Початок війни та перші незгоди в українському таборі

 

Українське командування все ще намагалося запобігти війні з білогвардійцями. "Нагадую про дане мною право всім групам вступати з Денікінцями в переговори відносно установлення тимчасової демаркаційної лінії", - повідомив війська командарм Дієвої армії В. Тютюнник 14 вересня 1919 р. Справді, адже формально війни проти українців не проголошували.[51, 121]

Командування військ Новоросійської області ЗСПР і справді не поспішало виявляти своє вороже ставлення до УНР. поки не завершилися операції проти махновців. "Наштавійськ вважає, що нам вигідно дещо затягнути з Петлюрою та інтенсивно використати той час для підтягнення всього, що можна, з запілля, і організації постачання... Ну а якщо справа дійде до бійки, то, звичайно, спуску давати не слід", - повідомляли 14 вересня зі штабу Новоросійської армії у 4-ту білогвардійську дивізію Слащова.[104, 290]

Втім, «миролюбність» українського командування також мала свою межу. Зайняту 13 вересня білогвардійцями ст. Любашівку Волинській групі було наказано негайно повернути. Це завдання доручили 1-й Північній дивізії генерала П. Єрошевича. Вранці 14 вересня штаб дивізії зв'язався телеграфом зі штабом білогвардійської 4-ї дивізії і зажадав добровільно очистити Любашівку, погрожуючи в іншому разі вдатися до сили. Звичайно, білогвардійці добровільно відходити не збиралися; зі штабу 4-ї дивізії про вимоїн українців повідомили штаб військ Новоросійської області, а звідні звістка про таку "поведінку" українських частин полетіла до ставки Денікіна.

У ставці ЗСПР "зухвалість" українців розцінили як неприхований вияв агресії. Генерал А. Денікін відразу ж віддав наказ командуванню військ Новоросійської області розпочати бойові дії проти УНР.[45,378]

У штабі Новоросійської армії цього наказу чекали вже давно. 15 вересня начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області Г. Коновалов повідомив до штабу 4-ї білогвардійської дивізії: "Командвійськ наказує переслідування.махновців доручити лише частині сил вашої групи, а головні сили спрямувати на Петлюру, розбити його і заволодіти вузлами Гайворон-Бірзула". При цьому Коновалов підкреслив важливість "швидкого розгрому" української армії.[15, ]

Тож 15 вересня генерал Слащов, який мав за вказівками командування наступали на Гайворон-Бірзулу, у наказі військам визначив порядок ведення операції. Продовжувати переслідування махновців Слащов доручив 5-й дивізії генерала П. Оссовського, підсиленій 2-м Лабінським та 42-м Донським полками з козачої бригади генерала Склярова. Ці частини мали вийти у район Нестерівки. а 42-му Донському полку наказувалося зайняти Умань та Христинівку. Головні ж сили Слащова - 4-та дивізія, 2-й Таманський козачий полк, автопанцерний загін та конвой комдива - мали упродовж 16 вересня зосередитися у районі Ольвіополя. Саме ця 5-тисячна ударна група і мала атакувати українську армію.[ 104, 290]

З метою виконання цього плану до р. Буг для захоплення переправ висувалася зведена бригада 13-ї дивізії генерала Г. Андгуладзе. Викликаний з Миколаєва 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку під командою полковника Робачевського мав захопити Любашівку і рухатися на Бірзулу.

Важливий залізничний вузол, район Балта - Бірзула - Ананьїв, займали з'єднання Волинської групи армії УНР, що складалася з 1-ї Північної дивізії генерала П. Єрошевича, 4-ї Сірожупанної дивізії полковника В. Грудини, 1-ї Окремої кінної бригади та кількох бронепотягів. Власне, 1-ша Північна дивізія (1000 багнетів) розташовувалася вздовж лінії Гайворон - Піщана - ст.Жеребкове. Безпосередньо Бірзулу, Балту, Ананьїв та довколишні села займані частини 4-ї Сірожупанної дивізії (1000 багнетів). 2-й Переяславський полк (170 шабель) розташувався на ст.Затишшя. З Рудниці до району Слобідка-Кодима. на зміцнення групи, перекидалася нещодавно сформована 2-а дивізія полковника П. Бондаренка (700 багнетів).[51,123] Командувачем групи був отаман Бонч-Осмоловський, а начаїьником штабу - талановитий генштабіст полковник Є. Мєшковський.

