Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»



 

З липня 1919 р. успішний наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Україні розгорнули Галицька та Дієва армія УНР, які протягом короткого часу завдали ворогові відчутних поразок. У той же час у південно-східному регіоні України проти більшовиків наступали війська лівого крила білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії.[52;378] Здавалося, дні більшовицького панування в Україні вже полічені.

Білогвардійські війська, які несли на своїх прапорах гасло відродження «єдиної та неподільної» Росії, стрімко просувалися вглиб Лівобережної і Південної України. "Політичні аспірації Добрармії на цей час законсервувалися. Вони вперлися у два слова- «єдина, неподільна!» А «едину-неподільну» намагалися утворити кров'ю й зусиллями тих, що її не хотіли", -зазначав відомий кубанський політик В. Іванис.[49;375] Неприхована ворожість керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху вже ні для кого не була таємницею. Зі свого боку, уряд УПР, маючи відомості про великодержавний курс політики Денікіна та антибілогвардійські селянські повстання,, які почали спалахувати на Лівобережжі, також скептично ставився до можливості порозуміння з ЗСПР. Уже 18 серпня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР російський білий рух характеризувався як "денікінська реакція" та "ворог Української Народної Республіки".[13;235] Така взаємна ворожість, здавалося, загрожувала серйозним конфліктом між антибільшовицькими силами, незважаючи на наявність у них спільного ворога.

серпня 1919 р. українські війська перейшли в рішучий наступ проти більшовиків на Правобережжі. Кінцевою метою армії УНР та УГА було здобуття Києва й Одеси. Військова перевага була на боці українців, і протягом кількох тижнів вони повністю визволили від більшовиків Поділля та значну частину Волині. 12-та червона армія під ударами українських військ невпинно відкочувалася на північ. Уже в середині серпня з'єднання армійської групи генерала А. Кравса з боями вийшли на західні кордони Київщини, а Київська група армії УНР під командуванням отамана Ю. Тютюнника зайняла район Умань-ХристинІвка. Частини 3-ї Залізної дивізії армії УНР під командуванням О. Вдовиченка намагалися, долаючи опір ворога в районі Вапнярки, просуватися у південному напрямку.[92;223]

Так само стрімко розвивався наступ білогвардійських військ. З липня 1919 р. командувач ЗСПР генерал А. Денікін віддав наказ своїм арміям про наступ на Москву. Кавказька армія генерала П. Врангеля мала наступати через Саратов-Пензу-Нижній Новгород, Донська армія генерала В. Сидоріна - через Вороисж-Козлов-Рязань та Новий Оскол - Єлспь - Каніиру. Добровольча армія генерала В. Мая-Маєвского, яка перебувала на лівому крилі 150-тисячних військ ЗСПР, мала розвивати наступ па Москву в напрямку Курськ - Орел. При цьому лівофлангові війська В. Мая-Маєвського мали вийти на лінію Дніпра та Десни, зайняти Київ, а також чорноморське узбережжя України, в тому числі й Одесу. Заволодівши невдовзі Полтавою та Катеринославом, з'єднання Добровольчої армії просувалися до Києва: наступ на українську столицю здійснювала 7-ма білогвардійська дивізія генерала Брєдова, яка рухалася з Полтави. Водночас 3-й Кубанський кінний корпус генерала А. Шкуро форсував Дніпро і рушив на Кривий Ріг - Знам'янку. 12 серпня генерал А. Денікін віддав розпорядження Добровольчій армії утримувати захоплену Знам'янку, а 3-му армійському корпусу генерала Н. Шилінга зайняти чорноморське узбережжя, вийти на лінію Вознесенськ - Роздільна й захопити Одесу.[5;223-228] Збереглися відомості про те, що Денікін таким чином прагнув випередити просування в Південну Україну армії УНР. Фронт Збройних Сил Півдня Росії невпинно розтягувався на захід, наближаючись до району операцій української армії.

