Напрями управлінської діяльності.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Напрями управлінської діяльності.



ВАРІАНТ №1

1. Американська школа регіоналістики (праці Г. Зіпфа, В. Беррі, У. Ізарда).

У.Ізард. У 1956 р. була опублікована книга "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисциплін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії розміщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією виробництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств. У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання полягало в доповненні теорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Вступ до регіонознавства» проводиться думка про взаємодiю полiтичних, соцiальних і економiчних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку регiонiв. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального розвитку. Цей методологічний підхiд дозволяв зосередити проблеми людського розвитку в центрi регіональної економічної системи.Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'язків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функціям.

Напрями управлінської діяльності.

Управлінська діяльність — сукупність вироблених історичним досвідом, науковим пізнанням і талантом людей навиків, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій людини у сфері управління. а своїм предметом, з яким вона нерозривно пов'язана, управлінська діяльність є інформаційною. Інформаційний характер управлінської діяльності виявляється в необхідності постійного одержання, осмислення, систематизації, зберігання, видачі спеціальної і перш за все управлінської інформації.

Управлінська діяльність є складним соціально-психологіч-ним явищем з чітко вираженою домінантою волі. Кожна людина, що зайнята нею, практично постійно здійснює розумові та вольові операції аналізу, оцінювання, прогнозування, вибору, прийняття рішення, підпорядкування і виконання, команди і контролю тощо. Це створює в колективах органів державної влади й органів місцевого самоврядування особливий соціально-психологічний мікроклімат, що активно впливає на свідомість, почуття, життєві орієнтації людини і формує певний тип поведінки і діяльності.

Управлінська діяльність завжди виступає колективістською, оскільки здійснюється в колективі певного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування та одночасно передбачає взаємодію з колективом людей в інших органах по вертикалі й по горизонталі. У ній має місце спеціалізація за певними предметами, змістом і видами, яка вимагає кооперації з метою досягнення комплексної реалізації компетенції органу і в цілому функцій державного управління.

Управлінська діяльність багатогранна за своїми проявами. Це і люди, і знання, й інформація, і технічні засоби, які утворюють складне комплексне явище. Тільки зважене, збалансоване залучення в дію всіх елементів управлінської діяльності здатне надавати їй раціональності та ефективності.

Рисами державної управлінської діяльності також є: юридична заданість, чіткість і виразність. Тобто це діяльність, яку відповідні органи державної влади і посадові особи повинні здійснювати, причому так, як вимагається для реалізації компетенції кожного конкретного органу, а в ньому — кожної посади державного службовця. Тому більшість елементів управлінської діяльності не тільки юридично описуються, а й «прив'язуються» до конкретних органів, закріплюються в їх правовому статусі у вигляді процесуальних норм

Розрізняють правові, організаційні, організаційно-правові форми управлінської діяльності.

Правові форми управлінської діяльності фіксують управлінські рішення і дії, які мають юридичний зміст (встановлення і застосування правових норм). Вони використовуються, головним чином, при підготовці, прийнятті й виконанні управлінських рішень. Для забезпечення ефективності управлінської діяльності важливо, щоб основні дії, операції, прогнозні оцінки, експертизи, статистичні узагальнення, інформаційні відомості, соціологічні дані, на яких базується те чи інше управлінське рішення, було чітко задокументовано, тобто представлено в належній правовій формі.

Організаційні форми управлінської діяльності пов'язані зі здійсненням певних колективних або індивідуальних дій (оперативно-організаційних і матеріально-технічних операцій), їх можна охарактеризувати як способи вільного колективного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської проблеми. На відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції органу державної влади, в організаційних формах більше представлені різні погляди і підходи, обговорення і дискусії, компроміси й узгодження.

Організаційно-правові форми констатують той факт, що в органах державної влади чи місцевого самоврядування більшість правових форм є юридично коректними тільки у випадку їх прийняття через встановлені організаційні форми. Так, організаційні процедури діють відповідно до регламентів при прийнятті правових актів органами державної влади і місцевого самоврядування. Використання форм управлінської діяльності має базуватись на комплексному підході до організаційних і правових форм. їх слід застосовувати в поєднанні з урахуванням сильних і слабких сторін кожної з форм, диференційовано і конкретно, виходячи з управлінської проблеми і ситуації.