Тим часом, скориставшись ослабленням українських сил у районі Саврані, підрозділи білогвардійської зведеної бригади 13-ї дивізії без особливих проблем захопили 20 вересня переправи через р. Бут біля Саврані та Вільшанки. Як тільки це з'ясувалося, 1-й Північній дивізії було наказано припинити наступ на Любашівку і повертатися до Саврані, щоб повернути переправи. На балтському напрямку українські частини перейшли до оборони.[104, 301]

Початок бойових дій між українцями та білогвардійцями у південному регіоні України збігся в часі і з певним пожвавленням на київському напрямку. На відтинку 3-го Галицького корпусу генерала А. Кравса почастішали збройні сутички з підрозділами 2-ї Терської пластунської бригади.

вересня білогвардійці зайняти Сквиру й Паволоч. Відділ, що спробував захопити Верховню, вогнем галицької артилерії був відкинутий до Паволочі. 21 вересня один з терських батальйонів захопив Кам'янку, примусивши відступити український бронепотяг. Генерал А. Кравс отримав зі Штабу Головного отамана наказ з метою утримання позицій приступити до окопування частин, побудови опорних пунктів та загорож з колючого дроту. У ставці припускані, що ворог наступатиме на Козятин.[104, 303]

Таким чином, українсько-білогвардійська війна фактично розпочалася - бойові дії між обома сторонами, хай і без формального проголошення війни, були в розпалі. 22 вересня на засідання уряду УНР у Кам'янці-Подільському терміново прибули С. Петлюра й І. Мазепа, які повідомили міністрів про останні події на фронті. І хоча навіть це не підштовхнуло Є. Петрушевича до рішучих кроків, зволікати далі було неможливо. Уряд вирішив розпочинати бойові дії, хай навіть без підтримки Галицької армії. Було ухвалено видати наступного дня відозву до населення, у якій зазначити необхідність «повного об'єднання всіх Українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України» і надіслати з цього приводу ноту до держав Антанти. [9, 198; 59, 258]

вересня відбулося спільне засідання Директорії, уряду УНР та представників галицької диктатури на чалі з Є. Петрушевичем. Сумнівів не залишаюся: російські білогвардійці не збираються йти на жодні компроміси з українським національно-визвольним рухом і відкривають бойові дії проти української армії. На державній нараді, що відбулася того ж дня, було одноголосно ухвалено негайно оголосити війну Збройним Силам Півдня Росії.

Але навіть після прголошення війни українське командування не спішило розпочинати бойові дії проти ЗСПР. Ні 24, ні 25 вересня Штаб Головного отамана не видав директив військам про стратегію їхніх подальших дій. [51,124]

Поки Слащов, взявши Умань, готувався до остаточного розгрому махновців, загін Розеншильда-Пауліна повільно, але невпинно просувався до Бірзули. Завдяки надходженню постійних людських поповнень з Одеси чисельність загону на 25 вересня становила понад 1 500 багнетів і шабель. Захищати Бірзулу було доручено 4-й Сірожупанній дивізії полковника В. Грудини, яка мала до 1 000 багнетів - співвідношення сил було не на користь українців. До того ж, українська розвідка чомусь вважала, що одеський загін білогвардійців має аж 3 000 багнетів і шабель - тому захист Бірзули виглядав справою безнадійною.[105, 21] Та командувач Волинської групи Бонч-Осмоловський все ж не полишав надій зупинити ворога.

Справи в отамана Бонча-Осмоловського пішли зовсім погано, коли раптовим нападом з Жеребкового 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку захопив ст. Балта. Частини 2-ї дивізії полковника П. Бондаренка не виявили належної стійкості й відступили, причому до ворожого полону за нез'ясованих обставин потрапив майже в повному складі 5-й полк. Дивізія спробувала з боями затримати ворога на підступах до Балти, але протрималася недовго й відступила.

