Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької



Львівський оперний театр розташований у центрі міста на проспекті Свободи, 28.

Будівництво театру розпочалось у червні 1897 року за проектом архітектора Зигмунта Горголевського – автора багатьох монументальних споруд Польщі і Німеччини. Відкрився театр для глядача 4 жовтня 1900 р. прем'єрою лірико-драматичної опери «Янек» Владислава Желенського – про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга. В урочистому відкритті взяли участь письменник Генрик Сенкевич, композитор Ігнацій Ян Падеревський та делегації з різних європейських театрів. На конкурс надійшло лише 2 проекти, які розглядались без розкриття авторства під умовними «гаслами». Першу премію присуджено проекту Зиґмунта Ґорґолевського, хоч із поважними засторогами щодо переробки. Оскільки Горголевський займав посаду директора Промислової школи у Львові, щоб уникнути звинувачень про зловживання службовим становищем, свій проект він спочатку надіслав у Лейпциг, звідки вже анонімно його переслане до Львова. Не бажаючи прийняти поразку, суперник по конкурсу Ян Завейський, ініціював активну громадську дискусію. З цього приводу відбулось два засідання Політехнічного товариства за участі Завейського і провідних львівських архітекторів. Було прийнято рішення модифікувати обидва проекти і повторно розглянути. Після модифікації перевагу Горголевського було лише підтверджено. Після цього продовжувалось внесення змін до проекту, котрі однак хоч і були численними, але в загальному не змінили вигляду майбутнього театру. На вулиці Сонячній, 6 (нинішня Куліша) за проектом Горголевського спільно з Іваном Левинським було також заплановано будівництво дому для зберігання декорацій. 1898 року для уточнення питань пластичного декорування фасадів скульптор Петро Гарасимович виготовив гіпсову модель. На початку будівництва гостро постало питання фундаментів. Через складні геологічні умови випробування ґрунту тривало довго. Точка зору фахівців магістрату, які пропонували будівництво на стрічковому фундаменті принципово розходилась із позицією членів Політехнічного товариства, яке вважало такий спосіб ненадійним і пропонувало два альтернативні проекти фундаментів, що загрожувало підняттям вартості будівництва майже на 25%. Однак рішення залишалось за магістратом і 5 червня 1897 року було розпочато земляні роботи, а від 21 серпня 1897 – бетонування. Детальний проект фундаменту та керівництво бетонуванням виконав професор Львівської політехніки Ян Богуцький. 26 січня 1898 року на засіданні Політехнічного товариства він виголосив доповідь про хід робіт, де вкотре критиками був атакований сам задум стрічкових фундаментів. Земляні, мулярські, каменярські роботи та бетонування доручено фірмі Івана Левинського, асфальтову гідроізоляцію виконало підприємство Станіслава Лишкевича. Бляхарські роботи виконала львівська фірма Генрика Богдановича, металеві конструкції перекриттів виготовлено на вагонному заводі в Сяноку. Систему вентиляції встановила фірма Johannes Haas із Відня спільно з львів'янином Владиславом Нємекшею. Нагляд за роботами здійснював особисто Зиґмунт Ґорґолевський за участі випускників краківської Промислової школи, з яких найдовше на будмайданчику працював Ян Новорита – в майбутньому відомий архітектор Львова і Катовіц. Усе внутрішнє оздоблення також виконано за проектом Ґорґолевського, але тут керівником робіт був Марцелій Гарасимович. Живописні та скульптурні роботи доручено окремо запрошеним митцям, зокрема, скульпторам Антонію Попелю, Петрові Війтовичу, Тадеушу Барончу, Тадеушу Вісньовецькому, Юліушу Белтовському, Юліану Марковському. Міський театр став однією з найвизначніших споруд Львова, збудованих наприкінці періоду, який в історії архітектури характеризується як «історизм», або «еклектика». Стилістично споруда відноситься до неоренесансу та необароко. Присутні також елементи модерну. Застосовано велику кількість форм обидвох стилів та рясне скульптурне декорування. Ретельно опрацьовані і декоровані усі фасади, а не лише головний, оскільки споруда не входить у жодну лінійну забудову і має достатньо добрий круговий огляд. Будівля на залізобетонному фундаменті і кам'яному цоколі збудована переважно з цегли. У перекриттях застосовано залізобетонні конструкції. Займає територію розмірами 45×95 м.

