Змістовий модуль І. Основи теорії права

Змістовий модуль І. Основи теорії права

Тема 1. Основні поняття теорії права

Лекційні та семінарські питання

1. Місце і роль права в системі соціальних норм. Право і мораль.

2. Поняття, ознаки, сутність і зміст права, його функції та джерела.

3. Система права і система законодавства.

4. Правові норми: поняття, ознаки та структура.

5. Правові відносини. Юридичні факти.

1. Місце і роль права в системі соціальних норм. Право і мораль

 

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми. Таке регулювання та охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.

Соціальні норми - це історично зумовлені загальні правила поведінки людей у суспільстві, є результатом свідомої вольової діяльності людини та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Завдяки цим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають її напрями в різних життєвих обставинах.

Усі соціальні норми мають спільну мету - регулювати поведінку людей, але розрізняються за способами їх утворення і забезпечення, за формами виразу, методами впливу на суспільні відносини.

Розрізняють такі основні види соціальних норм:

1) юридичні норми (норми права) - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків.

2) моральні норми (норми моралі) - це правило поведінки, що ґрунтуються на існуючих у суспільстві уявленнях про честь, гідність, совість, добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне та забезпечується, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Норми моралі, зазвичай незафіксовані документально, вони існують як моральні орієнтири у свідомості людей.

3) релігійні норми (норми релігійної моралі) - це правила поведінки віруючих людей, встановлені різними віросповіданнями які склались на вірі в існування Бота. Ця група соціальних норм зафіксована у священних книгах християн, іудеїв, мусульман буддистів - Біблії, Торі, Корані, Ведах, в усних переказах. Норми релігії регулюють відносини віруючих у межах церкви або іншої релігійної організації та порядок відправлення релігійних культів

4) корпоративні норми (норми громадських організацій політичних партій, інших об'єднань громадян) - це правила поведінки, що встановлюють для своїх членів громадські організації, які держава визнає або навіть надає їм обов'язкового характеру. Ця група соціальних норм знаходить свій вираз і закріплення в правових актах (статути, положення), що видаються відповідними об'єднаннями.

5) звичаї та традиції - це правила поведінки людей, соціальних груп, що склалися історично в суспільстві внаслідок багаторазового повторення та використання протягом тривалого часу в аналогічних ситуаціях, які закріпилися в свідомості й поведінці людини, стали внутрішньою потребою її психічної діяльності або передаються від покоління до покоління. Звичаї та традиції відрізняються одне від одного ступенем загальності правила поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами ніж звичаї.

Виконання більшості соціальних норм забезпечується недержавними засобами: громадським осудом, санкціями з боку об'єднань громадян, церкви Держава забезпечує тільки норми права.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками та способами впливу на суспільні відносини.

Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є норми права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального регулювання, їх вимоги в більшості випадків збігаються що забороняє або дозволяє право, те саме засуджує або заохочує мораль.

Водночас норми права і норми моралі мають відмітні ознаки:

1) за походженням - норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а моральні норми формуються у свідомості людей;

2) за формою зовнішнього виразу - норми права закріплюються у спеціальних державних актах, а норми моралі, як правило, не мають письмової форми і виступають у формі суспільної думки;

3) за сферою дії - норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а мораль може регулювати практично всі суспільні відносини;

4) за ступенем деталізації - норми права є деталізованими правилами поведінки, а норми моралі не містять точних правил, мають більш абстрактний характер;

5) за способом забезпечення - норми права забезпечуються примусовою силою держави, а моральні норми - силою громадського впливу (осудженням чи схваленням).

 

Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин, виступають регулятором суспільних відносин та забезпечуються примусовою силою держави.

Вюридичній літературі право розглядають як загально соціальне явище і як волевиявлення держави, тобто юридичне явище (право).

Як загально соціальне явище право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто загальними й рівними можливостями для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існують: права людини; права соціальних спільностей; права нації, народу; права людства.

Юридичне явище - це складна система, яка складається із загальнообов'язкових принципів, прав і норм поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечуються державою.