Зайняття ворогом Балти командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник Грудина, який постійно боявся потрапити в оточення, розцінив як сигнал до відступу. 25 вересня дивізія отримала наказ відступатлі з Бірзули до с. Борщі. Планомірно, похідними колонами розпочали сірожупанники відступ уздовж залізнліці, коли зі ст. Балта з'явився ворожий бронепотяг «Коршун», який переслідував два відступаючі українські бронепотяги. Посіявши паніку в лавах українських вояків несподіваним гарматним вогнем, «Коршун» попрямував до Бірзули. Українські бронепотяги, що опинились у Бірзулі в пастці, були кинуті своїми командами й захоплені білогвардійським загоном генерала Розеншильда-Пауліна. який наспів до залишеної сірожупанниками станції ввечері 25 вересня. «Коршун» разом з батальйоном полковника Робачевського просунувся до ст. Борщі. Деморалізовані частини 4-ї Сірожупанної дивізії розташувалися в районі ст. Слобідка.[105, 28]

На уманському напрямку 25 вересня білогвардійські частини при підтримці бронепотягів спробували взяти Христинівку, але були відбиті частинами галицьких 11-і Стрийської та 1-ї бригади УСС.

Проте білогвардійські частини прагнули відпочинку після жорстоких боїв - тож на всьому фронті Монастирище - Христинівка - Гайворон до кінця вересня 1919 р. бойові дії припинились. Обидві сторони вели лише активну розвідувальну діяльність, перегруповуючи свої сили та готуючись до майбутніх боїв.[51, 131]

Перші бої української армії з білогвардійськими військами закінчились поразкою для українців. Проте головна причина військових невдач полягала, звичайно, в діях командування. Власне кажучи, війська в ці дні не мані повноцінного військового керівництва. Оскільки бойові дії велися з'єднаннями армії УНР, то ставка Головного отамана доручила їх проведення штабу Дієвої армії УНР і до самого кінця операцій майже нічим не нагадуваїа про себе.

Перехопивши стратегічну ініціативу, білогвардійці не збиралися її втрачати. Командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінг видав директиву, яка мала визначити подальші бойові дії Новоросійської армії. Констатуючи, що "на фронті Христинівка - Гайворон - Бірзула галичани й петлюрівці тримаються пасивно". Шиллінг поставив Слащову завдання вдарити на українські війська своїм правим крилом і вийти на лінію Монастирище - Гайсин - Губник.[16, ]

жовтня Слащов наказав військам генерала П. Оссовського (5-та піхотна дивізія) зосередитися у районі Монастирище - Христинівка. Полковнику Германову наказувалося зосередити свої частини (42-й Донський і 2-й Лабінський козачі полки) у районі Розсоха - Гнилий Ташлик, маючи на увазі удар для прориву між Тепликом і Бершаддю. Частини генерала Г. Васильченка (зведена бригада 34-ї дивізії) відводилися до Тернівки у резерв. Загін генерала Черського (136-й Таганрозький полк, батальйон полковника Робачевського), мав зосередитися у районі Вільшанки як резерв групи. Сімферопольському офіцерському полку полковника С. Гвоздакова було наказано залилишатись у Голті, поповнитися новобранцями і готуватися до продовження бойових дій.

Ще до того, як Сіащов приступив до виконання поставлених перед ним завдань, його війська захопили Монастнрище. Це сталось 1 жовтня 1919 р., 5-та дивізія генерала П. Оссовського переважаючими силами атакуваїа 5-ту Київську дивізію отамана А. Вовка і примусила її залишити Монастнрище. Того ж дня київці контратакою повернули Монастнрище (під час бою було захоплено навіть батарею противника), однак 2 жовтня після безперервних боїв місто і залізнична станція залишилися в руках ворога. [51, 132]

З огляду на зайняття білогвардійцямн Христинівки - Монастирища командування Галицької армії у Вінниці віддало наказ командирові 3-го корпусу УГА генералу А. Кравсу провести перегрупування своїх частин у районі Липовець таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ противника вздовж залізниці Христинівка - Калинівка, а при потребі й контратакувати його. В Іллінцях розташувалася щойно прибула з Вінниці 14-та бригада 3-го Галицького корпусу під командою отамана В. Оробка. Район Липовець - Плисків був зайнятий частинами 2-ї Коломийської (600 багнетів) й 8-ї Симбірської (950 багнетів) бригад УГА. Згідно з директивами НКГА. генерал А. Кравс мав лише відбивати ворожий наступ на Вінницю.[59, 279]

Інакшим був перебіг подій на бірзульському напрямку. Бойові дії тут фактично не припинялися ні на день. Військові невдачі продовжували переслідувати Волинську групу армії УНР. Чисельна перевага групи над загоном Розеншильда-Пауліна (до 2000 багнетів проти 1500) зводилася нанівець наявністю в противника великої кількості рухливої кінноти, здатної до глибоких обходів українських флангів.

