Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків

Зміст роботи

 

Вступ

1. Історіографія проблеми

Еміграційна історіографія

Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків

Сучасна українська історіографія проблеми

. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти

Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил

Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт

Поглиблення антагонізму між українцями та білогвардійцями

. Від спроб співпраці до війни

Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»

Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»

Останні надії Директорії на переговори Денікіним

. Війна Директорії УНР проти ЗСПР

Початок війни та перші незгоди в українському таборі

Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців

Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР

Висновки

Список використаної літератури

білогвардійці директорія українська республіка фронт

Вступ

Актуальність теми. Складне становлення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією, спроби першої вступити до євроатлантичних структур та намагання останньої не випустити Україну зі сфери свого зовнішньополітичного впливу, спонукають істориків та політологів звернутися до історії взаємовідносин українців та росіян. Зокрема до подій національної революції 1917-1921 рр. коли новопостала Українська республіка будувала свою зовнішню політику і особливе значення для визнання України на міжнародній арені займала позиція керівництва російських, білогвардійських рухів.

У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні суб’єкта міжнародних відносин.

Проте увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін.

Тому, щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобов’язані уважно вивчати зміст і причини невдач зовнішньополітичної діяльності національних урядів під час державно-визвольних змагань 1917-1921 рр. зважуючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України.

Вивчення українсько-російських відносин особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст. коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від «російського фактора» є одним з актуальних завдань сучасної історичної науки.

Відносно Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами є досить цікавим з історичної точки зору та повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї теми актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів.

Об’єктом дослідження є історія відносин між Директорією УНР та білогвардійськими військово-політичними режимами в контексті зовнішньої політики даних суб’єктів.

Предметом дослідження стали розвиток українсько-білогвардійських взаємин, а також війна УНР з ЗСПР.

Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто листопадом 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена груднем 1919 р. коли війська Директорії УНР втратили бойовий контакт з військами Новоросійської області ЗСПР і опинилися в так званому «трикутнику смерті», що й ознаменувало собою закінчення українсько-білогвардійської війни.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел та літератури провести науковий аналіз складного комплексу відносин Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичним режимами. Виходячи з цього визначенні основні завдання дослідження:

1. окреслити місце українського питання у політичних концепціях білогвардійських режимів;

2. дослідити значення «російського фактору» у відносинах Української Республіки з країнами Антанти;

3. розглянути причини невдачі у справі створення єдиного українсько-білогвардійського, антибільшовицького фронту;

4. висвітлити невдалу політику української дипломатії на Паризькій мирній конференції та її військово-політичні наслідки;

5. визначити основні причини українсько-білогвардійського збройного конфлікту;

6. відтворити і проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;

7. дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;

8. проаналізувати причини та значення переходу УГА на сторону Збройних сил Півдня Росії;

9. з‘ясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.

Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставленні завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Причини історизму (на грунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльно, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи об‘єктом дослідження, але й з усіма пов‘язаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу розвиток українсько-білогвардійських відносин було розглянуто в контексті загальноєвропейської дипломатії та розвитку революційних подій на теренах колишньої Російської імперії.

Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб‘єктивних і об‘єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дослідженні також використовувався принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв‘язків і взаємообумовленості аналізованих явищу Української революції.

Зазначенні принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманним їм контент аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.

Наукова новизна роботи полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних і неоднозначних українсько-білогвардійських відносин. Проведене дослідження впливу керівників білогвардійських рухів на зовнішньополітичні позиції Великобританії, Франції та США в контексті розв‘язання українського питання.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використанні при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючи наукових досліджень з історії України і Росії. Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об‘єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми. Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв‘язання складних проблем нинішніх українсько-російських відносин.

 

Історіографія проблеми

Еміграційна історіографія

Незважаючи на важливе значення, яке мали відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ця тема й сьогодні залишається недостатньо дослідженою.