\

Право як соціальне явище становить єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Систематизація законодавства - це діяльність компетентних державних органів щодо впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників.

Традиційно в юридичній літературі розрізняють три основні форми систематизації: інкорпорацію, кодифікацію та консолідацію.

Кодифікація - це змістовна переробка (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) нормативно-правових актів, що мають спільний предмет і метод правового регулювання і створення зведеною нормативного акту.

Цей вид - систематизації може здійснюватися тільки державою. У результаті кодифікації створюється єдиний законодавчий акт, який завжди має офіційний характер.

Консолідація - це створення, на основі кількох нормативно-правових актів, нового об'єднаною акта, в якому нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки, але без зміни змісту.

Метою консолідації є усунення множинності нормативних актів, їх уніфікації, створення у структурі законодавства великих блоків нормативного матеріалу як вихідною бази для проведення кодифікаційної

 

Правосвідомість - це форма суспільної свідомості, що містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які відображають ставлення людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Правосвідомість звичайно не існує в „чистому" вигляді, вона взаємопов'язана з іншими видами і формами усвідомлення реальності й дійсності. У правосвідомості, як і в інших формах суспільної свідомості, знаходять своє відображення різні види суспільних відносин - економічні, політичні, духовні тощо. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу - право як систему правових норм, правовідносин, законодавство, правову поведінку, і насамкінець, правову систему в цілому.

Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві - правомірною, соціально корисною чи неправомірною, соціально шкідливою і небезпечною.

Структура правосвідомості складається з двох основних елементів:

1) правової ідеології;

2) правової психології.

Правова культура - це сукупність правових знань та цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання його вимог.

Основними показниками рівня правової культури вважають:

1) відповідність права вимогам справедливості та свободи;

2) рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, їх переконаність діяти відповідно до вимог правових приписів;

3) рівень правової та право реалізуючої культури;

4) рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних органів та посадових осіб;

5) якість системи законодавства, певний рівень законності і правопорядку.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру соціальної групи;

3) правову культуру особи.

Кожному з цих суб'єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції і т. ін.

Отже, правова свідомість і правова культура - це не тільки знання, розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної правової моделі.

 

2. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види

Поведінка людей регулюється соціальними, в тому числі й правовими нормами. Та нормативна поведінка людей, що регулюється нормами права, називається правовою поведінкою. Правову поведінку можна визначити, як соціально значимі вчинки індивідуальних чи колективних суб'єктів, що контролюються їх свідомістю і волею, передбачені нормами права і тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів:

1) поведінка правомірна;

2) поведінка протиправна (правопорушення).

Правомірна поведінка - це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка не суперечить приписам правових норм або основним принципам права певної держави, нею гарантується та охороняється.

Ознаки правомірної поведінки:

1) виражає об'єктивну можливість і необхідність;

2) виражає бажаність і допустимість;

3) відповідає інтересам громадянського суспільства;

4) гарантується і охороняється державою;

5) відповідає вимогам норм права.

Здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Правомірна поведінка повинна бути в сфері правового регулювання і відповідати приписам правових норм. Соціальна цінність правомірної поведінки полягає в тому, що вона становить органічну частку цивілізованої поведінки, що включає толерантність, чесність, вимогливість до себе.

Правомірна поведінка буває таких видів:

1) за сферою суспільних відносин - економічна, політична, соціальна тощо;

2) за суб'єктами - діяльність державних органів, громадських об'єднань, соціальних спільнот, громадян;

3) за суб'єктивною стороною (тобто ставлення особи до своїх діянь):

— принципова, тобто особа внутрішньо переконана у необхідності виконувати приписи правових норм;

— звичайна, тобто особиста звичка особи виконувати норми права без роздумів і сумнівів;

— конформістка, тобто пасивне виконання особою приписів правових норм, відсутність власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;

— маргінальна, тобто здійснювана особою через страх перед загрозою юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення;

4) за об'єктивною стороною - дія або бездіяльність;

5) за формою зовнішнього прояву - фізична, вербальна, письмова;

6) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки схвальна, заохочувана, допустима;

7) за фіксацією в законодавчих актах – врегульована законодавством або неврегульована законодавством.

