Фрагмент інтер’єру церкви Святого Юра

О. Артеменко, А. Васильєва

 

 

Екскурсійний маршрут. Частина І

 

Львів – 2014

Арабески (італ. arabesco – арабський) – складний орнамент з геометричних фігур і стилізованих рослинних мотивів, куди часом включаються каліграфічні східні написи.

Львів – це чудовий візерунок в архітектурній спадщині ЮНЕСКО, твори архітектурної спадщини міста Лева, які ми Вам пропонуємо для огляду є унікальними та неповторними. Чудове поєднання зразків східної та західної культури в мистецтві та архітектурі, автентичні написи, суміш стилів та оригінальних декорів. Серед об’єктів, що включені в екскурсійний маршрут зустрічаються дуже відомі, але є і такі, які ніколи не привертали уваги більшості учасників краєзнавчої роботи та туристів.

Головний залізничний вокзал (також Льві́в-Головни́й, на львівській ґварі «Двірець») – вокзал станції Львів. Головний вокзал Львова та Львівської залізниці. Історично, це перший вокзал на території сучасної України. Розташований за 2,5 км від центру міста на південний захід на лінії Головного європейського вододілу на висоті 316 м над рівнем моря. З 1861 року, часу відкриття, це вже друга вокзальна споруда, зведена у 1904 році. Будівництво було розпочато у 1902 році на місці старого вокзалу. Будівельні роботи виконувала фірма Івана Левинського, Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського. Головний вхід та дебаркадер виконані за проектом інженера Є. Зеленевського. Інтер'єри залів очікування 1 і 2 класів спроектував А. Захаревич. Інтер'єри залів очікування 3 класу, ресторану та їдальні спроектували Т. Обмінський та О. Лушпинський. Фронтон будівлі прикрасили скульптурами А. Попеля і П. Війтовича: жінка символізує залізницю і торгівлю, чоловік на леві – промисловість і місто Львів. Основним елементом оформлення головного вестибюля був вітраж «Архангел Михаїл» з панорамним видом Львова на тлі.

Над усіма перонами вокзалу знаходиться металево-скляний дебаркадер. Аркові перекриття перонного дебаркадеру утворюють клепані зі сталі ферми великого радіусу, які заповнені броньованим склом. Загальна довжина конструкції – 159 м, ширина – 69 м. Металеві елементи каркасу виготовлені на комбінаті «Вітковіце» в Остраві (сучасна Чехія).

У 1892 році залізниця перейшла у власність держави, тому виникла потреба в новій великій будівлі вокзалу. Відкритий в 1904 році, вокзал був найсучаснішим в Європі на той час. Як виявилось, спочатку трамвайні колії були проведені до самої будівлі вокзалу і трамвай зупинявся прямо напроти головного входу.

20 червня 1915 року вокзал підпалили відступаючі війська Російської імперії. Споруда також значно постраждала під час польсько-української війни 1918–1919 років. В результаті були знищені початкові інтер'єри та центральний портал вокзалу. Після переходу Львова до Польщі почалися роботи з відновлення вокзалу під керівництвом архітектора Генрика Заремби. У 1923 році на фасаді та всередині споруди встановлено кілька композицій Петра Війтовича. Повністю, перебудова львівського вокзалу завершилася лише у 1930 році. Вокзал сильно постраждав під час Другої світової війни, яким він піддавався вже з першого дня війни – 1 вересня 1939 року. Будучи стратегічним об’єктом, головний вокзал був розбомблений прямо в перший же день війни, коли Німеччина напала на Польщу. Будівля сильно постраждала і після війни. Деякий час тривали суперечки: відновлювати попередній вигляд вокзалу, чи знести залишки і побудувати новий. В результаті, як компроміс, прийняли рішення ззовні відновити будівлю, а інтер’єри зробити вже в стилі сталінського ампіру. Схоже, що тоді і вирішили зробити будівлю двоповерховою. Повне повоєнне відновлення завершилося лише у 1957 році. У 2003 році, до сторіччя споруди, вокзал було відреставрований.