Перші загальні праці з історії визвольних змагань з’явилися серед української еміграції вже в 1920-х роках. Їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 років - українські політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В.Винниченка "Відродження нації", у 1921-1922 рр. - чотиритомне дослідження П.Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр." Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час Гетьманату та початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В.Винниченка та П.Христюка відображені значно слабше вони недостатньо висвітлюють події літа-осені 1919 року. Цьому є пояснення. Зокрема, В.Винниченко в силу військово-політичної ситуації, що склалась на початку 1919 р. передав повноваження голови Директорії С.Петлюрі та виїхав з України. Тому не будучи активним учасником політичних подій в Україні він досить критично оцінює діяльність Директорії, особливо її зовнішньополітичний курс, спрямований на держави Антанти. А дипломатичну діяльність українського уряду за період літо-осінь 1919 р., а також українсько-білогвардійську війну осені 1919 р. взагалі згадує скоромовкою, без висвітлення основних подій.[42,238-522] Дослідник М.Ковальчук пояснює причини такої неуваги до українсько-білогвардійських відносин, а також до війни між Директорією та ЗСПР, зі сторони В.Винниченка та П.Христюка, політичною орієнтацією авторів. Ліві соціалісти (П.Христюк - член лівого крила Української Партії Соціалістів-Революціонерів, В.Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях зовнішню політику Директорії в 1919 р., змальовуючи її, як "контрреволюційну", таку, що не відображає інтереси "трудящих мас" тощо.[51, 286]

Проте слід відзначити, що П.Христюк в своїй праці більше, ніж хто інший, наводить історичних документів, які він ретельно збирав (часто в тексті, або в додатках такі документи повністю, а не у витягах, як це переважно практикується). А відносно праці В.Винниченка, то через емоційно-критичний виклад матеріалу із застосуванням публіцистично-літературних прийомів, частина істориків кваліфікують її як не вповні наукову, меншовартісну. Але дослідник Солдатенков В. Вважає такий підхід до роботи В.Винниченка не вірним: "Мовно-стилістична барвистість, образність мислення, безкомпромісність оцінок зовсім не принижують важливості, вагомості ґрунтовного, нерідко - у повному розумінні слова - філософського осмислення В.Винниченком подій, явищ, процесів революційної доби".[132,28]

Слід згадати також тритомник І.Мазепи "Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр." (Прага, 1942. Т.1. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. - 212 с.; Т.2. Кам’янецька доба - Зимовий похід. - 232 с.; Т.3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - 234 с.). Книга всотувала в себе результати попереднього доробку автора, увінчала процес неквапливого осмислення досвіду буремних років, співставлення позицій І.Мазепи з концепціями інших дослідників, публіцистів.

Праця складається з двох, начебто не зовсім однакових частиy. До січня 1919 р. І.Мазепа був діячем, так би мовити, місцевого, губернського рангу, тому й події він відбиває у відповідному масштабі - регіоні, де довелося працювати - на Катеринославщині. Ставши на початку 1919 р. одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, ввійшовши невдовзі до вузького кола державних, урядових діячів найвищого щабля, І.Мазепа відтворює з цього часу перипетії переважно керівного центру Української революції. Очолюючи Раду Народних Міністрів УНР у найкритичніший період національно-визвольної боротьби - з кінця серпня 1919 р. до травня 1920 р. - а до й після цього, обіймаючи посади міністра уряду, І.Мазепа як ніхто інший зміг змалювати всі найважливіші звиви ситуації, найпринциповіше кроки українського проводу. І.Мазепа виправдовує зовнішньополітичний курс С.Петлюри, доводячи, що на той момент не було іншого виходу. Автор детально описує всю складність стосунків української влади з білогвардійцями та значення цих відносин для міжнародного визнання України. Показує значення "Київської катастрофи" для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу, а також категоричне небажання керівництва ЗСПР вести з українцями спільну боротьбу проти більшовиків.

Проте, попри всю значимість праці І.Мазепи, вона не позбавлена певних недоліків. Автор вільно чи невільно відбивав через вибудову своїх досліджень цілком певні уподобання, позиції, орієнтації, породжені його партійною приналежністю (І.Мазепа належав до українських соціал-демократів). Щоправда, стверджувати, що партійна спрямованість його твору була жорсткою, не можна.

