частинами.[59, 298]

Увечері 21 листопада стало очевидно, що білогвардійці увійдуть до Проскурова раніше, ніж там з'являться поляки. У районі Старокостянтпнів - Красилів зосередилися лише Волинська, Київська та зведена Залізна дивізії. На південь від Проскурова залишалися запорожці та Січові стрільці. Команду вання було змушене прийняти рішення про оборону міста, щоб прикрити відступ військ на північ.

До вечора 22 листопада білогвардійці зайняли Проскуров. У місті білогвардійці захопили 2 українські батареї, до 30 гармат різних калібрів, авіапарк, автомобільну колону, до 1 000 вагонів та залишені українськими командами пошкоджені бронепотяги "Вірний син України" і "Хортиця". Як завжди, не обійшлося без грабунків. [59, 291]

С. Петлюра, уряд та військове командування УНР зупинились у Чорному Острові. Рухатися до Старокостянтннова було небезпечно. У цей критичний момент виявилося, що поляки не нададуть обіцяної допомоги. Капітан Чарнецький безслідно зник, залишивши записку для Головного отамана С. Петлюри, у якій повідомляв, що в разі потреби той може розраховувані на гостинність Варшави, але українські війська на польському терені будуть роззброєні та інтерновані. Незалежно від причин такої зміни в позиції польської сторони, план українського командування, за яким польські війська мали зайняти проскурівський район і забезпечити армію УНР від подальшого наступу білогвардійців, зазнав невдачі. Сподіватися більше не було на кого.[51, 270] 23 листопада командування армії УНР, перебуваючи у Війтівцях, прийняло рішення відтягнути війська до Старокостянтинова і далі до Шепетівки. Після наради з Ю. Тютюнником С. Петлюра ухвалив новий план командарма, який полягав у тому, щоб, зосередивши армію в раїіоні Любара, провести її між білогвардійським та більшовицьким фронтом.

Нарешті 26 листопада 1919 р. виснажені з'єднання армії УНР зосередились у районі Старокостянтинів - Остропідь. У Старокостянтинові 26 листопада відбулося засідання уряду за участю С. Петлюри, на якому обговорювалися можливості продовження збройної боротьби. Було вирішено просуватися до Бердичева для встановлення контакту з більшовиками, у можливість союзу з якими вірив прем'єр-міністр І. Мазепа.

Таким чином, бойові дії між українською та білогвардійською арміями припинилися внаслідок втрати бойового контакту між ними.

листопада урядовий апарат УНР прибув до Любара. Армія УНР перебувала у районі Любар - Чортория - Остропіль. Цей регіон згодом, уже в мемуарній літературі, отримав назву "трикутника смерті", оскільки був звідусільоточений ворожими арміями - польською, більшовицькою, білогвардійською.

Розпочинався новий етап в історії українських національно-визвольних змагань, пов'язаний з переходом до партизанських форм збройної боротьби за українську державність. Українсько-білогвардійська війна, яка велася регулярними арміями в умовах постійного фронту, фактично завершилася. І її завершальний етап, що тривав упродовж другої половини листопада 1919 р., характеризувався остаточною військовою та політичною катастрофою уряду УНР.

Позбавлена збройної підтримки з боку УГА, знесилена й виснажена попередніми боями армія УНР вже не могла протистояти білогвардійським військам. Розпадався державний апарат, військо перетворювалося на величезний рухомий шпиталь, уряд втратив майже всю свою територію... Голова Директорії УНР, визнаний лідер українського національно-визвольного руху, Головний отаман Симоп Петлюра був змушений залишити терениУкраїни.

 

Висновки

 

Взаємини табору УНР з білим рухом були одним з визначальних факторів розвитку подій революції у 1919 році.

Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму П.Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації й зовнішньополітичному становищі України, спричинених завершенням Першої світової війни. Для юної національної державності вони були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших учасників Четвертого союзу Німеччини й Австро-Угорщини та евакуацією їхніх військ УНР загрожувала повномасштабна війна з РСФРР. Тут, здавалося б, можна було об‘єднатися білогвардійським військам з армією УНР, проте цього не сталося. Хоч обидва табори за свого основного ворога визнавали більшовицький режим, спрямовували свої збройні сили на боротьбу з ним, вони так і не змогли об‘єднати свої зусилля на антибільшовицькій платформі.