Урядовим колам у Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, потрібно було якомога швидше визначитися, ким є білогвардійські війська для української армії: союзником чи ще одним ворогом. Це розуміло насамперед українське військове командування. Вже незабаром після переходу УГА за Збруч Начальний вождь Галицької армії генерал М. Тарнавський доповів Головному отаманові військ УНР С. Петлюрі про неможливість для українських армій здійснювати боротьбу на два фронти - одночасно проти більшовиків та білогвардійців. На запитання про ставлення до російських військ генерала Денікіна С. Петлюра відповів генералу, що в разі військового конфлікту з ними більша частина білогвардійських вояків перейде на бік українців. На чому ґрунтувалося таке припущення Головного отамана? Очевидно, на даних про те, що значну частину особового складу військ ЗСНР складали кубанці.[80;392-393]

Кубанські козаки, як відомо, були нащадками українського Чорноморського козацького війська. Українське життя на Кубані не завмирало, і в 1917-1919 рр. кубанські лідери неодноразово порушували питання про приєднання краю до України.[28;3] Відтак українське керівництво сподівалося, що Денікін не піде на конфлікт з УНР, оскільки це могло б викликати розкол у лавах його військ.

Подібні розрахунки начебто підтверджувалися даними, отриманими з Кубані оперативним шляхом. Важливу інформацію про ставлення кубанських політичних кіл до України надав уряду УНР сотник О. Євтухів, який повернувся в серпні 1919 р. з Кубані. Як випливаю з зібраних ним даних, Кубанська Крайова Рада була налаштована вкрай опозиційне до Денікіна, обіцяючи "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". Сотник О. Євтухів висловив низку рекомендацій: підтримувати контакти з Кубанню для протиставлення її білогвардійцям та всіляко використовувати українську діаспору для відповідного впливу в цьому регіоні.[11;3] На початку серпня 1919 р. за дорученням члена Директорії УНР А. Макаренка до Кубані таємно відправився український старшина Ю. Скугар-Скварський. Він мав надзвичайне завдання; зібрати відомості про становище білогвардійців та схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти режиму Денікіна.[98;199-200]

Незважаючи на певну логіку, ці сподівання показали насамперед відсутність в українських лідерів достатньо чіткого уявлення про антибільшовицькі Збройні Сиди Півдня Росії та тенденцію видавати бажане за дійсне. Насамперед, значно перебільшувалася залежність Денікіна від позиції Кубані та політичні впливи кубанських «самостійників», особовий склад білогвардійських армій вважався здебільшого «козачим», а відтак, потенційно дружнім; політична програма Денікіна розцінювалася як «реакційна» й позбавлена підтримки серед населення та значної частини військ. Звідси й робився висновок про те, що війна з білогвардійцями не становить особливої загрози для України.

Насправді ж ситуація була набагато складнішою. Серед значної кількості кубанських старшин і козаків справді було досить сильним небажання йти на Україну. Проте це часто пояснювалося не стільки проявами національної свідомості, скільки небажанням воювати за межами рідного краю. Багатьом кубанським політикам був притаманний радше регіональний, аніж національний патріотизм.[68;160] До того ж, неважко було передбачити, що білогвардійське командування спрямує козачі з'єднання головним чином на антибільшовицькі фронти в Росії, а проти української армії може кинути власне російські частини. Така перспектива, що зводила нанівець розрахунки українських політиків, була цілком реальною. Але в Кам'янці-Подільському чомусь віддавали перевагу спрощеному поглядові на справу, не заглиблюючись у докладний аналіз можливих варіантів збройного зіткнення з російськими білогвардійцями.

Відсутність домовленості з Денікіним викликала значне занепокоєння українського військового командування. “Як бути з Денікіном? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в загальний бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішим”, - згадував генерал М. Омелянович-Павленко.[23;83] У штабі Дієвої армії УНР розуміли нереальність перемоги над більшовиками в умовах невизначеності відносин з білогвардійцями, які стрімко насувалися на Правобережну Україну. “Ще лишалося розв'язати наші відносини з Добрармією, з якою ми мусили так чи інакше зустрітися в ближчий час,” - підсумовував у той час начальник оперативної управи штабу Дієвої армії УНР полковник М. Капустянський.[57;52]

Командування ЗСПР прагнуло якнайшвидше здобути українську столицю й опанувати чорноморське узбережжя. Це робилося з явними намірами випередити українські війська, які мали ту саму мету. Чисельність сил білогвардійців, що з обох боків Дніпра наближалися до Києва, досягала 4 700 багнетів і шабель, а війська, які діяли у Південній Україні, налічували 10 200 багнетів і шабель, включно з розміщеними у містах Криму залогами.[59;301]

У середині серпня 1919 р. в розпорядженні Головного отамана С. Петлюри було близько 50 000 бійців Галицької армії та понад 35 000 вояків Дієвої армії УНР.