Зважаючи на скрутну ситуацію на вапнярському напрямку, командування Дієвої армії УНР віддало наказ замінити 2-у та 4-у дивізії в районі Кодими на 9-у Залізничну дивізію (800 багнетів), яку було підпорядковано командувачу Волинської групи отаману О. Загродському. На війська групи покладалося завдання обороняти фронт на лінії Кодима - Ольгопііь - Бершадь.[51, 138]

Та доля вперто не сприяла волинцям й надалі. У бою під Кодимою серйозне пошкодження отирмав український бронепотяг «Вільна Україна» - останній, що залишився в розпорядженні Волинської групи. На довершення до всього, до противника перебіг командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник В. Грудина. 3 жовтня війська генерала А. Розеншильда-Пауліна після жорстокого бою з волинцями захопили Кодиму. На прохання Розеншильда-Пауліна лівофлангові частини 4-ї білогвардійської дивізії (50-й Білостоцький полк зі складу бригади 13-ї дивізії) повели наступ на Ольгопіль - Чучельник і 4 жовтня захопили обидва міста, відкинувши війська 1-ї Північної дивізії.

Разом з тим. усі надії якось виправити становище на вапнярському напрямку покладалися лише на Запорізьку групу, частини якої тільки почали зосередження у районі Комаргород - Вапнярка - Тиманівка. Проте на прибуття групи противник не збирався чекати - він продовжував обходити фланги волинців кінотою. 6 жовтня ескадрон Кримського кінного полку при підтримці панцерника завдав поразки підрозділам 9-ї Залізничної дивізії в с.Студене.[105, 42]

Волинці тим часом мусили самі собі давати раду. Деморалізовані й виснажені, з'єднання Волинської групи відступало тепер без бою при появі навіть незначних сил білогвардійців. Частини потребували відпочинку та реорганізації, загрожуючи остаточною втратою боєздатності. Замінити їх не було ким - всі інші з'єднання Дієвої армії УНР перебували в боях з білогвардійцями (окрім групи Січових стрільців, яка тримала фронт проти більшовиків у районі Шепетівка - Полонне), а Галицька армія, схоже, могла взагалі не розпочати військових акцій проти ворога.

Становище на фронті не могло не турбувати Головного отамана військ УНР С. Петлюру. “Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну” - заявив він під час урочистої зустрічі зі старшинами коша Січових стрільців, що відбулася 5 жовтлля в Старокостянтинові. Того ж дня, до речі, С. Петлюра здійснив огляд більш як 4 500 вояків-иовобранців, що склали присягу на вірність УНР в його присутності.[51, 139]

Проте з огляду на вересневі поразки С. Петлюра, мабуть, вже не так оптимістично сприймав перспективи продовження війни. У ці дні керівництво УНР повернулося до здавалося, відкинутої вже ідеї - звернутися до Антанти з пропозицією втрутитись і припинити війну між українцями та білогвардійцями. 7 жовтня на засіданні Ради народних міністрів за участю С. Петлюри було схвалено текст ноти «До держав Антанти та держав усього світу», якувже наступного дня радіотелеграфом було надіслано в Париж. У цьому зверненні український уряд висловлював протест проти режиму національного та соціального гноблення, який встановили білогвардійці на українських землях, та складав з себе відповідальність за війну, що розпочалася.[9, 239] «Во ім'я права і справедлллвості ми домагаємось, аби держави Антанти примусили генерала Денікіна залишити територію України і дати можливість уряду Української Народної Республіки установити лад і спокій на вільній Українській землі», - йшлося в ноті.[106,42]