Застосовано сучасні станом на 1900-й рік інженерні рішення у комунікаціях, будівлю повністю електрифіковано фірмою Siemens & Halske.

Основою головного фасаду є складний портик, опертий на коринфських колонах колосального ордеру і потрійній аркаді, архівольти якої в свою чергу стоять на іонічних колонах. Уся будівля і зокрема головний фасад має почленований глибоким горизонтальним рустом перший ярус. Три входи влаштовані у нішах. Входи фланкуються тосканськими колонами, також заглибленими у ніші. Портик вінчає утворений гербовими щитами фриз і трикутний, багато декорований скульптурою фронтон. Найбільш декорованою частиною головного фасаду є поле трикутного фронтону розмірами 4,2×20 м. Його прикрашає скульптурна композиція Антонія Попеля «Радощі та страждання життя». Виготовлена з гідравлічного вапна з домішками цементу. На краях фронтону розміщені дві бронзові скульптурні групи з крилатими символічними постатями. Зліва – «Комедія і драма», справа – «Музика». На вершині – статуя «Слави» з позолоченою пальмовою гілкою піднятою над головою. Гілка символізує нагороду тим, хто присвятив себе мистецтву. Усі скульптури авторства Петра Війтовича. З двох боків під куполом також знаходяться бронзові скульптурні групи Едварда Подгурського. Під фронтоном проходить фриз із гербових щитів з прізвищами відомих польських акторів, виконаний Едмундом Плішевським за ескізами Ґорґолевського. Фриз двічі розривається парними постатями муз, виконаних Антонієм Попелем, Тадеушем Вісньовецьким, Юліушем Белтовським та Юліаном Марковським. Між статуями муз уміщено барельєфи міфологічної тематики. В архівольтах арок лоджії знаходяться алегоричні фігури, авторства Станіслава Вуйцика. Замкові камені арок виконані у вигляді голів левів. На краях другого ярусу головного фасаду в півциркульних, завершених конхами нішах встановлено дві триметрові сидячі алегоричні статуї з полянського пісковика. Зліва жінка з маскою авторства Антонія Попеля уособлює Комедію, справа жінка з ножем – Трагедію, скульптор Тадеуш Баронч. Дах театру двосхилий, над сценою влаштовано чотирикутний у плані купол. Наріжні вежечки купола – це замасковані вихідні вентиляційні отвори. Масивні обеліски тильного фасаду – замасковані комини.

У вестибюлі львівської опери встановили гіпсові барельєфи видатних постатей, які брали участь у будівництві та творчому становленню театру. З'явились лика двох українців – архітектора Івана Левинського та скульптора Петра Війтовича і двох поляків – скульптора Антона Попеля і Тадеуша Павліковського, першого директора Міського театру (львівської опери). Виконав композиції народний скульптор України Ярослав Скакун. На роботи театр залучив спонсорські кошти. Для створення барельєфів автор використовував фотоматеріал навіть з польського архіву.

Існує міська легенда ніби з оркестрової ями у Львівській Опері до сьогодні можна вслухатися у підземний шум сканалізованої Полтви.

 

Полтва (пол. Pełtew) – річка в Україні, в межах міста Львова, а також Пустомитівського та Буського районів Львівської області. Ліва притока Західного Бугу (басейн Вісли). Витоком Полтви вважається потік Пасіка, який бере свій початок у верхній (південно-східній) частині львівського парку «Погулянка» (бл. 350 м над рівнем моря).

В межах міста річище сховане в каналізаційному колекторі.

