Сучасна українська історіографія проблеми

 

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років в Україні спостерігався значний сплеск інтересу громадськості до минулого. Особливо це стосується революційної доби 1917-1921 рр. як найбільш спотвореної радянською історіографією.

У цей час в Україні було видано чимало праць та спогадів учасників тих подій, представників національно-демократичного табору УНР тощо. Доступ до засекречених архівних фондів, введення до наукового обігу значного масиву невідомих раніше історичних матеріалів, а також критичне осмислення вже наявного в історіографії доробку відкрили можливості для об'єктивного наукового дослідження доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. З'явилося чимало наукових та науково-популярних публікацій, автори яких намагалися висвітлити діяльність Української Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського, директорії УНР.

Проте, вже на початку 1990-х рр. визначилася нерівномірність інтересу дослідників до різних періодів доби 1917-1921 рр. величезний масив журнальних статей, наукових публікацій та книг був присвячений державотворчій діяльності Центральної Ради, її лідерів М.Грушевського, В.Винниченка та ін. Трохи поступалася за обсягом і література з історії Української гетьманської держави П.Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Проте зовсім мало уваги науковцями було приділено дослідженню доби Директорії УНР (1918-1921 рр.), чи не найдраматичнішого етапу визвольних змагань. На початку 1990-х. рр. фактично не існувало жодної наукової публікації про Директорію УНР, тому цей період визвольних змагань залишався порівняно найменш досліджуваним.

Проте навіть в нових умовах не всі автори характеризуючи політику уряду УНР, змогли подолати застарілі радянські штампи. Так, зокрема дослідник В.Горак у своїй статті "Зліт і падіння Директорії" стверджував, що з російськими білогвардійцями, які визначаються як "реакційні сили, які виношували загарбницькі плани щодо України", Директорія в 1919р. не ворогувала, а дедалі більше зближувалася.[97,106-116] Автор ніяк не пояснює ту обставину, що восени 1919р. уряд УНР вів жорстоку боротьбу проти Денікіна. Проте це були поодинокі випадки.

У середині 1990-х рр. з'явилася низка спеціальних досліджень, присвячених історії УНР доби Директорії та Західно-Української Народної Республіки. Взаємовідносинам між урядами УНР та ЗУНР у 1919р. була присвячена публікація О.Павлюка "Від злуки до розриву(Взаємовідносини урядів УНР та ЗУНР у 1919р.)". автор зосередився на розгляді розбіжностей у зовнішньополітичній стратегії двох українських урядів. Зокрема О.Павлюком було показано різне ставлення до білогвардійських сил Є.Петрушевича та С.Петлюри, а також конфронтацію, що в результаті різних зовнішньополітичних поглядів відбувалась між двома українськими лідерами.[128,6-11] Гідна уваги ще одна праця О. Павлюка - це "Боротьба України за незалежність і політика США". Автор показує марність сподівань українських політиків та дипломатів на підтримку уряду США в побудові незалежної України.

М.Литвин та К.Науменко у своїй праці "Історія ЗУНР" також чимало уваги приділяв непростим взаємовідносинам керівництв УНР та ЗУНР. У даній роботі читач також може знайти схематичний аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ, а також опис драматичних подій, пов'язаних з переходом УГА на бік ЗСПР.

Політичним аспектом боротьби за владу в Україні у 1919р. присвячена праця А.Гриценко "Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919". Автор аналізує події лише у контексті внутрішньополітичних процесів УНР, відносин між Директорією та урядом ЗУНР, приділяючи значно менше уваги зовнішній політиці української влади, зовсім мало говориться про відносини Директорії з білогвардійцями.

Великого значення українсько-білогвардійським відносинам надає Н.Городня. у своїй публікації "Їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на паризькій мирній конференції", вона підкреслює, що саме через негативну позицію білогвардійців відносно українського національного руху, українським дипломатам було складно налагодити взаємовідносини з керівництвом держав Антанти.[98,75-80]

У 1996р. з'явилася публікація Д.Табачника, у якій чи не вперше було розглянуто відносини між Українською державою та російським білим рухом у 1917-1921 рр. Автор вважає, що якби українці та російські білогвардійці змогли налагодити спільну антибільшовицьку боротьбу і не витрачали сил для боротьби один з одним то можливо хід історії було б змінено. А українсько-білогвардійську війну осені 1919р. він взагалі вважає, тим чинником, що ослабив обидві сторони і тим самим зробив можливим "розгром антибільшовицьких сил і довгі десятиріччя страшного комуністичного тоталітаризму як для України, так і для Росії".[133,74]