Вулиця Раппопорта має довжину 270 м. Простягається у східному і (частково) південно-східному напрямку від рози вулиць Базарна – Джерельна – Шпитальна – Шолом Алейхема до вулиці Клепарівської. Дорожнє покриття – асфальт і (частково) бруківка; рух односторонній (від Шолом-Алейхема до вулиці Клепарівської). На вулиці розташовані житлові 3- і 4-поверхові будинки, зведені в кінці XIX і на початку XX ст. На північній (парній) стороні вулиці розташовані корпуси колишнього єврейського шпиталю, серед яких особливо виділяється будинок № 8. Це монументальна двоповерхова споруда, виконана у східному (мавританському) стилі, з триповерховими ризалітами та оригінальною банею. Архітектор – Казимир Мокловський, споруджено в 1898–1901 рр. Нині тут міститься пологове відділення 3-ої міської клінічної лікарні. Перша згадка про давній єврейський цвинтар у Львові в міських актах датується 27 травня 1414 року. У книзі міських рахунків з 1480 р. є запис, який також свідчить про існування єврейського кладовища. Ділянку на цвинтар виділили євреям на тривале користування на т.зв. обшарах (ґрунтах, що оточували місто довкола і належали місту), які надав місту привілей короля Владислава Ягайла (Władysław Jagiełło) від 18 вересня 1415 року. Після неодноразових купівель приватних ділянок територія кладовища у ХVІІ ст. досягла розмірів, які обмежуються вул. Я. Рапопорта, Базарною, Броварною та Клепарівською. Його кордони збігаються з територією кладовища, окресленою на давньому плані міста Львова, який виконав Жан дю Дефіє (Du Desfilles) у 1766 р. Тоді межі цвинтаря отримують постійний характер, який майже не змінюється до Другої світової війни. На плані 1766 р. на території кладовища видно також обриси плану старої цвинтарної синагоги «Бет Алмін Яшан» (Beth Almin Jaschan). Давній цвинтар довгі роки залишався спільним для обох єврейських общин Львова: передміської, заснованої ще в княжі часи, і міської, закладеної після розбудови міста за магдебурзьким правом. 22 серпня 1855 року цвинтар було офіційно закрито. Того ж року, за архівними даними, під час епідемії холери тут спочило багато євреїв. Закрите кладовище почало занепадати. Його знищений вигляд так описує в своїй праці про цвинтар Маєр Балабан (Bałaban): «...час зробив своє, невідновлені пам’ятники грозять завалом. Стежки такі тісні, що з трудом можна протиснутися, а дерева і кущі в’яжуться внизу в один густий недоступний ліс...”. Ще у ХVІІІ ст. густі крони дерев на єврейському цвинтарі утворювали влітку великий балдахін. Взимку 1914–1915 рр. під час російської окупації вікові дерева зрубали для опалення будинків. У 1920-х рр. львівський рабин др. Леві Фройнд (Freund) з арх. Юзефом Авіном (Awin) заснували при Львівській єврейській громаді “Кураторію опіки над єврейськими пам’ятками”. Єврейський цвинтар знову отримав статус пам’ятки, який ще на поч. ХХ ст. надала йому австрійська влада. У 1928 р. і 1931 р. тут проводяться відновлювальні роботи, зокрема реставрація передпоховальної каплиці Бет Тахара, цвинтарної синагоги “Бет Алмін Яшан” та багатьох нагробних пам’ятників. Після розчищення і консервації каменю тут встановили 532 нагробки на бетонних фундаментах. Сьогодні старий єврейський цвинтар не існує. Згідно з оцінкою фахівців, протягом більше 500 років на його території, що займає близько 3 га, поховано 25-30 тис. осіб.

 

Зупинка Львівський сажотрус

Вулиця Ангеловича

Дуже цікавим і водночас унікальним є пам’ятний знак сажотрусу. Адже відомо, сажотрус колись був затребуваний, скажімо як сьогодні сантехнік. Робота для нього тривала цілий рік. За відсутності газу, львів’яни часто палили печі вугіллям, після котрого димоходи потребували регулярної чистки. Лише тільки тепер Львівського сажотруса увіковічнив львівський архітектор Володимир Цiсарик. Пам’ятник знаходиться на дахівці ресторану «Дім легенд». Але, справжня, характерна з тих актуальних часів пам'ятна табличка про сажотруса знаходиться на вулиці Ангеловича 20 у Львові. Мій улюблений знак, мабуть один такий у Львові. Просто краса. І ще кажуть, приносить щастя