На захід від середмістя за Полтвою, Академічною вулицею (пр. Шевченка) і Гетьманськими валами (пр. Свободи) в давніх часах були багнища й мочари. Ще коло 1780 р. на вулиці Карла Людвика (Легіонів – пр. Свободи, непарні числа), як згадує один із львів'ян, «нічого іншого не було, тільки багна й трясовища; кілька домиків, розкинених тут і там при вулиці Єзуїтській (тепер Ягайлонська – акад. В. Гнатюка), два домики при вул. Сикстуській (Дорошенка), а як ціла Широка вулиця (тепер Коперника), все місце було болотнисте, самі мочари, трясовища, зарослі тростиною, там на качки славно польовано». В околиці Академічної площі (початок вул. Саксаганського і пр. Шевченка), Хоружчини (Чайковського) й пасажу Гавсмана (пров. Крива Липа) були ставки.

Академічною вулицею, Марійською (пл. Міцкевича) площею й далі через Гетьманські вали плила Полтва. На Академічній вулиці сходилися два її джерельні потоки – Пасіка й Сорока. Полтва була ще значною рікою, мала багато води, виливала не раз і робила на передмісті значні шкоди. У 1511 р. вона виступила з берегів, підмулила кілька домів і частину міського муру. В червні 1514 р. ріка вилляла так, що вода вдерлася аж до міста між мури. «В 1770 р. вода залляла нижче положені пивниці й церковні підземелля, де поховано самих відомих осіб. Як вода упала, тіла почали гнити, так що мало не прийшла пошесть у місто». В 1853 р. вода йшла рівно з берегами, несла з собою балки, дерева, вирвані з корінням, хатні предмети. На Галицькому передмісті вода забрала двоє дітей, одно врятовано, друге потонуло. Останній вилив Полтви був 1872 р., вода виступила аж на Гетьманські вали, позабирала на передмісті свиней, котів і псів. Марійська площа виглядала тоді як одно велике багнище.

У межах Львова русло річки та її приток сховано в каналізаційний колектор. Навесні та влітку зі зливових решіток над центральним колектором чути специфічний каналізаційний запах стічних вод.

Полтва бере початок з багатьох природних джерел в районі парку «Погулянка», де занурюється у спеціально для неї побудовані катакомби, що тягнуться через усе місто, просто через центр. Туристи, гуляючи «стометрівкою» і милуючись красою Оперного театру, навіть не здогадуються (якщо їм не сказати), що просто під їхніми ногами тече повноводна невидима ріка, місцевий «Стікс».

Зі свідчень пізньосередньовічних краєзнавців випливає, що за їхніх часів Полтва була судноплавною, в кожному разі якісь там рибальські барки доходили нею до Львова аж від Балтійського моря і тогочасні гравюри на це натякають. Наприкінці XIX століття міські урядники вирішили, що нічого, крім шкоди, ця річка Львову не приносить. Серед аргументів називали забагнюченість місцевості, гниття води, міріади мух, комарів, малярійну загрозу, сморід. Останнє, вочевидь, і підказало їм єдино прийнятне рішення – заховати річку під землю, замурувати її, перетворивши у міську каналізаційну систему. Довжина каналізації: 1870 рік – 15 км, 1903 рік – 54 км, 1910 рік – 82 км, 1939 рік – понад 150 км.

Колись посеред Полтви був острів. Тепер на тому місці розташована площа Міцкевича. У середньовіччі річка Полтва перед сучасною площею Міцкевича розділялась на два розтоки і на острові, який вони утворювали, з давніх часів була поставлена каплиця Божої Матері. У 1904 році скульптуру у зв’язку зі спорудженням пам'ятника Міцкевичу перенесли на інше місце (неподалік)