А ось автор військово-історичного нарису "Збройні сили України. Нарис історії" Б.Якимович не надає великого значення українсько-білогвардійській війні 1919 р. Змалювавши події Київської катастрофи, автор не розглядає події війни військ УНЗ з ЗСПР, на його думку, саме внаслідок епідемії тифу українська армія опинилася у "трикутнику смерті".[77,139]

О.Балюн та І.Шевченко у своїй публікації "Антанта проти українського "сепаратизму". Дипломатія доби Директорії УНР та її уроки" змальовують антиукраїнську позицію керівництва країн Антанти. При цьому підкреслюють, що українська влада робила все можливе для боротьби з більшовиками і таким чином добитися визнання та підтримки Антантою. Проте керівництво Англії та Франції вирішило підтримати Російський білий рух у його намаганнях відбудувати "єдину та неподільну Росію", при цьому не звертаючи уваги на український національний рух.[90,65-73]

Цікавою є праця В.Сідака "Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії)". Так він показав корисність інформації, що надходила Директорії від українських розвідників, які діяли на Кубані та на окупованих денікінцями територіях.

У 1998р. вийшла колективна праця "Українська революція та державність (1917-1920 рр.)". Її автори (Т.Бевз, Д.Ведєнєєв, І.Гошуляк та ін.) описуючи події літа-осені 1919 р. надають великого значення українсько-білогвардійським відносинам, зазначаючи при цьому, що українсько-білогвардійська війна 1919 р. була одним з важливих факторів поразки української армії. Проте далі тверджень загального характеру автори не пішли. Не було розкрито ні причин ні ходу бойових дій війни Директорії УНР з ЗСПР.[81,163]

р. ознаменувався виходом в світ двох серйозних узагальнюючих праць з історії української революції 1917-1921 рр. у серії "Україна крізь віки" вийшла робота О.Реєнта та О.Рубльова "Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.", а В.Солдатенко видав працю "Українська революція: історичний нарис" Автори першої праці не оминули проблематики відносин між Директорією УНР та російськими білогвардійцями. Особливо слід відзначити те, що політиці білогвардійців на території України був присвячений цілий розділ. Зокрема автори охарактеризували політичний режим денікінців, показавши їх антиукраїнську політику, а також висвітлили боротьбу населення проти білогвардійської окупації. Проте в першу чергу, надавалось великого значення українсько-радянській боротьбі, а події війни УНР зі ЗСПР взагалі не розглядалися. Не краща ситуація була з працею В.Солдатенка. Автор сконцентрував свою увагу на розгляді політичної боротьби між українськими національними силами в середині країни, а також висвітлив боротьбу української влади з більшовиками. При розгляді конфлікту УНР з денікінцями В. Солдатенко взагалі вдався до тверджень загального характеру. Хоча у виданому того ж року історіографічному нарисі В.Солдатенко зазначав, що події військової політики та історія бойових дій другої половини 1919-1920 рр. - "чи не найслабша, найбезпорадніша ланка історії Української революції".[65,325]

Початок ХХІ ст. ознаменувався появою цілої низки праць з історії зовнішньої політики України періоду Директорії. Так, зокрема Б.Гончар та Н.Городня у своїй публікації "Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919 р.)" охарактеризували всю складність взаємовідносин між французькими інтервентами та українською та білогвардійською владами. Автори праці описали парадоксальну ситуацію, в яку поставила себе Франція під час інтервенції. Розчарувавшись у здатності білогвардійців налагодити боротьбу з більшовиками в Україні та не виконавши головну задачу інтервенції - налагодження спільного українсько-білогвардійського фронту, Франція не надала підтримки українцям у їх боротьбі проти більшовиків.[96,47-57]

Слід відзначити також дослідження О.Кучика, який у 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Україна в зовнішній політиці Антанти (1917-120 рр.)". Захисту дисертації передувала низка публікацій присвячених відносинам України з країнами Антанти. В своїх працях О.Кучик підкреслює, що саме негативне ставлення керівництва російських білогвардійських рухів до України перешкодило визнанню УНР країнами Антанти.