Звичайно, було вже занадто пізно. Урядові кола провідних держав Антанти на цей час або усунулися від російських справ, або зробили свій вибір на користь Денікіна, війська якого стрімко наближалися до Москви. Лише військовий міністр Великобританії В. Черчілль, як сам він потім згадував, намагався переконати своє керівництво, що "безумовно дуже важливим є домогтися поліпшення відносин між українцями і Денікіним". На думку британського міністра, необхідно було "усіляко намагатися уникнути такого стану речей, який примушував би Денікіна продовжувати посилати війська проти Петлюри".[8, 293] Та ця позиція не знайшла підтримки серед політиків чи дипломатів Антанти, і зусилля В. Черчілля залишилися безуспішними. Тож урядові УHP годі було сподіватися на підтримку з-за кордону. Дипломатичні ноти українського уряду та делегації УНР на Паризькій мирній конференції, сповнені протестів проти окупації України білогвардійцями, залишалися без відповіді. Україну було віддано в розпорядження денікінським Збройшш Силам Півдня Росії.[127, 218-219]

Проте повертаючись до українсько - білогвардійської війни слід сказати, що генерал Слащов не сподівався, що його лівофланговим частинам та загону генерала Розеншильда-Пауліна так швидко вдасться відтіснити Волинську групу армії УНР до Рудниці. Слащов вважав, що необхідно втрачати ініціативи і надалі продовжувати наступ.

Розпочавши операцію зустрічним боєм, 7 жовтня війська білогвардійської бригади 13-ї дивізії заволоділи Бершаддю, вибивши звідти знесилені частини 1-ї Північної дивізії армії УНР. На Теплик рушила козача бригада, тож командувач українських військ на хрестинівському напрямку полковник О. Удовиченко повідомив штаб Дієвої армії, що він побоюється ворожого прориву між його частинами та Волинською групою.

-та білогвардійська дивізія, збивши атакою частини бригади УСС, захопила Івангород. Київська група Дієвої армії УНР. щоб не опинитися відрізаною від бригади УСС, розпочала відступ. Постала загроза роз'єднання армій УНР та УГА.[51, 141]

Саме через це НКГА була змушена якось реагувати на події. Командувач армії УНР В. Сальський, щойно почався наступ противника, прохав галицьке командування підпорядкувати йому 3-й корпус УГА, щоб вдарити ним на Христинівку. Та НКГА вперто не бажала уплутуватися в бої з білогвардійцями, і пропозицію Сальського Тарнавський і Шаманек відхилили. Розуміючи, що давати розпорядження Галицькій армії треба з урахуванням специфіки стосунків між галицьким і наддніпрянським військовим керівництвом, Головний отаман С. Петлюра, наказав НКГА продовжити фронт армії до лінії Оратів - Монастирище - Севастянівна. Ці вказівки галицьке командування прийняло до відома, наказавши 3-му корпусу генерала А. Кравса передислокуватися до району Оратів - Дашів з метою перешкодити ворожому наступу на Вінницю та запобігти можливості просування противника на ділянці між двома українськими арміями.[59, 291]

жовтня на вапнярському напрямку перейшов у наступ білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, відтісняючи 9-ту Залізничну дивізію до Рудниці. Кримський кінний полк, примусивши до відступу 2-й Переяславський кінний полк полковника М. Аркаса, 8 жовтня захопив Піщанку. Менш вдало для росіян розгорталися події цього дня під Бершаддю - тут частини 1-ї Північної дивізії змогли контратакувати противника і повернули собі місто. Проте бої за Бершадь не припинялися, і 9 жовтня білогвардійці все ж відкинули 1-шу Північну дивізію з Бершаді та Ободівки.

Таким чином Волинська група армії УНР виявилася фактично виведеною з боїв. На початках жовтня ген. Розеншильд-Паулін вважав, що він повністю володіє ситуацією на цій ділянці фронту.

Українське військове командування вважало, що Волинську групу армій потрібно замінити поки волинці зовсім не здали своїх позицій. Для цього вибрали Запорізьку групу, яку спішно перекидали в даний регіон. Запорожців, які заслужено вважалась одним з найбоєздатніших та найстійкіших з'єднань армії УНР, білогвардійці небезпідставно побоювалися.

Однак для армії УНР питання стояло не лише в тому, щоб замінити виснажену Волинську групу Запорізькою. Українській армії, якщо вона не хотіла бутлі знищеною, треба було перехопити стратегічну ініціативу. Щоб зробити це, існував лише один спосіб - перейти в наступ.

Вже перші бойові дії на українсько - білогвардійському фронті засвідчили не готовність командування армій УНР до війни. Варто також сказати, що провід УГА не хотів вести бойові дії проти білогвардійців, тому галицькі війська не виявляли особливої активності під час боїв.