Туринська Плащаниця

28 вересня 2002 року о 15 год. на Львівське летовище прибула Мінська копія відомої Туринської Плащаниці. Цю копію Туринської Плащаниці вважають найдосконалішою з усіх (загалом у світі їх налічують 7), а її унікальність полягає в тому, що вона повністю відповідає оригіналові як за розміром, так і за кольоровою гамою. Цю копію виготовив Синдологічний туринський центр (центр, який займається дослідженням Туринської Плащаниці). У квітні 2002 року було освячено в Турині, а в момент освячення копія була покладена на оригінальну Туринську Плащаницю. 28 вересня, коли Плащаниця прибула до Львова, відбувся піший хід вулицями Львова із зупинкою на пл. Ринок, де, за задумом організаторів, відбулося Богослужіння з участю владик усіх церковних конфесій Львова. Зокрема, за словами митрофорного протоієрея Романа Кравчика, Глава УГКЦ Любомир Кардинал Гузар уже надіслав запрошення владикам Римо-Католицької Церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського патріархату. Ввечері Плащаниця опинилась в Архикатедральному Соборі Св. Юра, де розпочалась Вечірня. Наступного дня – в неділю – об 11 год. відбулась Архієрейська Божественна Літургія, яку очолив Блаженнійший Любомир та Блаженнійший Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви Григорій ІІІ, який тими днями вперше відвідав Україну. На даний час копія Туринської Плащаниці перебуває в Архикатедральному соборі Св. Юра усі охочі можуть прийти і помолитися перед Нею, просити в Бога щасливу долю за своїх рідних. Кожен, хто приходить з чистим серцем і молитвою буде вислуханий.

Будинок – корабель

Будинок – корабель на вулиці Бандери. Тут продавали швейні машинки «Зінгер»

Прибутковий будинок Берля Фінклера, арх. Ф. Касслер, ск. З. Курчинський, 1913 р.

Фердинанд (Фейвель) Касслер (Ferdynand Feiwel Kassler) (16.03.1883 р., Підгір'я(тепер, можливо, Підгірне Бродівського або Пустомитівського р-ну, є також Підгора Жовківського р-ну) – 1941/43 р.) – один із найвідоміших львівських архітекторів I пол. ХХ ст. Фердинанд Касслер в 1910-і рр., тобто в період розквіту сецесійного будівництва у Львові, разом із іншими архітекторами був співавтором ансамблю споруд на вул. М. Конопницької, 2-12 (кoл. бічна Кохановського) (1911–1914 рр., спільно з Юзефом Авіном (Józef Awin) і Станіславом Ольшевським), комплексу житлових будинків на вул. Левицького №№ 11, 11а, 15 (1912 р., спільний проект із Валерієм Шульманом) та ін. У сецесійний період своєї архітектурної творчості Фердиннад Касслер співпрацював зі скульпторами, які за його проектами виконували оздоблення споруди. В цей період він віддавав абсолютну перевагу одному із видатних львівських скульпторів – Зиґмунту Курчинському (1886–1953). Скульптури різця Зиґмунта Курчинського оздоблюють кол. будинок Я. Ґрюнера на вул. Гнатюка 20/22 (залізничні каси), кoл. будинок Фінклера на розі вул. С. Бандери, 24 і Карпінського, будинки в стилі пізньої сецесії на вул. Чернігівській, №№ 2, 4, вул. Левицького, 26 тощо. Фердинанд Касслер одним із перших на галицьких теренах застосував залізобетонне будівництво, яке мало величезне значення з точки зору конструктивних можливостей та надання споруді індивідуальної форми. Був також першим, хто почав споруджувати у Львові багатоповерхові будинки – хмарочоси. Прикладами можуть служити старий прибутковий будинок Йонаша Шпрехера на пл. Міцкевича, 8 (1912–1921) та будинок на вул. Академічній (тепер – просп. Шевченка), 7, збудований у 1929 р. на замовлення того ж Йонаша Шпрехера. За ними у Львові були споруджені Будинок єврейських сиріт на пл. Данила Галицького, 4 (1920 р., тепер – вечірня школа та Навчально-методичний центр освіти м. Львова), Ремісничі майстерні ім. А. Коркіса (1925–1930 рр., тепер – професійна школа №1) на вул. Митрополита Андрея, 28а, а також будинки членів громади: Якова Ґрюнера, Йонаша Шпрехера, Юзефа Атляса, Віктора Хаєса та ін. У свої споруди, як й інші єврейські архітектори того часу, вводив «трансформовані єврейські орнаментальні мотиви, а також модерністично загострені елементи мавританського та ренесансного мистецтва» (Юрій Бірюльов). Фердинанд Касслер жив у Львові в будинку на вул. Левицького 11а, що був споруджений за його проектом. Помер або загинув під час німецької окупації Львова. Час, місце та обставини смерті невідомі.