Причини та перебіг українсько-білогвардійської війни висвітлено у колективній праці західноукраїнських дослідників "Історія українського війська", видана в 1936 р. у Львові (перевидана у 1992 р.). Слід відзначити, що це одна з небагатьох праць того часу, де висвітлюється перебіг українсько-білогвардійської війни. Хоча автори книги приділяють менше уваги даному військовому протистоянню, аніж кампанії проти більшовиків, проте було зроблено спробу схематично окреслити її перебіг, виділити основні етапи та головні військові операції (наступ військ УНР на уманському та балканському напрямках на початку жовтня 1919 р., контрнаступ білогвардійців та генеральна битва в другій половині жовтня 1919 р.).[79,433] Значною мірою це стало можливим завдяки використанню авторами "Історії українського війська" копії щоденника бойових дій командування УГА, який зберігався у приватній колекції. Щоправда, повноцінному аналізу військових операцій перешкодила, окрім відсутності джерельної бази, переконаність авторів у неминучості поразки української армії восени 1919 р. внаслідок епідемії тифу і матеріальної незабезпеченості. Ймовірно такий певний суб’єктивізм можна пояснити тим, що автори намагалися хоча б якось виправдати перехід УГА на бік ЗСПР. Та все ж це була перша книга серед праць присвячених військовій тематиці, де автори намагалися бодай схематично окреслити перебіг війни УНР проти Денікіна.

Не потрібно також забувати, що в умовах своєрідного ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою українські дослідники в еміграції, вивчаючи добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зосередилися передусім на розкритті проблем, пов’язаних з агресією більшовицької Росії проти УНР, політикою радянської влади в Україні тощо. Українські історики майже не виявляли інтересу до російського білого руху, який історично програв, вважаючи дослідження пов’язаної з ним проблематики неактуальним.

В такому напрямку була написана чотиритомна праця М.Стахова "Україна і добі Директорії УНР". Автор описуючи зовнішньополітичні орієнтири Директорії, найбільшого значення надає боротьбі з більшовиками. Великої уваги С.Стахів приділяє відносинам з країнами Антанти, але іноді забуваючи про російсько-білогвардійський чинник у цих відносинах.

Така сама ситуація була і в галузі військово-історичних досліджень періоду 1917-1921 рр. Дуже стисло згадав українсько-білогвардійську війну О.Удовенко у ґрунтовній в цілому праці "Україні у війні за державність" (1954 р.).[72,117-118] І це не дивлячись на той факт, що війна з білогвардійцями та перехід УГА на бік Денікіна стали визначальними для поразки армії УНР осінню 1919 р. Отже, складним стосункам української влади з російськими білогвардійцями приділялось не багато уваги українськими істориками у еміграції. І однією з головних причин цього було те, що в умовах ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою діаспорні дослідники зосередилася головним чином на розкритті проблем, пов’язаних з боротьбою українців проти більшовизму, ставленням більшовиків до "українського питання" в 1917-1921 рр. тощо. При цьому українські історики майже не виявляли інтересу до радянського білого руху як такого, що історично програв.

Говорячи про російську еміграційну історіографію, в першу чергу хочеться відзначити позицію щодо українсько-білогвардійських відносин, відомого публіциста російської еміграції С.Мєльгунова. у журналі "На чужій стороні" він писав: "Особисто я глибоко переконаний в тому, що якби прямолінійність генерала А.Денікіна не штовхнула його на божевільний шлях боротьби з Петлюрою, якби генерал А.Денікін з самими незначними силами захопив був Москву, не звертаючи увагу на руїну "в запіллі", він був би переможцем у громадянській війні і, хто знає, можливо, миротворцем та облаштовувачем нашої нещасної країни".[51,291]

Проте позиція С.Мєльгунова (особливо в оцінці значення "боротьби з Петлюрою"), схоже, не поділялася переважною більшістю російської еміграції. Переважна більшість білоемігрантських авторів описували в основному боротьбу з більшовиками, і не хотіли звертати увагу на національно-визвольні рухи. А якщо й писали про боротьбу народів колишньої Російської імперії за свою незалежність, то, як правило, такі згадки мали виключно суб’єктивний характер.

