Форми і основні риси історичних форм діалектики.

Діалектика - логічна форма і спосіб рефлексивного теоретичного мислення, що має своїм предметом суперечності мислимого змісту цього мислення.

В історії філософії виділяються наступні історичні форми діалектики:

1. Діалектика античності (найбільш яскравий представник - Геракліт і досократики).

2. Ідеалістична діалектика німецької класичної філософії XVIII - першої половини XIX ст. (І. Кант, Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель).

3. Матеріалістична діалектика (К. Маркс, Ф. Енгельс, філософи радянської школи Е. Ільєнков, Вазюлін В. А., Готт В. С. і ін).

Діалектика в античності і Середніх століттях. Спочатку цим терміном позначалися: здатність вести суперечку за допомогою питань і відповідей; мистецтво класифікації понять, поділу речей на роди і види.

Аристотель вважає винахідником діалектики Зенон Елейський, який проаналізував протиріччя, що виникають при спробі мислити поняття руху і множини.

Сам Аристотель відрізняє «діалектику» від «аналітики» як науку про ймовірні думках від науки про доказ. Платон слідом за Елейська школа (Елейський школа) визначає істинне буття як тотожне і незмінне, тим не менше в діалогах «Софіст» і «Парменід» обгрунтовує діалектичні висновки про те, що вищі пологи сущого можуть мислитися тільки таким чином, що кожен з них є і не їсти, дорівнює собі самому і не дорівнює, тотожний собі і переходить у своє «інше». Тому буття містить в собі протиріччя: воно єдино і множині, вічно і минуще, незмінно і мінливе, покоїться і рухається. Протиріччя є необхідна умова для спонукання душі до роздуму. Це мистецтво і є, за Платоном, мистецтвом діалектики. Розвиток діалектики продовжували неплатників (Гребель, Прокл).

Поняття діалектики в німецькій класичній філософії. Німецький класичний ідеалізм (на відміну від метафізичного матеріалізму) розглядав дійсність не тільки як предмет пізнання, але і як предмет діяльності. Так, в теорії пізнання Кант розвиває діалектичні ідеї у вченні про «антиномія». Однак діалектика розуму, за Кантом, - ілюзія, і вона усувається, як тільки думка повертається в свої межі, обмежені пізнанням одних явищ. Пізніше в теорії пізнання (у «Наукоученіі») Фіхте розвинув «антітетіческій» метод виведення категорій, що містить важливі діалектичні ідеї. Шеллінг слідом за Кантом розвиває діалектичне розуміння процесів природи.

Діалектика Гегеля. Найбільше термін «діалектика» розкрив Гегель. Для нього діалектика є такий перехід одного визначення у інше, в якому виявляється, що ці визначення однобічні і обмежені, тобто містять заперечення самих себе. Тому діалектика є, згідно з Гегелем, «рушійна душа кожного наукового розгортання думки і являє собою єдиний принцип, який вносить у зміст науки іманентну зв'язок і необхідність...».

У діалектиці Гегеля можна виділити наступні три основні елементи:

1. Спроба обійти Кантове спростування раціоналізму.

2. Опис розвитку розуму в термінах діалектики.

3. Філософія тотожності.

Діалектика марксизму. Поняття діалектики у своїх творах використовували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які перевели її в матеріалістичну площину (діалектичний матеріалізм).

Так, Маркс розуміє філософію як науку і намагається побудувати її строго за науковим методом. Він переходить від абстрактного до конкретного. Буття визначає свідомість, свідомість розуміється як властивість матерії відображати саму себе, а не як самостійна сутність. Матерія знаходиться в постійному русі і розвивається. Матерія вічна й безкінечна і періодично приймає різні форми. Найважливішим фактором розвитку є практика. Розвиток відбувається за законами діалектики - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення.

Вітчизняна філософська традиція (особливо матеріалісти) діалектику Гегеля сприйняла в інтерпретації Енгельса, який сформулював так звані «Три закони діалектики».

1. Закон переходу кількісних змін у якісні.

2. Закон єдності і боротьби протилежностей.

3. Закон заперечення -заперечення.

