Право власності в суб'єктивному значенні - це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.

Зміст права власності згідно зі ст.317 ЦК України складаються з трьох правомочностей власника:

1) права володіння - це юридично закріплена можливість фактич­ного господарського панування власника над річчю (майном). Володіння може бути законним та незаконним, але "право володіння" завжди є тільки законним;

2) право користування - це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій, а також шляхом вчинення юридичних дій;

3) право розпоряджання - це юридично забезпечена можливість визначити фактичну і юридичну долю речі (майна). Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Усі зазначені повноваження в своїй сукупності становлять "тріаду" повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце-знаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе майнові обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

В Україні існують такі форми власності:

 

1) власність Українського народу, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

2) приватна власність, тобто майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (житлові будинки, транспортні засоби та інше майно споживчого й виробничого призначення);

3) державна власність, тобто майно, в тому числі грошові кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (єдина енергетична система, системи зв'язку, транспорт загального користування, кошти державного бюджету);

4) комунальна власність, тобто майно, що належить територіальній громаді села, селища, міста і необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

 

ЦК України називає суб'єктів права власності в Україні, до яких відносяться:

1) український народ, який здійснює свої права власника через референдум, Верховну Раду України, місцеві ради;

2) фізичні особи - громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими й особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі:

3) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо;

4) держава Україна, яка здійснює свої права власника через органи державної влади;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади села, селища, міста;

7) іноземні держави та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Конституція України встановила принцип непорушності (недоторкан­ності) приватної власності, сутність якого полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений прав власності. На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного, трудового, сімейного, житлового тощо.

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забезпечує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягається шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власності, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Таким чином під цивільно-правовим захистом права власності розуміється сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку зі зробленими проти цих прав порушеннями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників.

Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Захист, як правило, здійснюється судом, господарським або третейським, шляхом подання позову, які поділяються на речово-правові та зобов'язально - правові.

До речово-правових позовів відносять:

1) віндикаційний позов, тобто витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння;

2) негаторний позов, тобто вимога власника до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування та розпорядження майном;

3) позов про визнання права власності, тобто позадоговірна вимога власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані з Позадоговірним зобов'язанням. До них відносять позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором і таке інше.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і Повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовнної давності.

 

5. Зобов'язальне право. Цивільно-правові договори

Зобов'язальне право - це підгалузь права, сукупність правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів і змісту.

У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовідношенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. Згідно і і 509 ЦК України суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї, і боржник, тобто сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора. Об'єкти зобов'язань - це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів. Зміст зобов'язання складають права та обов'язки сторін.

Зобов'язально-правові відносини, як правило, встановлюються на псиний, конкретно визначений строк. Підставою виникнення зобов'язання є передбачені законом юридичні факти.

Зобов'язання виникають з таких підстав:

1) за договорами (договірні зобов'язання) та іншими правочинами;

2) безпосередньо з акту цивільного законодавства (акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, рішення суду);

3) настання або ненастання певної події (охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі).

Зобов'язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового характеру, до яких можна віднести так звані загальні міри, що застосовуються у всіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин та так звані спеціальні забезпечувальні міри, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні називаються способами (видами) забезпечення виконання зобов'язань.

Забезпечення виконання зобов'язань - це традиційний інститут цивільного права і відповідно до ст.546 ЦК України може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Тобто виникають ситуації, коли права й обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється:

1) якщо виконання проведено належним чином;

2) за домовленістю сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, майна тощо);

3) при зарахуванні зустрічних однорідних вимог;

4) внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від зобов'язання;

5) поєднання боржника та кредитора в одній особі;

6) за неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає;

7) зі смертю особи боржника або кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з їх особою;

8) з ліквідацією юридичної особи-боржника чи кредитора.

Договір - одна з центральних категорій цивільного права. Згідно ст.626 ЦК України договір - це домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотриманням таких умов:

1. законної дії;

2. волевиявлення сторін;

3. дотримання встановленої законом форми договору;

4. право та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на копія певної мети, яка не суперечить закону.

Змістом будь-якого договору с права та обов'язки сторін, установлені ним. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Класифікація договорів:

залежно від розподілу обов'язків між сторонами договори поділяються на односторонні та двосторонні. Водносторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу - лише обов'язком задовольнити цю вимогу. У двосторонньому договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними правами та обов'язками. Договори, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками є багатосторонніми;

залежно від наявності зустрічного відшкодування договори поділяються на відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування. Договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з суті договору. Безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено (договір дарування);

залежно від моменту виникнення договору договори поділяються на реальні та консенсуальні. Реальними є договори, які набувають юридичного значення з моменту фактичного здійснення певних дій. тобто передача контрагенту певного майна, грошей. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними;

залежно від юридичної спрямованості договори поділяють на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Ст.635 ЦК України вперше дало визначення поняття попереднього договору. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором;

залежно від наявності волі осіб на укладання договору договори поділяються на договори, що укладені на користь контрагентів, та договори, що укладені на користь третьої особи. Переважна більшість договорів укладається на користь контрагентів. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена законом;

залежно від способу укладання договори поділяються на взаємопогоджені та приєднання. У взаємопогоджених договорах враховується воля обох контрагентів, а у договорах приєднання в формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах, або інших стандартних формах.

За формою договори можуть бути усними та письмовими. Усна форма договору виконується при здійснені усних домовленостей сторін (усно укладається договір купівлі-продажу рухомої речі).

Письмова форма договору поділяється на:

1) просту письмову форму, яка застосовується у разі укладання договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особами, крім договорів, що виконуються під час їх укладення;

2) нотаріально засвідчену письмову форму, яка обов'язкова у випадках, передбачених законом (договір купівлі-продажу житло­вого будинку).

За невиконання або неналежне виконання зобов'язання відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства настає цивільно-правова відповідальність, лише при наявності певних умов:

1) вини;

2) протиправності дії (бездіяльності);

3) наявності шкоди (майнової, моральної);

4) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою.

 

Різновидами цивільно-правової відповідальності є:

1) договірна та позадоговірна. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було;

2) часткова та солідарна. За часткової відповідальності кожна із зобов'язальних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них;

3) основна та субсидіарна (додаткова). Субсидіарна відповідальність має місце за наявністю крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий.

 

6. Спадкове право