Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»



 

До літа 1919 р. українська влада по відношенню до білогвардійців проводила політику ігнорування. В умовах відсутності бойового контакту з ними питання про визначення ставлення до білогвардійських військ не стояло на порядку денному перед урядом УНР. Єдиним справді серйозним ворогом здавалися більшовики, а про існування десь далеко білогвардійців, які періодично робили заявки на "збирання російських земель", українське керівництво воліло забути.[38;308]

Проте значні військові успіхи адмірала Колчака зумовили підтримку його західними країнами. Даний факт мав негативні наслідки для України. 14 травня 1919 р. голова Паризької мирної конференції Ж.Клемансо звернувся від імені держав Антанти до Колчака, висловивши готовність надати йому та його союзникам матеріальну підтримку для створення всеросійської влади [20;278]. Ця заява Ж.Клемансо фактично ставила хрест на всіх зовнішньополітичних домаганнях українців. Антанта, ще раз продемонструвала, що підтримує відновлення Росії в попередніх кордонах (за винятком - Польщі і Фінляндії) і не бачить у східній Європі місця для незалежної України. В заяві говорилося, що російська влада повинна скликати Установчі Збори, відновити місцеве самоврядування та врегулювати відносини з новоутвореними державами-лімітрофами за посередництва Ліги Націй.[21;235] Проте для незалежності України це нічого не міняло. Україна мала увійти до складу Російської Федерації.

травня 1919 р. українська делегація отримала від Паризької мирної конференції відповідь на меморандум півторамісячної давнини. Українцям пообіцяли допомогти в антибільшовицькій боротьбі та справедливо, відповідно до бажання населення, вирішити проблему Галичини. 21 травня на засідання Вищої Ради Антанти було запрошено членів української делегації - Р.Сидоренка, В. Панейка, М. Лозинського, О.Шульгіна та полковника Д.Вітовського. розмова велася головним чином довкола ситуації в Галичині (саме в цей час польсько-французькі війська генерала Галера атакували Українську Галицьку Армію), проте прем'єр-міністр Великобританії Д.Ллойд-Джордж ставив "цікаві" (за визначенням представників УНР), запитання і щодо Наддніпрянської України. "Найцікавішим" було таке запитання прем'єра: "Я нічого не хочу сказати про питання про визнання самостійності Української Народної Республіки, але коли б так трапилося, що вам довелося б приєднатись чи до Росії чи до Польщі, то куди б ви хотілись приєднатись? ". звісно українські дипломати взагалі відмовились розглядати таку перспективу, але це був лише гарний жест при поганій грі. Наступного дня делегація була прийнята Ж.Клемансо, який мовчки вислухав прохання надати допомогу українській армії для боротьби проти більшовиків допомога звичайно ж, так і не надійшла.[56;538]

Ситуація для українців стала ще гіршою після відповіді адмірала Колчака на заяву Ж.Клемансо. Адмірал повідомляв про повну згоду з усіма вимогами союзників. Він визнав право Польщі на незалежність, проте долю Фінляндії мали визначити Російські Установчі збори, автономію було обіцяно Естонії, Литві, Латвії, Кавказьким і закаспійським державним утворенням.[57;78] Про майбутній політико-правовий статус українських земель не говорилося.