3.1. У праці «Методи регіонального аналізу» доведено:

а) необхідність врахування політичних, соціальних та економічних аспектів при розвитку регіону;

2. Субсидіарність це:

а) надання публічних послуг максимально близько їх споживачам;

3. Вітчизняне машинобудування забезпечує власні потреби на:

а) 10-15%;

4. Де існують найбільші запаси вугілля у світі?

б) в Китаї, США, Росії;

4. Продуктивнісили — це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. Основою продуктивних сил людського суспільства на всіх етапах його розвитку є трудящі маси. Структура продуктивних сил усіх суспільно-економічних формацій неоднакова, її формують передусім три основні елементи: люди, засоби виробництва і використовувані людьми сили природи.

5.Складіть схему галузевої структури господарського комплексу України.

ВАРІАНТ №2

ВАРІАНТ №3

1. Радянська школа регіоналістики (праці Шніппера, Алаєва, Некрасова, Бадмена).

Шкіпер Р.І. визначає соціально-економічний потенціал «як сукупність елементів національного багатства, які задіяні в регіональному відтворювальному процесі». Відповідно соціальний потенціал поєднує: виробничі і всі суспільні відносини, форму господарства і господарювання як рушійну силу розвитку виробництва і суспільства в цілому; накопичене суспільне матеріальне багатство, яке використовується з метою збереження досягнутого рівня й подальшого зростання добробуту населення, поліпшення умов життя і системи життєдіяльності; накопичене соціально-культурне багатство, у тому числі рівень знань як інтелектуальне джерело суспільного прогресу; соціальне середовище і соціальна поведінка людей, у тому числі їх ставлення до праці.

За Алаєвимекономічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю. Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС). Основою формування економічного району є територіальні соціальноекономічні системи – це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства. Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є ТВК. ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків (особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням. Територіально-виробничі комплекси (ТВК) – це поєднання підприємств і закладів, для яких територіальна цілісність компонентів є додатковим фактором підвищення економічної ефективності за рахунок: − значній стійкості взаємних зв’язків і ритмічності виробничого процесу; − скорочення транспортних витрат; − раціонального використання всіх видів ресурсів; − створення оптимальних умов для поєднання галузевого і територіального планування і управління. − Передумовами розвитку ТВК є: − природно-ресурсний потенціал території; − соціально-демографічні умови; − техніко-економічні умови. Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними. Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи). Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються: - галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами.

ВАРІАНТ №4

1. Українська школа регіоналістики (праці Долішнього М.І., Поповкіна В.А.)

В.А. Поповкін обґрунтував поділ України на п'ять макрорайонів, а саме:

1) Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області);

4) Придніпровський (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області);

5) Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська та Чернівецька області). Певний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені М.М.Паламарчук, Л.М.Корецький, Ф.Д.Заставний, В.А. Поповкін.

M. I. Долішній– Працював над вирішенням фундаментальних та прикладних проблем розвитку регіонів України, формуванням теоретико-методичних основ регіональної політики в державі. Ним розроблено механізми, визначено форми та окреслено методи територіального управління в багатьох галузях і сферах національної економіки в умовах її ринкової трансформації з особливим акцентом на забезпеченні цілісності та унітарності держави, визначено механізми регулювання регіонального розвитку, реалізації науково-технічної, гуманітарної, фінансово-кредитної та податкової політики, а також зовнішньоекономічних зв’язків та транскордонного співробітництва регіонів України. За ініціативою та під безпосереднім науковим керівництвом М. І. Долішнього розроблено Державні програми соціально-економічного розвитку Карпатського регіону та Поділля. Він – один із авторів Концепції державної регіональної політики України, автор цілої низки аналітичних матеріалів та наукових рекомендацій, що лягли в основу рішень Уряду України. Про високий авторитет львівської школи регіоналістики, яку очолював М. І. Долішній, її внесок у вирішення проблем соціально-економічного розвитку регіонів свідчить присудження йому в складі групи науковців Державної премії України в галузі науки і техніки за 2003 р. за цикл робіт з проблем регіональної соціально-економічної політики.