За такими канонами написана ґрунтовна п’ятитомна праця генерала А.Денікіна "Очерки русской смуты". Колишній головнокомандувач ЗСПР намагається виправдати свою непоступливість у національному питанні. А свою непримиренність до українського національного руху він описує, як єдино правильну на той час: "…Іти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю неділимої Росії, що глибоко укорінилась у свідомості вождів та армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання…". Автор іноді наводить неправдиві факти характеризуючи український національний рух. Так, він стверджує, що український національний рух - це інспірована Німеччиною змова.

Проте робота А.Денікіна має й позитивні сторони. Так, колишній головнокомандувач ЗСПР подав короткі відомості про основні військові операції українсько-білогвардійської війни. Він зазначав також, що проти армії УНР та УГА діяло не менше 8-10 тис. бійців білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР.[45,251] Фактично він єдиний хто описував бойові операції українсько-білогвардійської війни у еміграції на той час.

У цілому є представники російської історичної думки на еміграції зверхньо ставилися до українського національно-визвольного руху й не займалися його дослідженням. "Українську тематику" громадянської війни у Росії в тому числі й збройний конфлікт між УНР та ЗСПР, російська еміграційна історіографія фактично проігнорувала.

 

Висновки

 

Взаємини табору УНР з білим рухом були одним з визначальних факторів розвитку подій революції у 1919 році.

Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму П.Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації й зовнішньополітичному становищі України, спричинених завершенням Першої світової війни. Для юної національної державності вони були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших учасників Четвертого союзу Німеччини й Австро-Угорщини та евакуацією їхніх військ УНР загрожувала повномасштабна війна з РСФРР. Тут, здавалося б, можна було об‘єднатися білогвардійським військам з армією УНР, проте цього не сталося. Хоч обидва табори за свого основного ворога визнавали більшовицький режим, спрямовували свої збройні сили на боротьбу з ним, вони так і не змогли об‘єднати свої зусилля на антибільшовицькій платформі.

Слід також зазначити, що саме негативна позиція керівників білогвардійських режимів щодо українського національного руху, у великій мірі визначити ставлення країн Антанти до УНР. Великобританія, Франція та США при визначенні своїх союзників у Східній Європі користувалися передусім власними стратегічними інтересами у регіоні й не вважали уряд Директорії самостійним чинником європейської безпеки з огляду на її критичне військове і нестабільне внутрішньополітичне становище. Певний інтерес до УНР з'явився лише тоді, коли союзникам здавалося, що уряд УНР може посприяти у реалізації їхніх стратегічних цілей - знищення більшовицької влади (українсько-французькі переговори поч.. 1919 р. в Одесі та Бірзулі). Домінуючим та визначальним для провідних держав Заходу на сході Європи були інтереси білогвардійських режимів. На Україну ж Антанта в цілому дивилася крізь призму загальної військово-політичної ситуації в регіоні та перебігу подій у Росії.

Підтримкою Антанти вміло користувалися російські білогвардійці. Які навесні 1919 р. значно зміцнили свої позиції у боротьбі з більшовиками, тому й надалі продовжували відстоювати відбудову “Єдиної та неподільної Росії”. Таким чином, табір противників радянського режиму виявився ослабленим внаслідок внутрішніх чвар та конфліктів, насамперед між державами лімітрофами з одного боку і російськими білогвардійцями з іншого.

Неможливість будь-якого порозуміння між урядом УНР та російським білим рухом в 1919 р. було закономірним явищем, головна причина якого полягала у різко негативному ставленні керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху. Проте небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч задоволенню національних вимог українців пояснюється не лише традиційною ворожістю російського білого руху до проявів регіонального чи національного „сепаратизму”, але й поінформованістю про суперечності в українському таборі. Вже перші вияви серйозних розбіжностей між урядами УНР та ЗУНР були розцінені у ставці ЗСПР як багатообіцяючий пролог до розпаду єдиного фронту української національно-визвольної боротьби. Сукупність цих причин призвела до українсько - білогвардійської війни.        

