Кочові племена на території України.

Кочові племена на території України.

Перші кочові племена з’явилися у епоху бронзи, яка вирізнялася дуже посушливим кліматом, у тому числі на території України. Природньо-кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством. Кочовими племенами можна назвати такі археологічні культури Бронзового віку: зрубна культура, сабатинівська культура, катакомбна культура, бондарихинська культура та ін. Вони займалися переважно кочовим скотарством і дуже рідко землеробством.

Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, які жили у VII-III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися факти в ассірійських VII-VI ст. до н. е., грецьких V-IV ст. до н.е. та ін. письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четверту книгу своєї Історії, в якій описав їх територію, заняття, побут, звичаї релігію і похід проти перського царя Дарія I. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - так звана Велика Скіфія - географічно-етнографічна назва території, на яку поширилася скіфська матеріальна і духовна культура, а також значною мірою військовий вплив.

Таври (від грец. tauros - бик) - автохтонне населення Криму. Від них походять назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв'язок таврів з культурою населення Криму і Наддніпрянщини епохи кам'яного і бронзового століть. Відомості про таврів містяться у творах давньогрецьких, римських, візантійських письменників і вчених з V ст. до н.е. до X ст. н. е. Одним з перших про таврів написав давньогрецький історик Геродот.

Сармати - сформувалися у заволзьких степах на рубежі III-II ст. до н. е., хвилями рухалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори у своїх творах наголошували агресивність і войовничість сарматів. Під кінець II ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. Постійні сарматські набіги та вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я на нові території.

 

Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я.

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку. В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції. В Північному Причорномор'ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного - чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням ордерних стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор'я мали додаткові укріплення -акрополь. Центром міста була агора - головна площа міста. Тут знаходився теменос - культові споруди.

 

Концепціі походження та розселення східних слов’ян.

У першому тисячоріччя н.е. з'являються слов'яни. Питання походження слов'ян на сьогодні ще недостатньо вивчене. Існує кілька теорій щодо походження східнослов'янського етносу, та часу, коли це відбувалося: вісло-дністровська теорія (Л. Нідерле, Н. Шахматов, В. Петров), яка твердить, що ще у II тис. до н. е. Існувала балто-словя'нська спільність і саме після її розпаду виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав ареал між Віспою і Дніпром, а центром прадавніх слов'янських земель - Волинь; вісю-одерська теорія (Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавинський, Ю. Косташевський) вказує, що прабатьківщиною, слов'ян була територія між річками Віслою та Одером; дніпро-одерська теорія (П. Третяков, Б. Рибаков, М. Артамонов, В. Гензель) ввібрала в себе ідеї попередніх теорій і розмістила прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Одрою; вісло-дніпровська теорія (В. Баран, Д. Козак та ін.) твердять, що у І ст. н.е. центром активної слов'янської життєдіяльності була територія між Віслою і Дніпром.

 

Східні слов’яни, їх побут, звичаї та традиції.

Спочатку основна господарська діяльність східних слов'ян складалася з землеробства, скотарства, полювання і лову риби. Трохи пізніше почало розвиватися ремесло, але головне місце в господарюванні все одно займало землеробство. Основними сільськогосподарськими культурами для обробітку на полях були жито, просо, овес, пшениця, ячмінь, горох, гречка, боби, льон та ін. Після простого підсобного землеробства прийшла ера орного обробітку грунту із залізними плугами. Тоді вперше використання заліза призвело до виробництва надлишків сільськогосподарської продукції, які обмінювалися на потрібні в господарстві речі з іншими племенами. У VI-VII ст. н. е. ремесло повністю відокремилося від землеробства, і активно почали розвиватися залізна металургія та гончарство. Тільки з металу слов'янські ковалі виробляли близько 150 видів виробів.

Крім основних ремесел, східні слов'яни активно займалися промислами (полювання, бортництво, рибальство), розведенням худоби, прядением полотна, заготівлею шкір тварин. Надлишки зробленої або заготовленої продукції продавалися або змінювалися в інших племен на щось потрібне для життя.

Про культуру перших слов'янських племен відомо зовсім мало. Знайдені на розкопках зразки прикладного мистецтва говорять про те, що в ті часи було розвинене ювелірна справа. Відмінною рисою культури східних слов'ян є її релігійно-містична складова. У слов'ян широко поширений звичай, згідно з яким тіла померлих спалювалися і на їх місці зводилися кургани, куди складалися особисті речі померлого і його зброю. Народження дитини, весілля, хрестини теж супроводжувалися у слов'ян особливими обрядами.

 

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.).,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах. Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань. Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціонувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі. У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

· князі (представники правлячої та племінних династій),

· бояри (місцеві родовиті землевласники),

· князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

Основна група - селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи. "Холопи" - раби - використовувалися в домашньому господарстві.

Міщанство - складало багато-чисельну верству. За приблизними розрахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до 30 тис. чоловік).