3. Правопорушення: поняття, ознаки та види

Противоправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної поведінки.

Конституційний лад - це система принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини і громадянина, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції.

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико - правових, економічних та суспільних відносин які виникають у суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного ладу, в яких закладено основні принципи української конституційної держави, що відображають її сутність.

Основні принципи конституційного ладу України:

принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в У країні найвищою соціальною цінністю (ч.1 ст.3 Конституції);

принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ч.2 ст.5 Конституції);

визначення форми Української держави як унітарної, суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (сг.ст.1, 2, 5 Конституції);

організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6 Конституції);

визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст.7 Конституції);

принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (ст.ст.8, 19 Конституції);

визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його розвитку, свободи його інститутів (ст.ст.11, 13, 14 Конституції);

принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст.15 Конституції);

принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);

визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст.13 Конституції);

принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (сг.9 Конституції);

визначення основних функцій держави: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України; захист суверенітету і територіальної цілісності України, оборона України, забезпечення її екологічної та інформаційної безпеки; здійснення зовнішньополітичної діяльності (ст.ст. 16, 17, 18 Конституції);

принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.13 Конституції);

закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст.2() Конституції).

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Цей інститут конституційного права має особливий рівень захисту: внесення змін у розділ І Конституції України можливе тільки в разі схвалення їх на всеукраїнському референдумі.

2. Конституційні права і свободи людини і громадянина в Україні

Перш ніж говорити про права людини і громадянина, необхідно встановити зміст понять „людина", „особа", „громадянин".

Поняття „людина" означає насамперед біологічну характеристику суб'єкта.

Людина - це суспільна біосоціальна психофізіологічна істота, яка наділена здатністю мислити, створювати і використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою і нормально розвиватися у спілкуванні із собі подібними.

Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України, виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі.

Поняття „особа" в юриспруденції вживається в сенсі соціальної характеристики суб'єкта.

Державна влада - особливий різновид соціальної влади, яка поширюється на все суспільство, має публічно-політичний характер, здійснюється від імені держави спеціальними суб'єктами (органами держави та їх посадовими особами), які здатні регулювати і впливати на поведінку людей та відповідними засобами домагатися здійснення своєї волі.

Державна влада в Україні будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції.

Перший з них стосується організації державної влади, яка згідно ст.6 Конституції України здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до цього поділу визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст.8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. І, по-друге, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, то всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

Наука конституційного права виділяє наступні види органів державної влади України:

за способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначені (Кабінет Міністрів України, судді) органи державної влади; за обсягом владних повноважень виділяють всеукраїнські (Верховна Рада України, Президент України) та місцеві (місцеві державні адміністрації) органи державної влади; за характером компетенції виділяють органи державної влади загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (міністерства, державні комітети) компетенції; за порядком вирішення питань виділяють одноособові (Президент України) та колегіальні (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) органи державної влади; за принципом поділу влади виділяють законодавчі, виконавчі та судові органи.

Особливе місце в системі органів державної влади посідає Президент України, який згідно Конституції є главою держави і виступає від її імені. Хоча Президент України не належить до жодної з гілок влади, він має суттєвий вплив на формування і функціонування кожної з гілок влади.

Іншим державним органом, який теж займає особливе місце серед органів державної влади України є прокуратура України.

У відповідності до принципу розподілу влади кожна гілка державної влади має бути відносно самостійною, незалежною. Для узгодження їх дій Конституцією України передбачена система стримувань і противаг, таких як різні строки повноважень Верховної Ради і Президента, різні строки їх виборів, право Верховної Ради на імпічмент і право Президента „на вето", на дострокове припинення повноважень Верховної Ради, участь Президента і Верховної Ради у формуванні органів виконавчої, судової влади та інше.