Подані вище події можна вважати переломними для української зовнішньої політики. Держави Антанти впевнено зробили ставку на російсько-білогвардійські сили, що призвело до перегляду позицій зовнішньої політики України деякими членами української делегації на Паризькій мирній конференції. Так, зокрема, А.Марголін, О.Шульгін та В.Панейко(представник ОУНР) заявили Г.Сидоренкові, що "всі делегації держав Антанти ставляться до ідеї державної незалежності України негативно і дають зрозуміти, що українська справа отримає прихильність держав Антанти тільки тоді, коли українці стануть на становище відбудови Росії на основі Федерації. Таким шляхом як часть федеративної Росії і Україна зможе запевнити собі політичну самостійність".[21;298] Український посол у Відні В.Липинський бачив єдину можливість порятунку для України у переговорах з росіянами про відновлення федеративної Росії. Ось що він писав у листі до міністра закордонних від 27 травня 1919 р.: "І до сих елементів треба нам звернутися (маються на увазі російські представники у Парижі - автор), з сими елементами треба зробити союз для відновлення федеративної Росії, евентуально створення східноєвропейської федерації, і їх використати на міжнародній арені, щоб врятувати Галичину від загибелі. Коли ми прийдемо до них з платформою федерації, і коли по сім будемо домагатися прилучення західних українських земель до такої федерації, то може, вони з нами почнуть говорити і, не рішаючи остаточної форми тої федерації і змісту наших державних прав, може підтримають нас тепер же активно перед державами Антанти в справі Галичини".[43;76]

За такої ситуації українці спробували порозумітися з російськими колами у Парижі. Проте останні окрилені своїми зовнішньополітичними успіхами, а також переконані у перемозі білогвардійських армій відхилили пропозицію української делегації визнати де-факто незалежність України в обмін на зобов'язання уряду УНР відстоювати та пропагувати на установчих зборах ідею федерації з Росією. До речі пропозиція українців не сподобалась і дипломатичним колам Антанти, що зайвий раз говорило про те, що керівництво Франції та Великобританії не бажало бачити незалежною Українську державу.[61;93]

Але голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г.Сидоренко не полишав спроб хоч якось зарадити справі. 30 травня він направив на ім'я Ж.Клемансо офіційну ноту з приводу розгляду Антантою питання про визнання адмірала Колчака. "Приймаючи до уваги, що політичні російські кола не відмовились від думки про відновлення бувшої Росії, Українська делегація доводить до відома Вищої Ради, що визнання Російської держави, якою вона б не була, не відноситься до теренів України, на якому український народ організував свою незалежну державу з законним урядом і що він вирішив захищати всіма силами свою незалежність та суверенність." - ішлося в ноті.[71;68] Проте ця нота, як і інші звернення українців були проігноровані Вищою Радою Антанти.

червня 1919 р. виступаючи у французькому парламенті міністр закордонних справ С.Пішон заявив: "Ми хочемо лише сильної Росії. Ми не хочемо припуститися помилки з роздрібненням Росії".[73;249] Під час бурхливого обговорення цієї заяви депутати, схильні до визнання незалежності України(Франклін Буйон, Г.Гайар-Бенсель, Л. Пералаз та ін), залишились у меншості, більшість підтримала позицію Піщона. У Лондоні також прийняли рішення про підтримку в Росії передусім білого руху.[70;148]

червня генерал Денікін визнав Колчака "Верховним правителем Росії" і "Верховним головнокомандуючим російських армій".[10;375] Даний факт сприяв міжнародному визнання Колчака. Воно не примусило себе довго чекати. 13 червня Вища Рада Антанти відправила до Омська, столиці Колчака, телеграму, в якій повідомляла, що "союзники щасливі, що загальний тон відповіді генерала Колчака та її основні положення відповідають їхнім пропозиціям".[33;71] Також союзники пообіцяли надати допомогу білогвардійським арміям і тим силам які приєднаються до них.

У Парижі серед держав-лімтрофів (Латвії, Литви, Естонії, Грузії, України Білорусі, Азербайджану, Північного Кавказу) рішення союзників про визнання Колчака викликало розпач та протести. Проте на них ніхто не звертав увагу.[46;192] Серед російських політичних кіл у Парижі відчувалося піднесення, а діячі РПНаради навіть перейшли від переговорів з представниками національних урядів до свого роду "контрнаступу" проти них. "Нам слід особливо закріпити перед державами наше тлумачення пункту про національності в розумінні визнання союзниками принципу єдності Росії", - писав у ці дні С.Сазанов.[65;230] чітко описав позицію російського уряду Б.Бахмєтьєв: "Автономний розвиток має бути забезпечений в середині кордонів відновленої Російської держави з відповідними гарантіями прав національностей, але без загроз суверенності і єдності Росії".[67;159] Українці звісно спробували протестувати проти повного ігнорування союзниками та Колчаком "українського питання". Так, 16 червня 1919 р. Г.Сидоренко направив з цього приводу ноту голові Паризької мирної конференції. Проте ця нота як і попередні залишилася без відповіді.[93;206]