Дорогунцов С.І. «Розміщення продуктивних сил України». Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200—273 тис. чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на транспорті і зв’язку, у торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті. Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресурсів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях.

2. Методи прогнозування РПС (генеральні схеми, галузеві схеми, територіальні схеми, цільові комплекси: програми, схеми і проекти районного планування).

Основним методом є вироблення територіальних схем. Це — передпланові (прогнозовані) наукові дослідження економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які виробляються на 15 і більше років Територіальні схеми складаються з таких розділів:

аналіз сучасного стану економічного й соціального розвитку і розміщення продуктивних сил регіону;

оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та розміщення їх;обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації й комплексного розвитку господарства; обґрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району);

1)територіальний поділяється на

а)галузеві схеми(аналіз ефективності розміщення народн.господарства),

б)загальні схеми(вироблення стратегічних напрямів РПС)

в) регіональні(аналіз територій великих економ. районів промисл., виробничихі с/г зон, ТВК адміністративних районів і міських поселень)

2) адміністративний. Основою є районне планування, районне зонування, буває економ., природне і соц.

Планування територій на загальнодержавному рівні полягає в розробленні Генеральної схеми планування території України, схем планування окремих частин території України, які включають території кількох областей, схем міжнародних транспортних коридорів та зон їх впливу, спільних проектів територіального розвитку транскордонних регіонів. Генеральна схема планування території України розробляється на розрахунковий строк, що становить 20 років. Порядок реалізації Генеральної схеми планування території України, склад показників проведення її моніторингу визначається законом України «Про Генеральну схему планування території України».

Галузеві схеми розміщення господарства регіону мають врахувати зарубіжний досвід, бути науково обгрунтованими, мати рекомендаційний характер. Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва включають наступні етапи:

· аналіз сучасного розвитку та розміщення галузі;

· визначення умов та факторів розвитку галузі, окремих підприємств;

· вибір альтернативних варіантів, пошук оптимального варіанту.

Цільові комплексні програми розробляються з метою забезпечення соціально-економічної мети на основі підвищення ефективності суспільного виробництва за рахунок коштів бюджету України. Розробка програми передбачає визначення переліку та змісту заходів, їх взаємне узгодження за термінами реалізації, розподіл, ресурсів. Заходи охоплюють, як правило, не тільки безпосередньо сферу виробництва, яка передбачається програмою, освоєння технології, а й споріднені галузі виробництва предметів і знарядь праці, необхідних для випуску програмної продукції, а також суміжну сферу виробничого і невиробничого споживання цільового продукту. Для кожної програми перелік таких заходів є специфічним і залежить від змісту програм, термінів її реалізації, рівня програмування.

3.1. Автором теорії «Штандарту» є:

а) А. Вебер;

2. Прямі іноземні інвестиції переважно спрямовані в:

а) урбанізовані регіони;

3. Яке місто є центром морського суднобудування?

б) Херсон;

4. Загалом у світі розорано :

а) близько 11% земель;

4. Приро́дно-ресу́рсний потенціа́л (ПРП) — сукупність природних ресурсів, що використовуються (фактично або потенційно) в господарстві. Сума потенціалів окремих видів ресурсів.

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані:міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

Завдання 5.Складіть схему галузевої структури гірничодобувної промисловості України.

Всі галузі гірничої промисловості поділяються на такі основні групи:

· паливодобувну (вугільна, нафтова, сланцева, торфова, видобування природного газу),

· рудодобувну (залізорудна, марганцеворудна, видобування кольорових руд, благородних і рідкісних металів та ін.), гірничохімічну (видобування калійних солей, кам'яної солі, апатитів, нефелінів, бокситів, сірки, фосфоритів тощо), видобування мінеральної сировини для будівельної індустрії, видобування мінеральної сировини для вогнетривкої та керамічної промисловості, гідромеліоративну.

ВАРІАНТ №5

1. Концепція «Регіономістики» (праці П.І. Алампієва, В.В. Кістанова).

За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка мас свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана і іншими час тинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення. Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема у працях М.М.Колосовського, М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Колотієвського, І.В.Нікольського та ін. Певний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені М.М.Паламарчук, Л.М.Корецький, Ф.Д.Заставний, В.А. Поповкін.