Розподіл влади вкрай необхідний, бо влада без внутрішніх противаг не може зберегти демократичну форму правління і неминуче еволюціонує до авторитаризму.

Державна влада в Україні реалізується на засадах централізації та децентралізації. Тому розподіл державної влади здійснюється не лише по горизонталі між вищими органами влади, але і по вертикалі між місцевими і центральними органами державної влади. Так, центральні органи влади передають частину владних функцій органам влади на місцях, а ті, в свою чергу, частину своїх повноважень передають центральним органам, яким вони підзвітні і підконтрольні.

Кожна гілка влади має свою владну вертикаль. Так, крім Верховної Ради, як вищого представницького органу влади, існують місцеві ради, представницькі органи влади на місцях. Виконавча влада реалізує частину своїх повноважень через місцеві районні та обласні адміністрації. Судова влада розподіляє свої повноваження між центральними органами судової влади і місцевими судами.

Такий горизонтальний і вертикальний розподіл державної влади традиційно властивий демократичній моделі держави і забезпечує її оптимальне функціонування.

 

Верховна Рада України

 

Законодавча влада в Україні представлена єдиним органом - Верховною Радою України. Статус Верховної Ради України та порядок її діяльності визначено ст.75 Конституції України, Законами України „Про постійні комісії Верховної Ради України" від 4 квітня 1995 року, „Про статус народного депутата України" від 22 березня 2002 року та іншими законодавчими актами.

Конституцією України визначається сутність Верховної Ради як єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального органу державної законодавчої влади в Україні. Виключно до її компетенції входить прийняття законів на території України. Ніякого іншого органу законодавчої влади в Україні сьогодні немає.

За Конституцією України - Верховна Рада України - парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером нашої держави.

Верховна Рада України формується шляхом виборів. Конституційний склад Верховної Ради - 450 депутатів, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 5 років. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш ніж двох третин від її конституційного складу, тобто 300 депутатів.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат.

Верховна Рада України здійснює ряд функцій, які в сукупності виражають основні напрямки її діяльності.

Основними функціями Верховної Ради України є:

1) представницька функція (представляє весь український народ і виступає від його імені);

2) законодавча функція (внесення змін до Конституції України, прийняття законів, внесення до них змін, скасування або призупинення їх чинності);

 

3) установча функція (формування органів виконавчої та судової влади, формування власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з посад інших органів державної влади, вирішення питань, що стосуються територіального устрою, Збройних Сил України, забезпечення формування органів місцевого самоврядування);

4) функція парламентського контролю (контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль, парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури тощо).

Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну процедуру здійснення (процес).

Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:

1) у законодавчій сфері - внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;

2) у зовнішньополітичній сфері - оголошення за поданням Президента України стану війни та укладання миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів;

3) участь у формуванні органів виконавчої влади. Призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України й інших вищих посадових осіб;

4) участь у формуванні органів судової влади. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів судів загальної юрисдикції;

5) здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, прийняти резолюції недовіри Кабінету Міністрів. Формою парламентського контролю є також діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

6) усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).

Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її видання.

Основною організаційною формою роботи Верховної Ради є сесія, яка складається з пленарних засідань, засідань комітетів, тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради. Засідання проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради.

Як вже зазначалось вище, однією з найважливіших функцій парламенту є законодавча функція, тобто прийняття, зміна та скасування законів.

Територіальна громада - це об'єднання жителів, які постійно проживають у межах села, селища, міста, що є самостійною адміністративно-територіальною одиницею або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Саме на місцевому рівні найповніше реалізуються права громадян на участь в управлінні громадськими справами. Основними формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад є:

1) місцевий референдум, рішення якого є обов'язковими до виконання на відповідній території;

2) загальні збори громадян за місцем проживання, рішення яких можуть враховуватися органами місцевого самоврядування в їх діяльності;

3) право місцевої ініціативи, тобто право ініціювати розгляд у раді будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.

