Емпіричне та теоретичне пізнання

У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний рівень знання — це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властиво­стей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень — це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

На кожному з рівнів наукового пізнання за­стосовуються свої методи. Так, на емпіричному рів­ні иикористуються такі основні методи, як спосте­реження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні — аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеа­лізація, історичний та логічний методи тощо.

Спостереження — це планомірне і цілеспря­моване сприйняття предметів і явищ, їх властиво­стей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що дослі­джується.

Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксу­вати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є осно­вою для експерименту.

Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допо­могою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

Опис — це зазначення ознак предмета або яви­ща як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як прави­ло, застосовується відносно одиничних, індивіду­альних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відо­мості про об'єкт.

Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджува­ного об'єкта за допомогою різноманітних вимі­рювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, од­норідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання.

Моделювання — це вивчення об'єкта (оригі­налу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями пев­ною мірою відтворює властивості об'єкта, що до­сліджується.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношен­ня) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взає-мообумовлені методи пізнання. Пізнання предме­та в його конкретній цілісності передбачає поперед­нє розчленування його на складові і розгляд кож­ної з них. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етап] процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, од ночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості пев­ної групи об'єктів, здійснює перехід від одинично­го до особливого та загального, від менш загаль­ного до більш загального.

У процесі пізнання нерідко доводиться, спи­раючись на вже існуючі знання, робити виснов­ки, які є новим знанням про невідоме. Це здій­снюється за допомогою таких методів, як індук­ція і дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реально­му пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделюван­ня, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єк­ту. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів.

Історичний і логічний методи органічно поєд­нані.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історично­го процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод — це спосіб, за допомогою яко­го мислення відтворює реальний історичний про­цес у його теоретичній формі, в системі понять.

Завданням історичного дослідження є розкрит­тя конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

 

 

Білет №3

Чим відрізняється особистість від індивідуальності

Індивідуальність - це поняття розкриває людину як самобутнього індивіда в його неповторній здат­ності бути самим собою. Індивідуальність людини полягає не в тому, що кожний інди­від є неповторний, хоча і в цьому також полягає момент його індивідуалізації, а в тому, що кожна людина - індивід - це окремий, самобутній світ, який, будучи включеним у навколишній світ, у ту чи іншу соціальну структуру, зберігає при цьому відносну самостійність. Звичайно самостійність індивіду впливає на його неповторність, але й одночасно і на загальну властивість, що пов'язує його з родом. Кожна індивідуальність набуває своєї самостійності, насамперед, як елемент роду, завдяки тій ролі, яку він віді­грає в її бутті.

Особистість - фіксує стійку систему соціально значимих рис, що характеризують індивід як продукт суспільного розвитку та включення індивідів у систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності та спілкування.

Особистість - це кінцевий результат розвитку соціального і біологічного начал людини, це завжди духовно розвинута людина. їй притаманні такі якості, як: • Розум, мудрість, • Емоції, воля, • Навички, вміння, • Переконання, самооцінка, • Рішучість, ризикованість, • Любов, ненависть, • Пристрасть, імпульсивність, • Тощо.

Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси. При розгляді людської особистості визначальну роль відіграє духовний світ лю­дини. Це складне утворення, якому притаманні різні структурні елементи: воля, раціональна сфера, емоційно-чуттєва сфера.

 

Білети №4

Форма руху матерії

У підручниках, навчальних посібниках зазвичай цю класифікацію проводять на основі положень Ф. Енгельса, який вважав, що існують такі форми руху матерії: меха­нічна; фізична; хімічна; біологічна; соціальна.

З ряду позицій класифікація Ф. Енгельса значною мірою застаріла, адже відкрит­тя мікросвіту, освоєння макрокосмоса та інші наукові досягнення дали змогу дати більш точну редакцію цієї частини вчення Ф. Енгельса про рух. Тому три основні групи форм руху необхідно характеризувати в неорганічній, органічній та соціальній природі.

Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. Рух — суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух — це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.

У філософії розрізняють п'ять основних форм руху матерії:

механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);

фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);

хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація);

біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);

соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо.

Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття «простір» і «час»?

Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. Простір і час — форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони:

· об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);

· пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об'єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об'єкти Всесвіту.

 

 

Білет № 5