Будинок «Під павою»

Будинок «Під павою», вулиця Котляревського Будинок по праву сторону під номером 22. Ідентичний декором з наступною кам’яницею № 24 він носив назву «Під павою» – завдяки флюгеру над 22-кою, та скульптурою на фронтоні 24-ки.

Будинки споруджені за проектом Карела Боубліка у 1897-98 рр. в стилі історичної еклектики. Силует 22-ки акцентовано кутовою вежею з бароковим куполом складної форми.

Палац на вулиці Коперніка

Палац Бєльських – пам'ятка архітектури початку XX ст., розташована у на вул. Коперника, 42.

Палац було перебудовано у 1921–1923 роках архітектором професором І. О. Багенським для графів Бєльських. В 1939–1941 та 1944 роках графській родині «залишили» половину будинку, в другій половині розташувалася Спілка письменників УРСР. Тут же були редакції органу Спілки щомісячника «Література і Мистецтво» та польського щомісячника «Нове віднокренгі», у 50-х роках – гуртожиток кредитно-фінансового технікуму. Від повоєнних часів тут був Обласний міжсоюзний будинок самодіяльної творчості та Будинок вчителя, від 1958 р. у цьому приміщенні влаштовує вистави Польський народний театр, а в 1985 р. облаштували Педагогічний музей. Будівля зведена у дусі неокласицизму, сполучає у собі гармонію пропорцій та строгість і благородство архітектурного образу. Будинок із цегли, в плані прямокутний, трьох-поверховий. Ризаліт оформлено колонним портиком з аттиком зверху. Вікна та ніші над ними декоровано. В інтер'єрі є парадна зала. Палац відгороджений від вулиці металевими ґратами та воротами. Щодо стилю будинку є різні думки. Ю. Бірюльов і Г. Островський вважають, що це неокласицизм. В. Вуйцик та Р. Липка – що це академічний модерн. Бували тут О. Толстой, О. Десняк, П. Панч, В. Василевська.

 

Площа Генерала Григоренка

Площа Генерала Григоренка – площа у Галицькому районі міста Львова. Розташована на перетині вулиць: Гнатюка, Костюшка, Листопадового чину, Гребінки та Менцинського. Найдавніша назва – пляц Єзуіцкі З 1993 носить ім'я радянського генерала–правозахисника Петра Григоренка. У 1913–1946 роках на майдані стояв пам'ятник Ф. Смольці (скульптор Т. Блотницький, архітектор Т. Новаковський), зруйнований радянською владою 1946 року. На його місці 1999 року встановлено пам'ятник «Охоронцям української державності» (скульптори А. і В. Сухорські, архітектор О. Ярема).

 

Вулиця Костюшка

Вулиця прокладена в 1820-х рр. і тоді мала ім’я львівського коменданта – генерала Ф.Френеля. Вулицю Дорошенка з площею Григоренка з’єднує вулиця Костюшка, названа так 1871 року на честь керівника польського антиросійського повстання 1794 року та війни за незалежність США Тадеуша Костюшка (1746-1817), від 1825-го мала назву Фреснеля на честь генерала австрійської кавалерії Генеквіна фон Фреснеля. Адресу № 1-а за Польщі часів мало відділення української молочарської спілки у Стрию «Маслосоюз», за часів СРСР за цією адресою розташовувався молочний магазин, тут також заправляли сифони. У будинку № 2 за Польщі містилася Сучасна читальня, зараз тут кафе «Краків», магазин білизни «Спокуса сну», салон-перукарня «Персона» і туристична фірма «Алла». У житловому будинку № 12 за польських часів був магазин меблів Кисяка. У будівлі № 14 до війни була спілка Ewig – чай і колоніальні товари, зараз тут салон м’яких меблів. У жовтні 2007 року в будинку стався вибух газу, його частково зруйновано, а мешканців відселено. У будівлі № 18 до війни вели торгівлю штучними добривами Карраха, від часів СРСР тут працює Львівське бюро подорожей та екскурсій, від часів незалежності – видавництво «Центр Європи» і магазин одягу «Актуаль». У будинку № 20 у 1950-х роках містився Залізничний районний народний суд, нині тут районний центр зайнятості і кафе «Ельф». Від вулиці Костюшка на південь відходить тупикова вулиця Дрогобича, названа так 1993 року на честь першого українського доктора медицини, філософа й астронома Юрія Дрогобича (1450-1494), в середині XIX століття називалася Сліпа або Фреснеля бічна, від 1871 року Миловарна, у 1885-1946 рр. – святого Михаїла, у 1946-1950 рр. – Брусилова на честь російського військового діяча Алєксєя Брусилова (1853-1926), у 1950-1963 рр. – Костюшка бічна, у 1963-1993 рр. – Сельробівська на честь Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання – політичної партії радянофільського спрямування, заснованої в Галичині у 1920-х роках. У житловому будинку № 4 до 1939 року містився літографічний заклад Андрейчика та фабрика друкарських фарб, у 1950-х роках тут діяла фабрика конвертів. У триповерховій офісній будівлі 1970-х років від часів СРСР міститься довідково-інформаційна дільниця міської АТС. У житловому будинку № 8 у 1950-х була меблева артіль імені 7 листопада. Забудова вулиці – класицизм, конструктивізм 1930-1970 років.