червня Г.Сидоренко від імені української делегації підписав разом з представниками Латвії, Азербайджану, Естонії, Грузії та інших держав-лімітрафів декларацію з протестом проти визнання Антантою Колчака та проханням надати можливість населенню національних районів Росії визначити своє майбутнє шляхом вільного волевиявлення. 18 червня декларацію вручили президенту США В.Вільсону, як головному творцю принципу національного самовизначення. [95;102] Того ж дня українська делегація направила Паризькій мирній конференції повторну ноту з протестом проти визнання Антантою Корчака Верховним правителем Росії. Проте жодних наслідків ці заходи не принесли.[71;63] Лише британські представники в Парижі неофіційно повідомили Г.Сидоренку, що "коли експеримент відбудови Росії не вдасться, тоді визнаємо вас". Попередивши про можливу довго тривалість "експерименту".[70;150] На превеликий жаль, в міністерстві закордонних справ УНР не надали факту визнання Антантою адмірала Колчака, як всеросійського правителя, значної уваги. В цей час міністр закордонних справ УНР В.Темницький вирушив у кількамісячну поїздку країнами західної та центральної Європи. Визнання Антантою уряду Колчака як майбутньої всеросійської влади застало міністра у Відні. Проте він фактично ніяк не відреагував на цю звістку. Навіть в такій ситуації В.Темницький не віддав Г.Сидоренкові жодних розпоряджень, які б визначали лінію поведінки української делегації на мирній конференції з урахуванням останніх змін реалій.[46;202]

Очевидно, не відразу зрозуміли значення останніх подій на міжнародній арені і в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР. Лише 22 червня під час засідання уряду, виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А.ЛІвицький зробив доповідь про проект ноти до держав світу, у зв'язку з визнанням Антантою Колчака. Всім міністрам пропонувалося до 25 червня висловити свої думки з цього приводу.[13;240] Втім, уже 24 червня А.Лівицький зачитав на урядовому засіданні вироблений проект ноти. Його ухвалили і доручили розіслати державам світу. Ще декілька днів пішло на різноманітні бюрократичні нюанси, зволікання та затягування.[59;295]

Не виправдалися сподівання українців і на Сполучені Штати Америки. Не дивлячись на те, що президент США В.Вільсон був творцем основних принципів самовизначення народів, українцям було відмовлено у визнанні їхньої держави.

червня 1919 р. держсекретар США Р.Ласінг заявив українським представникам, що "США не визнають незалежності України навіть тимчасово, поки українська делегація не досягне відповідної угоди з адміралом Колчаком." Р.Ласінг категорично наполягав на тому, що уряд УНР повинен визнати адмірала Колчака (якому на цей час підпорядковувалися всі інші вожді російського білого руху) верховним правителем і вождем всіх антибільшовицьких армій. Україна мала увійти до складу Росії. На всі протести українських дипломатів Р.Ласінг цинічно відповів, що право народів на самовизначення означає для українців можливість вибирати між польською і російською окупацією. Заява держсекретаря США - однієї з найдемократичніших держав на той час у світі, справила приголомшливе враження на українських дипломатів.[95;143]

Така, непримиренна, щодо незалежності України, позиція керівництва провідних західних держав зумовила появу в дипломатичних і політичних колах УНР проектів, автори яких пропонували визнати федерацію України з небільшовицькою Росією. Це, на їхню домку, відкрило б перед урядом УНР перспективи визнання на міжнародній арені та можливості отримання значної матеріальної та військової допомоги від Антанти. Подекуди пропонувалося навіть розірвати зі ідеєю федерації відразу ж після зміцнення української державності.[46;221]