Духовенств о - формується з прийняттям християнства.

Форма правління

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами). Віче існувало як орган місцевого самоуправління.

Культура Київської Русі

Одночасно з тим, як могутнішала Київська держава, зміцнювалися її кордони та устрій, зв’язки розквітала й її культура.

Писемність. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. У ній діти заможних людей навчалися читати, писати, рахувати, співати. З волі Ярослава у містах створювалися школи, у яких могли вчитися також і діти простих людей. При Софійському соборі була переписувальна майстерня, де за наказом князя перекладалися з грецької та переписувалися книжки. Вони коштували дуже дорого, особливо прикрашені різнокольоровими малюнками та візерунками. З виникненням писемності почали складатися і літописи. Літописці описували в них події, свідками яких були самі, і переказували давні легенди та оповіді, що раніше передавалися від покоління до покоління усно.

Архітектура. У час найвищого піднесення давньоруської держави розвинулась архітектура, тобто будівництво різних споруд. Міські стіни з вежами і в’їзними брамами, муровані з каменю палаци та церкви, дерев’яні будівлі не тільки служили людям притулком, а й прикрашали місто. І сьогодні можна побачити київські Золоті ворота та стародавні церкви у Києві, Чернігові, Володимирі-Волинському, складені руками тогочасних будівничих. Для спорудження церков спочатку запрошували умільців з Візантії, а згодом цієї справи навчилися і свої майстри. Церкви та собори будували з вузької цегли і каменю. Дах та бані покривали пластинами з олова або вузькими дерев’яними дощечками. Усередині церкви розмальовувалися фресками, прикрашалися мозаїкою У церквах було багато прекрасних ікон малювати які навчилися також від іконописців з Візантії.

Музика. Музика і пісні завжди були присутніми в житті наших предків. Співали матері над колисками немовлят, співали, йдучи в похід, вояки; співали працюючи, відпочиваючи. Полюбляли грати на дудках, гуслях (від них походять, зокрема, сучасні цимбали) тощо. Розважалися, слухаючи гру та спів скоморохів (мандрівних артистів), які до того ш;е й танцювали, розповідали веселі казки, приказки. При княжих дворах були на службі співаки, музики, сурмачі. У дохристиянські часи співали пісень-гімнів на честь своїх богів, а після впровадження християнства поширився церковний спів, найбільше багатоголосий, тобто хоровий.

Західноукраїнські землі

Русько-Українська радикальна партія(РУРП) - перша українська політична партія. У своїй діяльності РУРП поєднувала відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу.

Українська національно-демократична партія (УНДП)- Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині. УНДП активно впливала на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва й утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності. Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні запровадити загальне пряме таємне голосування.

Українська соціал-демократична партія (УСДП)- стояла на позиціях незалежності йсоборності України. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.

Наддніпрянщина

Революційна українська партія (РУП) мета - створення незалежної української держави; лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; головні форми боротьби - пропаганда й агітація.

Українська демократична партія (УДП) У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації.

Українська радикальна партія (УРП) -висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо.

Товариство українських поступовців (ТУП) - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація. На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота, виховання національної свідомості, участь у виборах і роботі Державної думи. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Основні положення

Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Складається з преамбули та 15 розділів. У преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію — Основний Закон України від імені українського народу — громадян України всіх національностей.

У Конституції України передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу ВР України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності д-ви, то Конституція України взагалі не може бути змінена.

Кочові племена на території України.

Перші кочові племена з’явилися у епоху бронзи, яка вирізнялася дуже посушливим кліматом, у тому числі на території України. Природньо-кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством. Кочовими племенами можна назвати такі археологічні культури Бронзового віку: зрубна культура, сабатинівська культура, катакомбна культура, бондарихинська культура та ін. Вони займалися переважно кочовим скотарством і дуже рідко землеробством.

Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, які жили у VII-III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися факти в ассірійських VII-VI ст. до н. е., грецьких V-IV ст. до н.е. та ін. письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четверту книгу своєї Історії, в якій описав їх територію, заняття, побут, звичаї релігію і похід проти перського царя Дарія I. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - так звана Велика Скіфія - географічно-етнографічна назва території, на яку поширилася скіфська матеріальна і духовна культура, а також значною мірою військовий вплив.

Таври (від грец. tauros - бик) - автохтонне населення Криму. Від них походять назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв'язок таврів з культурою населення Криму і Наддніпрянщини епохи кам'яного і бронзового століть. Відомості про таврів містяться у творах давньогрецьких, римських, візантійських письменників і вчених з V ст. до н.е. до X ст. н. е. Одним з перших про таврів написав давньогрецький історик Геродот.

Сармати - сформувалися у заволзьких степах на рубежі III-II ст. до н. е., хвилями рухалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори у своїх творах наголошували агресивність і войовничість сарматів. Під кінець II ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. Постійні сарматські набіги та вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я на нові території.