Внаслідок незабезпеченості українських військ зброєю та амуніцією їхня реальна боєздатність обмежувалась 18 000 багнетів та шабель в УГА й 12 000 - в армії УНР.[48;42] Оскільки галицьке командування на чолі з генералом М. Тарнавським принципово відмовилося виконувати накази штабу Дієвої армії УНР, то для здійснення вищого військового керівництва арміями було створено підпорядкований С. Петлюрі Штаб Головного отамана, начальником якого став генерал М. Юнаків. На жаль, повноваження Штабу Головного отамана були недостатньо широкими. Генерал М. Юнаків міг віддавати командуванню обох армій лише загальні директиви та вказівки оперативного характеру, виконання яких цілковито залежало від волі армійського керівництва. До того ж. Галицька армія дише в оперативному плані підпорядковувалася Штабу Головного отамана; формально «верховним сюзереном» (верховним головнокомандувачем) армії залишався диктатор Пегрушевич.[45;62]

Українські війська контролювали на цей час усе Поділля та південні терени Волині й Київщини, здобуті в ході переможного серпневого наступу. Армійська група полковника А. Вольфа (понад 7 000 багнетів і шабель) у складі 2-го корпусу УГА та групи Січових стрільців армії УНР наступала на Новоград-Волинський і Житомир-Коростень, долаючи опір більшовицьких частин. На підступах до Києва бої з червоними за Фастів та Білу Церкву вела армійська група генерала А. Кравса (12 000 багнетів і шабель), що складалася з 1-го й 3-го корпусів УГА, а також Запорізької групи армії УНР. Здобувши Умань, у напрямку на Звенигородку-Шполу просувалася Київська група армії УНР отамана Ю. Тютюнника разом з доданими до неї частинами (1300 багнетів і шабель). Жорстокі та кровопролитні бої з більшовиками за вапнярський залізничний вузол вели Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії армії УНР (4 600 багнетів і шабель). Крім цього, у контакті з армією на Київщині, Волині та Поділлі діяли кількатисячні повстансько-партизанські загони отаманів Зеленого, Волинця, Заболотного та. ін.[53;379]

Як бачимо, українські армії становили значну військову силу, здатну кардинально змінити перебіг бойових дій в регіоні. Проте українські війська, зосереджені на уманському та одеському напрямках, дещо поступалися за своєю чисельністю білогвардійським частинам, які діяли у Південній Україні.

Проте на настрої, що панували серед вищого українського військового командування, впливало не чисельне співвідношення сил. Існувало декілька важливих чинників, що мали вирішальний вплив на позицію українських воєначальників і робили для них недоцільною збройну конфронтацію з російськими білогвардійцями.

Найголовнішою причиною небажаності нової війни був надзвичайно скрутний матеріальний стан українських військ. Уряд не спромігся забезпечити армію необхідним військовим майном чи хоча б налагодити організовану систему постачання. У військах не вистачало найнеобхіднішого - зброї та амуніції. Як уже згадувалося, хоча в середині серпня 1919 р. загальна кількість старшин і вояків у лавах армії УНР та УГА становила 90 000, але на озброєнні було лише 38 000 рушниць, 28 000 багнетів, 2 000 шабель, 1 100 кулеметів та 340 гармат. Увесь запас амуніції вичерпувався тим, що війська мали при собі. Частини мали самостійно проводити закупівлю харчів та фуражу, не вдаючись при цьому до реквізицій, які буди суворо заборонені в українській армії. Особливо важким був стан медичних служб у військах. Не вистачало медикаментів, а закуплені за кордоном запаси не було можливості доставити в Україну.[60;35-36] Усе це становило серйозну небезпеку для боєздатності армії. Розраховувати на поліпшення матеріального постачання в умовах постійних бойових дій, неспроможності уряду налагодити забезпечення військ та невизначеності відносин з Антантою військове керівництво УНР не могло.

Проте від конфлікту з білогвардійцями військове керівництво стримували не лише ці міркування.