У першому законі Енгельс визначає категорії якості, кількості і міри. Якість - це внутрішня визначеність предмета, явище, яке характеризує предмет або явище в цілому. Якість - це перша безпосередня визначеність буття. Кількість є визначеність, «байдужа для буття» - зовнішня визначеність речі. Класичним прикладом переходу від кількісних змін до якісних є перетворення лід - вода - пар. У міру нагрівання льоду спочатку відбувається кількісне зміна - зростання температури.

Другий закон діалектики розкриває в розвитку його внутрішнє джерело. Основою всякого розвитку, з точки зору Енгельса, є боротьба протилежних сторін. Єдність і боротьбу протилежностей можна проілюструвати подвійною природою світла: в одних випадках він веде себе як потік частинок, в інших - як хвиля. В біологічній еволюції саме шляхом боротьби спадковості і мінливості відбувається становлення нових форм життя.

Третій закон діалектики відображає, за Енгельсом, загальний результат і спрямованість процесу розвитку. Заперечення означає знищення старої якості новим, перехід з одного якісного стану в інший. Процес розвитку носить поступальний характер. Поступальність і повторімость надає циклічності спіралевидну форму і кожен ступінь процесу розвитку багатшими за своїм змістом, оскільки вона включає в себе все краще, що було накопичено на попередній щаблі. Логічне заперечення заперечення: «Це вірно»; «Це неправильно»; «Це не невірно».

 

 

Білет №6

Білет №7

Фактори, що впливають на розвиток суспільства

Суспільство - це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво. Суспільне виробництво поділяється на духовне і матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (одяг, житло, їжа та інше). Духовне виробництво дає певні знання, створює певне духовне середовище.

Матеріальне виробництво є основою суспільного виробництва, а також умовою їх розвитку. Матеріальне виробництво забезпечує духовне життя людей: розвиток науки і мистецтва, права і політики, філософії і моралі.

Матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва. Внаслідок чого матеріальне виробництво є фактором існування та розвитку самого суспільства.

Характер і рівень матеріального виробництва визначається тим способом освоєння природи, в яких воно здійснюється.

Спосіб виробництва - це єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному впливі на неї і на розвитку її багатств, в ході якого виробляються умови існування людини і проходить процес її розвитку.

Оскільки в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним, то виникає друга складова способу виробництва - виробничі відносини. До виробничих відносин відносяться, насамперед, взаємини на конкретному підприємстві, але сюди входять і відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі обміну, розподілу та споживання суспільного продукту.

Продуктивні сили і виробничі відносини завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Найоптимальніший варіант, коли виробничі відносини відповідають рівню розвитку продуктивних сил.

Світ, в якому живуть люди, надзвичайно суперечливий. Його пронизують різноманітні процеси. Часом виникають класові чи національні, побутові чи виробничі конфлікти, міждержавні зіткнення, війни, гинуть люди, назавжди зникають з лиця Землі матеріальні та духовні цінності.

Запобігти цьому можна лише завдячуючи здоровому глузду, проникливому розуму і добрій волі, сформованих на засадах пізнання, розуміння суті тих життєвих реалій, в яких відбуваються соціальні події, реалізуються людські пристрасті.

Білет №8

Білет №9

Волюнтаризм

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.

Ідея про пріоритет волі в житті людської особи виникла в період краху античного світогляду, коли було поставлено під сумнів переконання у тому, що головною духовною силою є розум. Одним з перших затвердив принцип волі релігійний мислитель Августин (354-430), за яким воля управляє діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, тощо.

Німецькі філософи Артур Шопенгауер і Е. Гартман абсолютизували волю, наділівши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини. Надалі під впливом цього виду волюнтаризму в глибинній психології розвилося уявлення про ірраціональну природу ваблень, яка керує людською поведінкою.

Прихильниками волюнтаризму були також, німецький філософ і психолог В. Вундт згідно якому психічна причинність отримує вищий вираз у вольовому акті перш за все в апперцепції, американський філософ і психолог У. Джеймс, який вважав що вирішальна роль у вчинку належить нічим не зумовленому вольовому рішенню (лат. Fiat! — Та буде!), німецький психолог Р. Мюнстербере, який відстоював панування волі над рештою психічних функцій, і інші західні психологи кінця XIX — початку XX ст.

Білети №10