Галицька площа

Між ними – найвужча вуличка в центрі, яка колись називалась Крива, зараз вона є частиною вул. Нижанківського. У плані Галицька площа нагадує літеру Т, верх якої впирається у площу Соборну, а ніжка – у площу Міцкевича. Будинки, фасади яких виходять на північну сторону площі, належать до вулиці Валової та Галицької. Утворилася перед Галицькою брамою ще в XIII ст. – від неї розходилися шляхи на Галич, Глиняни й до Карпатських перевалів та соляних копалень. Перед брамою була незабудована площа, при якій починалась осада ремісників та гостинних домів, яку називали Під Сторожею. У сучасному вигляді площа утворилася наприкінці XVIII ст, коли стали розбирати міські фортифікації.

Готель «Жорж»

«Жорж» – готель у Львові, яскравий приклад архітектури фешенебельних готелів XIX – початку XX ст. у стилі пізнього історизму з елементами сецесії та ар-деко. Пам'ятка архітектури місцевого значення. Знаходиться за адресою площа Міцкевича, 1. Як стверджував львівський історик Францішек Яворський, перша будівля готелю на цьому місці була зведена 1793 року. Готель, споруджений за проектом невідомого архітектора по типу тодішніх заїжджих дворів, мав назву «Під трьома гаками». Вже 1811 року було споруджено новий готель, котрий названо «De Russie». Відкриття відбулось 3 грудня 1811 року. Це була триповерхова класицистична споруда із двома в'їздами в подвір'я. Фасад першого поверху прикрашено горизонтальним рустом. Увінчано фасад балюстрадним парапетом, котрий на рівні в'їздів ставав суцільним. Споруду було прикрашено ампірними рельєфами. Мистецтвознавець Юрій Бірюльов припускає, що авторами рельєфів могли бути брати Йоган і Гартман Вітвери. Він також стверджує, що у 1810–1811 роках під керівництвом Гартмана Вітвера при скульптурному оформленні фасадів працював Йоган Міхаель Гаар. Зі сторони вулиці Хорунщини (нинішня Чайковського) знаходився великий сад з альтанками. Автором однієї з альтанок, у вигляді грецького храму був Вінцент Равський-старший. 1816 року готель переходить у власність до купця Ґеорґа (Жоржа) Гофмана (1778–1839). Після цього на правій суцільній ділянці парапету уміщено літери «G» і «H» – ініціали власника. Від середини XIX століття готель стали називати «Жоржем» за іменем першого власника. У 1898 році новий проект розробила віденська архітектурна спілка Фердинанда Фельнера та Германа Гельмера. Замовницею виступала Марія Гофман – остання власниця готелю з родини Гофманів. Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським і 1899 року затверджені магістратом. Будівництво тривало протягом 1899–1901 років. Урочисте відкриття відбулось 8 січня 1901 року. Первинно готель мав 93 номери, серед яких 32 були «апартаментами» класу «люкс». Номери коштували від 6 до 24 золотих ринських за добу. Відразу після відкриття споруду не раз піддавали критиці. Зокрема дослідник львівської архітектури Богдан Януш писав: «Величезна споруда готелю не відрізняється архітектурною вартістю, а відома лише завдяки сучасному внутрішньому устаткуванню». Критично висловлювався також архітектор та мистецтвознавець Казимир Мокловський, який високо оцінив лише скульптуру Марконі, зауваживши, що самій будівлі бракує стилістичної єдності. 1906 року власником готелю стає Товариство взаємного страхування приватних посередників. Розпочато реконструкцію, під час якої Іваном Левинським надбудовано третій і четвертий поверхи південного крила. 1909 року за проектом Володимира Підгородецького реконструйовано покрівлю і у мансардному поверсі створено офісні приміщення. Будівля мурована з цегли, із високим мансардним дахом. Трапецієвидна в плані із внутрішнім подвір'ям. Головний вхід влаштовано у північно-східному фасаді, від площі Міцкевича. Внутрішнє планування типового для готелів коридорного типу з двостороннім розташуванням кімнат. На першому поверсі – великий вестибюль із входами до ресторану та службових приміщень. На верхніх поверхах також коридорне планування з двостороннім розміщенням приміщень. Фасад споруди має неоренесансне членування, пожвавлене необароковою орнаментикою. Перший поверх відділений балконною балюстрадою, на верхніх поверхах – арочні вікна в обрамленнях. На фронтоні – рельєф «Святий Георгій» (Жорж), у нішах – алегорії Європи, Азії, Америки і Африки, що символізують чотири сторони світу. Виконані скульпторами Леонардом Марконі, Антоном Попелем, відлиті ймовірно в майстерні Роберта Адольфа Гебеля. Статуя «Європа» виділяється однією деталлю: вона тримає в руках маленьке погруддя – скульптурний портрет Леонарда Марконі. В інтер'єрі, що має перші ознаки сецесії, збереглася ліпнина у вестибулі, мармурові сходи, керамічні каміни 1900 року.