Чимало генералів та старшин, які перебували на вищих командних посадах в армії УНР, тією чи іншою мірою співчували російському білому рухові, вбачаючи в ньому природного союзника в боротьбі проти спільного ворога - більшовизму. До того ж, ЗСПР були продовжувачами традицій старої, дореволюційної російської армії, з якою значна частина представників вищого офіцерського складу армії УНР буда пов'язана попередньою службою. Виховані на російській культурі, провівши частину свого життя на російській військовій службі, не всі вони могли подолати в собі почуття «російського патріотизму». Дехто ж взагалі опинився в українській армії випадково і воював проти більшовиків, лише наближаючи час «відродження Росії».[80;375]

За підрахунками сучасного російського історика С. Волкова. з приблизно 100 представників вищого командного складу армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського лише чверть служила в Дієвій армії УНР. Більшість старшин гетьманської армії продовжили службу в лавах російських білих армій.

Тією чи іншою мірою проденікінські настрої існували серед частини представників вищої та середньої командної ланки української армії, що негативно позначилося на моральному стані військового керівництва, його готовності до бойових дій. Так, начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків, у минулому викладач академії Генерального штабу і заслужений російський генерал, що добре знав практично всіх білих воєначальників, вважав порозуміння з білогвардійцями вкрай необхідним для української армії. Такої ж думки буди начальник штабу Дієвої армії УНР генерал В. Сінкдер, начальник Ї-ої (оперативної) управи полковник М. Капустянський, інспектор кінноти армії полковник І. Омелянович-Павленко та ін.[23;75]

Подібні настрої серед вищого командного складу армії УНР були помітними і для сторонніх, невійськових спостерігачів. “...Ідея Самостійної Української Народної Республіки понижається поступово по мірі того, як Українське військо наближається до Денікінського і може бути такий час, коли Висока Директорія залишиться без армії, а армія без старшин, - повідомляв члену Директорії А. Макаренку один з його близьких знайомих у листі від 20 серпня 1919р. - Річ у тому, що наше офіцерство дуже охоче б'ється з більшовиками, але з Денікіним - це ще питання. Навіть офіцери суто-Українських частин, як резерв Головного отамана, дуже голосно балакають про перехід на бік Денікіна, а про інші фахові частини, як різні кордонні охорони і корпуси, то і балакати нічого...” [57;61]Державне керівництво було безсиле зарадити ситуації - адже замінити досвідчених "військових фахівців" - вихованців старої російської армії - просто не було ким.

Дещо схожим було становище і в Галицькій армії. Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і галицьке командування прагнули уникнути збройної конфронтації з російськими білогвардійцями. До того ж, Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський та його штаб узагалі буди рішучими противниками участі УГА в будь-яких нових військових операціях на Наддніпрянській Україні. Галицькі воєначальники прагнуш передусім зберегти армію для майбутнього визволення Галичини з-під польської окупації.[81;274]

серпня 1919 р. командувач армії УНР полковник В. Тютюнник звернувся до Штабу Головного отамана з запитом, у якому вимагав з'ясувати ставлення до білогвардійців. Проте вироблення і прийняття конкретних рішень Директорією чи урядом у Кам'янці-Подільському про ставлення до денікінців явно затягувалося: жодних конкретних розпоряджень на випадок зустрічі з білогвардійцями війська УНР та УГА не отримали.[57;61]

Тим часом відбулась перша зустріч українських військ під командуванням Ю. Тютюника з білогвардійцями, розпочалися переговори між українським отаманом і штабом білогвардійської 2-ї Терської пластунської бригади. Командир терців генерал І. Хазов (також, до речі, не поінформований своїм командуванням про ставлення до українців) заявив, що білогвардійці не ставляться до армії УНР вороже і навіть прагнуть воювати разом з нею - але під загальною командою Денікіна. Хазов запропонував встановити між обома арміями демаркаційну лінію. Отаман Ю. Тютюнник пропозицію підтримав, про всяк випадок наказавши своїм бронепотягам міцно утримувати Шполу.[56;49]

серпня штаб Дієвої армії УНР вислав до терців делегацію на чолі з генерал-квартирмейстером штабу Київської групи сотником М. Пересадою-Сухододьським. Проте переговори не відбулися: війська 12-ї російсько-бідьшовицької армії, які прагнули прорватися з оточення на північ, ударили в напрямку Умань - Христинівка й розірвали слабкий контакт українських частин з білогвардійцями. Лише 27 серпня українській делегації вдалося дістатися до ст. Шпола, вже зайнятої білогвардійцями. Втім, переговори все одно не відбулися через відсутність у представників білих необхідних повноважень.[56;52]