Вулиця М. Сніжної

Костел Непорочного Зачаття Марії Сніжної (вул. Сніжна, 2) закладено німецькою общиною Львова близько 1340 р., саме цей храм започаткував марійський культ у Львові. До побудови Латинської катедри цей костел був парафіяльним. Присвята храму пов’язана з однією з чотирьох головних базилік Рима – Санта Марія Маджоре, яка була першим європейським християнським храмом, присвяченим Діві Марії. Львівський костел Непорочного Зачаття Марії Сніжної за свою багатовікову історію неодноразово перебудовувався. Останні перебудови та реставрація відбулися в 1888-1892 рр. за проектом видатного польського архітектора, професора Львівської політехніки Юліана Октавіана Захарієвича; у 1893 р. стіни храму прикрасили розписи, виконані художником Едвардом Лєпшим. Праворуч входу до костелу ще видно фігуру Діви Марії XVIII ст., її зображення присутнє на відомій літографіі художника Йозефа Свободи (1865 р.); мистецтвознавці вважають, що це один з творів видатного скульптора Йогана Георга Пінзеля. На початку 1960-х років фігура «непомітно» зникла. На першому плані рейки трамвайних маршрутів №4 та 7, на розі вулиці Краківської – архаїчного вигляду бакалейний кіоск. В радянський час храм Марії Сніжної використовували як складські приміщення різного призначення. Справжньою подією була влаштована в храмі на початку 1970-х років виставка давньої львівської фотографії, яка викликала надзвичайний інтерес до історії міста та започаткувала не одну колекцію фотографій львівської тематики. З поновленням діяльності Греко-католицької церкви тут було розташовано храм Матері Божої Неустанної Помочі, яким опікуються отці-редемптористи.

Площа Старий Ринок

Площа Старий Ринок – площа (майдан) у Старому місті Львова. Розташована обабіч вулиці Богдана Хмельницького між Сянською, Підгірною, Пильникарською, Ужгородською, Князя Лева, Чорноморською та Рибною. Належить до світової спадщини ЮНЕСКО як частина об'єкта «Ансамбль історичного центру Львова». Сучасна назва – з 1871 року. До цього площа називалася Рибною та Нової Божниці. Згідно з археологічними розкопками, район площі був заселений ще в ХІІ столітті. Вважається, що саме на основі цього поселення біля підніжжя Замкової гори Данило Галицький Романович в середині ХІІІ століття заснував місто-твердиню Львів. Історики припускають, що на місці сучасної площі був центр міського життя – ринковий майдан. До весілля у 1247 році сина Данила (князя Лева) та його угорської принцеси Констанції (дочки короля Бели IV), було збудовано католицький Костел Івана Хрестителя. Церква носить ім'я Івана Предтечі тому, що церковним ім'ям князя Лева було «Іван». Після остаточного завоювання Львова Королівством Польським у 1349 році, король Казимир Великий поруч з давньоруською осадою заклав нові міські квартали, які стали зачатком сучасного Львова. Так район площі Старий Ринок опинився за міськими мурами, увійшовши згодом до Жовківського передмістя. Район був заселений переважно українцями, лише невеликій частині яких було дозволено проживати в межах міських мурів. У 1497 р. король Ян І Ольбрахт мав намір обмежити права Старого ринку Львова на користь Нового ринку, в обороні стали 13 міст Галичини. Згодом площа стала західною околицею місця компактного проживання однієї з двох єврейських громад Львова – заміської. У 1846 році на площі була зведена реформістська синагога Темпль. У 1942 році вона була зруйнована нацистами.