 

Костел Святого Миколая

Костел Найсвятішої Трійці та Святого Миколая Єпископа (зараз – Церква Покрови Богородиці) – пам'ятка архітектури XVIII століття у Львові. Знаходиться в центральній частині міста, на вулиці Михайла Грушевського. У 1739–1745 роках коштом Самуеля Мухавецького та Яна Яблоновського споруджено сучасну будову. 1769 року сталась пожежа. Відбудова тривала до 1777 року. 1782 року орден тринітаріїв був скасований, і 9 капланів й 3 брати, що мешкали тут, змушені були залишити святиню. Інвентар 1783 року засвідчив, що у костелі було десять вівтарів (включно із головним), амвон, 9-голосний орган на хорах. 1790 року костел став парафіяльним, а у кляшторі розмістилась плебанія. 1837 року храм віддано під опіку Єзуїтам. У 1853 році поруч із костелом, у будинку Єзуїтського конвікту був розташований Львівський університет. 1903 року завершено реставрацію під керівництвом Міхала Лужецького. Авторство проекту приписується італійцеві Франческо Плачиді. Будівельником, ймовірно, був чернець-тринітарій Казимир Гронацький, уродженець Любліна. Костел тринефний, перекритий напівциркульними склепіннями з розпалубками. Фасад завершено традиційним для свого часу фронтоном з волютами. Площина фасаду розчленована пілястрами і значно розвинутими карнизами.

Інтер'єр прикрашений пишною ліпниною, різьбленням по дереву і скульптурою. Автором ліпного декору, виконаного в 1746 році, був чернець Л. Печицький (з Підляшшя). Вівтарна дерев'яна скульптура належить майстру Себастьяну Фесінґеру.

Цінною пам'яткою мистецтва є вівтар Шольц-Вольфовичів, зроблений близько 1595 року, що знаходиться в лівому нефі. Він походить з Латинського собору Львова, його фундатором у 1595 році був райця Львова Ян Шольц-Вольфович, виконаний скульптором Яном Зарембою (польський дослідник Збіґнєв Горнунґ припускав авторство Андреаса Бемера

Вулиця Шота Руставелі

Вулиця Шота Руставелі п ростягається від вулиці Зеленої до перехрестя із вулицями Франка і Стрийською. Початкова назва вулиця Яблоновського походить із 1863 року. 1871 року перейменовано на Яблоновських. У листопаді 1941 року під час німецької окупації перейменована на Карпатську (Karpatenstrasse). У червні 1944 знову повернуто назву Яблоновських. Сучасна назва на честь грузинського поета часів середньовіччя Шота Руставелі – від грудня 1944. Будинок № 8-8а по вулиці Шота Руставелі – колишній прибутковий житловий дім банкіра Міхала Стоффа. Виходить головним фасадом до вулиці і одночасно до площі Петрушевича. Збудований 1906 року у стилі орнаментальної сецесії фірмою Едмунда Жиховича за проектом Владислава Садловського.