Саме в ці дні командувач ЗСПР генерал А. Денікін остаточно визначив свою політику щодо української армії. Зваживши своє особисте ставлення до УНР, міжнародну та внутрішню ситуацію, а також позицію свого найближчого оточення, Денікін прийняв рішення відхилити будь-яку співпрацю з українськими збройними силами. Білогвардійські частини отримали розпорядження про заборону ведення будь-яких переговорів з армією УНР, яка не визнавалася союзником у боротьбі проти більшовиків. У той же час ставлення до Галицької армії мало бути іншим - підкреслювалася потреба "дружнього ставлення до галичан, з метою вивести їх з підпорядкування Петлюри. Якщо ж це не буде досягнуто, то вважати і Їх ворожою стороною".[10;323]

Очевидною є різниця у трактуванні білогвардійцями армії УНР та УГА. Якщо перша безапеляційно визначалася як ворожа, то з Галицькою армією росіяни були готові вести переговори про союз. Чим це пояснювалося?

Російська імперська ідеологія традиційно розцінювала Галичину як "російську землю", а її мешканців як окремий різновид "російської народності", відмінний не лише від "великоросів", але й від "малоросів" - українців. Однак, як населення регіону, який не належав до Росії, галичан прагнули всіляко заохотити до проросійських симпатій. Високий рівень їхньої національної свідомості, на думку Денікіна, пояснювався гострою національною ворожнечею з поляками і тому об'єктивно не був спрямований проти росіян.[10;325]

Крім того, Денікін також був чудово поінформований своєю розвідкою про високу боєздатність Галицької армії та про суперечності між диктатурою ЗУНР і урядом УНР, що, здавалося, робили розрив УГА з армією УНР та перехід її на бік білогвардійців цілком реальною справою. Вже наприкінці серпня 1919 р. генерал А. Денікін був цілковито впевнений, що його агентам вдасться здійснити цей план і відколоти УГА від Армії УНР.[64;15]

Подібні розрахунки багато в чому визначили ставлення денікінського командування до армії УНР. Його категоричність і безкомпромісність обумовлювалася, крім іншого, переконаністю, що галичани неминуче залишать Петлюру і білогвардійцям доведеться мати справу лише з армією УНР, менш численною та гірше організованою.

У ці дні відбувся новий контакт між українськими та білогвардійськими частинами. 2-га Терська пластунська бригада, продовжуючи рухатися на північ, наблизилася до Білої Церкви, вже зайнятої українськими військами - частинами 6-ї Запорізької дивізії, яка входила до складу армійської групи під командою галицького генерала А. Кравса. Цього разу події розгорталися зовсім інакше, ніж це мало місце на уманському напрямку.

Річ у тім, що за цей час сталися зміни в командуванні терців. Схильного до компромісів з українцями генерала Хазова 24 серпня було звільнено з посади, замість нього зі штабу білогвардійського 3-го армійського корпусу до бригади прибув полковник В. Бєлогорцев. Новий командир бригади вже мав недвозначні вказівки вищого командування про невизнання армії УНР союзницькою та заборону будь-яких переговорів з нею.[57;61]

серпня білогвардійський бронепотяг зайняв ст. Рокитне, де наштовхнувся на запорізькі стежі. Цього разу терці вели себе агресивно. Полковник В. Бєлогорцев відмовився вести будь-які переговори зі штабом Запорізької групи армії УНР, представникові якого він заявив, погрожуючи пістолетом, що вестиме переговори лише з регулярними галицькими військами, назвавши при цьому С. Петлюру "бандитом". Він також рішуче зажадав, щоб до 24-ї години 28 серпня українські війська залишили Білу Церкву й Фастів. Повернувшись до штабу Запорізької групи, український посланець негайно доповів про це своєму керівництву, попрохавши вислати до білогвардійців старшин УГА. І хоча сил однієї лише 6-ї Запорізької дивізії було цілком достатньо, щоб відкинути терців, проте штаб армійської групи генерала А. Кравса рішуче заборонив запорожцям вступати в бій з білогвардійцями. Кравс наказав командувачу Запорізької групи полковнику В.Сальському повідомити Бєлогорцеву, що для переговорів з ним прибуде спеціальна делегація від Галицької армії. Сам він тим часом зв'язався з НКГА, яка в свою чергу повідомила про ці події Штаб Головного отамана. В. Сальському генерал А. Кравс наказав уникати будь-яких військових акцій проти білогвардійців.[56;546]