В.В.Кістанов.Подальший розвиток питання теорії і практики територіальної організації соціалістичного виробництва одержали в роботах радянських вчених - економістів і економгеографов П.М. Алампнева, М.М. Баранського, В.В. Кистанова, П.В. Комара, Н. II. Колосовського, О.А. Константинова, А.М. Лаврнщева, А.А. Мінца, І.В. Нікольського, А.Є. Пробст, Ю.Г. Саушкіна, Є.Д. Силаєва, Я.Г. Фейгіна, Е.Б. Алаєва, О.Т. Хрущова, В.Г. Удовенко та багатьох інших. Майже всі економіко-географічні дослідження, опубліковані останнім часом, так плі інакше зачіпають питання спеціалізації і комплексного розвитку економічних районів Н ".. Респуолжтт формування виробничо-територіальних комплексів, раціоналізації міжрайонних зв'язків та ін Особливо багато робіт присвячено конкретним проблемам аналізу та розробки шляхів вдосконалення територіальної організації виробництва певних регіонів. У зв'язку з вивченням в останні роки виробничої та невиробничої інфраструктур сфера таких досліджень розширюється: у неї включаються питання не тільки територіальної організації промислового і сільськогосподарського виробництва, але всього господарства і формування соціально-економічних комплексів.

Теорія штандарту А. Вебера.

А Вебер у роботі «Теорія розміщення промисловості» (1909 р.). У ній він запровадив уявлення про найважливіші фактори розміщення виробництва, що визначають «штандорт» (від нім. standort – місце розташування, розміщення) – оптимальне місце розташування під-приємства або комбінації підприємств.

У «теорії штандорту» А. Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат, а розмiщення промисловостi підпорядковується дії певних «орiєнтацiй», серед яких він виділив транспортний фактор, наявність робочої сили та агломерацій. Згідно з теорією А. Вебера, розміщення промисловості визнача-ється трьома «орієнтаціями»:

· транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де витрати на транспорт мінімальні);

· робочою (будівництво підприємств здійснюється в пунктах з найбільш дешевою робочою силою);

· агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скуп-чення інших промислових підприємств, що призводить до скорочення витрат на створення транспортних шляхів, енерге-тичного господарства, комунальних об'єктів, тобто виробничої інфраструктури).

Далі А. Вебер формулює три головні закономірності розміщен-ня промисловості, обумовлені транспортною орієнтацією, а саме:Регіональна економіка та природокористування

ü при використанні одного або декількох повсюдних матеріалів виробництво орієнтується на пункт споживання;

ü при використанні чистого локалізованого матеріалу «штандорт» може перебувати між місцем видобутку сировини й пунктом споживання, а при додаванні до локалізованого матеріалу по-всюдно розповсюдженого матеріалу «штандорт» переміщується до місця споживання;

ü використання одного ваговтрачаючого локалізованого матеріа-лу веде до збігу центру виробництва й місця видобутку сирови-ни, а при поєднанні його з повсюдно розповсюдженим матеріалом – переміщується до пункту споживання.

Агломераційну орієнтацію А. Вебер обумовлював технічною й економічною структурою виробництва. Вона може виявитися у вигляді організованого обслуговування працею, кредитом, ринко-вими зв'язками з постачання матеріалів та збуту виробів, складами, під'їзними коліями. Можуть мати місце й антиагломераційні проце-си, що проявляються у вигляді підвищення цін на земельні ділянки, підвищення заробітної плати, зростання цін на матеріали і т.п.

3.1. До загальних показників РПС відносять:

а) національний дохід на душу населення;

2. Розходження ознак і властивостей це:

а) дивергенція;

3. Де виробляють залізничні вагони?

а) у м. Кременчузі і Дніпродзержинську;

4. Понад 50% земельного фонду Австралії займають:

в) пасовища.

4. Дайте визначення: «Демографічний потенціал – це…»

Під демографічним, потенціалом слід розглядати людський потенціал, іншими словами-кількість населення, частку трудових ресурсів (працездатного населення), вікові та статеві показники, динаміку природного та механічного руху населення тощо.Основними характеристиками демографічного потенціалу є:

- співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються за певний проміжок часу;

- статево-вікова структура населення;

- співвідношення показників механічного руху населення

.