  Перебіг українсько-білогвардійської війни можна поділити на декілька етапів. На початковому етапі бойових дій у другій половині вересня 1919 р. українська армія чисельно переважала противника. Одначе внаслідок стратегічних прорахунків командування ситуація почала складатися на користь білогвардійців. становище погіршувала ще й незабезпеченість Армії УНР та УГА зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами продовольством тощо. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті відбулися вирішальні воєнні дії, які й вирішили долю усієї кампанії. Війська ЗСПР діяли активніше і після низки вдало проведених операцій цілковито заволоділи стратегічною ініціативою. Останній етап українсько-білогвардійської війни припадає на листопад 1919 р. У цей час становище українських військ значно погіршилося внаслідок військових поразок, остаточного вичерпання запасів амуніції, продовольства та санітарних матеріалів, а також поширенню у військах епідемії тифу. З огляду на катастрофічне становище галицьке командування пішло на укледення з денікінським керівництвом сепаратної угоди про перехід УГА на бік ЗСПР. Армія УНР відступила на Волинь, намагаючись відірватись від переслідуючих її білогвардійських частин. На початку грудня 1919 р. її з`єднання вирушили в Зимовий похід на зайняті більшовиками та білогвардійцями терени України. Проте, це вже була партизанська форма боротьби, фронтова ж війна проти білогвардійців регулярними арміями виявилась закінченою.

Перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ українського державотворення. Відсутність внутрішньої консолідації, породжена розбратом між наддніпрянським та галицьким урядами, а також неспроможність політичних сил домовитись між собою, об`єктивно не сприяли перемозі УНР у війні. Негативний вплив на перебіг власне бойових дій справила неспроможність державного апарату організувати впорядкований військовий тил. Слабка державна адміністрація не змогла забезпечити проведення повноцінної мобілізації. Все це свідчило в цілому про суттєві недоліки державної політики УНР в царині військового будівництва, що стали вагомою причиною поразки української армії.

  Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919 р. вкрай негативно позначилась на перебігові національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофи уряду УНР. Після осені 1919 р. уряд УНР перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений йти у фарватері політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Війна білогвардійців з Українською Народною Республікою справила значний вплив і на перебіг власне громадянської війни в Росії. Упродовж осені 1919 р. денікінці кинули проти українських військ всього понад 18 000 багнетів і шабель. Це була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямкові, де її використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Тож українсько-білогвардійська війна стала важливим чинником загального краху денікінського режиму.

 

Зміст роботи

 

Вступ

1. Історіографія проблеми

Еміграційна історіографія

Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків

Сучасна українська історіографія проблеми

. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти

Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил

Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт

Поглиблення антагонізму між українцями та білогвардійцями

. Від спроб співпраці до війни

Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»

Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»

Останні надії Директорії на переговори Денікіним

. Війна Директорії УНР проти ЗСПР

Початок війни та перші незгоди в українському таборі

Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців

Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР

Висновки

Список використаної літератури

білогвардійці директорія українська республіка фронт

Вступ

Актуальність теми. Складне становлення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією, спроби першої вступити до євроатлантичних структур та намагання останньої не випустити Україну зі сфери свого зовнішньополітичного впливу, спонукають істориків та політологів звернутися до історії взаємовідносин українців та росіян. Зокрема до подій національної революції 1917-1921 рр. коли новопостала Українська республіка будувала свою зовнішню політику і особливе значення для визнання України на міжнародній арені займала позиція керівництва російських, білогвардійських рухів.

У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні суб’єкта міжнародних відносин.

Проте увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін.

Тому, щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобов’язані уважно вивчати зміст і причини невдач зовнішньополітичної діяльності національних урядів під час державно-визвольних змагань 1917-1921 рр. зважуючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України.

