Поняття правочину, його ознаки та види

 

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч.1 ст. 202 ЦК України).

Ознаки правочину:

· правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки;

· правочином є вольова дія суб’єктів цивільного права, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків;

· правочин – це дія, яка породжує правовий результат;

· правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цивільного права;

· правочином може бути лише правомірна дія.

Правочини можна класифікувати за рядом критеріїв.

1. За кількістю сторін, які вчиняють правочин: односторонні, двосторонні та багатосторонні. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, складення заповіту, оголошення конкурсу тощо). Двосторонні та багатосторонні правочини називаються договорами. Дво- чи багатост­роннім правочином є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків двох або більше сторін (договір купівлі-продажу – двосторонній, договір про сумісну діяльність, укладений між трьома або більше сторонами – багатосторонній).

2. За моментом настання цивільних прав та обов’язків: консенсуальні та реальні. Для вчинення консенсуального правочину достатньо лише досягнення між сторонами згоди стосовно усіх істотних умов. Для вчинення реального правочину досягнення згоди стосовно істотних умов недостатньо. Сторони також зобов’язані вчинити фактичні дії (передати майно), лише після цього такий правочин буде вчиненим.

3. За майновим інтересом для сторін: платні і безоплатні. У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. В свою чергу, за безоплатним право­чином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.

4. За значенням підстав (мети) правочину для його дійсності: казуальні та абстрактні. Більшість правочинів є казуальними. Це правочини, які мають підставу (мету) вчинення. Відсутність підстави (мети) у вчиненому правочину може зумовити його недійсність. В абстрактних правочинах не визначаються підстави їх вчинення.

5. За строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові. Строкові характеризуються наявністю строків дії цивільних прав та обов’язків сторін (наприклад, договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). В безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк)

 

Умови дійсності правочину

 

Дійсність правочину – можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов’язки. Але для цього необхід­на наявність ряду умов.

Відповідно до ст. 203 ЦК України правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:

· Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

· Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

· Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

· Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

· Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

· Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність). Якщо вчинений правочин суперечить цивільному законодавству, але його недійсність не встановлена законом, такий правочин є оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. (ст. 204 ЦК України).

 

Форма правочину

 

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Існують такі форми правочину:

1. Усна форма: застосовується у всіх випадках, коли для цього виду правочину законом не передбачено іншої форми. Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма: виражається в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили, або за дорученням іншою особою у випадках, визначених законом. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку (ч. 1 ст. 207 ЦК України).

Письмова форма поділяється на просту письмову, нотаріально посвідчену та кваліфіковану. Відповідно до ст. 208 ЦК України у простій письмовій формі належить вчиняти правочини:

1) між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, земельної ділянки та іншого нерухомого майна (статті 657, 716, 719, 745), заповіти (ст. 1247), доручення на вчинення правочинів, що потребують нотаріального посвідчення (ст. 245 ЦК) тощо.

Згідно зі ст. 210 ЦК України правочин підлягають державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

 

Нікчемні правочини

 

Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Він з самого початку не породжує передбачених законом правових наслідків незалежно від пред’явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін, у зв’язку з чим його інакше називають абсолютно недійсним. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК України).

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

1) правочин, вчинений з порушенням обов’язкової письмової та но­таріальної форми (ст. 218–220). Правочин, у якому сторонами порушені вимоги закону про просту письмову форму, є нікчемним лише у випадках, визначених законом. Недодержання нотаріально посвідченої письмової форми має наслідком нікчемність правочину;

2) правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221). Правочини, вчинені малолітніми особами, є нікчемними, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. ЦК передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами п цивільної дієздатності, дійсним, якщо він був згодом схвалений й батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном (ч. 1 ст. 222). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. Також за позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього;

3) правочин, вчинений, у випадках, передбачених законом, без доз­волу органу опіки та піклування (ст. 224). Існує ряд правочинів з майном підопічного, які опікуни не можуть вчиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування;

4) правочин, вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226). Правочин, вчинений недієздатною особою незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нікчемним. ЦК України дає можливість опікуну схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою у такому самому порядку, який встановлений у разі вчинення правочину малолітньою особою за межами й цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 226). Правочин, вчинений недієздатною особою, на вимогу опікуна може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи (ч. 2 ст.226);

5) правочин, що порушує публічний порядок. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

6) удаваний правочин. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235).

 

Оспорювані правочини

 

Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому є дійсним. Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорювання їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність. ЦКУ виділяє такі види оспорюваних правочинів:

1) правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України). Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами й цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними в порядку, що визначений у випадку вчинення за межами цивільної дієздатності правочину малолітньою особою. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами й цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи;

2) правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України).

3) правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України).

4) правочин, вчинений юридичною особою, якого не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК України). Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним,

5) правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України). Правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка помилялась, лише у випадку помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

6) правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК України).

7) правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК України).

8) правочин, вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

9) правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 33 ЦК України).

10) фіктивний правочин. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створити правові наслідки, які обумовлюються цим правочином. Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України такий правочин визнається недійсним судом.