ВАРІАНТ №6

  1. Основні принципи функціонування регіональної економіки.

Принципи регіонального розвитку - це науково обґрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об'єктів, вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики. Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розвитку, які повинні використовуватися в практичній діяльності.

· Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низько транспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

· Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ре-

сурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

· Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування еколого безпечного типу господарювання, раціональне використання природно- ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

· Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній регіональній політиці.

· Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший план виступають соціальне та екологічно спрямовані принципи. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

Стуртура машинобудування

ВАРІАНТ №7

  1. Види регіонів

Проблемнимирегіонами називаються території з особливими аномаліями розвитку і необов'язково, щоб вони були дуже великими (рівня економічного району, області). Це можуть бути й окремі населені пункти, інші локальні об'єкти. Природно-географічні об'єкти (наприклад, басейни річок), зони техногенних аварій (наприклад, Чорнобильська) також належать до проблемних територій. Слаборозвинені (відсталі) регіони — території, що мають традиційно низький (порівняно з іншими регіонами країни) рівень економічного розвитку і життя населення. Для них характерні стагнація, або занепад економіки, низький рівень науково-технічного прогресу, панування відсталих екстенсивних технологій, підвищена бідність населення, здебільшого скрутна криміногенна ситуація, можливі етнічні, релігійні та інші конфлікти. Депресивні регіони відрізняються від слаборозвинених тим, що вони, як правило, раніше були високорозвиненими, але в умовах науково-технічного прогресу почали відставати у своєму розвитку. Для них також характерні нижчі за середні по країні показники соціально-економічного розвитку, технологічна відсталість. Проте вони накопичили значний виробничий потенціал, мають досить розвинену інфраструктуру, якісні трудові ресурси. Отже, завдяки більшому потенціалу вони мають кращі шанси виходу із кризового стану. макрорівень — усі великі суб'єкти адміністративно-територіального поділу країни (в Україні області та АР Крим), що межують з іншими країнами (в Україні їх 15, виключно приморські області); мезорівень — адміністративні райони у складі областей, частина зовнішніх кордонів яких збігається з державним кордоном; мікрорівень — прикордонна смуга з населеними пунктами, які безпосередньо виходять або знаходяться на кордоні. За правилами Світової організації торгівлі, смуга прикордонної торгівлі поширюється на 15 км по обидві сторони кордону

ВАРІАНТ №8

1. Соціально-економічні показники регіонального розвитку.

Економічні показники. Головними економічними показниками є валовий внутрішній продукт (ВВП) або валовий суспільний продукт (ВСП), валовий національний продукт (ВНП) і валова додана вартість (ВДВ) або національний дохід (НД) на одну особу. Рівень економічного розвитку і особливості формування господарського комплексу характеризуються також показниками галузевої структури (співвідношення промисловості, сільського господарства, інфраструктури), фінансово-інвестиційними (загальні й галузеві обсяги інвестицій, у т. ч. на одну особу), розвитку НТП (частка прогресивних галузей, рівень розвитку науково-освітнього сектору, обсяги впровадження інновацій) та ін. Значну роль відіграють показники "ввезення — вивезення" (у т. ч. експорту-імпорту) продукції, оскільки вони характеризують спеціалізацію регіону, ступінь самозабезпечення окремими видами продукції, особливості територіальної організації господарства, міжнародні інтеграційні процеси. Важливими є також показники темпів зростання виробництва, інституційних зрушень (змін форм власності, реструктуризації та ін.).

Соціальні показники. Це показники якості, рівня життя населення. До них належать показники сукупних доходів на одну особу (заробітної плати з урахуванням паритету купівельної спроможності — вартості споживчого кошика; соціальних виплат; грошових заощаджень населення та ін.), злиденності (рівні бідності, безробіття, інфляції тощо), харчування людей (харчова модель та рівень споживання основних продуктів харчування), охорони здоров'я, рівня освіти, забезпеченості різними матеріальними благами (наприклад, житлом, засобами зв'язку, власними автомобілями, інформаційними засобами), а також деякі демографічні показники (тривалості життя, природного приросту, дитячої смертності, частка людей похилого віку щодо загальної чисельності населення, міграційний баланс).