З НКГА Кравсу відповіли наказом почати переговори з терцями про встановлення демаркаційної лінії. Для переговорів генерал призначив делегацію у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Годовінського. УГА А. Шаманек уже Пізно ввечері 28 серпня до ст. Одьшаниця, де розташувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади, виїхала призначена генералом А. Кравсом делегація.[57;45]

серпня рпем’єр-міністр УНР І. Мазепа прийняв генерала Омеляновича-Павленка, голову військової делегації для переговорів з білогвардійцями. Виявилося, що справа фактично не зрушилася з мертвої точки - делегація ще перебувала на стадії формування. Прем'єр-міністр наказав делегації негайно виїхати на фронт. До її складу увійшли представник міністерства закордонних справ УНР М. Трепет, від Державної інспектури армії УНР - А. Певний, а також від НКГА сотник Мечник.[20;267]

Тим часом відбувалися переговори між галицькою делегацією штабу групи генерала А. Кравса у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Головінського та полковником В. Бєлогорцевим. Вони розпочалися вранці 29 серпня на ст. Миронівка, де розміщувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади. Розмови велися головним чином довкола встановлення демаркаційної лінії. Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Годовінський від імені НКГА заявили, що Галицька армія є цілком дружньою щодо ЗСПР і прагне досягнути з білогвардійцями цілковитого порозуміння. Галичанам запропонували таку схему: всі терени на схід від лінії Біла Церква - Тараща - Дисянка - Звенигородка включно визначаються як сфера дій білогвардійців, натомість район на захід від лінії Київ - Фастів - Сквирка - Козятин закріплюється за українськими військами. Смуга між ними мала бути «нейтральною». Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Головінський погодилися на ці умови. Ця угода мала бути ратифікована генералом А Кравсом не пізніше 16 години 30 серпня.[23;63] Можна дише здогадуватися, що примусило галицьких старшин добровільно поступитися білогвардійцям правом розпоряджатися українською столицею.

Кравс все ж не наважився вирішувати справу самостійно й передав її на розгляд до НКГА. Начальний вождь УГА М. Тарнавський вирішив, що визначені домовленістю умови... відповідають інтересам української армії та ратифікував угоду.[20;272]

З наказу генерала Кравса частини 6-ї Запорізької дивізії вже незабаром було виведено з Білої Церкви. Місто зайняли білогвардійці, які поки що й справді начебто не збиралися рухатися до Києва. Щоправда, Кравс про всяк випадок віддав розпорядження, згідно з якими на північ від Білої Церкви зосередилися повстанські загони отамана Ангела.[57;56]

серпня 1919 р. сталося нарешті те, чого з таким нетерпінням очікували і політики, і військовики - українські війська армійської групи Кравса після жорстоких боїв з більшовиками здобули Київ.[52;403]

Головний отаман С. Петлюра увесь час перебував разом з військами і лише ввечері того дня від'їхав «у державних справах» до Кам'янця-Подільського. Як згадував ад'ютант С. Петлюри О. Доценко, цей від'їзд був викликаний бажанням Головного отамана уникнути закидів у «схильності до парадів» та помпезних урочистостей. По дорозі, в Козятині, С. Петлюра зустрівся з Начальним вождем УГА генералом М. Тарнавським, який їхав до Києва на парад. Як згадував згодом М. Тарнавський, Головний отаман запевнив його, що з боку білогвардійців небезпека не загрожує, а в разі конфлікту більша частина денікінських вояків перейде на бік українських військ. Однак О. Доценко свідчить, що С. Петлюру в ці дні не залишало лихе передчуття неминучої біди.[20;276]