Вивчення українсько-російських відносин особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст. коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від «російського фактора» є одним з актуальних завдань сучасної історичної науки.

Відносно Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами є досить цікавим з історичної точки зору та повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї теми актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів.

Об’єктом дослідження є історія відносин між Директорією УНР та білогвардійськими військово-політичними режимами в контексті зовнішньої політики даних суб’єктів.

Предметом дослідження стали розвиток українсько-білогвардійських взаємин, а також війна УНР з ЗСПР.

Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто листопадом 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена груднем 1919 р. коли війська Директорії УНР втратили бойовий контакт з військами Новоросійської області ЗСПР і опинилися в так званому «трикутнику смерті», що й ознаменувало собою закінчення українсько-білогвардійської війни.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел та літератури провести науковий аналіз складного комплексу відносин Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичним режимами. Виходячи з цього визначенні основні завдання дослідження:

1. окреслити місце українського питання у політичних концепціях білогвардійських режимів;

2. дослідити значення «російського фактору» у відносинах Української Республіки з країнами Антанти;

3. розглянути причини невдачі у справі створення єдиного українсько-білогвардійського, антибільшовицького фронту;

4. висвітлити невдалу політику української дипломатії на Паризькій мирній конференції та її військово-політичні наслідки;

5. визначити основні причини українсько-білогвардійського збройного конфлікту;

6. відтворити і проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;

7. дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;

8. проаналізувати причини та значення переходу УГА на сторону Збройних сил Півдня Росії;

9. з‘ясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.

Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставленні завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Причини історизму (на грунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльно, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи об‘єктом дослідження, але й з усіма пов‘язаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу розвиток українсько-білогвардійських відносин було розглянуто в контексті загальноєвропейської дипломатії та розвитку революційних подій на теренах колишньої Російської імперії.

Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб‘єктивних і об‘єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дослідженні також використовувався принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв‘язків і взаємообумовленості аналізованих явищу Української революції.

Зазначенні принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманним їм контент аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.

Наукова новизна роботи полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних і неоднозначних українсько-білогвардійських відносин. Проведене дослідження впливу керівників білогвардійських рухів на зовнішньополітичні позиції Великобританії, Франції та США в контексті розв‘язання українського питання.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використанні при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючи наукових досліджень з історії України і Росії. Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об‘єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми. Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв‘язання складних проблем нинішніх українсько-російських відносин.

 

Історіографія проблеми

Еміграційна історіографія

Незважаючи на важливе значення, яке мали відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ця тема й сьогодні залишається недостатньо дослідженою.

Перші загальні праці з історії визвольних змагань з’явилися серед української еміграції вже в 1920-х роках. Їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 років - українські політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В.Винниченка "Відродження нації", у 1921-1922 рр. - чотиритомне дослідження П.Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр." Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час Гетьманату та початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В.Винниченка та П.Христюка відображені значно слабше вони недостатньо висвітлюють події літа-осені 1919 року. Цьому є пояснення. Зокрема, В.Винниченко в силу військово-політичної ситуації, що склалась на початку 1919 р. передав повноваження голови Директорії С.Петлюрі та виїхав з України. Тому не будучи активним учасником політичних подій в Україні він досить критично оцінює діяльність Директорії, особливо її зовнішньополітичний курс, спрямований на держави Антанти. А дипломатичну діяльність українського уряду за період літо-осінь 1919 р., а також українсько-білогвардійську війну осені 1919 р. взагалі згадує скоромовкою, без висвітлення основних подій.[42,238-522] Дослідник М.Ковальчук пояснює причини такої неуваги до українсько-білогвардійських відносин, а також до війни між Директорією та ЗСПР, зі сторони В.Винниченка та П.Христюка, політичною орієнтацією авторів. Ліві соціалісти (П.Христюк - член лівого крила Української Партії Соціалістів-Революціонерів, В.Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях зовнішню політику Директорії в 1919 р., змальовуючи її, як "контрреволюційну", таку, що не відображає інтереси "трудящих мас" тощо.[51, 286]