ВАРІАНТ №9

1. Показники оцінки ефективності регіонального розвитку

Галузі спеціалізації, серед яких вирізняють профільні (головні) й непрофільні (доповнюючі), характеризуються такими показниками (індексами):

1. Коефіцієнт міжрайонної спеціалізації — відношення обсягу продукції галузі, що вивозиться з регіону, до кількості всієї виробленої в галузі продукції у міжрайонному обміні країни.

2. Коефіцієнт товарності — відношення вартості продукції, що вивозиться з регіону, до загальної вартості продукції, яка в ньому виробляється (в окремих випадках можна визначити кількість продукції в натуральних показниках).

3. Коефіцієнт локалізації галузі на території району — відношення частки її в загальному виробництві всієї продукції в районі1 до частки тієї самої галузі в країні.

4. Коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя — відношення частки продукції галузі району в товарній чистій продукції країни до частки населення регіону відносно населення країни.

Галузі, за якими коефіцієнти локалізації та виробництва продукції на одного жителя більші за одиницю і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.

5. Загальний індекс районної спеціалізації визначають за формулою

де Сл — індекс, або коефіцієнт, локалізації; Се — індекс ефективності, який обчислюють за відношенням обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника по країні (він показує, у скільки разів одержаний регіональний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального по країні ефекту); при С .> 1 — це галузь спеціалізації господарства району, при С < 1 — вона має обслуговуюче значення. Індекси С і С ще називають показниками рівня міжрайонних зв'язків.

Спеціалізація регіону є економічно ефективною тільки тоді, коли
де Ср в — собівартість виробництва продукції в регіоні спеціалізації; С — собівартість виробництва продукції в регіоні споживання; Т — сумарні витрати на перевезення продукції.

Для визначення ефективності спеціалізації використовують також індекс ефективності поточних витрат (Е ), який визначають за формулою
де С — середньогалузева собівартість одиниці продукції в регіоні; Ск — середньогалузева собівартість одиниці подібної продукції в країні; Т — сумарні транспортні витрати на перевезення одиниці продукції в район споживання; Ес має бути < 1.

Ефективність будівництва нових підприємств у регіоні визначається мінімумом приведених витрат (П = С + ЕпК; де С — собівартість, К — капіталовкладення, Ел — нормативний коефіцієнт).

З усіх можливих вибирають варіант з найменшими приведеними витратами.

Рівень комплексного розвитку регіону

Цей показник визначають за співвідношенням пропорцій між галузями спеціалізації та економічно виправданою кількістю обслуговуючих галузей виробництва, об'єктів виробничої та соціальної інфраструктур, ефективності використання ресурсів регіону.

Загальний рівень комплексності (К) обчислюють за формулою

де СПВ — сукупний суспільний продукт, що виробляється у регіоні; СП — частка сукупного суспільного продукту, який споживається у регіоні.

Цю формулу слід доповнити даними інших досліджень, оскільки в ідеалі співвідношення СПс і СПв має дорівнювати одиниці. Тобто регіон має повністю забезпечувати власне споживання власним виробництвом, а це суперечить закону ефективності територіального поділу праці. Зокрема, коефіцієнт загальної комплексності доповнюється коефіцієнтами (індексами) комплексності (КХ які обчислюються за кожним видом продукції, що виробляється в районі.

Важливими є також показники, що визначають відношення вартості кінцевої продукції до вартості місцевої сировини, з якої вироблено кінцеву продукцію; частка внутрішньорайонних перевезень продукції від загального обсягу всіх перевезень (чим вищий цей показник, тим більша комплексність господарства).

Ефективність комплексного розвитку регіону визначається за формулою
де Ек — ефективність регіонального комплексу; Е — вартість продукції, яка 20:02:02
вивозиться з регіону; / —

вартість продукції, що ввозиться в регіон; С , Ск — споживання (особисте й суспільне) продукції на одну особу відповідно в регіоні й країні.

Основні компоненти РПС.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.156.34 (0.024 с.)