Слід також зазначити, що саме негативна позиція керівників білогвардійських режимів щодо українського національного руху, у великій мірі визначити ставлення країн Антанти до УНР. Великобританія, Франція та США при визначенні своїх союзників у Східній Європі користувалися передусім власними стратегічними інтересами у регіоні й не вважали уряд Директорії самостійним чинником європейської безпеки з огляду на її критичне військове і нестабільне внутрішньополітичне становище. Певний інтерес до УНР з'явився лише тоді, коли союзникам здавалося, що уряд УНР може посприяти у реалізації їхніх стратегічних цілей - знищення більшовицької влади (українсько-французькі переговори поч.. 1919 р. в Одесі та Бірзулі). Домінуючим та визначальним для провідних держав Заходу на сході Європи були інтереси білогвардійських режимів. На Україну ж Антанта в цілому дивилася крізь призму загальної військово-політичної ситуації в регіоні та перебігу подій у Росії.

Підтримкою Антанти вміло користувалися російські білогвардійці. Які навесні 1919 р. значно зміцнили свої позиції у боротьбі з більшовиками, тому й надалі продовжували відстоювати відбудову “Єдиної та неподільної Росії”. Таким чином, табір противників радянського режиму виявився ослабленим внаслідок внутрішніх чвар та конфліктів, насамперед між державами лімітрофами з одного боку і російськими білогвардійцями з іншого.

Неможливість будь-якого порозуміння між урядом УНР та російським білим рухом в 1919 р. було закономірним явищем, головна причина якого полягала у різко негативному ставленні керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху. Проте небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч задоволенню національних вимог українців пояснюється не лише традиційною ворожістю російського білого руху до проявів регіонального чи національного „сепаратизму”, але й поінформованістю про суперечності в українському таборі. Вже перші вияви серйозних розбіжностей між урядами УНР та ЗУНР були розцінені у ставці ЗСПР як багатообіцяючий пролог до розпаду єдиного фронту української національно-визвольної боротьби. Сукупність цих причин призвела до українсько - білогвардійської війни.        

  Перебіг українсько-білогвардійської війни можна поділити на декілька етапів. На початковому етапі бойових дій у другій половині вересня 1919 р. українська армія чисельно переважала противника. Одначе внаслідок стратегічних прорахунків командування ситуація почала складатися на користь білогвардійців. становище погіршувала ще й незабезпеченість Армії УНР та УГА зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами продовольством тощо. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті відбулися вирішальні воєнні дії, які й вирішили долю усієї кампанії. Війська ЗСПР діяли активніше і після низки вдало проведених операцій цілковито заволоділи стратегічною ініціативою. Останній етап українсько-білогвардійської війни припадає на листопад 1919 р. У цей час становище українських військ значно погіршилося внаслідок військових поразок, остаточного вичерпання запасів амуніції, продовольства та санітарних матеріалів, а також поширенню у військах епідемії тифу. З огляду на катастрофічне становище галицьке командування пішло на укледення з денікінським керівництвом сепаратної угоди про перехід УГА на бік ЗСПР. Армія УНР відступила на Волинь, намагаючись відірватись від переслідуючих її білогвардійських частин. На початку грудня 1919 р. її з`єднання вирушили в Зимовий похід на зайняті більшовиками та білогвардійцями терени України. Проте, це вже була партизанська форма боротьби, фронтова ж війна проти білогвардійців регулярними арміями виявилась закінченою.

Перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ українського державотворення. Відсутність внутрішньої консолідації, породжена розбратом між наддніпрянським та галицьким урядами, а також неспроможність політичних сил домовитись між собою, об`єктивно не сприяли перемозі УНР у війні. Негативний вплив на перебіг власне бойових дій справила неспроможність державного апарату організувати впорядкований військовий тил. Слабка державна адміністрація не змогла забезпечити проведення повноцінної мобілізації. Все це свідчило в цілому про суттєві недоліки державної політики УНР в царині військового будівництва, що стали вагомою причиною поразки української армії.

  Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919 р. вкрай негативно позначилась на перебігові національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофи уряду УНР. Після осені 1919 р. уряд УНР перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений йти у фарватері політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Війна білогвардійців з Українською Народною Республікою справила значний вплив і на перебіг власне громадянської війни в Росії. Упродовж осені 1919 р. денікінці кинули проти українських військ всього понад 18 000 багнетів і шабель. Це була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямкові, де її використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Тож українсько-білогвардійська війна стала важливим чинником загального краху денікінського режиму.