4) громадські слухання, тобто заслуховування територіальними громадами депутатів відповідних рад та посадових осіб місцевого самоврядування. Громадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік і пропозиції, які вносяться за результатами цих слухань, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування.

Важливою ланкою системи місцевого самоврядування є сільські, и пітні, міські ради. До їх складу входять депутати, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що Н|н7іставляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Елементом системи місцевого самоврядування є виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, тобто виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Обласні та районні І шли не створюють виконавчих органів.

Складовою місцевого самоврядування є сільський, селищний, міський голова, який є головною посадовою особою цих адміністративно-територіальних одиниць. Він обирається виборцями, здійснює свої повноваження на постійній основі, а також головує на засіданнях рад і очолює виконавчий комітет цих рад.

Голови обласних та районних рад обираються на сесіях відповідних • м

До системи місцевого самоврядування також належать органи і самоорганізації населення. їхній статус визначається Конституцією і Законом України „Про органи самоорганізації населення" від 11 липня 2001 ріжу. З ініціативи жителів можуть створюватися такі органи самоорганізації населення:

1) сільські та селищні комітети;

2) вуличні та квартальні комітети;

3) комітети мікрорайонів;

4) будинкові комітети;

5) комітети районів у містах.

Організаційно-правовою основною місцевого самоврядування є те, що Мого органи є юридичними особами і вони наділені власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Крім того, органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у разі здійснення яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в \ правлінні районних і обласних рад.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти. Ради та виконавчі комітети на своїх засіданнях приймають рішення, а сільські, селищні, міські голови видають розпорядження.

Верховний Суд України

 

Ст. 125 Конституції України визначено, що найвищим судовим органом | системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування чинного законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

У складі Верховного Суду України діють:

1) судова палата у цивільних справах;

2) судова палата у кримінальних справах;

3) судова палата у господарських справах;

4) судова палата в адміністративних справах;

5) військова судова колегія.

Відповідно до ст.47 Закону України „Про судоустрій України" Верховний Суд України здійснює такі повноваження:

1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом;

2) переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку;

3) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами;

4) дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики;

5) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину;

6) надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

7) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів,інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України;

8) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться у судах з практикою застосування чинного законодавства;

9) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України;

10) представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;

11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного Суду України, відбувається у судових палатах. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України, який обирається Пленумом Верховного Суду України строком на п'ять років шляхом таєм­ного голосування. Він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України. Для розв'язання внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України, а для вирішення питань, визначених Конституцією та Законом України „Про судоустрій України" діє Пленум Верховного Суду України, який є колегіальним органом і скликається в міру потреби, але не менш як один раз на три місяці.

Верховний Суд України знаходиться в місті Києві, має свій офіційний друкований орган — „Бюлетень Верховного Суду України", в якому публікується вся інформація про здійснення правосуддя в Україні та організації і діяльності судової системи.

 

Конституційний Суд України

 

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Статус Конституційного Суду України, тобто порядок його формуван­ня, функціонування і компетенції визначається ст.ст. 147-153 Конституції та Законом України „Про Конституційний Суд України".

Головним завданням Конституційного Суду є гарантування забезпечення верховенства Конституції, як Основного Закону держави на всій території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах:

1) верховенства права;

2) незалежності;

3) колегіальності;

4) рівноправності суддів;

5) гласності;

6) повного і всебічного розгляду справ;

7) обгрунтованості винесених ним рішень.

Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції і правосуддя в класичному розумінні він не здійснює, тобто не розглядає конкретних кримінальних або цивільних прав, не є апеляційною, касаційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з таких питань:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади у порядку імпічменту, визначених ст.ст. 111 і 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституційний Суд має повноваження не лише визнавати неконституційними закони і правові акти, але й анулювати їх, припиняти своїм рішенням їх дію. Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом поіменним голосуванням шляхом опитування суддів, при цьому судді не мають права утримуватися від голосування.

Рішення та висновки Конституційного Суду України стосовно зазначених питань є обов'язковими до виконання на всій території України, остаточними та такими, що не можуть бути оскаржені.