Вілла «Палатин»

Посеред стрімкого підйому на Калічу Гору (Цитадель), на перетині однойменної з горою вулиці та вулиці Глібова стоїть доволі оригінальна вілла, звана «Палатин». Ця вілла була збудована ще 1875 року за проектом Едмунда Кьолера (Edmund Köhler; бл. 1839–30.12.1888) у неороманському стилі для родини Чарновських, і первісно носила назву «Затишок». З архівного фото можемо бачити, як вілла виглядала тоді. І.Мельник пише, що віллу вінчала еклектична вежа (одначе, на жаль на старому фото її не розгледіти). Легко зауважити, що первісна вілла нині складає центр архітектурної композиції, виходячи бічним фасадом на вул. Каліча Гора, по обидва боки якого збудовано триповерхові наріжні масивні вежі. Наступним власником вілли стає Пьотр Хмєльовський (Piotr Chmielowski, 9.02.1848-22.04.1904), історик літератури, професор Львівської Політехніки, автор понад 2100 наукових праць. До речі Пьотр Хмєльовський був батьком Януша Хмєльовського – польського інженера, математика та основоположника так званого татерніцтва (taternictwo) – альпінізму в Татрах. Саме Пьотр Хмєльовський і замовляє проект перебудови вілли відомому львівському архітектору та художнику Альфреду Каменобродзькому (Alfred Kamienobrodzki, 10.03.1844-25.11.1922), автору багатьох реалізованих проектів будівель у Львові, зокрема таких як шпиталь і притулок під опікою св. Вінсента де Поля (нині Університет внутрішніх справ) – вулиця Кривоноса, будинок польського «Сокола», школи імені Тадеуша Чацького (нині Львівський технологічний ліцей), трамвайного депо і електростанції на стику вулиць Гвардійської і Сахарова.

У 1904 році Пьотр Хмєльовський помирає. 1906 року вдячні городяни перейменовують вулицю Голубину (нині Глібова) на його честь, а власником вілли стає Тадеуш Рутовський (Tadeusz Klemens Rutowski, 2.12.1852-30.03.1918), журналіст, письменник, економіст, віце-президент Львова (з 1905 р.), фактично мер Львова під час І-ї світової війни (так-так, саме він вручав символічні ключі від міста російському генералу фон Роде 3 вересня 1914 р.). Він же і виконував функції міського градоначальника і під час російської окупації, а при відході російських військ був вивезений у якості заручника. Повернувся до Львова у 1917 р.

 

Національний музей

Національний музей у Львові (колишня вілла Дуніковського) – вулиця Драгоманова № 42. Зведено у 1897–1898 рр. на тодішній вулиці Мохнацького за проектом архітектора Владислава Рауша на замовлення професора Львівського університету Еміля Дуніковського. У 1911 році митрополит Андрей Шептицький купує віллу для потреб заснованого ним у 1905 році Церковного музею. 11 липня 1911 року митрополит видає акт, згідно з яким науковій фундації «Церковний музей» надавалася назва «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького Митрополита Андрея Шептицького» Вулиця Стецька, будинок № 5 На фото вид будинку Станіслава Бондзинського та спілки на вул. Добролюбова, 5 (давня вул. Сенаторська, тепер вул. Я. Стецька), збудованого перед І Світовою війною. Фасад кам’яниці декорований рельєфами роботи скульптора Генріка Кунцека, лікаря за фахом, які існують досі. Праворуч розташований рельєф, що представляє сцену битви биків, ліворуч – рельєфи, що показують міфологічну сцену перемоги немовлятка Алкіда над гігантськими зміями, після чого він отримав ім’я Геракл. Цікавий в архітектурному плані будинок має також цікаву історію. Власник будинку доктор Станіслав Людвік Філіп Бондзинський був відомим польським хіміком та фізіологом, одним із засновників Польського хімічного товариства, яке було створено у Львові 1919 р. Не менш цікавим є склад співвласників цього будинку. Серед членів спілки – Леон Попєльський, видатний польський фізіолог, творець польської та львівської біохімічної, фізіологічної та фармакологічної шкіл, керівник кафедри фармакології та фармакогнозії медичного віддлу Львівського університету; Казімєж Панек, професор Ветеринарної Академії, в 1919-1920 роках – ректор цієї Академії; Теофіл Голобут, професор Ветеринарної Академії; бактеріолог та педіатр Ян Опєнський; Ольга Мокловська. В 1920 р. помер професор Леон Попєльський і право власності перейшло до його дружини, лікаря Гелени Попєльської, в міжвоєнний період до 1939 р. вона була єдиною власницею кам’яниці, при тому, що всі попередні співвласники так і мешкали в цьому будинку. В 1920-30-х роках тут мешкали професор Львівського університету Францішек Гроер, визначний польський педіатр, відомий фотограф, голова Товариства прихильників музики та опери, адміністративний директор Львівської опери; визначний мистецтвознавець Мечислав Гембарович; син Леона Попєльського, судовий медик Болеслав Попєльський, після війни засновник Вроцлавської наукової школи судових медиків. Таким чином історія звичайної львівської кам’яниці тісно граничить з історією медицини у Львові.