У 1950-х роках на площі містилася Міська автобусна станція приміського сполучення. Планування району площі збереглося ще з середньовічних часів, однак сучасна забудова з'явилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Будівля банку «БМ Банк» (на розі вулиці Богдана Хмельницького) постала у 2000-х роках у стилістиці раціональної сецесії й раннього функціоналізму. Загалом забудова площі виконана в стилях класицизму та сецесії. За № 1 стоїть двоповерхова чиншова кам'яниця 1880-х років з декором стандартними елементами у стилі історизму. Сусідня наріжна триповерхова чиншова кам'яниця №2 збудована на місці старішого будинку й оздоблена стандартними елементами в неоренесансному стилі. Наступний будинок № 3 за свою історію поміняв одразу кілька номерів і вулиць: його адресу кваліфікували як вул. Пильникарська, 2, вул. Смерекова, 1, пл. Старий Ринок, 4. На місці двох давніших споруд цей чотириповерховий будинок у стилі раціональної сецесії з'явився 1910 року. За австрійських часів на цьому місці велася торгівля шкірами Каца. А у 1902 році тут був склад вугілля Йосифа Пордеса. Згодом, 1912-го, тут влаштували ресторан Генрика Бербера. Від закладу залишився вхід з площі, а також великі вікна першого поверху. Після приходу радянської влади у 1950-х в приміщенні були каси автобусної станції приміського сполучення. На сусідній ділянці, яка б мала нумеруватися як № 4, колись була площа святого Яна – поруч стоїть однойменний храм. У часи СРСР на цьому місці стояли автобуси, що курсували за приміськими маршрутами. У триповерховій чиншовій кам'яниці № 5, збудованій приблизно 1890 року, до 1939 року був магазин пральних машин Зона. На сусідній ділянці напередодні Першої світової війни розібрали старий будинок, а нового до нині так і не збудували. Попри те ділянка частково огороджена. Триповерховий будинок № 7 зведений у стилі раціональної сецесії. Наріжники будинку заокруглені, споруда прикрашена бетонними балконами, а фасад завершений трикутним фронтоном. У 1929 в будинку працювала фірма з продажу шкіри «Ротштайн і Вінтер», а ще відділ Акціонерного товариства «Лодзинська фабрика ниток». На глухій торцевій стіні з боку вулиці Мукачівської до 1980-х була велика реклама фабрики, але їх зафарбували.

 

Вулиця Б. Хмельницького

Будинок56 на вулиці Б. Хмельницького був збудований братами-архітекторами Яном та Каролем Шульцами в 1896 р. для власного проживання. Ян (Йоханнес) Шульц, здебільшого відомий як основоположник львівської сецесії, автор проектів багатьох львівських чиншових будинків, палаців та вілл в стилі модерн, неоренесанс, неоготика та необароко. Брат Кароль в основному працював разом з Яном. Власний будинок брати збудували на тодішній Жовківській 1896 року, про що свідчить напис під вікном другого поверху готичними літерами але польською: «Ян і Кароль Шульц, архітектори і власники, цей дім збудували для власного вжитку». Будинок виконаний в стилі північного неоренесансу з елементами маньєризму

 

Вулиця Промислова

Вулиця Промислова – вулиця, що розташована на межі Шевченківського та Личаківського районів Львова, в місцевості Підзамче. Промислова починається від вулиці Б. Хмельницького (при вулиці Донецькій) та простягається на північний схід до вулиці Липинського (біля початку вулиці Миколайчука). Довжина вулиці – бл. 1,25 км. Дорожнє покриття – бруківка і (частково) асфальт, рух двосторонній. Вулиця забудована спорудами промислового призначення. Лише її незначна частина (переважно південна) забудована 1-, 2- і 3-поверховими житловими будинками, зведеними в першій половині XX ст. Є теж кілька приватних домів та один багатоквартирний (5 поверхів) будинок радянських часів. У декількох місцях до вулиці примикають сади і незабудовані ділянки. Відома з кінця XIX ст. Спочатку носила назву Нової Різні (пол. Nowej Rzezni), оскільки вела до міської бойні (різні), яка за радянських часів була перетворена на Львівський м'ясокомбінат. Після Другої світової війни вулиця стала називатися Промисловою, через значну кількість промислових підприємств, розташованих на ній.

Знесення

Відомо про плани 1888 року про будівництво нового храму за проектом Василя Нагірного. З невідомих причин цього не відбулось. Новий проект виконано Владиславом Галицьким і реалізовано протягом 1897–1901 років. Стару церкву було зруйновано не відразу. Її поступово оббудовували новими стінами і розібрали після завершення будівництва. 1922 року над входом до церковного двора збудовано стрільчасту неоготичну арку, а пізніше у 1924 році – стінну двоярусну дзвіницю


із півциркульними арковими прорізами для дзвонів.