У 2001 р. була видана книга "Нариси з історії дипломатії України" під загальною редакцією В.Смолія. В розділах присвячених міжнародній політиці Директорії УНР та уряду ЗУНР автор О.Павлюк відзначає, що ворожість між керівництвом УНР та ЗСПР була однією з головних проблем у стосунках між Директорією та керівництвом ЗУНР. Загалом же відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами розглядалися в контексті відносин України з державами Антанти.

Особливе місце у вивченні історії національно-визвольних змагань періоду Директорії займають праці В. Лозового. Зокрема у монографії "Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР" автор описує всю складність взаємовідносин між українським та білогвардійським керівництвом.

Також вийшло чимало праць, присвячених військовій історії українських армій цього періоду. Так, особливої уваги заслуговує праця О.Завальнюка та С.Олійника "Українська Галицька Армія на Поділлі". Автори розглянули перебіг бойових дій УГА проти 40-тисячних білогвардійських військ, зосереджених на українському фронті, детально описують переговори командування УГА з денікінцями, а також перехід армії на бік ЗСПР. Військовій тематиці була також присвячена праця С.Олійника "Українська Галицька Армія на захисті УНР (липень-листопад 1919 р.)". Автор коротко описав участь УГА в українсько-білогвардійській війні.[126,221-224]

Не потрібно також забувати про дослідження історії білого руху в Україні. Так, дослідник В.Крупина присвятив дослідженню цієї теми цілий ряд праць, в яких він описав ставлення білогвардійців до українського національного руху, внутрішню політику Добровольчої армії на українських землях, а також значення "білих" сил для активізації політичної боротьби в Україні.

Серйозний внесок у дослідження історії дипломатії зробив Д.Табачник. Так, у 2004 і 2006 роках вийшло дві його праці "Історія української дипломатії в особах. Навчальний посібник", "Українська дипломатія. Нариси історії 1917-1990 роки". В цих роботах автор розкрив діяльність та політичні погляди провідних українських дипломатів. Так, зокрема в працях було охарактеризовано здобутки та поразки зовнішньополітичних відносин Директорії та Західно-Української Національної Республіки. Проте недоліком праць є те, що в основному розглядається діяльність лише міністрів закордонних справ, через що погано висвітлено діяльність закордонних представництв УНР та ЗУНР. Проблему розколу в українському національному таборі розглядає Яблонський В. у своїй праці "Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР". Так, автор констатує той факт, що білогвардійська Добровольча армія "ставила собі завдання розколоти, а потім і знищити Українську армію, особливо Наддніпрянську її частину. В умовах нового наступу більшовиків, коли українські армії опинилися між двома значно більшими силами, це завдання Денікін частково виконав".[76,128]

Проблема українсько-російських відносин присвячена праця "Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах". Автори 1-тому Верстюк, Горобець, Толочко розглянули відносини Директорії УНР з не більшовицькими урядами Росії. Було показано всю непримиренність позицій українців та росіян, проте автори наголошували на тому, що керівництво України було готово до діалогу. Але таку можливість відкинуло командування ЗСПР.[87,412-480]

Трагічний наслідок для долі України мала українсько-білогвардійська війна. Передумови війни та детальний опис військових операцій можна знайти в працях М.Ковальчука. Слід відзначити те, що праці М.Ковальчука ґрунтуються на серйозній джерельній базі. Автор використовував матеріали архівів України, Польщі та Росії.

Отже, і сьогодні тематика, пов’язана з російським білим рухом, часто ігнорується дослідниками, як другорядна за своїм значенням. Такий підхід часто призводить до недооцінки ролі російських антибільшовицьких сил у опдіях в Україні, а отже, не сприяє всебічному й об’єктивному дослідженню доби національно-визвольних змагань. На жаль, ця тенденція простежується й у спеціальних працях, присвячених добі Директорії УНР, історії їх збройних сил. Значно актуальніше вважається дослідження взаємовідносин і збройної боротьби УНР з більшовицькою Росією та Польщею. Тож попри визнання у працях багатьох сучасних істориків значимості збройного конфлікту з Денікіним для подальшої долі української державності 1917-1921рр., ці події вже тривалий час залишаються практично не дослідженими у історіографії.