 

Проспект Шевченка

Площа на проспекті Шевченка (колись це була площа Академічна). До другої світової війни на місці пам’ятника Грушевському стояв схожий пам’ятник графу та польському драматургу Александрові Фредрі. Ще раніше на цьому місці була стара криниця. Навколо пам’ятника Фредрі була огорожа з декоративного ланцюга, який тепер прикрашає колонаду першого поверху Палацу мистецтв з боку вул. Коперника.

 

Костел Бернардинів

Інтер'єр храму був розписаний в 1738–1740 роках Бенедиктом Мазуркевичем – ченцем-бернардином, котрий навчався в Болоньї у італійського художника Джузеппе Карло Педретті. Збереглися сімнадцять дерев'яних вівтарів, виконаних у 1630–1640-х роках майстрами з Ярослава Томою Гуддером і Конрадом Кутшенрайтером. Відновлені на початку ХХ століття різьблені лави в презбітерії виконав у 1640–1644 роках майстер Павло з Бидґоща.

 

Площа Соборна.

Костел-базиліку зводили з 1600 (16 вересня 1600 р., не чекаючи дозволу короля, було закладено й освячено наріжний камінь) по 1630-ті роки на місці її дерев'яного та цегляно-дерев'яного попередників з XV ст. традиційним тоді на Русі способом – старий фахверковий костел не розбирали, ззовні будували нові муровані стіни. Після перекриття нового костелу склепіннями старий розібрали, рештки вивезли в 1614 р.). Автором плану будівництва був монах Бернард Авелідес (Авеллід). Архітектором був італієць Павло Римлянин – на фасаді костелу чітко прослідковується творчий почерк – звичний для нього ренесанс. Костел споруджено з тесаного каменю (на видобуток цього каменю король Сиґізмунд ІІІ видав спеціальний дозвіл у 1602 році) у вигляді тринавової базиліки з видовженими хорами та гранованою апсидою. Довжина храму 57,5 м, а висота 22 м. Головний фасад має два яруси, вирішені різними архітекторами в дещо відмінній стилістиці. Нижній ярус – в традиціях італійського ренесансу, характерного для творчої манери Павла Римлянина. Членування нижнього ярусу фасаду спареними пілястрами чітко виявляє тринавову композицію храму, в суворих і чітких формах вирішено бічні фасади. З цим контрастують ускладнені обриси й пластика фронтону – горішнього ярусу головного фасаду, виконаного Андреасом Бемером в стилістиці північного німецько-фламандського ренесансу (маньєризму).

Павлу Римлянину не вдалося довести до кінця будівництво – помер у 1618 році. Кажуть, що польському королеви Сиґізмунду ІІІ, який оглядав будівництво, задум Павла Римлянина здався занадто скромним. Тому учень й наступник видатного архітектора швейцарець (або італієць, керував будовою в 1613–1617 рр.) архітектор Амвросій Прихильний будував споруду інакше. Йому належить щит-фронтон ускладненої і вигадливої форми. Саму споруду Амброзій Прихильний будував у стилі німецько-нідерландського маньєризму. Третій ярус надбудовував Андреас Бемер – вроцлавський скульптор і архітектор; під його керівництвом завершили оздоблення храму в 1630 р. Швидше за все, йому ж належить і 38-метрова вежа костелу. На ній в 1753 році був встановлений годинник з боєм, для котрого майстер Андрій Франк відлив спеціального дзвона. Силует вежі порізаний, складний, характерно барочний, витончений і дуже гармонійний. Дзвіницю, що знаходиться обабіч костелу, звели у 1734 році, проте скромність і простота цієї двоповерхової, квадратної у плані, споруди з шатровим накриттям ріднять її із ренесансною архітектурою. Тривалий час на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові 1588 року. У 1917 році його перенесли до Музею імені Яна ІІІ, чим врятували від переплавки для військових потреб Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Використовувалась для спостереження за місцевістю (якось вартовий з башти першим побачив вороже військо, дав сигнал. В пам'ять хід годинника виставили так, що чергова година відбивалась на 5 хв. швидше інших міських годинників). Перша Служба Божа відбулася у 1611 році – 13 грудня (або 30 листопада (дата тодішня) 1609 р.) у день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву.

Вулиця Винниченка