У Жмеринці, до речі, С. Петлюра зустрів делегацію генерала М. Омеляновича-Павленка, яка їхала до Фастова для переговорів з білогвардійцями. Головний отаман підписав відповідні повноваження делегатам і вирушив до Кам'янця. А делегація М. Омеляновича-Павленка 31 серпня прибула до Фастова, де й залишилася чекати на остаточне зайняття Києва військами Кравса.[23;72]

Генерал А. Кравс також дуже песимістично дивився на можливий перебіг війни проти білогвардійців з огляду на скрутне матеріальне становище української армії, дезорганізацію її запілля тощо. Та все ж українська сторона збиралася розпочати переговори, остаточно зайнявши столицю. "Вважалося, що денікінська армія зможе наблизитись до Києва в першу чергу з правого берега Дніпра й то не раніше, як за кілька днів після вступу нашого війська в Київ. А тоді, мовляв, коли Київ буде в наших руках, Денікін напевно заговорить з нами іншою мовою", - згадував І. Мазепа.[19;61]

Проте ці сподівання не виправдались. У дні останніх боїв української армії за Київ до міста з лівого берега наблизилися й білогвардійські війська. 25 серпня 1919 р.7-мапіхотна дивізія генерала Н.Бредова вела бої з більшовиками в районі Борисполя. 29 серпня білогвардійці просунулися до Дарниці, вийшовши таким чином на підступи до самої українськоЇ столиці. Завдяки повітряній розвідці вони буди добре поінформовані про просування українських частин на правому березі, тоді як українське командування нічого не знало про наближення денікінців.[63;29]

Уранці 31 серпня білогвардійці, зламавши опір більшовиків, заволоділи Дарницькою залізничною станцією. За годину білі зайняли Залізничний та Ланцюговий мости до Києва, у якому вже були українські війська. Шлях до столиці України був відкритий.

Події, що розгорнулися в Києві 31 серпня 1919 р., справді виявилися надзвичайними й увійшли в історію національно-визвольних змагань як «Київська катастрофа». Цього дня вранці до міста увійшли з лівого берега нечисленні підрозділи Зведеної Гвардійської бригади генерала барона Н. Шкентельберґа - авангард білогвардійської 7-ї дивізії. Українське командування, що готувалося до проведення урочистого параду на Хрещатику, будо захоплене зненацька появою білогвардійців. Маючи наказ не вступати у збройні сутички, частини 3-го Галицького корпусу та 7-ї Запорізької дивізії армії УНР не змогли перешкодити просуванню білогвардійців углиб міста. Переговори генерала А. Кравса з генералом Н. Шкентельберґом завершилися тим, що на майдані перед міською думою поруч з українським прапором було вивішено і російський триколор. Та ситуація загострилася, коли вояки 5-го кінного полку Чорних запорожців зірвали російський прапор і потоптали його. В юрбі, що стояла на Думській площі, розпочалися бійки між прихильниками українського уряду та російських білогвардійців. Останні тим часом почади роззброювати українські частини, яким було заборонено вступати в бій з білогвардійцями.[63;31]

Увечері на Печерськ для переговорів з командиром 7-ї російсько-білогвардійської дивізії генералом Н. Бредовим прибув А. Кравс, проте його чекав негостинний прийом. "Київ - “мать городов руських”, ніколи не був українським і не буде!" - категорично заявив українському генералові Н. Брєдов.[63;34] Він повідомив також, що жодної співпраці між ЗСПР та Петлюрою бути не може. Місію М. Омеляновича-Павленка генерал Брєдов також приймати не збирався, пригрозивши заарештувати його в разі появи.

серпня 1919 р. штаб армійської групи А. Кравса отримав наказ Начального вождя УГА генерала М. Тарнавського залишити Київ і негайно відступити до Фастова.[56;561]

Оперативне зведення білогвардійського командування від 2 вересня 1919 р. повідомляло: "Після впертих боїв у районі Бровари-Дарниця наші частини захопили Київ. Населення захоплено зустрічало наші війська. При нашому вступі до Києва нас зустріли передові частини галичан. Згідно з заявою генерала Кравса (командувача Галицької групи) галичани нічого спільного з Петлюрою не мають. До з'ясування взаємовідносин галичан відведено до району Василькова".[66;94] Так безславно - відступом без бою - і завершився наступ українських армій на Київ і перший контакт командування української та білогвардійської армій.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2020-03-14; просмотров: 207; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.86.235.207 (0.159 с.)