Храм розташований на високому пагорбі. У плані має форму хреста зі слабо вираженими раменами. Увінчаний одним великим восьмериком із куполом вкритим бляхою та високою бляшаною сигнатуркою, разом із якою загальна висота сягає 31 м. Матеріалом послужила цегла, зовні обмурована грубо обробленим пісковиком, що добувався поблизу. Для архітектурних елементів застосовано дрібнозернистий пісковик із села Демні, що поблизу Миколаєва.

В інтер'єрі знаходиться низький одноярусний іконостас із різьбленими царськими та дияконськими вратами. Серед намісних ікон – дві, писані на дереві, різняться за манерою виконання. Їх автором ймовірно був монах Святоіванівської студитської лаври на Знесінні Рафаїл Хомик (перша половина XX ст., монограма «Х. Р.» на образі св. Миколи). Престоли перед іконостасом та бічним вівтарем (при південній стіні) оздоблені рельєфами Андрія Коверка. Цьому ж авторові належить кафедра під головним престолом, та рельєф «Добрий Пастир» у головній наві. Південний вівтар містить образ Христа, написаний Антоном Манастирським. Північний бічний вівтар містить образ Матері Божої-Елеуси початку XVIII століття, що походить із церкви-попередниці. Ікона виконана 1701 року, підписана на звороті монограмою «A.I.M.» або «A.L.M», що можливо розшифровується як «Александер Ляніцький маляр». Стіни храму вкриті сучасними розписами із сюжетами переважно з Нового Заповіту.

 

Площа Вічева

Площа Вічева розташована між площею Данила Галицького та площами Старий Ринок і Звенигородською. Зі сходу до площі прилягають вулиця Вічева та невелика пішохідна вуличка – Піша, із заходу – вулиця Сніжна і вулиця Чорноморська. Довжина площі 24 м, ширина 21 м. Дорожнє покриття – бруківка. Рух односторонній, по діагоналі площі – від пл. Данила Галицького до пл. Старий Ринок. Забудована 2- і 3-поверховими кам'яницями XIX ст. Місцями обсаджена кущами, є кілька квітників. Площа Вічева – одна з найдавніших у Львові, адже вона розташована в межах частини міста, яка існувала ще за княжих часів. Площа виникла перед брамою монастиря бенедиктинок, зведеного 1596 року, і тому впродовж кількох століть називалась Бенедиктинською. Після Другої світової війни отримала назву Вічевої.

· Будинок № 1 – житловий будинок, зведений у середині XIX ст. В ньому з 1876 по 1877 рік мешкав Іван Франко, про що свідчить меморіальна дошка на розі будинку.

· Будинок № 2 – (північно-східний кут площі) брама монастиря бенедиктинок.

 