Слід сказати, що ідея входження України на федеративних правах до складу Росії мала як своїх прихильників так і противників серед прихильників були й досить впливові українські діячі, такі, як відомий вчений і політик М.Грушевський, що перебував у цей час на еміграції у Західній Європі, представник УНР у Чехословаччині М.Славінський та інші.[40;19] Зовсім іншу позицію з цього приводу зайняв міністр закордонних справ УНР В. Темницький, який висловлювався проти будь-яких поступок у справі незалежності України. Відстоювати українську державність В.Темницький був готовий навіть у союзі з більшовиками. На початку липня 1919 р., відразу ж після обміну думками зі своїми співробітниками, В.Темницький відправив до Кам'янця-Подільського військового старшину Індишевського. Завданням посланця було повідомити уряд УНР про невдачі українців на зовнішньополітичному фронті. Індишевський віз з собою також листи Темницького, що містили аналіз міжнародної ситуації.

У Кам'янці-Подільському звістки, що їх привіз із Відня посланець, викликали неабияке пригнічення. 8 липня уряд на своєму засіданні заслухав тимчасово виконуючого обов'язки міністра закордонних справ А.Лівицького. який оприлюднив зміст надісланих В.Темницьким повідомлень. Міністри ухвалили "інформацію прийняти до відома" та провести найближчим часом спільну з урядом ЗУНР нараду для обговорення ситуації. Проте приховати за сухими рядками постанов приголомшення та демократизацію українському керівництву не вдалось. Український політичний табір охопило глибоке розчарування та зневіра в можливості відстояти незалежність на міжнародній арені.[62;32]

Проте, навіть у такій деморалізуючій ситуації українські політики у своїй більшості не сприймали ідеї Федерації України з Росією. Лише окремі політичні угрупування висловили готовність до такого розвитку подій. Так, провід Української партії соціалістів-федералістів(УПСФ) в особі М.Корчинського, Л.Білецького та С.Гаєвського несподівано заявив у пресі, що партія "ніколи не відкидала і не відкидає можливості федерації з Росією за умовами визнання за українським народом права на повагу до нього, розвиток власної культури тощо".[57;56] Проте в цілому суспільство та політичні партії негативно сприйняли таку перспективу.

Український провід намагався хоча б чимось зарадити катастрофічному становищу української справи. Так, 15 липня український військовий агент у Румунії полковник А.Стрижевський зустрівся в Бухаресті з представником ЗСПР генералом А.Геруа, якому повідомив про готовність українського уряду узгоджувати з білогвардійцями операції своїх військ проти більшовиків і навіть підпорядковуватись Денікіну у військових питаннях. Денікінському керівництву пропонувалося відкласти вирішення питання про майбутній державний устрій України й Росії до майбутньої перемоги на більшовиками. Білогвардійські представники досить скептично поставилися до можливостей такої співпраці. Військові сили УНР, затиснуті більшовиками у Південно-Західному кутку Поділля, здавалися росіянам надто незначними у порівнянні з багатотисячними арміями ЗСПР, які 3 липня 1919 р. згідно з директивою А.Денікіна, розгорнули "похід на Москву".[108;71] Гучні успіхи створювали відчуття непереможності білогвардійських військ та їхнього вождя, який, здавалося, не потребував союзників.

Таким чином зовнішня політика Директорії не увінчалася успіхом. Країни Антанти відмовились визнати незалежність України, відповідно й не надали українцям допомоги для боротьби з більшовиками. Визнавши адмірала Колчака верховним правителем Росії союзники фактично підтримали курс на відбудову "єдиної та неділимої" Росії. В той же час білогвардійське керівництво окрилене перемогами своїх армій, а також підтримкою країн Антанти навіть нічого чути не хотіло про союз з Директорією, зокрема генерал А.Денікін продовжував стверджувати що він не визнає незалежної України, не визнає її уряду і що не збирається йти на поступки українцям в національному питання.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2020-03-14; просмотров: 136; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.202.90.91 (0.015 с.)