Назвіть модуси буття і його основні форми



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Назвіть модуси буття і його основні форми



• Інтерпретуючи думку Дж. Бруно, можна сказати, що бут­тя є тим, чим воно може бути, але не все те, чим воно є.

Буття у філософії — це система ідей про суще, яке розпадає­ться на модуси: (від лат. пюсіиз - міра, спосіб). Можна виді­лити наступні модуси буття (сущого).

Буття в собі— це об'єктивна реальність як така, в її по­тенції — у пасивності і відокремленості від суб'єкта. Даний модус характеризує приховані від суб'єкта стан і дійсне існу­вання матеріального світу, які при відповідних умовах можуть реалізуватись у контекст предметно-практичної і творчої дія­льності. Це буття можливого, і раціональна наука не завжди може дати знання про реальність, яка завжди багатша за науку.

Буття для себе— це весь універсум, що охоплює все су­ще, яке, підкорюючись природним зв'язкам, розвивається за іманентними (внутрішньо присутніми) законами. Як межова абстракція, категорія сукупного об'єкта (об'єкта в цілому, уні-версуму — буття) виступає загальним поняттям природи (єд­ність мікро-, макро- і мегасвіту), яка визначає принципову канву теоретизації (розуміння, пояснення, моделювання) реа­льних речей і процесів. Буття, з позицій сущого, освоює те, що виграється на відчуття життя, здоровий глузд.

Разом поняття об'єкта як буття в собі і буття для се­бе вводять образ самодостатньої, універсальної зовніш­ньої предметності, яка виявляється матерією суб'єктив­ної діяльності. Мова йде про віртуальну матерію, чисту он­тологію, яка фактично не є предметом людського інтересу. Це свідчення різноманітності онтологічної реальності. Онтологія -це і реальність у собі, яка знаходиться за межами суб'єктив­них можливостей людини (потенціальна онтологія), і дана в цих межах реальність для нас.

Буття для іншого - це актуальна онтологія, яка розгля­дається під кутом зору здійснюваних предметних можливос­тей. Вона розцінюється як нетотожня об'єктивній реальності певна її частина, яка виступає компонентом конкретно-істо­ричного досвіду і збігається з об'єктом. Найважливішою озна­кою об'єкта в даному смислі є «взаємодія»: існуюча незалеж­но від суб'єкта річ стає об'єктом, оскільки знаходиться з ним у реальній взаємодії. Це буття належного, воно розкривається у змісті, закономірностях, принципах, методах науки і різних вчень.

Об'єднує дані модуси буття існування (як основа): на про­тивагу «царству тіней» багатоманітні форми буття визнають­ся існуючими. Стосовно філософського визначення дані моду­си розгортаються у площині трансцендентного (іманентного), екзистенціального і матеріального існування.

 

Білет №19

Історичні типи світогляду

Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та філософія. Всі вони е формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, пері-од існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світо-гляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

- забезпечення духовного зв'язку поколінь;

- фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

- спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем

 

Білет №20

На яких принципах ґрунтується наукове пізнання

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності; 2) об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.

 

Білет №21

Поняття практика і розвиток

Практика -- це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.Важливо, що поняття “практика” не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім, бо людська практика - це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об'єктів. В цьому сенсі практика - це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

Ро́звиток — необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність всіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;

при відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозалежної лінії.

У результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкта, що виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів або зв'язків).

 

Білет №22

Концепції культури

Культура є процесом розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву у всіх сферах, виступаючи разом з тим системою матеріальних та духовних цінностей. З точки зору діяльнісного підходу культура розглядається як певний вимірі специфічна форма життя людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу. Культура є способом людською буття, який реалізується у багатогранності культурного існування індивідів і людських спільнот. Культура не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторювальний характер якої (історія людства), врешті-решт утворює низку стійких регуляторів людського буття. Якщо людина є «світ людини», то культура утворює «світ людського буття», тобто ту сукупність умов і детермінацій, за допомогою яких людина виявляє себе в повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура— це не просто одіта із специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Основне розуміння сутності культури досягається через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства. У широкому розумінні культура— це процес і наслідок людської діяльності, тобто культура виступає як міра людського в природі.

Культура як продукт суспільно-духовної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, а й оволодівають набутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури.

Законом функціонування культури е її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Культура— це матеріальні і духовні цінності. Під цінністю розуміється визначення того чи іншого об'єкта, явища матеріальної та духовної реальності, цінність — це суб'єкт­но-об'єктна реальність. Ось чому не можна стверджуватн, що про смаки не сперечаються, оскільки реально про них люди все життя сперечаються, відстоюючи право на пріоритет і об'єктивність саме свого смаку.

 

 

 

 

Білет №23



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.013 с.)