Вулиця Винниченка

Церква Стрітення Господнього – колишній костел Матері Божої Громничої і монастир кармеліток босих, пам'ятка архітектури на вулиці Винниченка, 30. Костел і монастир кармеліток босих зведені на ґрунтах, наданих Якубом і Теофілією Собеськими. Початково будівлі були дерев'яні. Проект кам'яного костелу розроблений італійським архітектором Джованні Баттистою Джизлені у 1642 році. За зразок послужив фасад храму Санта Сусанна в Римі, архітектора Карло Мадерно. Будівництво почато 1644 року і велось під керівництвом Яна Годного. Від 1683 року будівництвом керував Томаш Дубінський. Спорудження з перервами тривало від 1644 до 1692 року. Завершено завдяки фундації короля Яна III Собеського. Був освячений як Костел Матері Божої з Лоретто. В кінці XVIII ст. австрійська влада закрила костел і розмістила у ньому склад. Повернутий Римо-Католицькій церкві 1842 року на прохання львівського архієпископа Франца Піштека. Костел було наново посвячено Матері Божій Громничій (Стрітенню Господньому). В XIX столітті в криптах поховано трьох львівських архієпископів – Франца Піштека, Лукаша Баранецького і Франца Ксаверія Вежхлейського. 1940 року частину монастиря передано Львівському медичному інститутові. Костел і монастир продовжували діяти до 1946 року, коли увесь комплекс був переданий військовим. 1976 року храм передано для влаштування експозиції обласному управлінню якості, метрології та стандартизації (нині це Науково-дослідний інститут «Система»). В часи незалежності храм передано в користування Українській греко-католицькій церкві. 2009 року каплицю при храмі, передано в користування Римо-католицькій церкві. Нині в храмі проводяться богослужіння східного і західного обрядів. Храм розташований на парній стороні вулиці Винниченка, виходячи на неї головним фасадом. Збудований з цегли та частково з тесаного каменю. Однонавовий з трансептом, в плані має форму хреста. Зорієнтований на осі захід-схід. Монастир примикає до храму із півдня та сходу і має власне внутрішнє подвір'я. На перетині трансепта з навою храму розміщено невеликий купол, увінчаний сигнатуркою з хрестом. Кожне крило трансепта перекрите одним хрестовим склепінням. Презбітерій прямокутний в плані, вужчий від нави, піднятий відносно неї на одну сходинку, перекритий одним пряслом хрестового склепіння. Зліва від пресвітерія прибудовано захристя, справа – каплицю, до котрої вхід влаштовано з трансепта. Каплиця перекрита п'ятьма пряслами хрестових склепінь. З обох боків у каплиці під самими склепіннями прорізано по 3 вікна. Фасад храму розділений на два яруси карнизом, фризом і архітравом. В нішах першого ярусу стоять декоративні вази, а на другому – скульптурні постаті св. Йосифа і св. Терези, виконані у 1688 році Андреасом Шванером. Портал фланкований двома колонами, що підтримують фриз із тригліфами і трикутний фронтон. Другий ярус розчленований чотирма пілястрами, фланкований кам'яними волютами і завершений трикутним тимпаном із хрестом. Тимпан оздоблений гербами Собеських і Даниловичів.

 

Площа Катедральна

Площа Кафедральна, 9 – кутовий будинок на розі із вулицею Памви Беринди. Збудований для Владислава Людвіка Губриновича, котрий займався підприємницькою діяльністю, пов'язаною із видавництвом, продажем і «випозичанням» книг. Книгарня «Губринович і Шмідт» займала перший і другий поверхи будинку. Після смерті Владислава Шмідта, у 1908 році, компаньйоном Губриновича став його син Казімєж і спілка змінила назву на «Губринович і син». Відомо про крамниці-філіали спілки у Сокалі, Стрию і Ярославі. Від радянських часів до 2007 року тут був магазин канцтоварів «Школярик». 3 листопада 2007 року відкрито салон обслуговування абонентів оператора мобільного зв'язку «Київстар» Будинок зведено 1892 року. Архітектор Юзеф Каетан Яновський. Шість теракотових портретних погрудь на фасаді виконав Петро Гарасимович.

Попередницею цього будинку була кам’яниця «Генсьоровська». Відомий архітектор Бернард Меретин, автор проекту собору Св. Юра та багатьох інших рококових культових та палацових споруд, прожив у ній останні роки життя (1757–1759

 

Вулиця Зелена

Koлишній палац Замойських (сьогодні – будинок бібліотеки; Початок ХІХ ст.; 1843 - реконструкція, арх. Вільгельм Шмідт; 1854 – реконструкція; 1910, арх. Едмунд Жихович). Класицизм. Палац розміщений у глибині ділянки, відділеної від червоної лінії кутими ґратами. Перед головним фасадом насаджено невеликий сквер. Приклад приміського палацу доби класицизму. Двоповерхова цегляна будівля, тинькована, камерна за масштабом. У плані - прямокутна. Фасади витримані у виважених лаконічних формах. На рівні міжповерхової тяги, датованої першою пол. ХІХ ст., збереглися чотири рельєфи на міфологічні теми (ск. Йоганн Шимзер).

Внутрішнє планування анфіладно-зального типу.

 

Вулиця Дніпровська

Будинок № 8 – сецесійний будинок збудований 1912 року. Архітектор Генрик Сальвер. Серед оздоблення будинку є зокрема два горельєфи, що зображують стилізованого пелікана з трьома пташенятами у гнізді і двох реалістично зображених дітей

У християнській релігії пелікан символізує жертовну любов. Існує красива легенда про те, як пелікан розриває власні груди, щоб нагодувати пташенят кров’ю. Пелікан, що символізує одну зі стадій алхімічного Великої Роботи через уже згадуваної легенди, почасти через схожість його дзьоба за формою з ретортою (яку іноді іменували «філософським пеліканом»).

Вулиця Підвальна

На основі вивчення досвіду Берліна, Гамбургу, Бремена у лютому 1899 було вирішено спорудити будівлю центральної пожежної станції міста на вул. Підвальній із казармами для 54 осіб, стайнями коней, депо бочковозів, квартирами для сімей офіцерів. Будівлю урочисто освятили 22 червня 1901 року. Її фасад прикрасила фігура Св. Флоріана – європейського патрона пожежників, авторства Петра Войтовича. Крім пожежників тут розміщувались станція швидкої допомоги, міська телефонна станція, бюро міського хіміка, міських водогонів, стайні для 6 коней для вивезення сміття з возами, двох станції швидкої допомоги, помешкання їхніх фірманів. Також там знаходились 4 помпи системи Кнауста, висувна драбина, бочковози. Чудова будівля, в якій сьогодні розміщене Головне обласне управління надзвичайних ситуацій та пожежно-технічна виставка, так звана «пожежна стражниця», була зведена в 1899-1901 роках. Від початку там були розташовані пожежні підрозділи міста, а також одна з перших станцій швидкої медичної допомоги та міська телефонна станція. Тобто це був спеціальний комплекс споруд створений для потреб героїв-рятівників.

Проект розробили та втілили в життя Юліуш Гохберґер та Ігнатій Брунека, які перед тим чимало поїздили Європою. Будівля символічно виконана з червоної керамічної цегли. Прикрашає споруду пожежної частини скульптура покровителя усіх пожежників – СвятийФлоріан, якого ви бачите на фото.

 

 

Список використаних джерел та літератури

1. І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства «Просвіта», 1932.

2. Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. – Львів: Світ, 2001. – С. 20, 95.

3. Дзюбан Р. Муляри зі Снопківської // Галицька брама. – № 11–12 (83–84), 2001.

4. Lwów. Ilustrowany przewodnik. – Львів: Центр Європи, 2001. – С. 201.

5. Ілько Лемко, Михалик Володимир, Бегляров Георгій. 1243 вулиці Львова (1939–2009). – Львів: Апріорі, 2009. – С. 226

6. Львівський трамвай Переглянуто 03 березня, 2010

7. Ілько Лемко Погулянка з околицями 2007 Львівська газета, № 119 (189)

8. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII–XXI ст. – Львів: Центр Європи, 2008.

9. Історія Львова. Том 1. 2006 р.

10. Історія Львова. Том 2. 2007 р.

11. Історія Львова. Том 3. 2007 р.

12. Давня львівська фотографія. Dawna fotografia lwowska 1839–1939 (пол. мовою), Львів:Центр Європи, 2004, 368с., 440iл., ISBN 966-7022-55-

13. Orlowicz Mieczyslaw, Dr, «Ilustrowany przewodnik po Lwowie», Ksiaznica-Atlas, Lwow-Warszawa, 1925

14. Гр. авторів, «Lwow. Ilustrowany przewodnik», під редакцією Ю. Бірюльова, 2001, «Центр Європи»

15. Мельник Б.В., «Вулицями старовинного Львова», Львів, видавництво «Світ», 2002

16. Мельник Ігор. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008.

17. Котлобулатова Ірина. «Львів на фотографії». 2008, 312 с., 290 фото

18. Лубківський Роман, «Львів. Місто очима письменника», Львів, Каменяр, 1985

19. Ганна Кос, Роман Федина. Вулиця Руська у Львові. 1996 р., 92 с.

20. Олександр Шишка. Наше місто – Львів. 1 частина. 2002 р.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 822; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.178.60 (0.078 с.)